Ключі від фронтиру

Аванпост виявився колосальним за площею. Лише житловий сектор налічував два повних рівні по п'ятдесят просторих кают на кожному. Навколо центральної зали розташовувалася величезна кількість науково-дослідних лабораторій, заставлених незрозумілими приладами й складними пристроями. Технології, які тут колись створювали або випробовували, явно не пішли в масове виробництво й не були в ужитку в населеній галактиці.

Звісно, усі місцеві харчові картриджі за дві тисячі років перетворилися на порох, тож близнюкам довелося чимчикувати назад до штурмовика по свіжі запаси від Плутоса.

— Гар-рне місце, — з набитим ротом промимрив Тіріган, сидячи за столом у просторому харчоблоці бази. — Зручно, від Урука недалеко, свій потужний реактор... Треба буде ще обов'язково кораблі в ангарі детально оглянути.

— Знаєш, Тірі, що мене в усьому цьому по-справжньому напружує? — тихо запитала Тіама. Вона встала з-за столу, підійшла до протилежної стіни й указала пальцем на невелику округлу пляму шпаклівки.

Діставши з пояса новий широкий ніж із кістяним руків'ям, дівчина коротко й сильно вдарила тильним боком по стіні. Висохла маскувальна суміш із тріском відвалилася, оголивши глибоку, оплавлену вибоїну в металі — характерний слід від пострілу важкої енергетичної зброї.

Тіріган так і завмер із набитим ротом, повільно оглядаючи харчоблок. Тепер, коли вони придивилися, стало помітно, що стіни й стеля приміщення були буквально всіяні десятками таких ретельно зашпакльованих плям.

Дожувавши, хлопець мовчки підвівся, підійшов до стіни й обережно провів долонею по нерівній поверхні.

— Так, сестричко... Ну й око ж у тебе.

— Тірі, тут дві тисячі років тому сталося щось дуже недобре, — тривожно промовила Тіама, міцніше стискаючи руків'я ножа. — Давай швидко знайдемо командну рубку. Там мають бути центральні комп'ютери.

Головну рубку вони знайшли швидко на верхньому ярусі. Це було світле, напівкругле приміщення з величезним оглядовим вікном і цілим каскадом вимкнених терміналів.

— Здається, це можна відкрити, — Тіріган упевнено активував сенсор на стіні.

За кілька хвилин масивні захисні бронежалюзі із шипінням розійшлися в боки, відкриваючи приголомшливий, залитий сонцем краєвид на незайману природу планети Ріма.

— Обладнання старе, але в напрочуд хорошому стані, — підсумував хлопець, підключаючись до головного термінала. — Давай журнали активності подивимося.

Екрани блимнули. Лог-файли справді знайшлися, от тільки всі вони починалися суворо з моменту автоматичного перезапуску реактора дві тисячі років тому. Усе, що відбувалося на базі до цієї дати, було ретельно, професійно видалено.

— Та вже, братику... Хтось добряче постарався, підчищаючи абсолютно всі дані, — Тіама підійшла ближче до вікна, вдивляючись у гори. — Гаразд, однаково тут просто розкішно.

— Я все-таки спробую відновити хоча б частину стертих даних, — уперто сказав Тіріган, підключаючи свій ручний комунікатор безпосередньо до імперської панелі через перехідник.

Прововтузившись добрих пів години під безперервні жарти й підколи сестри, хлопець зрештою важко зітхнув і визнав свою повну поразку.

— Гаразд, покинь ти це, Тірі, — м'яко сказала Тіама. — Технічні умови роботи аванпосту є? Є. Інструкції з безпеки на місці? На місці. Ну й давай забудемо про минуле. Починаємо нове життя з чистого аркуша.

Продовжуючи обстежувати переходи бази, близнюки зрештою дісталися важких гермодверей, що вели на поверхню плато. За ними виявився рівний оглядовий майданчик, викладений масивними залізними плитами, які за віки повністю заросли густою місцевою рослинністю.

— Чудово, — констатував Тіріган, дивлячись у небо. — З повітря цей майданчик через маскування й зелень взагалі не видно.

— Точно. Будемо спокійно користуватися прихованим входом над водоспадом, — погодилася дівчина.

У найдальшому, відокремленому кутку майданчика вони раптом натрапили на самотню могилу. Невеликий, акуратний пагорб, щільно викладений сірими каменями, через високу траву був майже непомітний. Замість надгробка просто в землю була глибоко встромлена потемніла від часу нагрудна пластина важкого бойового обладунку з ледь помітним, вицвілим імперським гербом.

— Напевно, саме це самотнє «кладовище» і мав на увазі той імперець... — тихо сказала Тіама.

— Схоже на те, — кивнув Тіріган.

Хлопець присів навпочіпки й дбайливо, руками, почав обривати чіпкі ліани та дику траву. Сестра мовчки опустилася поруч, допомагаючи. Буквально за десять хвилин вони повністю розчистили невеликий круглий майданчик навколо каміння.

— Ну от, особисте прохання ми виконали, — втомлено видихнув Тіріган, підводячись на ноги й обтрушуючи долоні. — Час повертатися всередину, відпочити й нормально подумати про наше майбутнє.

