Ключі від фронтиру

Тіама встановила кристал у блок зчитування. На екрані термінала миттєво замиготіли рівні рядки закодованих даних.

— Планета Ріма в системі Форамен... — Тіріган спантеличено почухав потилицю, вдивляючись у символи, що бігли. — Дивно. В офіційних каталогах Імперії такої взагалі немає. І щось занадто багато вступних даних. Таке відчуття, ніби ми не на занюхану окраїнну планету летимо, а просто на стратегічну імперську базу.

— Це і є база Імперії, дивак, — Тіама, не відриваючись, дивилася на мерехтливий екран. — Той хлопець на заставі ж ясно сказав: «покинутий аванпост».

— Ну так «покинутий» же! — настовбурчився Тіріган. — А тут польотні дані розписані так, ніби нам крізь лабіринт прориватися доведеться. Кожна координата вивірена до секунди.

— Ну, тобі видніше, генію, — Тіама ліниво махнула рукою й попрямувала до виходу з рубки. — Розбирайся сам зі своїми цифрами, а я піду наші покупки в трюмі розбирати.

— О так, це ти в нас умієш, — добродушно пробурмотів їй услід брат. — Хоч би ази пілотування заради пристойності освоїла! От уяви: якщо мене раптом уб'ють, ти що тоді робитимеш, га?

Тіама різко зупинилася біля дверей і з милою усмішкою відважила братові легкий, але відчутний потиличник.

— Тірі, запам'ятай: убити тебе в усій Галактиці можу тільки я. І то якось так, щоб ти не до самого кінця помер.

— Ну звісно! Хто ж тоді твою дорогоцінну дупцю возитиме по секторах? — стрімано засміявся хлопець, потираючи потилицю.

— От саме. Тож сиди, працюй, а я пішла.

Раптом із динаміків бортового зв'язку з легким шарудінням статики долинув знайомий, трохи хриплуватий голос імперця із застави:

— От що, дрібнота... Мотлохіт ваш трімайте в повному порядку, особливо щити. Доберетеся до планети — самі все зрозумієте. — Голос у динаміку важко зітхнув. — Я взагалі-то собі хотів цю схованку на старість залишити, але вам вона зараз потрібніша. Аванпост був законсервований дві тисячі років тому, але все ключове обладнання досі підтримується в робочому стані реактором особливого виду. Не намагайтеся зрозуміти принцип його роботи — просто знайте, що для підзарядки йому потрібен стабільний мінеральний ресурс. Тож звичайне каміння цілком підійде.

Близнюки синхронно завмерли, боячись пропустити бодай слово. У динаміку почувся тихий смішок.

— І чого це я на старість такий співчутливий став?.. Гаразд, дрібнота, розберетеся загалом. Особисте прохання: приберіться там на кладовищі. І так — летіть чітко за польотним завданням, а то буде «бубум».

Клацання — і динамік остаточно замовк.

— На кладовищі? — Тіама широко розплющила очі, розгублено дивлячись на приладову панель.

— Ну, наче так, — кивнув брат. — Може, в нього там близькі поховані? Ну, гинули ж військові на службі, зрештою.

— Тірі, ти головою ні об що в трюмі не вдарився? — дівчина вимогливо втупилася в нього. — Аванпост запечатаний дві тисячі років тому! Дві! Тисячі! Які, до біса, близькі? Він що, по-твоєму, безсмертний, чи що?

Не дочекавшись відповіді від спантеличеного брата, Тіама розвернулася й рішуче закрокувала коридором у бік вантажного відсіку.

— Не спи, слонику, працюй! — долинуло вже з глибин корабля.

— Придушив би... — Тіріган із награною люттю стиснув пальці навколо уявної шиї сестри, але відразу ж повернувся до екрана й заглибився в розрахунки.

Система Форамен справді виявилася зовсім поруч — лише за півгодинний гіперпросторовий стрибок від Урука. Це була крихітна, Богом забута система: жовтий карлик замість сонця і всього три планети на орбітах.

«Носоріг» важко виринув із підпростору на самому краю системи, суворо дотримуючись курсу, закладеного в кристалі. Корабель одразу ж пішов дивними, рваними зигзагами, безперервно змінюючи вектор руху та крейсерську швидкість.

Уже на підльоті до планети в оглядових екранах почали миготіти перші уламки. У міру наближення до Рими їх ставало дедалі більше — вони утворили навколо планети моторошне, безмовне кільце мертвої сталі.

Тіріган натиснув кілька клавіш, запускаючи глибоке сканування космічного сміття.

— Тіа, іди сюди, подивися, — спантеличено промовив хлопець, коли сестра повернулася до рубки. — Тут така дика мішанина моделей суден, що я навіть не знаю, кому вони взагалі могли належати.

