Ключі від фронтиру

— Ну перестань... Не треба, — Тіріган дивився на засмучену Сіриду з відеоекрана. — Ти ж бачиш, що зі мною все гаразд. Хоч не плачеш, і то добре.

— Плакати не можу... Потім важко працювати, — відповіла дівчина трохи зриваючим голосом.

— Ми скоро побачимося, обіцяю! Скальпель, іди сюди! — Тіріган покликав медичного дроїда. — Ну хоч ти скажи їй, що я зовсім не при смерті.

— Мадемуазель, не хвилюйтеся, — тактовно промовив Скальпель, нахиляючись до лінзи зв'язку. — Лише кілька днів — і ваш друг знову впевнено стане на ноги.

— Добре... Я заспокоїлася і чекатиму, — ледь усміхнулася Сірида.

— Тіама вже в дорозі до вас. Твій батько сказав, що перші три кристали повністю готові.

— Так, я вчора закінчила перші вироби, — засяяла дівчина. — На мою думку, вийшло дуже добре!

— Навіть не сумніваюся, — тепло кивнув Тіріган. — З твоїм талантом наше спільне підприємство буде лише процвітати.

Сірида сором'язливо опустила очі, але було видно, наскільки їй приємні ці слова.

— Перепрошую, мадемуазель, — Скальпель обережно торкнувся плеча Тірігана. — Змушений вас перервати: у пацієнта за графіком медичні процедури.

— Ой, так, звичайно! — дівчина привітно помахала рукою. — До зустрічі! Прилітай швидше.

— Ах, яка приваблива особа... — пробурмотів дроїд, встановлюючи над раною свій діагностичний блок. — Просто очей не відірвати!

— А ти, бачу, поціновувач людської краси? — хлопець ліг зручніше, підставляючи руку, що загоювалася.

— Не те щоб дуже... Але я бачу вас збоку, — багатозначно відкарбував лікар.

— Шановний Міміку, вітаю! — Тіама з сяючою усмішкою переступила поріг ювелірної крамниці.

— Вітаю, мадемуазель Тіамо! Радий бачити вас у доброму здоров'ї.

— Привіт, Сідидо! Тобі тут дещо передали... — сказала Тіама, дістаючи зі своєї місткої сумки великий, трохи пом'ятий букет дивовижних квітів.

— Ой, яка краса! — Сірида прийняла букет і з насолодою уткнулася в нього носом. — А який запах... Просто чарівний! Тіамо, а як він зміг нарвати ці квіти, якщо ще сам не одужав?

— Попросив друга, — усміхнулася Тіама. — Одного такого дуже великого здорованя.

— Авжеж, друг старався! — засміялася Сірида, розглядаючи довгі стебла з корінням і налиплими грудками землі.

— Старався, повір! Для нього це точно було вперше...

— Ось, дивися, — дівчина дбайливо поставила на прилавок різьблену скриньку й відкинула кришку.

Вишукано оздоблені сріблом, золотом і платиною дорогоцінні кристали монархату миттєво заграли в напівтемряві приміщення чарівною палітрою чистих кольорів.

— Ми не продешевили? — не відриваючи захопленого погляду від вогнів, тихо запитала Тіама.

— О ні, люба моя! Це лише ще більше підігріє інтерес наших покупців, — упевнено сказав ювелір. — Я надто добре знаю цю публіку.

— Навіть не сумніваюся! — підморгнула старому дівчина.

— Ось адреси клієнтів на Ілліріумі, — Мімік передав Тіамі кристал пам'яті. — Тут же вказані реквізити для офіційної оплати й поточні курси валют. Заплатити можуть фаворитами, сюзеренами або банківськими зливками.

— Дякую, — кивнула Тіама. — Ну, тоді я в дорогу!

Поправивши бластер на поясі, вона дбайливо поклала скриньку до сумки й вийшла з крамниці.

— Вона так ризикує... — співчутливо похитала головою Сірида, дивлячись їй услід. — З братом усе ж безпечніше, а зараз зовсім сама.

— Не хвилюйся, — задумливо промовив ювелір. — Думаю, її не зачеплять. Та й постояти за себе вона здатна. Не те що ти, — ювелір жартівливо погрозив доньці пальцем. — Ану відпочинь і до роботи! Треба доробити наступні замовлення.

— І все ж вона неймовірно смілива... І її брат також, — прошепотіла Сірида.

— Іди вже, закохане створіння! — засміявся старий Мімік.

Усівшись у пілотське крісло «Аніуми», Тіама важко видихнула й запечатала двері шлюзу.

— Так, люба моя, до корабля ми дісталися... — Вона подивилася на сумку з кристалами, що лежала на сусідньому кріслі. — Залишилося дістатися до цього пафосного містечка.

