Ключі від фронтиру

За великим панорамним вікном простягалося безкрає поле астероїдів. Великі, маленькі, крижані й кам'яні уламки здійснювали свій нескінченний променад у віддаленій навіть від Фронтиру зоні простору. Це було дуже зручне місце для невеликої прихованої бази.

Величезний астероїд, що повільно обертався навколо своєї осі, та ще й зі складною мережею печер усередині, став просто подарунком долі для Рікара, коли він випадково потрапив сюди, рятуючись від двох кораблів Касти Атум. Нашвидкуруч введені дані гіперстрибка викинули його пошкоджений у бою штурмовик просто посеред цього мертвого поля з величезних брил. Йому вдалося сяк-так відремонтувати корабель, розтягуючи мізерні запаси й молячись, щоб не зламався маленький харчовий принтер.

Піднявши з астероїда ледь живий корабель, він побачив те, що знаходилося, так би мовити, на відстані витягнутої руки. На зворотному боці астероїда проступав чорний купол неправильної, ламаної форми, складений ніби з багатогранної луски. Штурмовик не витрімав би повторної посадки й зльоту, тому дослідження об'єкта довелося відкласти на довгих п'ять років.

Побачене не давало йому спокою ні вдень, ні вночі. Навіть діставшись прикордонної застави Імперії, він не відчував радості, думаючи лише про загадковий об'єкт. Це стало його манією.

Скоївши службовий злочин, молодого лейтенанта з тріском звільнили зі збройних сил. Батько власноруч позбавив його родинного титулу. Мати не сказала ні слова — просто відвернулася, коли він переступив поріг дому в офіцерському мундирі без знаків розрізнення.

Кілька років він брався за будь-яку, навіть найбруднішу роботу, збираючи гроші на стару списану вантажівку. Будучи добре освіченою людиною, яка чудово розбиралася в техніці, він зміг практично самотужки підготувати корабель до тривалої подорожі. Усім забутий і відкинутий рідними, він вирушив у свою, як тоді здавалося, останню мандрівку.

Доля, мабуть, підморгнула удачі в якийсь момент його життя, і він знайшов... натрапив на майже не зачеплену часом дослідницьку станцію давньої цивілізації К'ітан. Вочевидь, якісь технічні несправності миттєво вбили персонал станції, і їхні скам'янілі останки він поховав тут же, на астероїді.

На свій величезний подив, Рікар досить швидко зміг розібратися в принципах роботи давнього обладнання, законсервованого вакуумом. Коли людина ще була лише молекулою, К'ітан уже завершили свій шлях у цій галактиці, зникнувши майже без сліду. Але ця станція пережила незліченні тисячоліття, ніби в очікуванні того, хто її воскресить.

Ну і найголовніше — це технології. Технології незбагненної, феноменальної простоти й ефективності. Там, де для досягнення мети людство робило десять кроків, К'ітан просто простягали руку. Вони не боролися із законами Всесвіту — вони розуміли їх. Це було неймовірно: як просто можна приборкати сили космосу, якщо не ускладнювати процес пізнання!

Станція ожила. Її єдиний мешканець дбав про збереження давніх технологій, досліджуючи, осягаючи й пристосовуючи їх до своїх потреб. Саме тоді на Фронтирі вперше заговорили про людину на ім'я Рікар. Ніхто не знав, як він виглядає. Ніхто не знав, де знаходиться його база. Але всі дуже швидко дізналися одне: якщо десь можна було заробити гроші, Рікар уже трімав це місце своєю залізною хваткою.

Найкумедніше полягало в тому, що Рікар було його справжнім ім'ям. Без гучного титулу воно стало просто ім'ям. Але незабаром цього імені виявилося достатньо, щоб його боялися сильніше, ніж багатьох аристократів Імперії.

— Поясни мені, будь ласка, як можна загубити корабель, нашпигований маяками й датчиками стеження від опор до самого краю антени?!

Рікар дивився на астероїди, що повільно оберталися за вікном, засунувши руки до кишень вільного халата. За його спиною, опустивши голову, стояла голограма його найближчого помічника — колишнього імперського лейтенанта Воркана Драка. Не те щоб цей дезертир, який покинув свою частину через красуню з Касти Сет, мав особливі інтелектуальні здібності, але він завжди чітко виконував вказівки й був відносно чесним негідником.