Бортовий каталог видавав абсолютно неймовірні результати: датчики фіксували як найдавніші кораблі Імперії та Каст, так і відносно нові судна, яким навряд чи було більше ста років. Усі вони були безжально розірвані на шматки.

— Та вже... Вражаюче кладовище, — тихо й задумливо промовила Тіама, розглядаючи дрейфуючі понівечені корпуси. — Слухай, Тірі, може, ну його, той аванпост? Розвернемося, поки не пізно?

— Ні, сестричко, ми вже майже на місці, — твердо відповів хлопець. — Бачиш, ми йдемо за курсом, і поки що нічого не сталося.

— А якщо зробити ось так? — Тіама раптом подалася вперед і різко смикнула штурвал на себе.

Корабель на частку секунди зійшов із заданої траєкторії.

— Ти що твориш, дурепо?! — у паніці закричав Тіріган, вибиваючи її руки зі штурвала. — Дивись, що наробила!

Із поверхні буро-зеленої планети без попередження вдарив сліпучий, лютий енергетичний імпульс. Пройшовши буквально за кілька метрів від «Носорога», який ледь устиг повернутися на попередній курс, промінь чистої енергії з оглушливим тріском врізався в дрейфуючий неподалік уламок старого корвета Касти Сет. Секунда — і важкий броньований остов розірвало на атоми, залишивши лише швидко згасаючий спалах.

— Я якось не подумала... — бліднучи, прошепотіла дівчина й буквально втиснулася в пілотське крісло.

— Приб'ю, амебо одноклітинна! — Тіріган у люті грюкнув кулаком по приладовій панелі, важко дихаючи. — Угробиш нас за дві секунди!

— Пробач, Тірі... — тихо, без звичної іронії відповіла вона. — Я дурепа, я згодна.

— Не торкайся взагалі ні до чого! — хлопець шумно видихнув, стираючи холодну росу, що виступила на лобі.

«Носоріг», продовжуючи хитру протизенітну петлю, важко увійшов у щільні шари атмосфери. Автопілот поводився агресивно: корабель то різко скидав швидкість до мінімуму, то, надривно ревучи маршовими дюзами, набирав оберти, стрімко знижуючись до поверхні.

— Тірі, глянь, яка краса... — захоплено промовила дівчина, миттєво забувши про недавній інцидент і припавши до оглядового скла.

Планета під хмарами справді виявилася неймовірно красивою. До самого горизонту простягався безкрайній смарагдовий килим лісів, прорізаний тонкими нитками прозорих річок і дзеркальними краплями чистих озер. Удалині блищали на сонці величні гірські хребти з білосніжними шапками снігів. Штурмовик знизився до мінімуму, із шелестом пролітаючи ледь не над самими верхівками гігантських вікових дерев.

— Так, тепер зрозуміло, чому ці ресурси досі ніхто не прибрав до рук, — пробурмотів Тіріган, звіряючись із приладами. — Із таким орбітальним захистом сюди хрін поткнешся.

«Носоріг» м'яко викотився до невеликого стрімкого гірського пасма, з вершини якого зривався красивий, гуркотливий водоспад. Зависнувши в повітрі просто навпроти потоків води, що били, важкий корабель завмер, ніби чогось чекав.

Раптом зі скелі просто над водоспадом ударив яскравий сканувальний промінь. Він на мить огорнув штурмовик тьмяним неоновим сяйвом, після чого втягнувся назад. На панелі керування тривожно замиготів сигнал виклику.

— Там що, хтось є? — здивовано запитала Тіама, інстинктивно потягнувшись до кобури.

— Ні, це автоматичний запит на код доступу.

Тіріган швидко простягнув руку й переставив кристал у сусіднє, потужніше зчитувальне гніздо. Потік даних тривав близько десяти секунд.

— Нічого собі шифр! — здивувався хлопець, розглядаючи лог-файли, що побігли екранами. — Кілька мільярдів оригінальних значень!

— Це як? — здивувалася дівчина.

— Це означає, що в цьому коді зашиті не просто символи, літери чи цифри. Там тривимірні зображення, звукові зліпки й Бог знає що ще. Дуже серйозна армійська штука.

Просто над водоспадом величезна частина монолітної стіни з глухим рокотом пішла вглиб скелі, відкриваючи широкий темний прохід. «Носоріг» плавно влетів усередину, і кам'яна стулка відразу стала на місце, відрізаючи їх від зовнішнього світу.

Невеликий, добре освітлений тунель привів їх до великого посадкового ангара, залитого яскравим білим світлом. Старий штурмовик м'яко опустився на палубу, пружно ставши на свої вічно скрипучі гідравлічні опори. Двигуни почали затихати.

