Саша. Тінь в Імператорській академії

Саша

У вихідні, як і обіцяла, ми з Ізміром вирушили обстежити місто. Чесно кажучи, я не вірила в успіх нашого наміру. Проте хлопець був налаштований рішуче. Він навіть підготував карту, маршрути та підтримку спецслужб. Що ж, як кажуть, «ні пуху!» Спочатку було весело. Ми гуляли вулицями Імператорського та Золотого кварталів, особисто я милувалася архітектурою, і час від часу прислухалася до власних відчуттів. Може щось спливе? Але минуло майже три години, ноги загули, а ми так нічого і не знайшли.

- Дивно, – промимрив Ізмір, коли ми попрямували у бік таверни. Втомилася, як собака, а мені ще світить весь вечір на ногах. І навіщо тільки повелася на його вмовляння? - За висновками розвідки, це були найімовірніші місця, де можуть тримати соуру. Що ж ми пропустили?

- Знаєш, Азарійський, - все ж таки відповіла на риторичне запитання, - враховуючи, як ця тварина смердить, я б не тягла її в багаті квартали. Та й годувати її простіше десь тут.

- Чому це? – здивувався хлопець.

- А як вони, по-твоєму, щодня провозитиму живі підношення цій гидоті? Там же патрулі кожні півгодини вулицями вештаються!

Ізмір завис хвилин на десять. Та-ак!.. Все ж таки, хлопче, ти тепличний, справжнього життя і не бачив ніде.

- Ти геній! – раптово осяяло це диво дивне. Він схопив мене, міцно обійняв і помчав назад у бік палацу. - Завтра побачимось!

Завтра, так завтра… І чого так репетувати?

День пройшов, як завжди, а наступного ранку нас з Куро розбудив гучний стукіт. На годиннику пів на шосту! Якого милого когось принесло ні світ, ні зоря? Коли відчинила двері, ледь не осліпла.

- Ви вже прокинулися? - виблискував білою посмішкою майбутній труп одного герцога. - Як добре! А я тут вирішив зайти раніше! Ми вчора переглянули плани і дійшли висновків, що ти маєш рацію! Сьогодні будемо прочісувати Сірий квартал, далі Чорний та Червоний. Ще ми вирішили, що не зайвим буде покататися до найближчих заміських маєтків.

Здається, тут хтось втратив почуття страху! Цей нахаба м'яко відсторонив мене від дверей і ввійшов до кімнати. На столі спокійненько собі лежало кілька пиріжків, які я вчора слізно випросила нам із Куро у Бурга. Він з апетитом вм'яв два з чотирьох і вже потягнувся до третього, коли я, не церемонячись, зі всієї своєї «сонної» (бо очі ніяк не хотіли розплющуватися) сили вліпила по нахабних пальцях.

- Ай! - ображено скрикнув непроханий гість.

- Не сунь свої загребущі руки до чужого добра, - обурилася, широко позіхаючи. – І взагалі, ми ще спимо! Забирайся! Зустрінемось через дві години внизу.

- Але… – спробував суперечити Ізмір.

- Ще слово, і в мене сьогодні вихідний!

- Нелюд! - простогнав Азарійський, проте слухняно пішов геть. З якої ноги я там встала? Відчуває моя улюблена… кх-м. Сьогодні буде весело!

Хто сумнівався у моїй чуйці? Неприкаяно блукати Сірим кварталом, це зовсім не те саме, що Золотим чи Зеленим. Тут зовсім інший контингент. Вони набагато уважніше і ретельніше відносяться до своєї власності та свого особистого простору. Спочатку, на нас просто косо дивилися, та згодом почали ставити незручні запитання, а коли виразної відповіді не отримали, навіть кілька разів проганяли з тієї чи іншої вулиці. Чесно кажучи, я щиро здивувалася, коли до обіду нас не побили чи хоч би не викликали патрульних. І це при тому, що Азарійський одягся «простіше», щоб злитися з народом. Хоча, обдурити тутешніх ганчірками дуже складно. Все життя вони виживають, лише завдяки тяжкій роботі та уважності. Не дивно, що його одразу ж розкусили. Спритні хлопчаки навіть випросили кілька мідяків.

Але, незважаючи на всі наші поневіряння, результат залишився незмінним. Нічого! То тут, то там у повітрі витала якась скорбота, чи що. Люди були налякані, проте самим соуру, чи його жертвами навіть пахло, ні в прямому, ні в переносному значенні.

- І знову нічого, - простогнав Ізмір, ввалюючись разом зі мною у «Дракайну».

- А чого ти чекав? – щиро здивувалася. - Що за одні вихідні отримаєш тепленьким свого монстра, ще й славу на всю імперію заразом. Ти наївний чи ідіот?

Хлопець скорчив смішну міну, привітався із Лукланом та пішов за «свій» столик. Ну точно, прописався!

- Здрастуйте, - привіталася з господарем таверни та Віком, котрий якраз крутився поряд із барною стійкою.