— Ми не можемо засікти жоден датчик корабля, — пробурмотів Воркан. — Він просто зник.

— Гаразд, Воркане. Давай припустимо, що хтось зміг придушити всі сигнали й поцупити цей клятий корабель. Але яким чином змогли позбутися дроїда?

— Ми точно знаємо, що корабель злетів з Урука й пішов у гіперстрибок, свідків сила-силенна, — сказав Воркан.

«Ну звісно, теоретично корабель міг загинути в гіперпросторі, — подумав Рікар. — Таке іноді трапляється. Але це точно не той випадок...»

— А наші відчайдушні близнюки? Ви стежите за ними?

— Так, звісно стежимо, Рікаре! Але дівчина весь час була на виду. У неї навіть була невелика пожежа біля корабля. Та й полетіла вона через пів години після нашої вантажівки.

— Припустімо. А куди вона полетіла, ти знаєш?

— Звісно! — кивнув помічник. — На Ілліріум вона полетіла, наші агенти пасли її там цілий день.

— І що, весь час була на виду?

— Весь час. Ходила ювелірними магазинами, потім вирушила до якогось графа, пробула там недовго й увечері полетіла.

— А брат її де? — примружився Рікар.

— Брата давно ніде не бачили. Після поранення руки він узагалі не з'являвся.

— Дивно. Вони нерозлучні, як я зрозумів.

— Ми записали їхню розмову, — виклав козир Воркан.

— Ого! Самі допетрали чи хтось порадив? — глузливо запитав Рікар.

— Самі додумалися... Увімкнути запис?

— Ну давай, вмикай, бездарю.

На голографічному екрані, що з'явився й був розділений на два поля, виникло обличчя Тіами. Вона чекала, поки брат прийме виклик. Нарешті на другому екрані з'явився Тіріган. Його бліде, змучене обличчя тепло усміхнулося сестрі:

«— Привіт, Тіа. Щойно подумав про тебе.

— Як ти, братику? Хоч трохи краще?

— Краще, загалом. Сепсис зупинили, — відповів Тіріган. — Тільки шрами сильні залишаться.

— Ну, це не страшно, — сказала Тіама. — Усе ж таки в Імперії чудові лікарі.

— Це так, — змученим голосом відповів хлопець. — Сказали, що зараження міг занести дроїд ще на Ілліріумі.

— Хочеш, я його знайду і пристрелю? — усміхнулася дівчина.

— Ой, та який із цього зиск? Залізяка ж...»

На зображенні поруч із хлопцем з'явився медичний дроїд не найновішої моделі, оснащений діагностом і пневмошприцами:

«— Пане Тірігане, час проводити процедури. Я введу вас у медикаментозний сон, щоб уникнути болю.

— Гаразд, сестричко, мені час, як бачиш. Сподіваюся, скоро побачимося.

— Бувай, Тірі. Одужуй!»

Розмова перервалася.

— Ну от, загалом, — сказав Воркан. — Дроїд справді медичний, ми перевірили модель. Але визначити, де знаходиться сам хлопець, ми не змогли. Та точно на території Імперії, ближче до центральних систем — сигнал ішов звідти.

— Так, виглядає хлопчина не те щоб дуже здоровим, — задумливо промовив Рікар. — Гаразд, про близнюків поки що забули, але стеження не знімати! Ви хоч з'ясували, де вони живуть?

— Ні, шефе. Але десь на Фронтирі, неподалік від Урука. Тут багато диких планет, є де загубитися.

— Постарайся знайти, — суворо сказав Рікар. — Краще точно знати, де вони облаштувалися.

— Добре, — кивнув помічник. — Усе зробимо.

— Але це не знімає головного питання: де корабель з моїми грошима?! — раптом закричав Рікар.

Воркан стояв, винувато опустивши голову:

— Ми шукаємо...

— Шукають вони... Користі від вас усіх — як від метеорита! — роздратовано кинув Рікар.

— Шефе, люди чекають свої частки, — обережно нагадав помічник. — Як будемо вирішувати питання? Гроші ж були на тому кораблі...

