Саша. Тінь в Імператорській академії

Саша

Отже, я вперше поїхала сама. Як відчуття? Незвично: трохи тривожно і трохи радісно. Три дні шляху до найближчого порталу пройшли похмуро. Ліерд Горійський дивився на нас із Куро букою, ніби це ми самі, нахабно, влізли в його карету. Цікаво, чого насправді він очікував? Мені ніколи не зрозуміти цих чоловіків…

Третього дня ми в'їхали в найбільше місто північної провінції Івлійської імперії - Верлінгтон. Мегаполіс місцевого розливу. Величезне, середньовічне місто, з кам'яними будинками на два-три поверхи, брукованими вулицями та натовпом народу. Навколо метушня, шум і ґвалт. Ми тільки до порталу добиралися три години, а ще черга. І це на кареті. Хоча пішки, напевно, було б швидше. Затори, вони й в іншому світі затори!

Портал виявився величезною, більше двох сажнів (3,6м) у діаметрі, круглою аркою, затягнутою "живою", сріблястою пеленою. Вона огортала весь отвір і постійно хвилювалася, наче море під час шторму. І в це ми маємо проїхати? Жах який!

- Вам уже доводилося користуватися портальними арками? – поцікавився ліерд Горійський. Мабуть, він помітив мою розгубленість.

- Ні, ліерде перевіряючий, - перевела погляд на співрозмовника.

- Зовіть мене менторас Горійський, так у нас прийнято звертатися до викладачів, - я повільно кивнула. - Добре. Вам не варто хвилюватися, це безпечно і не принесе жодних неприємних відчуттів. Намагайтеся розслабитися.

Він мав рацію. Коли ми пройшли контроль на пропускному пункті і в'їхали в арку, було відчуття, наче проходжу крізь туман на світанку: волого і трохи мерзлякувато. Я б навіть сказала, освіжає.

По той бік виявилося світло і галасливо. Залишали Верлінгтон ми в сутінках, зате в столиці час наближався до обіду. Ого, яка різниця! А ще тут тепліше і все наче б то яскравіше.

- Ласкаво прошу до Алерраму, центру світу! - чоловік глузливо скривився (усмішкою це не назвати). – Зараз нас відвезуть до академії. Приймальна комісія вже не працює, але вас приймуть за моїми рекомендаціями. Так, як ви у нас бюджетник, вам буде надано стипендію. Будете відмінником - піднімуть, не дотягнете - знімуть взагалі. В ваших інтересах не лінуватися. В гуртожитках у нас живуть по двоє, але з огляду на вашого супутника, думаю, комендант піде на поступки. Хоча у нас не прийнято тримати тварин. Своїх вихованців студенти залишають вдома.

- Куро не вихованець! - вперше за весь час огризнулася. Зазвичай, я мовчки терпіла його випади, проте зараз... накипіло, мабуть.

- Так-так...

Щільно стиснула вуста, аби не нагрубити. Він мене дістав! Схоже, всю свою «любов» до Джо, він переносить на мене… на нас. Хоча, Куро він трохи побоюється. Це не я помітила, у котів чудовий нюх.

- Як приїдемо, пройдете до канцелярії, а далі за списком. Список видадуть на руки. Будьте уважні!

Більше ми не розмовляли. Я мовчки дивилася у вікно, Горійський закопався у якісь документи, він їх всю дорогу мусолив.

А за вікном було на що подивитись. Ми проїжджали вздовж великої ринкової площі. Чого там тільки не було: від продуктів та одягу, до прикрас і тварин, причому останні настільки незвичайні, що в мене не вистачило б фантазії, таке придумати. Потрібно буде сюди повернуться і глянути ближче.

За ринком розпочиналися торгові квартали. О, це не магазинчики Бігля і навіть Орревіля. Кожна вітрина, кожна вивіска – витвір мистецтва! Яскраві, мерехтливі, на деяких навіть рухаються малюнки. Цікаво, це механіка чи магія? Майстерні, що займають цілі будинки, з десятками робітників, аптеки, магазини готового одягу та навіть кілька салонів краси. Так-так! То був шок! І що мене остаточно добило, там явно обслуговували і чоловіків, і жінок. Бачила, як щаслива парочка покидала один такий заклад. Що ж, мабуть, тут жіноча краса цінується більше, аніж на півночі імперії.

Ні, працюючих жінок я не бачила, але багато хто походжав по ринку і навіть гуляли вулицями. Вони геть не виглядали такими ж забитими і приниженими, як в Біглі, та й одягалися яскравіше, швидше як у нас наприкінці 18-го - початку 19-го століття. Довгі, в підлогу сукні, з декількома нижніми спідницями, з невеликим шлейфом, довгими вузькими рукавами, закритим, навіть суворим верхом, але світлих, яскравих кольорів. Тільки незаможні жінки в темних, непримітних сукнях.