На панелях керування яскраво спалахнув індикатор зв'язку:

— Тіа, усе гаразд? Я трохи хвилююся, — пролунав голос Тірігана.

— Ой, облиш, Тірі! Та що може статися? — безтурботно озвалася дівчина.

— Я ж бачу, що ти сама хвилюєшся, сестричко. Це останній рейс, коли ти летиш сама, обіцяю.

— Гаразд, обіцяльнику! Ось тобі адреси клієнтів і, головне, дай імена їхніх найближчих сусідів.

— Навіщо тобі імена сусідів? — здивувався хлопець.

— Для максимально продуктивного спілкування з пихатою публікою!

— Гаразд, зараз скину дані. Будь обережна!

Кліпер плавно піднявся над платформою, активував силові щити й помчав навігаційним вектором.

Трохи побалакала дорогою з похмурим імперським диспетчером і навіть змусила його усміхнутися, Тіама вправно посадила корабель на відведений причал.

Ілліріум звично виблискував розкішшю й нестримним пафосом. Здавалося, за минулі дні позолоти на вежах стало ще більше, а світло мегаполіса сліпило очі. Вийшовши зі шлюзу, дівчина окинула поглядом підніжжя виставкового комплексу.

— Ні, усе ж навіть для мене це занадто... — сказала вона собі напівголосом. — Хоча якби в мене був високий титул... Ні, все одно перебір!

Закинувши ремінь сумки на плече, вона попрямувала до орендованого глайдера.

Перша адреса знаходилася в самому центрі столиці. Будинок — більше схожий на дивовижний ширяючий палац — спочивав на тонких ажурних палях над лазуровою гладдю океану. Скляні містки з масивним золотим оздобленням самі виникали з-під води при наближенні гостя.

Дочекавшись, поки зі скла стече вода, Тіама підійшла до двостулкових дверей і торкнулася сенсорного виклику.

Перед нею виник прозорий екран, з якого на неї суворо дивився літній чоловік у підкреслено яскравому камзолі.

— Ювелірний Дім «Су і Вілрей»! Доставка замовлення для графа Дракаріона Сольвейга Ра! — чітко випалила Тіама.

— Так, мадемуазель, мене попередили. На вас чекають.

Двері безшумно розсунулися, і Тіама опинилася в грандіозному круглому передпокої, що буквально кричав про відверте багатство власника.

Дівчина мимоволі потерла очі:

— Боги... Тут позолоти й блиску більше, ніж на всій вулиці разом узятій! — прошепотіла вона сама до себе.

— Так, мадемуазель, саме так. Це новий тренд у високій моді Ілліріума, — з-за спини пролунав рівний голос.

За її плечем стояв той самий літній чоловік з екрана — бездоганний дворецький.

— Присідайте, мадемуазель. Його світлість граф зараз вийде.

Тіама з цікавістю розглядала обстановку й навіть не почула тихих, невагомих кроків.

— Мадемуазель...

Перед дівчиною постав високий, сухорлявий чоловік з акуратною сивою бородою, заплетеною у витончену косичку.

— Вітаю, графе! Ваше замовлення. Прошу! — Тіама поставила скриньку на маленький столик із суцільного малахіту.

Дівчина відкрила скриньку й дбайливо поставила на столик оздоблений кристал монархату. Хол миттєво наповнився райдужними відблисками від граней каменя, малюючи в повітрі найскладніші переливчасті візерунки.

Граф мовчки розглядав ювелірне диво близько хвилини, після чого підвів очі:

— Це правда, що цей мінерал проєктує спогади?

— Абсолютна правда! Дозвольте продемонструвати, ваша світлосте?

— Будьте такі люб'язні, мадемуазель, — статечно схилив голову граф.

Тіама ненадовго піднесла кристал до чола й на мить заплющила очі. У повітрі відразу виткався об'ємний пейзаж дикої Рими, який вона запам'ятала з висоти польоту: безкраї смарагдові джунглі, ніжно-блакитне небо й зграї білосніжних птахів. Усе це буквально ожило в просторі холу. Здавалося, ще мить — і відчується запах свіжої зелені та гірського вітру.

Граф задоволено усміхнувся:

— Моя дружина буде просто у захваті!

Він зробив ледь помітний знак дворецькому, і тієї ж миті на столику з'явився металевий контейнер. Під його кришкою рівними стосами виблискували важкі золоті сюзерени.

— Я щиро задоволений, мадемуазель...

— Тіама, ваша світлосте, — представилася дівчина.

— Тіама... Гарне ім'я. Суму виплачено повністю за поточним курсом, можете перерахувати.

— Дякую, ваша світлосте! У мене немає жодних сумнівів у вашій чесності.

Граф дістав із кишені оксамитовий мішечок і дбайливо поклав до нього дорогоцінний камінь.