— Частки я виплачу, так і бути, — сказав Рікар. — Але трохи пізніше.

— Бунтувати почнуть, шефе, — потупивши погляд, прошепотів Воркан.

— Ну й чудово! — несподівано вигукнув пірат. — Обернемо програш на вигоду!

— Не зрозумів... Це як, шефе?

— Не зрозумів він... Звісно, не зрозумів! Мізків-то — як в одноклітинного організму! — гаркнув Рікар.

— Це було образливо, — сказав Воркан. — Поясни, будь ласка.

— Образливо йому... — невдоволено пробурмотів Рікар. — Нехай посидять на голодному пайку кілька днів. А хто почне проти мене перти — того ти прибереш особисто.

Десь на тлі тихо дзенькнув сигнал фінансового термінала.

— Це тобі, бездарю, платня. І трохи більше, — сказав Рікар. — Почистимо наші лави від ненадійних елементів.

— Усе зроблю, Рікаре! — усміхнувся Воркан. — Не хвилюйся.

— Гаразд, іди шукай мої гроші! — невдоволено кинув Рікар. — Не міг корабель просто так випаруватися... Та й ще: я так розумію, Касти й Імперія зараз ведуть війну з якимось зовнішнім ворогом? Дуже, дуже дивно, що вони змогли об'єднатися...

— Ми спостерігаємо значне посилення військової логістики, — кивнув Воркан.

— От і придивися до дезертирів. Після чистки треба поповнити наші лави. Особливо придивися до тих, у кого на руках кров або серйозні порушення.

— Та вже, з цим я знайомий, — скривився Воркан.

— От і добре. Тоді знаєш, кого шукати. Вільний!

Тіктак із відчутним зусиллям викотив платформу на палубу ангара.

— Скільки тут, цікаво? — запитала Тіама, скидаючи маскувальну сітку з важких контейнерів.

— Треба рахувати, звісно, але думаю — дуже багато, — сказав Тіріган. — І не забуваймо про нашу схованку біля квазара! Нехай полежить на найчорніший день.

— А ти впевнений, що ніхто випадково не знайде нашу схованку? — примружилася дівчина.

— Без посилених щитів обладнання будь-якого корабля — та навіть імперського лінкора! — згорить у випромінюванні за кілька хвилин, тож за це можна не хвилюватися.

— Ти молодець, братику! — Тіама щиро усміхнулася братові. — Тепер ми можемо сміливо йти на аукціон і запускати в дію мій план.

— Який ще план? — поцікавився Тіктак.

— А це буде сюрприз! — засміялася дівчина й штовхнула Тірігана ліктем у бік: — Дивись мені, не прохопися! Так, ну чого стали, ледарі? — Тіама весело плеснула в долоні. — Узялися — і швиденько все порахували!

— А ти що робитимеш? — усміхнувся Тіріган.

— Як це що, братику?! Керувати й наставляти вас на шлях істинний!

— Перепрошую... — зі спини обережно підійшов Скальпель і простягнув Тіамі мерехтливий кристал пам'яті. — Це список того, що необхідно терміново докупити для медичного комплексу.

— Так, і від мене теж ось, — Тіктак простягнув другий кристал.

— Гей, ви оберти-то зменшіть! — вигукнула Тіама, забираючи накопичувачі. — Наставили собі потужних процесорів, бідна дівчина за вашими цифровими потоками вже не встигає! Ну, що застигли? Док, приєднуйся до процесу!

— Але ж у мене медблок... — спробував було заперечити Скальпель.

— Не приймається! Усім рахувати! — поставила жирну крапку Тіама.

— Слухайте її... — приречено зітхнув Тіріган. — Сперечатися все одно марно. Тіктак, відкривай контейнери!

У цей момент на панелі різко дзенькнув комунікатор.

— Торіан викликає, — сказала Тіама, відходячи вбік і активуючи екран.

Старий шахтар виглядав смертельно втомленим і перебував у відверто кепському настрої.

— Привіт, Тіамо. У мене... не дуже хороша новина.

— Що сталося, Торіане? Здається, свою частку я тобі повністю передала.