До речі, щодо одягу, схоже, і мені доведеться прошвирнутися по магазинах. Джо, звичайно, намагався підібрати відповідний гардероб, але столична мода явно просунулась подалі від глибинки.

Незабаром ми приїхали до величезних кованих воріт із зображеннями тутешньої флори та фауни. Ось вона, Велика Імператорська Академія, захована за височезним кам'яним муром, у тіні тисячолітніх дерев, сильна і незламна від її створення і до сьогодні. Стільки чуток і навіть легенд ходить світом про її скарби, таємні бібліотеки і покійників, замурованих у стіни старого замку. Навіть на кордоні Сірозем’я, куди мене закинуло долею, багато хто з благоговінням розповідали тутешні легенди. Думаю, значно перебільшені, але все ж...

Зізнаюся, серце затріпотіло швидше. Навіть не думала, що мене це так схвилює. Все ж таки, в глибині душі, там, куди не дістає сонячне світло, я страшенно хотіла тут навчатися.

Горійський продемонстрував сторожу перепустку і ворота відчинилися. За стінами виявилася величезна територія. Паркова зона розділялася звичайними будинками в три-чотири поверхи. А в центрі, над усім звичним, височів справжнісінький середньовічний замок, у готичному стилі, високий, білокам'яний, з вузькими вітражними вікнами, з чотирма великими і безліччю маленьких веж. Замок мав окремий внутрішній дворик із відкритими галереями та декількома входами. Напевно, так зручніше зрізати шлях між парами. Круто! Я тепер як Гаррі Поттер! Тільки мітли не вистачає.

Ми, швидким кроком, перетнули дворик, піднялися сходами і ввійшли в головний корпус. Що сказати? Стелі високі, багато колон, мармурова підлога, в нішах статуї і портрети місцевих відомих чоловіків, коридори довгі і порожні. Порожні? А де всі?

Напевно, це питання настільки явно читалося на моєму обличчі, що менторас Горійський не витримав.

- Заняття розпочнуться за три дні, студенти прибудуть лише завтра. Ви маєте час обжитися.

Я мовчки кивнула. Це добре, можливо встигнемо прогулятися містом. Куро тицьнув мордою в долоню. Він теж втомився і не проти відпочити.

Кабінет ректора виявився на третьому поверсі, наприкінці коридору. Тепер я розумію, чому Джо нас так ганяв. Чахликам тут і загнутися не довго, бігаючи між кабінетами! Маг голосно постукав і увійшов до приймальні. За столом сидів молодий хлопець і шурхотів паперами. Він невидячим поглядом оглянув нас і знову повернувся до роботи.

- Кхе-кхе! – мій супроводжуючий зневажливо скривився.

- О, - здригнувся секретар, - менторас Горійський, вибачте, не признав. Цього року абітурієнтів більше, ніж звичайно. Я з учорашнього дня з паперами розбираюся.

- Ректор у себе? - маг вправно пропустив повз вуха виправдання співрозмовника.

- Так. Я повідомлю...

- Я сам!

Чоловік пройшов через приймальню до дверей і постукав. Не чекаючи відповіді, він увійшов усередину. Ми залишилися в приймальні, шоковано переглядаючись з хлопцем. М-так...

- А ви...

- Абітурієнт, - криво посміхнулася і знизала плечима.

- А-а... Тоді сідайте, - секретар вказав на ряд м'яких диванчиків уздовж стіни.

Але "присісти" я не встигла. Відчинилися двері і Горійський голосно гаркнув:

- Грейс, на вас довго ще чекати?

Здивовано зиркнула на Куро, але промовчала. Він що, знущається чи з дороги захитало? Котик явно поділяв моє здивування.

Всередині кабінет виявився великим і світлим, вздовж однієї стіни три вікна, шкіряний диван і журнальний столик, уздовж іншої стелажі з папками, коробками та різними статуетками, книжкові полиці забиті вздовж і впоперек. Ого! Хтось тут любить почитати. Навпроти дверей, у віддаленому кінці кабінету, величезний письмовий стіл, завалений паперами, поруч два простих і незручних крісла для відвідувачів. Ректор явно недолюблює гостей. Що ж, сподіваюся, нас не виженуть. Я якось вже звиклася з думкою, що тут навчатимуся.

Сам власник кабінету, сидів за столом у великому шкіряному кріслі. Чоловік, уже не молодий, але й ще не старий, можливо, трохи старший за Джо. Довге темне волосся зібране в низький хвіст, обличчя грубувате, чіткі вилиці, прямий ніс, проте підборіддя, як на мене, важкувате. В плечах широкий, в руках могутній... як і всі бойовики, схоже. Зате очі блакитні і навіть добрі, я б сказала – допитливі. Ну що ж, пане ректоре, будемо знайомі.

