Саша. Тінь в Імператорській академії

Саша

Вранці, коли я збиралася до сніданку, в двері моєї кімнати несміливо постукали. Дивно, кого це принесло? Відчиняла з певним острахом. За порогом стояла мила дівчина років шістнадцяти, у сірій сукні, білому фартуху та чепчику, який повністю приховував її волосся. Вона дивилася в підлогу і відчайдушно червоніла.

- Доброго ранку, пане. Вибачте, що насмілилася потривожити, але до вас прийшли ліерди маги.

- Які маги? - запитала, нічого не розуміючи. Якби вони дізналися, хто я, то не відправили б за мною служницю. А якщо не знають, тоді навіщо прийшли з самого ранку?

Не очікувала, що дівчина відповість. Добре, що їй вистачило сміливості… Або ж, навпаки, не вистачило, щоб піти, не відповівши. Тут як подивитись.

- Ліерд Рудеус, головний цілитель, і маг-перевіряючий зі столиці. Він уже кілька тижнів гостює в місті.

- Ясно. Дякую, - я судомно міркувала, що робити. - Передай ліердам, що я зараз спущусь.

Як тільки дівчина пішла, я кинулася до Джо. Чарівник відкрив після першого ж стуку. Він уже був одягнений і збирався виходити до сніданку. Ривком заштовхала його назад і, коли Куро прослизнув слідом, зачинили двері.

- Сашо?

- За мною прийшли, - видихнула, нервово міряючи кімнату кроками. - Внизу головний цілитель та якийсь столичний перевіряючий. Навіщо вони тут? Вони знають? Здогадуються?

Джо спокійно сів на ліжко, замислившись.

- Сумніваюсь, що знають. Схоже, цілитель розповів про тебе і перевіряючий прийшов переконатися, що ти не брешеш.

- Брешу?

- Усяке буває... Ходімо! Нічого змушувати гостей чекати. Не хвилюйся, ми впораємося.

Внизу за дальнім столиком, біля вікна, сиділи двоє: вчорашній цілитель, який мені сподобався, і чоловік, років сорока на вигляд, темне волосся, тонке доглянуте обличчя, презирливо викривлені губи. Складалося враження, що йому неприємно тут перебувати. Гарний, але слизький тип, наче слимак: доки повзе – такий гарний, а як торкнешся, не відмиєшся.

Коли ми підійшли, у "слимака" навіть брови вгору поповзли. Не знаю, що його так здивувало, але впорався він з емоціями швидко. Ліерд Рудеус чемно підвівся і привітався. Схоже, присутність Куро, який тихо крокував поряд, його теж не залишила байдужим.

- Пан Олександр Грейс, наш новий талант. Я розповідав вам про нього, ліерде Горійський. А це...

- Джонатан Грейс власною персоною, - бридко посміхаючись, протягнув маг. - Скільки років? Я вже думав, тебе давно черви зжерли.

- Айзек Горійський, такий же слизький, як ті самі черви. Не очікував побачити тебе в нашій глушині. Ти, здається, на місце головного цілителя мітив?

- Не склалося, як бачиш. Але я тепер заступник декана цілительського факультету ВІАМ. Так що, ще встигну, - слимак почекав, коли ми сядемо, і продовжив. - Не знав, що у тебе є сина. Ви зовсім не схожі.

Напевно, він хотів якомога дужче вколоти Джо, але той лише тепло посміхнувся і розтріпав моє волосся своєю величезною долонею. Колись так робив мій тато…

- Не пащекуй, Айзеку. Слиною захлинешся, - перевіряючого аж перекосило, а ми з ліердом Рудеусом шоковано переглянулися. - Саша – мій племінник. І, повір, я навряд чи пишався б ним більше, навіть якби він був мені рідним сином.

Здається, зараз розревуся. Ні, точно розревуся! Коли я востаннє плакала від щастя? Угу, ніколи!

- Ліерди, - втрутився місцевий маг, - думаю, помірятись в дотепності ви ще встигнете. Ми тут зібралися з іншою метою.