— Та з цим усе нормально, дякую. Розумієш... компанія надіслала нові плани щодо промислової розробки сектора. І так виходить, що наш шурф із кристалами пустять під загальну розробку.

— Якщо це жарт, Торіане, то дуже невдалий! — тривожно сплеснула руками дівчина.

— Це не жарт. Плани вже підписані вищим керівництвом.

— Ну от... Щойно все почало налагоджуватися — і маєш! Приїхали...

— Я можу на свій розсуд скоригувати графік робіт і пересунути розробку нашої ділянки максимум на пів року, — тихо сказав шахтар. — Але потім — усе. Ти ж розумієш, Тіа... Якщо про кристали дізнається служба безпеки компанії, мене не те що посадять — мене прив'яжуть до плазмової гармати й вистрілять в атмосферу!

— Так, давай без паніки! — Тіама гарячково закусила губу, швидко міркуючи. — Постарайся поки що видобути максимум сировини, а я тим часом щось придумаю.

— Гаразд... — приречено пробурмотів Торіан. — Я й так щоночі пропадаю в цьому шурфі, майже не сплю.

— І ось ще що, Торіане, — Тіама на секунду замислилася. — Початкову проходку й розкриття порід виконують дроїди?

— Ну так. Спочатку йдуть розвідники й бурові дроїди, а потім уже живі шахтарі. Це надто небезпечна робота.

— От і чудово, друже! — засяяла дівчина. — Замінуй шурф! Та так, щоб після вибуху там узагалі все навколо на рідку магму перетворилося!

Торіан уперше за всю розмову щиро усміхнувся:

— Ти геній, дівчинко! Як я сам до цього не додумався?! Ніхто ж не постраждає, і кінці у воду!

— Дій, гноме гірський! У нас купа часу — цілих пів року. І виспися нарешті, усіх грошей однаково не заробиш!

Усівшись у своїй каюті, Тіама насамперед викликала ювеліра.

— Добрий день, шановний Мімік!

— Мадемуазель, радий вас бачити! — озвався старий з екрана. — Чим завдячую?

— Та ось... У нас намалювалася невелика проблема. Через пів року ми більше не матимемо доступу до шурфу з кристалами.

— Не можу сказати, що це вже зовсім погана новина, — абсолютно спокійно відповів ювелір. — Навпаки! Це дуже навіть непогано — якщо, звісно, ні в кого більше не буде цього доступу.

— Ні в кого й не буде, — здивовано підтвердила Тіама. — Але я вас не зовсім розумію.

— Та все дуже просто, люба моя, — м'яко пояснив Мімік. — Монархат має одну унікальну особливість: кристали, здатні проєктувати спогади, знаходяться лише на самій поверхні порожнистого покладу. Це як кімберлітова жила: потрібні кристали сидять усередині тонкої кірки, а все, що залишається в глибині породи, — не варте, по суті, нічого.

— Отже, нам треба просто максимально вигребти саме цей верхній шар?

— Саме так! Ви абсолютно правильно вловили думку. Ну й не варто забувати той факт, що купити подібні ювелірні вироби можуть дозволити собі лише дуже обмежені представники найвищої знаті: не більше трьохсот родин в Імперії й близько двохсот у всіх Кастах разом узятих.

— Разом — п'ятисот кристалів нам із запасом вистачить для безбідного життя?

— Саме так. Якщо не обвалювати ринкові ціни, а штучно підтримувати дефіцит, — усміхнувся ювелір. — Тому я навіть радий, що так сталося. Тепер можна розпилювати матеріал на витонченіші вироби й запустити нову ексклюзивну серію за чудовою ціною!

— Як же ви мене потішили, дорогий Міміку! — з полегшенням видихнула Тіама. — Отже, пів року активно робимо стратегічний запас!

— Саме так, Тіамо. І це найправильніше рішення для наших фінансів, — підсумував ювелір. А потім, трохи примружившись, ніби між іншим запитав: — До речі, хотів поцікавитися... Чи не ви бува насолили нашим спільним знайомим із «Чорної десятини»? Вони якось дуже засмутилися останнім часом і навіть почали активно відстрілювати одне одного.