— Згодна, братику. Ходімо... додому.

— Додому, — усміхнувся Тіріган. — Як же чортівськи приємно це нарешті вимовляти.

Зачинивши важкі зовнішні двері, вони повернулися до центральної зали, до пульта керування реактором.

— Так, зараз я швидко підключу наші комунікатори до локальної системи оповіщення бази, щоб контролювати периметр, — промовив Тіріган.

Його пальці буквально пурхали над сенсорними екранами керування. За хвилину прилади видали фінальний звіт. Хлопець раптом урвався й насупився:

— Так, готово... Стоп. А це ще що за хрінь?

— Що сталося, розумнику? — Тіама миттєво підійшла ближче, зазираючи братові через плече.

— Дивися, Тіа. У нашій внутрішній закритій мережі зараз світяться три активні пристрої. Не два наших, а три.

— Тут що... хтось є просто зараз? — Тіама перелякано зблідла, і її долоня сама собою намертво вчепилася в кобуру на поясі.

— Сигнал дуже слабкий, постійно зникає, — швидко гортав вкладки хлопець. — Пристрій явно розряджений у нуль і працює на залишковій ємності батареї. Зараз я спробую його запеленгувати... Є! Ходімо шукати, це на житловому ярусі.

Спустившись на перший рівень житлового сектора, близнюки обережно, трімаючи зброю напоготові, підійшли до дверей однієї з далеких кают.

— Сигнал ішов точно звідси, — пошепки сказав Тіріган. — Просто зараз остаточно зник.

Каюта зсередини виявилася трохи більшою, ніж стандартні житлові бокси — судячи з планування, вона явно належала старшому офіцерові бази. Жодних особистих речей, одягу чи документів усередині не було — лише штатна обстановка, пригвинчена до підлоги.

— Може, просто старий глюк давньої системи? — припустила Тіама, один за одним відчиняючи порожні настінні шафки з голими полицями.

Вона зазирнула до найнижчої шухляди й раптом завмерла:

— А, ні... Дивися-но.

Дівчина простягнула руку й обережно підняла з підлоги шафи масивний наручний комунікатор старого імперського військового зразка.

— Бачиш? Твоє вічне захоплення магазинами й шопінгом іноді приносить реальну користь! — нервово засміявся Тіріган. — Гаразд, ходімо до рубки, спробуємо підключити його до живлення.

Пристрій був повністю розряджений, але щойно Тіріган подав на нього струм через сервісний кабель термінала, екрани рубки спалахнули. Хлопець здивовано присвиснув.

— Та тут уся внутрішня пам'ять забита архівними файлами по зав'язку, — видихнув він. — Напевно, хтось зі старшого персоналу поспіхом забув забрати його під час евакуації.

За кілька хвилин дані зі старого пристрою успішно перекочували на їхні чисті кристали пам'яті.

— Ну що, генію, давай спочатку побіжно глянемо, що там узагалі записано, — запропонувала Тіама, присідаючи на край столу.

Тіріган вивів перший відеофайл на великий екран рубки. Перед ними з'явилося об'ємне, чітке зображення групи людей, які, судячи з усього, щойно прибули на цей аванпост дві тисячі років тому. Біля великого вантажного корабля в ангарі височіли ящики, контейнери зі складним обладнанням та особистими речами. Усміхнені, щасливі люди привітно махали рукою тому, хто робив цей запис, схвильовано вітаючи одне одного з успішним завершенням довгої й небезпечної подорожі.

На екрані раз у раз миготіли суворі імперські мундири, змінюючись яскравим цивільним одягом. Люди на відео були веселі, вони галасливо вантажили речі на транспортні платформи, які автоматичні дрони одразу ж відвозили до розчинених дверей бази.

Раптом Тіама щосили схопила брата за передпліччя, впиваючись нігтями в шкіру.

— Ти що?! Боляче ж! — скрикнув Тіріган, сіпнувшись. Він повернувся до сестри й урвався. — Тіа... ти чого?

Дівчина була мертвотно-блідою, її губи дрібно тремтіли, а погляд був прикутий до екрана.

— Назад... поверни трохи... — затинаючись, ледь чутно попросила вона.

— Та можеш ти нормально сказати, що ти там побачила? — хлопець швидко защолкав клавішами, запускаючи повільне покадрове перемотування запису назад.

— Стій! Ось тут! Дивися! — Тіама знову до болю стиснула його руку.

— О боги... — протягнув Тіріган, і його щелепа повільно поповзла вниз.

На стоп-кадрі був зафіксований лише один короткий момент, який під час звичайного перегляду можна було легко пропустити. Просто з екрана, весело усміхаючись у камеру, на них дивився той самий імперський офіцер, якого вони зустріли на покинутій заставі. Той самий, який особисто видав Тіамі кристал із координатами цієї планети і чий голос вони нещодавно чули.

— Тірі... я або остаточно збожеволіла... — бліднучи ще більше, прошепотіла Тіама, — або звичайні люди ніяк не живуть дві тисячі років...