- Ви маєте рацію, Августусе, - взяв себе в руки ліерд Горійський. - Джонатане, я прийшов, аби переконатися, що твій племінник справжній маг життя, а не просто намагається відхреститися від бойової практики.

Столичний франт огидно посміхнувся, намагаючись образити мене, але тут обізвався Куро тихим загрозливим гарчанням. О, він це вміє! Спочатку навіть мене проймало до кісток. Не дивно, що чоловік здригнувся.

- Айзеку, не варто кривдити Сашу. Не я його основний захисник, - в очах Джо танцювали смішинки. Він отримував істинне задоволення від усього, що відбувалося довкола. Мабуть, таким він був у молодості, до того як осів поруч із Сірими землями.

- І все ж, - більш чемно, чи що, продовжив перевіряючий, - ми повинні переконатися в правдивості вашого твердження. Зрештою це моя робота.

Джо упіймав мій стривожений погляд:

- Твій вихід, Сашо.

Триндець! Ну, і що я маю зробити? Демонстративно підняла брову.

- Що-небудь простіше, - прошепотів одними губами "дядечко".

Он воно як... «Простіше» буває тільки при використанні сирої сили. Вийде ефектно, але малоінформативно. Вони не зможуть промацати мій резерв. Та-ак... Що ж, приступимо!

Озирнулася. В кутку повільно помирала декоративна квітка. Вся в пилюці, хвора, їй ніяк не вдавалося загинути. Викинути її було б набагато гуманніше, аніж намагатися реанімувати. Ну, гаразд! Зосередилася, відчула, як сила, що тихо дрімала в районі сонячного сплетіння, сколихнулася на мій поклик і тонким, ретельно контрольованим струмком побігла до пальців. Переключилася на магічний зір. Легкий помах кистю. Золоті та зелені нитки магпотоків, що оточували рослину, затремтіли. Так ось чому ти ще жива! Хтось періодично вливає в цю доходягу енергію. Треба повідомити Джо… Підтягнути потоки ближче до рослини та прискорити рух внутрішніх соків. Маленький стимул... і ось уже на очах у всієї таверни на місці чахлого кущика розпускаються величезні фіолетові квіти, листя зазеленіло, хвороба відступила і рослина ожила. Треба попередити господарів, щоб пересадили його в горщик побільше.

- А-а-а-а!..

Мене аж підкинуло на місці. Коли повністю занурюєшся у роботу, такі різкі звуки до інфаркту можуть довести. Біля квітки танцювала і раділа маленька симпатична дівчинка років шести.

- Розпустилася! Розпустилася! - пищала мала, хіба що, не цілуючи пелюстки.

Мимоволі посміхнулася. Так ось який ти, маленький маг життя. Ну що ж, тоді мені справді варто боротися. Адже нас уже як мінімум двоє.

Повернулася до співрозмовників.

Джо підморгнув, ліерд Рудеус світився не меншим захватом, аніж дитина. Думаю, ми потоваришуємо. Айзек Горійський свердлив мене уважним нечитабельним поглядом. Всі нутрощі стали в стійку. Чого тобі треба? Не знаю, скільки часу ми отак переглядалися, коли нас перервав господар закладу.

- Ліерди маги, прийміть мою щиру подяку, - низько вклонився ще досить молодий чоловік, великий, як і всі раніше бачені мною шинкарі (схоже, це така особливість професії). - Цей кущ ружі належав моїй покійній дружині. Ми з донькою будемо повік вам вдячні.

Столичний перевіряючий скривився. А мені раптом стало так сумно. Згадалася моя сім'я, радісне дитинство, беззлобні суперечки з Сонею. Я сумую...

Куро потерся об моє стегно і голосно замуркотів.

- Вам потрібно змінити землю під квіткою і візьміть горщик якомога більше, - відповіла за всіх. - Куро, йди, пограйся з маленькою. Дивись, як вона дивиться на тебе. Тільки будь обережний.