Поки я розглядала кабінет та його власника, він, не соромлячись, розглядав нас.

- Ну, як? - голос м'який, трохи вібруючий, зі смішинкою.

- Миленько, - відповіла не замислюючись. Горійського перекосило. Може у нього печія?

- Як вас звати, юне дарування, - посміхнувся чоловік.

- Олександр Грейс, можна просто Cаша. Сімнадцять років, маг життя, - відрапортувала по-військовому. А навіщо тягнути? Може, відпустять раніше. Ми ще не обідали, між іншим.

- Владір Бурш'є. Звертайтеся до мене – ліерд ректор чи ректор Бурш'є. Айзек уже повідомив мене про деталі вашої зустрічі. Повинен зауважити, вам надзвичайно пощастило, ми приймемо вас до академії без вступних іспитів. Бюджетних місць небагато, а цього року абітурієнтів майже вдвічі більше, ніж звичайно. Проте таке дарування втратити буде дуже прикро. Навчайтеся добре і ви зможете багато чого досягти в житті.

Я лише мовчки кивнула. Нічого нового ректор мені не відкрив і це навіть трохи розчарувало.

- До речі, - чоловік перевів погляд на карракала, - чому ви не залишили свого вихованця вдома?

- Куро не вихованець, - спокійно парирувала я. Маг здивовано підняв ліву брову. - Він фамільяр.

- Хто? - не зрозуміла, хто з чоловіків спитав, здається хором. Весело...

- Фамільяр, - терпляче повторила. - В нас особливий зв'язок. Джо каже, це через те, що я знайшов карракала при смерті і віддав йому більшу частину своєї сили. Він не виживе далеко від мене, як і я без нього.

- Як цікаво... - ректор задумливо потер підборіддя. - Що ж, тоді нам доведеться піти на поступки. Думаю, коли ви вивчитеся, ваш зв'язок стане чудовою темою для дипломної роботи. Ідіть! Айзек, проведи молодика в канцелярію, нехай оформляють документи.

Ми попрощалися і вийшли з кабінету. Канцелярія виявилася на тому самому поверсі. Швидко оформивши всі папери та отримавши план будівлі, розклад і необхідні карти території, ліерд Горійський залишив мене на першому поверсі центральної будівлі, змившись "у справах". От зар-р...! А довкола ні душі... Розбирайся, як знаєш. Добре, хоч карта детальна і кабінети з табличками.

Насамперед побрела шукати гуртожиток. Потрібно заселитися, залишити сумки, які, до речі, відшукалися тут же. Повісила на Куро зв'язані баули, щось взяла сама і побрела на вихід.

Гуртожитком виявився великий триповерховий будинок у вигляді літери "П", захований між деревами в парковій зоні, неподалік замку. То тут, то там траплялися студенти різного віку. Вони здивовано проводжали нас поглядами, але допомогти чи поговорити не намагалися.

Коменданта знайшла на першому поверсі. Чоловік середніх років, міцної статури, з довгими, явно виплеканими вусами, оглянув нас з ніг до голови і, пропихкавши щось нерозбірливе, видав ключі від кімнати.

- Третій поверх, східне крило, кімната 313. За розпорядженням ректора, житимеш один. Карракала можеш годувати в їдальні, папери я підпишу. Вигулювати і прибирати за ним будеш сам. Дивись, щоб у кімнаті було чисто! І стеж, щоб він не дер меблі.

Я лише мовчки кивала, як болванчик. За Куро можна не хвилюватись. Годуватимуть, а решта дурниці. Він дуже охайний і акуратний.

- Каштеляна знайдеш наприкінці західного коридору, отримаєш усе необхідне. Іди, зайдеш за годину, віддам документи для вихованця.

- Дякую.

Забрала ключі і вискочила з кабінету. Так поспішала втекти, що мало не збила студента, який збирався постукати.

- Обережніше! - хлопець приблизно мого віку, високий, з шикарною пропорційною фігурою, досить гарний, з темним волоссям та смішинками в блакитних очах. Ех, от би й мені таке тіло... - Ти чого застиг? Закохався?

- Що-о? - у мене очі на лоба полізли.

- Ну, всяке буває, коротун, - так, я на голову нижче, але щоб "коротун"?

- Нариваєшся? - мене аж пересмикнуло. Поруч рикнув Куро. Він дуже різко реагує на перепади мого настрою.

- Ого! - хлопець тієї ж миті втратив до мене інтерес. - Який екземпляр. Чим ти його годуєш?

- Тими, хто ніс суєт не у свої справи! Ходімо, Куро!

Я обійшла співрозмовника і попрямувала до східців.

- Гей, - почувся ззаду гучний оклик, але обертатися не стала, - мене Раяном звуть. А тебе?

- Саша.