Окрім їхнього корабля, у величезному приміщенні перебували ще кілька суден різного розміру. Усі вони були дбайливо вкриті щільною сріблястою тканиною, що захищала метал від часу.

— Ну що, сестричко, схоже, відступати пізно, — Тіріган заглушив реактор корабля й повернувся до сестри. — Ходімо дивитися наші нові володіння.

Опустивши трап, вони вийшли назовні. Повітря в ангарі, всупереч очікуванням, виявилося напрочуд чистим і свіжим — воно виразно пахло молодою зеленню, польовими травами, а звідкись здалеку долинав глухий рівномірний шум водоспаду.

— Треба ж, система вентиляції досі чудово справляється, — констатував Тіріган, перевіряючи датчики на зап'ясті. Він повернувся до сестри й серйозно додав: — Трімайся в мене за спиною, Тіа.

Вони обережно рушили до виходу з ангара. Варто було їм зробити лише кілька кроків темним коридором, як під стелею з м'яким, ледь чутним гулом побігли смуги приємного теплого світла, вказуючи дорогу. Аванпост ніби неохоче прокидався після двотисячолітнього сну, вітаючи нових мешканців.

За кілька сотень метрів звивистий коридор вивів близнюків до круглої зали.

У центрі приміщення, у глибокій круглій шахті, повільно й беззвучно оберталася сфера ідеальної форми з темного, майже прозорого мінералу. Усередині неї, немов маленька спіймана галактика, бурхливо переливалася сліпучо-біла енергетична субстанція. Від сфери не виходило ні звуку, ні тепла, але повітря в залі було настільки перенасичене статичною електрикою, що темне волосся на голові Тіами одразу кумедно стало дибки.

— Це і є реактор? — дівчина заворожено, прочинивши рота, втупилася у сферу. — Більше схоже на якусь давню магію.

— Може, й магія, Тіа. Просто така, яку я особисто на кресленнях ще жодного разу не бачив, — Тіріган упевнено підійшов до головного пульта керування, що являв собою суцільну монолітну панель із темного скла.

Щойно хлопець підніс долоню до поверхні, як над склом соткалася детальна об'ємна голограма. Але це не були звичні імперські схеми. У повітрі завис тривимірний план усієї бази, а поруч з'явилося схематичне зображення старовинних терезів. На одній шальці мерехтів неоновий знак питання, а на іншій — простий малюнок звичайного каменя. Унизу блимав попереджувальний напис давньоімперською: «Баланс маси: 14%. Потрібне кремнієве підзарядження. До критичного вимкнення планетарної системи захисту Рими — 1800 годин».

— Точно, каміння! Голос на записі не брехав, — Тіріган переможно подивився на сестру. — Цей реактор розщеплює звичайну породу на субатомному рівні й переводить її в чисту енергію. Тепер зрозуміло, чому аванпост досі функціонує. І, до речі, тепер зрозуміло, хто саме в нас пальнув на орбіті.

Тіріган торкнувся лівого краю панелі, і голограма миттєво перебудувалася в масштабну тривимірну модель усієї системи Форамен. На ній яскравими червоними точками були позначені контрольні зони для автоматичних атак у разі вторгнення чужих кораблів. Там само чітко простежувався вузький безпечний фарватер, яким вони щойно прилетіли.

— Дуже схоже на якийсь надсекретний експериментальний комплекс, — протягнув Тіріган, із захопленням розглядаючи вузли постачання бази.

— Відкрив зірку, розумнику! — ущипливо сказала Тіама, швидко оговтавшись. — Та тут і дурню зрозуміло, що головне на цьому аванпості — реактор, і, схоже, його тут колись таємно випробовували.

— Думаю, ти маєш рацію, сестричко. Такої неймовірної технології я не зустрічав у жодному імперському каталозі галактики.

— Ну, тобі видніше, ти ж у нас визнаний техномозок, а я так — суто по побаченнях бігаю, — весело озвалася дівчина. — Ну ходімо вже далі, а то завмер тут, як кам'яна Роза на Уруку над своїми улюбленими залізяками.

— Та ти просто не розумієш, амебо ти одноклітинна! Це ж... це просто неймовірно! — палко почав було Тіріган, розмахуючи руками.

— Так, я амеба, я не розумію, — безжально перебила його Тіама. — Потім прийдеш сюди, покладеш матрац просто біля пульта й житимеш в обіймах зі своїм реактором. А поки нам треба нормально все оглянути.

— Гаразд, — неохоче погодився хлопець, вимикаючи екрани. — Ходімо. Може, заодно знайдемо чогось нормального поїсти.

— Ну, кому що, а Тірі пожерти треба в першу чергу! — дзвінко розсміялася Тіама.