Карракал нявкнув і побіг до дитини.

- Ви переконалися в моїх словах, ліерде Горійський? - повернула різкий погляд перевіряючому. - Я маг життя і ніяк не зможу змінити спеціалізацію.

- Навіть , аніж сподівався, Олександре. І ось моє рішення: завтра ви їдете зі мною до столиці. Не гоже такій обдарованій людині навчається в середньостатистичному закладі.

- Але дозвольте... - спробував обуритися головний цілитель.

- Не дозволю! Ви чудово знаєте, що у ВІА найкраща база в імперії. Нічого магу життя робити в цій глухомані!

- Думаю, - втрутився Джо, - нам варто поцікавитися, якої думки про все це Саша?

- Звісно, він згоден! - відмахнувся "слимак".

- Ні, - спокійно промовила.

- Що? - від подиву в Айзека навіть обличчя стало не таким пісним.

- Я кажу - ні. Я не хочу їхати до столиці.

- Що за дурниці! - обурився той. - Ви хоч розумієте, від чого відмовляєтеся? Там найкращі викладачі, повноцінна практика, зрештою неймовірні перспективи. Якщо будете добре вчитись, вас навіть можуть відправити до імператорського палацу!

Я міцно стисла вуста, щоб бува не ляпнути чого зайвого. Стоятиму на своєму до кінця. Ще занадто рано для зустрічі з імператором. Я не готова!

- Джонатан, - вигукнув перевіряючий, - чому ти мовчиш? Скажи йому. Натисни, врешті решт! Ти ж знаєш, що я правий!

- Сашо...

Я бачила німий докір в його очах, розуміла, що він має рацію. Вони обидва мають рацію. Але не могла.

- Молодий чоловіче, - втрутився ліерд Рудеус, - давайте не рубатимемо з плеча. Як не прикро це повідомляти, але ліерд Айзек має рацію: Імператорська Академія найпрестижніший заклад у країні. Там працюють найкращі з найкращих. За стінами цього навчального закладу зібрано найбільшу бібліотеку імперії. Вам не варто бути таким категоричним. Зробимо так: ліерд перевіряючий від'їжджає завтра після полудня. У вас є достатньо часу, щоб все обміркувати та зважити. Якщо ви погодитеся перевестись, приходьте за годину до від'їзду до будівлі нашого університету. Папери я підготую, про всяк випадок.

Після цього почесні відвідувачі відкланялися, а я, так і не поснідавши, повернулася до кімнати. В голові каша, думки вже навіть з вух лізуть. Всередині все скрутило від сумніву вперемішку з тривогою. Як мені вчинити?

Я не дурепа, розумію, що цей слимак має рацію і для моїх далекосяжних цілей, переїзд до столиці, ідеальний варіант. Але ірраціональний страх туманив мозок, отруював ті крихти рішучості, що намагалися пробитися назовні. Як там було: я не боягуз, але боюся! Це зараз про мене.

Мої метання перервав тихий стукіт у двері. Завмерла. Знаю хто це, але не думаю, що готова поспілкуватися.

- Не зараз, Джо! - спробувала наполягти на своєму.

- Не варто відкладати неминуче, - чоловік зайшов у кімнату і, присівши на стілець, уважно заглянувши в моє обличчя. - Сашо, що не так?

Відвернулася. Соромно зізнаватись у своїх слабкості та нікчемності.

- Знаєш, за стільки років я сподівався, що заслужив твою довіру, - о, він знає, як натиснути якнайболючіше. - Поговори зі мною.

Мовчу... А що я можу сказати? Що я боягузка? Що боюся невідомості? Що почуваюся сліпим кошеням, викинутим на вулицю помирати? Мовчу, і він мовчить, тільки дивиться так розуміюче, ніби копається в моїй душі.

- Тобі страшно? – ну от навіщо ж тоді питати, якщо сам усе знаєш? – Страх, це не вада. Всі боятися невідомості. Ти сильна та смілива. Ти стільки подолала! Хіба можна так запросто здатися і все покинути?.. Мовчиш... Не чекав від тебе...

