Саша. Тінь в Імператорській академії

Раян

Темніло. Раян, втомлений і голодний, повертався з чергового тимчасового підробітку. Знаходити щось постійне було небезпечно, мало кого зустрінеш, а так… Хто запам'ятовує обличчя вантажника чи посильного. Він крутився в Сірому кварталі вже кілька місяців. Платили мізер, порівняно з його витратами, але клянчити гроші у друзів або, ще гірше, в батька, він не збирався. День був довгим, все тіло нило, як після довгого тренування, не дивно, що коли йому під ноги вискочило щось велике та чорне, хлопець лише інстинктивно відскочив, аби не впасти. Раян уже збирався витягти кинджал, з яким ніколи не розлучався, як в голові майнуло розуміння: свої!

- Куро? Що ти тут робиш? – карракал тихо рикнув і, схопивши хлопця за сюртук, потяг його за собою. І тільки зараз він помітив, що вихованець один. Всередині все обірвалося. – Де Саша?

Що могла йому відповісти тварина? З кожним кроком проста тривога все більше нагадувала дикий первісний страх, вони прямували до Чорного кварталу. Що могло трапитися з цим миловидним, кумедним хлопцем? Його викрали? Пограбували? Побили? Може він зараз десь там лежить один, стікаючи кров'ю, і нікому немає до нього діла?..

Думки, одна другої гірші, роїлися в голові, підігріваючи втомлену уяву. «Швидше! Швидше! Він не має померти! Я не дозволю! Тільки не він!» В грудях вирували незнайомі досі почуття. Раян постійно намагався триматися від хлопця подалі, тим не менш, не відмовляючи собі в задоволенні спостерігати здалеку. Як він рухається, як посміхається, як горять його очі, коли цілителю цікаво. Все це заворожувало своєю щирістю та чистотою. Саша справжній, живий, як ніхто інший! Світло, що лине від нього, наповнює згасле серце радістю. І якщо зараз Раян його втратить... Ні! Не можна так думати! Він упорається, зробить все необхідне! Та хоч на руках донесе до найближчого цілителя, начхати. Головне результат!

Яким же було здивування Форістера, коли він застав живого та неушкодженого Олександра за обмацуванням брудного п'яниці. Він що, знущається?

- Сашо, у тебе все гаразд? Ти не поранений? – голос вібрував стримуваною люттю.

- Раян? – хлопець, схоже, був щиро здивований. – А ти що тут робиш? Тебе Куро привів?

Не чекаючи відповіді, хлопчина знову повернувся до обмацування чоловіка. Та що він робить? Кулаки стиснулися самі собою, гнів упереміш із полегшенням вже готовий був вирватися назовні, коли Саша знову заговорив.

- Раян, мені потрібна твоя допомога…

- Що, ще не всі кишені обчистив? - гидкі слова ніяк не вдавалося стримати в собі.

- Ти про що? – цілитель подивився на співрозмовника круглими очима.

Стоп! Цілитель? Так ось чим він займається… Полегшення гарячою хвилею прокотилося напруженим тілом, аж в голові зашуміло.

- Ні про що, не звертай уваги, - Раян присів поряд зі знайомим і помітив плями підсохлої крові, на його руках і одязі чоловіка. – Навіщо тобі допомагати цьому п'яничці? Йому все одно не вижити! Покинь…

- Не можу! – хлопець був цілком зосереджений на роботі. Його тонкі, навіть витончені кисті обгортало слабке золотаве сяйво.

«Він справді світиться. А я такий дурень!»

- І він не п'яниця, - вирвав із роздумів ледь вловимий докір. - Подивися на його руки: вони чисті, мозолів немає, нігті акуратно підстрижені. Ця людина не місцева, але сюди потрапила явно не випадково.

- Тоді хто він?

- Не знаю… Може шпигун чи слідчий якийсь. Допоможи! Потрібно привести сюди цілителя чи хоча б варту. Боюся, сам я не впораюсь.

В цей момент «шпигун» тихо застогнав і розплющив очі. Він розсіяним поглядом оглянув присутніх і хрипло запитав:

- Де я?.. Хто ви?.. Води...

- Пити не можна! – категорично заявив Грейс. - У вас глибоке поранення, зачепило печінку. Я трохи підлатав, але боюся, міг багато пропустити. Ви у провулку на краю Чорного кварталу. Скажіть, як вас звати? Як зв'язатися із вашими рідними? Вам потрібна допомога.

- Грег, - прохрипів пацієнт. – У лівій внутрішній… кишені…

Раян швидко обшарив старий сюртук і знайшов тоненьку металеву бляшку.

- Змастіть моєю кров'ю і… магічний імпульс…

Чоловік голосно проковтнув, і втомлено заплющив очі. Форістер зробив усе, як сказав поранений. А за десять хвилин у провулок, тихою тінню, ковзнули п'ятеро чоловіків у чорному. Вони швидко озирнулися, кинули кілька пошукових і скануючих заклять, і тільки потім наблизилися до потерпілого.

- Грег? - звернувся один із них, присідаючи над пацієнтом. - Живий, демон безмозкий! Міг би й обережніше…

Саша втомлено відсунувся і почав відтирати руки від крові. Люди в чорному розгорнули бурхливу діяльність: одні щось шукали, ретельно оглядаючи провулок, інші зв'язувалися за допомогою перемовного артефакта із колегами. Схоже, Грейс мав рацію, це спецслужби.

Коли огляд та підготовка хворого до транспортування були завершені, і чоловіки збиралися вже йти, так і не поставивши їм з Грейсом жодного запитання, пацієнт раптом запротестував:

- Дрібного... забираємо з собою, - прохрипів він тоном, що не мав на увазі відмову.

- Навіщо? – здивувалися його колеги.

- Він – маг життя!

Більше чоловікам говорити нічого не треба було. Вони переглянулись і попрямували за хлопчиськом. Раян швидко підскочив і спробував загородити цілителя, але його самого відкинуло сильним потоком вітру. Олександр порачкував назад, перебираючи всіма чотирма кінцівками. В його очах виразно читалися страх і паніка, які боляче різанули по виснаженому переживаннями серцю бойовика. Він підвівся і вже збирався кинутися на переріз кривдникам, коли на їхньому шляху, немов з нізвідки, виріс величезний і дуже злий карракал. Куро вишкірив пащу з гострими білими зубами і так загарчав, що навіть у нього волосся стало дибки, що вже казати про чужинців. Гострі пазурі пронизливо дряпнули кам'яну кладку дороги, висікаючи іскри. Як він це робить? Вразилися всі і повільно почали відступати.

Коли Раян перевів погляд на знайомого, він уже спокійно й досить впевнено стояв поряд із вихованцем, погладжуючи здиблений загривок. В очах рішучість.

- Мене звуть Олександр Грейс, студент цілительського факультету БІА, – у голосі дзвеніла сталь. – Тепер ви знаєте, де мене шукати. Я не бачу за собою ніякої провини, якщо вирішите мене засудити. Зараз я повернуся до роботи, а завтра прийду туди, куди скажете.

- Але… - спробував обуритися один із чоловіків.

- Це не обговорюється! - як відрізав. - Або так, або ми зникнемо назавжди. Повірте, ви нас не знайдете.

І стільки впевненості та сили було в словах Саші, що навіть Раян зрозумів, він не жартує. Повага впереміш із захопленням розлилася в серці хлопця. Хто він? Звідки? Він геть не схожий на сільського дурника, недолугого сина коваля. Раяну потрібно в цьому розібратися. І він цей шанс не проґавить!