— Що ви! Ну як ми могли?! — сплеснула руками Тіама, скорчивши найневинніше обличчя. — Куди нам тягатися з такою страшною організацією!

— Ну так, ну так... — з доброю іронією усміхнувся Мімік. — Кажуть, у них загадково зник цілий корабель зі зібраною десятиною. Ви, звісно ж, із Тіріганом не маєте до цього ані найменшого стосунку?

— Та боронь Боже, дорогий Міміку! Ну як ви могли про нас таке подумати?!

— Кумедно... Надзвичайно кумедно! — засміявся старий. — До вашої появи в секторі в цих хлопців узагалі не було жодних проблем. А тут — бац, і ціла кур'єрська вантажівка канула в небуття! Там же була вельми значна сума... Ну та гаразд! Нехай ці гроші або пропадуть, або підуть на справді добру справу.

— Усього вам найкращого, Міміку! — попрощалася дівчина й вимкнула зв'язок.

Оголосивши Торіану, який помітно повеселішав, новий план дій, Тіама повернулася до ангара. Палубою були розкидані відкриті ящики, навколо яких рівними стосами лежали гроші, золоті сюзерени та банківські злитки.

— Ну, за моїми підрахунками, тут близько семи мільйонів фаворитів, — сказав Тіріган, розгинаючи спину.

— Сім мільйонів сто дві тисячі, якщо бути абсолютно точним, — поправив його Скальпель.

— Дякую, доке, що уточнив! А то я б сам не впорався! — засміявся Тіріган.

— Я думала, буде більше... — скорчила розчаровану грімаску Тіама. — Якось замало з усього такого величезного ринку!

— А це не з усього ринку, сестричко, а лише з його середньої частини. Тут контейнери позначені мітками торговців тільки одного сектора, — пояснив хлопець. — Ну і плюс... мабуть, рівно стільки ж залишилося на тому кораблі біля квазара!

— Гаразд, нальотчики, усім дякую за співучасть! — весело сказала Тіама. — Переходимо до наших подальших планів. Доке... Я все розумію, але навіщо ти у своєму списку просиш купити «Мультиспектральний лепідоптерологічний аналізатор»?!

— Не влізло... — тихо проскрипів Скальпель і з незворушним виглядом боком позадкував до виходу з ангара.

— Ану стій, доку! А «Автоматизований імаго-ідентифікатор лускокрилих» — це для яких таких цілей?!

— І це теж не влізло... — Дроїд відчутно пришвидшив крок. — Це я, мабуть, просто помилився... Тіамо, вибач!

— Ану стій, я тобі кажу! — сміючись, крикнула Тіама. — Це ти для вивчення своїх метеликів із невідомо якої планети замовляєш?! Міг би просто попросити!

Дроїд завмер на місці й повільно розвернув верхню частину корпусу:

— І що... Ти б купила?

— Ні, звісно... Учора! А сьогодні — подумаю. Правда ж, Тірі?

— Та купи ти йому ці... ну, ці залізяки! Він мені життя врятував, — озвався брат.

— От навпіл і купимо, братику!

— Та без проблем, — усміхнувся Тіріган. — Доку, танцюй! Буде в тебе ця хрінь, назву якої вимовити неможливо!

— Так, а тепер ти, здоровило! — Тіама різко розвернулася до Тіктака. — «Квадрофонічний резонансно-акустичний перетворювач» і «Гіпердинамічний фонорезонатор» — це, мабуть, щось із рідкісного ремонтного інструментарію?

— Ну... майже, — задкуючи слідом за Скальпелем, пробурмотів Тіктак. — Я зараз по сировину для реактора сходжу, гаразд?

— Стій, здоровило! — Тіама підійшла впритул до велетенського дроїда. — От можна ж просто сказати: «Друзі, мені потрібно те й те, просто особисто для мене», га? Може, Тірі сам би тобі все змонтував!

— Ні, він не зможе... Це надто складна штука, — винувато видихнув Тіктак.

Тіама кинула суворий погляд на Тірігана, який корчився від сміху, і не витрімала — сама розсміялася:

— На двох, Тірі?!

— На двох, Тіа! — озвався Тіріган, зі сльозами сповзаючи по стінці ангара просто на металеву підлогу.