— Чудовий подарунок, — усміхнувся він. — Думаю, мадемуазель, із вашим Торговим Домом ми зустрічаємося далеко не востаннє.

Граф коротко кивнув і неспішно пішов.

— Взагалі-то, мадемуазель, за протоколом належить вклонятися після розмови з його світлістю, — суворо пробурмотів дворецький.

— Та знаєте, у мене неприємна проблема зі спиною, — миролюбно розгладила куртку Тіама. — Щойно подумаю, що треба вклонитися — одразу дикий біль у попереку!

— Це офіційний етикет! — наполягав дворецький.

— Я справді дуже хотіла! — ховаючи важкий контейнер із золотом до сумки, зітхнула Тіама. — Може, наступного разу пощастить, і я його світлості все-таки вклонюся.

Дворецький указав на вихідні двері, ретельно стискаючи губи й насилу приховуючи мимовільну усмішку.

— До скорої зустрічі, — чемно промовив він, зачиняючи двері.

«Ну, перший виявився навіть не страшним, — пробурмотіла Тіама, сідаючи в глайдер. — От тільки з поклонами в мене, як і раніше, тугенько виходить...»

Звірившись із комунікатором, дівчина вирушила за другою адресою. За пів години швидкої їзди й трьох створених нею аварійних ситуацій на розв'язках Тіама дісталася місця.

— Взагалі водити не вміють! — обурювалася вона, вилазячи з машини. — Швидко їду я... Ну просто жах якийсь!

Вона потягнулася до приємного хрускоту в суглобах.

— О, суглобчики хрустять... Ну які вже тут поклони, чесне слово! — бурмотіла дівчина, крокуючи до пишного особняка в класичному імперському стилі.

Ледве вона простягнула руку до сенсорного виклику, двері самі гостинно розчинилися. На порозі постав юнак у камзолі дворецького.

— Проходьте, мадемуазель, — схилився він.

— Та що ви всі так напружуєтеся з цими поклонами?! — щиро здивувалася Тіама.

— Етикет, — коротко відкарбував юнак, указуючи на круглий стіл із білого мармуру. — Ви ж привезли ексклюзивне замовлення маркіза?

— Ну, якщо вашого маркіза звати Селестар Морвейн Ра, то, найімовірніше, так.

— Зараз пан підійде, — сказав юнак, віддаляючись.

Однак уже за секунду дворецький біг у зворотний бік, а слідом за ним зі свистом летів розкішний розписний віяло!

— Я тебе обшукалася, негіднику! — долинув істеричний жіночий вереск, і в холі з'явилася розпатлана пані в дорогому шовковому халаті. — Біжи-біжи, я тебе все одно особисто випорю!

Вона раптом завмерла, втупившись у гостю:

— О! А ти ще хто така?! — витріщивши очі, гаркнула жінка.

— Я — Тіама. А ви хто? — точнісінько скопіювавши її нахабну міміку, запитала дівчина.

— Я?! Ти... Та як ти смієш?! Я — маркіза Морвейн!

— Ой, пробачте, ваша величносте, але на вас же таблички немає! Не впізнала, — із солодкою усмішкою відповіла Тіама.

— Величносте?! — Маркіза з переляком озирнулася довкола. — Де величність?! — Переконавшись, що навколо нікого немає, пані гордо задерла підборіддя: — Ти, чернь, узагалі в етикеті не тямиш?!

— Так чернь же, ваша високосте! — ледь стримуючи сміх, підморгнула дівчина.

— Кажи мені «ваша милосте», а то випорю!

— Ой, пробачте, ваша милосте! Тільки не це! З дитинства, знаєте, порки до жаху боюся.

— Отож бо! — запахнула халат маркіза.

— Просто, знаєте, ваша милосте... якщо мене раніше намагалися пороти, то той, хто це робив, потім дуже довго лікував складні переломи.

— Ти що, мені погрожуєш, дівко?! — заверещала маркіза.

— Ну що ви! Я просто попереджаю, — мило усміхнулася Тіама, ритмічно постукуючи пальчиком по руків'ю ножа на поясі.

— Дорога, що за крики? — до передпокою неспішно вийшов молодий чоловік у вільному домашньому костюмі й м'яких капцях. — А-а-а... Ви, мабуть, із Торгового Дому «Су і Вілрей»? — звернувся він до гості. — Я — маркіз Морвейн. Ви привезли наше замовлення?

— Так, ваша милосте, — кивнула Тіама, ставлячи скриньку на білу стільницю.

— Ну, показуйте!

— Ти знаєш, як вона зі мною розмовляла?! — маркіза смикнула чоловіка за рукав.

— Заспокойся, Еліндо! Ти знову ганялася за дворецьким при сторонніх?