- Ти не розумієш! – не стрималася. На очі навернулися сльози. – Ніхто не зможе зрозуміти. Так, мені страшно... Страшно знову залишитися самотньою в чужому, ворожому світі, без рідних, без підтримки, без грошей, зрештою. У світі, де всі і все проти тебе, де один невірний крок або, бороніть боги, слово, і мене надовго запруть в клітці з ненависним чоловіком плодити магів. Так, я боюся не впоратися, боюся зробити гірше не лише собі... Знаєш, саме сьогодні я по-справжньому усвідомила, як багато життів залежатиме від мене. Життів, які могли б бути кращими, радіснішими, світлішими. А що з ними буде, якщо я провалюся? А раптом стане лише гірше? Це вже буде не тільки мій провал, а й усіх, за кого я боротимуся. Я не можу так ризикувати... Я не готова!..

- Сашо… - Джо дивився на мене з подивом та співчуттям. Він не засуджував і не сміявся, не стискав губи, як тоді, коли чимось незадоволений. Ні, він щиро хвилювався за мене. І це прорвало довго стримувану греблю. Я ганебно розплакалася. О, я плакала, як справжнісінька соплива кисейна панночка і, знаєте, мені ставало легше. З кожною хвилиною, з кожною сльозою з мене виходило все, що накопичувалося всередині ці три роки. Весь біль, образа, весь негатив, про який я навіть не здогадувалася. Все витекло, як вода крізь пальці, і на серці ставало світліше.

Коли я встигла залізти магу на коліна, взагалі не пам'ятаю. Але як прийшла до тями, помітила, вся його сорочка промокла наскрізь.

- Сашо, я повинен тобі в дечому зізнатися, - Джо продовжив розмову, коли я від нього відчепилася і пішла вмиватися. - Коли я тебе знайшов, коли поспілкувався і зрозумів, хто ти і звідки, у мене майнула думка залишити тебе поряд. Розумієш, у цьому проклятому світі у мене, і справді, більше нікого немає. А ти так була схожа на мою доньку.

Донька? У мене, мабуть, очі на лоба полізли від почутого.

- Так, у мене була сім'я, дружина та донька, Алісія. Така весела, розумна та яскрава. Вони загинули, коли я був на службі. Нещасний випадок. Так склалося життя, але після цього я переїхав зі столиці сюди, подалі від усього, що нагадувало моїх рідних. Думав, буде легше... Дурень!

- Мені дуже шкода, - я не знала, що сказати.

- Так... Але я не про це хотів розповісти, - маг якось увесь підібрався. - Спочатку, коли ти загорілася думкою змінити своє життя, це здавалося такою потішною грою. Я думав: "Нехай розважиться дитина. Подорослішає і передумає". Я сподівався, що ти виростеш, я видам тебе заміж за якогось дуже хорошого хлопця, як свою дочку, і зустріну старість, бавлячись з онуками. Але потім... Ти все не здавалася. Старанно вчилася, боролася і постійно розповідала про той, інший світ. І я зрозумів, ти мала рацію у всьому. Нам час змінитися! Я ніколи б не побажав своїй Алісії такого майбутнього, яке б чекало її, якби вона була жива. Тепер я розумію, чим ти тоді так привабила мене. Сашо, ти світла, добра, вірна людина. І я, правда, завжди пишатимуся, що ми з тобою рідня. А ще я певен, ніхто й ніколи тебе не зламає! Тому, що не можна зламати річку, не можна спіймати вітер, не можна приручити каракала силою... До речі, дехто вже биту годину шкребеться у двері. Може, таки впустиш свого котика?

Я засміялася! Ось як він так може? Щойно душу виливав і тут бац! і вже про інше. Абсолютно неймовірна людина і, безсумнівно, найрідніша. Боги знали, чим міцніше прив'язати мене до цього світу.