— Я... ні... — знітилася пані.

— Ну, а твій віяло на підлозі говорить про інше, — спокійно зауважив маркіз. — Помовч, будь ласка, дорога.

Тіама виставила на стіл гранований монархат. Незважаючи на спалах чарівного сяйва, реакція маркізи була підкреслено, награно байдужою.

— Хм... І це «останній писк моди»? — презирливо фиркнула вона. — Якась скляшка!

Однак від уважного погляду Тіами не сховалися її очі, що спалахнули від жадібності.

— Так... Я теж очікував чогось більш екзотичного, — нудьгуючим тоном підтрімав її маркіз.

— Ви відмовляєтеся від замовлення? — абсолютно спокійно уточнила Тіама.

— Ні... Напевно. Але точно не за сімдесят тисяч! — Маркіз відвів погляд. — Максимум тридцять. І то — воно того не варте.

— Розумію. Я йду, ваші світлості, — Тіама простягнула руку до кристала. — Якраз зовсім поруч живе баронеса Сілірай Ра, якщо я не помиляюся... — Дівчина наочно глянула на екран комунікатора. — Вона якраз наступна в черзі, із задоволенням запропоную їй!

— Стій, дівко! — миттєво закричала маркіза, а її пальці скрючилися, мов куряча лапа. — Заплати їй! — не дивлячись на чоловіка, гаркнула вона.

— Я дам п'ятдесят тисяч, — зверхньо сказав дворянин. — Цього тобі за очі вистачить. Ти, дівчисько, мабуть, таких грошей зроду не бачила!

Тіама чарівно усміхнулася:

— Дозвольте, я гляну в офіційний прейскурант, ваші світлості. Може, я справді помилилася...

Тіама полізла до глибокої кишені куртки, і на мармуровий стіл поруч із кристалом із тихим дзвоном випадково вислизнули кілька золотих сюзеренів і масивна монета Міміка.

Побачивши блиск Платинового Дублона Імперії, маркіз і маркіза миттєво зблідли. Їхні обличчя витягнулися, а чоловік від несподіванки впустив щойно піднятий віяло.

— Ой, ніяк не можу знайти кристал пам'яті з цінами... — пробурмотіла Тіама, згрібаючи монети зі столу й недбало засовуючи їх назад до кишені.

— Звідки в тебе... — заїкаючись, почала маркіза.

— Замовкни, дурепо! — прошипів їй чоловік. — Наговориш зараз зайвого! — Він повернувся до гості: — Стійте тут, я зараз!

Він силоміць потягнув дружину в глибину будинку.

— Я почекаю, ваші світлості! — гукнула їм услід дівчина й, залишившись сама, тихо прошепотіла: — Була б моя воля, я б із тебе всі сто тисяч здерла, індюк пихатий!

Маркіз повернувся за п'ять хвилин і з глухим звуком кинув на стіл важкий шкіряний мішок.

— Платина й родій у банківських злитках за курсом, — скривившись, сказав він і простягнув руку до кристала.

— Зачекайте, ваша милосте, я зважу! — метушливо заявила Тіама, активуючи ваги на терміналі.

— Ти що, мені не віриш?! — майже закричав аристократ.

— Звісно, вірю! Вірю як самій собі, ваша милосте! Але в нас на Фронтирі перевіряти злитки вважається гарним тоном. Ми ж дикі... У нас там навіть космос чорніший, і зірки не такі яскраві!

Ретельно зваживши кожен злиток під шаленим поглядом маркіза, Тіама граційно попрощалася й, не знімаючи руки з бластера, покинула особняк.

«Кумедні такі... Ох, ну хоч душею відпочила!» — усміхаючись подумки, подумала Тіама.

За третьою адресою її зустрічала молода пара. Зовсім юний господар будинку та його молода дружина зі щирим захватом розглядали камінь, що переливався. Ледь побачивши щасливу усмішку на губах коханої, віконт без зайвих слів виклав потрібну суму й зверху поклав важкий злиток срібла.

— За терміновість! — підморгнув він Тіамі. — Дякую, що так швидко доставили.

Із чудовим настроєм і значним капіталом дівчина вирушила назад до космопорту. Ілліріум проводжав її кліпер, що злітав, яскравим блиском вечірніх вогнів.

Дивлячись на мегаполіс, що віддалявся на екранах, Тіама відчула полегшення:

«Так, дівчинко... Не жити тобі в таких хоромах. Організм відторгає!» — подумала вона з теплом, згадуючи пейзажі дикої Ріми.

— Треба буде, до речі, просканувати нашу планету біологічним сканером, — сказала вона вголос. — Солоденький Плутос казав, що рідкісне хутро теж має величезний попит у панів дворян. І чого я раніше про це не подумала?