- Що там за шум ви зчинили сьогодні? - грізно запитав чоловік.

- Уже чули? – важко зітхнула, вмощуючись на одному із стільців.

- Не почуєш тут, - реготав Вік. – Та про вас кожен горрай у кварталі гавкає!

Скривилася! Ми такий ґвалт здійняли, що надвечір соуру зникне із насидженого місця разом зі своїм господарем. І що тепер робити?

- Ходімо, - покликав Луклан за собою. - Оглянеш Амелію.

Я тільки кивнула, думками витаючи надто далеко. Чоловік привів мене до спальні, де в цей час на насзавжди терпляче чекала його дружина. Спочатку жінка рвалася на кухню від самого ранку, але тут Луклан проявив характер і тепер робочий день у неї починається тільки після мого дозволу. Оглянула пані Хілл, скануюче заклинання повідомило, що все гаразд: і малюк, і мама здорові. Отримавши «добро», жінка помчала приступати до своїх обов'язків.

- А тепер розповідай, - наполіг чоловік, сідаючи в одне з крісел. - Не хвилюйся, я вмію зберігати таємниці.

- Знаю, - втомлено впала в сусіднє крісло. – Але, не хочу вас вплутувати у це…

- Ми перед тобою в боргу! – серйозно відповів чоловік. - Якщо я можу допомогти, тільки скажи!

Що ж, це не така вже й погана ідея. Хілла багато хто знає і поважає. Якщо він за нас заступиться, може, ще й виживемо? В крайньому випадку, можу хоча б порадитися, можливо, що й підкаже…

- У місті соуру, - випалила, поки не передумала. Чоловік різко зблід. Схоже, дарма, я його не підготувала.

- Ти впевнений? - голос трохи здригнувся, та Луклан швидко взяв себе в руки.

- Так! - І я розповіла все, що могла собі дозволити. – Тому ми прочісуємо квартал за кварталом, сподіваючись на везіння…

Чоловік мовчав хвилин десять, я вже думала: невже, заснув з розплющеними очима, або ж це таке сильне потрясіння… Але ні.

- Тепер все стає зрозумілим, - пробурмотів господар таверни. – Вже більше місяця в нижніх кварталах зникають люди, переважно волоцюги та п'яниці. Вони й раніше час від часу зникали, проте зараз народ занепокоївся. Хтось каже, що це витівки демонів, хтось, що багатії розважаються полюванням на «звіра». Але деякі твердять, що бачили висохлі тіла на звалищах та у стічних канавах. Щоправда, довести ніхто не зміг. Кажуть, джарах розтягують їх швидше, ніж сходить сонце.

- Чому ніхто не доповів патрульним? – щиро здивувалася.

Луклан реготнув:

- Де ми, а де патрульні? Тут, Сашо, свої закони і порушувати їх бояться більше, ніж влади імператора. Тому ми все ще живі і топчемо цю грішну землю.

Я зрозуміла, що він мав на увазі, але зовсім не знала, що ж робити далі. Пхатися в нижні квартали саме по собі небезпечно, а якщо там ще й регулярно зникають люди. Нас якщо не вб'ють, то в кращому випадку ввічливо попросять піти поки кістки цілі.

- Я допоможу тобі, - відповів чоловік на моє запитання. - Всі знають, ти працюєш у мене, збрехати буде не складно. Скажемо так: сьогодні вигулював аристократа зі своєї академії за добрі гроші. Багатеньким часто подавай гострих відчуттів. Люди це приймуть. А до наступного тижня, я постараюся щось, по-тихому, вивідати. Сподіваюся, нам пощастить?

- Дякую, - полегшено зітхнула. Як іноді приємно перекласти свої клопоти на когось іншого.

Крейг Арчібальд Раян Реньє

Крейг сьогодні перебував у піднесеному настрої. Вчора йому надійшло послання від герцогині Беренсьє із запрошенням на чай, і маленька приписочка внизу: «Також прибуде ЇЇ Високість. Вона має дуже теплі почуття до мого саду». Це й була причина легкої усмішки на його обличчі. Ні, сам візит викликав скоріше подвійні почуття: з одного боку, йому насправді була цікава принцеса Елеонора, з іншого – герцогиня викликала стійке почуття небезпеки. Але вчора з ним зв'язався батько і вперше за багато років залишився задоволений їхньою розмовою, тому відступати від наміченої мети хлопець не збирався.

Біля порогу його зустрів той самий дворецький. Він чемно вклонився і провів принца в одну із віталень на першому поверсі. Схоже, хлопець прибув трохи раніше, бо ні господарка, ні принцеса його не зустрічали. Що ж, чекати Його Високості не звикати

Він саме розглядав одну з картин, що висіла біля бічних дверей, коли почув знайомий голос. І хоч зачинені двері приглушували звуки, схоже, герцогиня лютувала.

- Чому так довго? – шипіла вона розлюченою змією. – Я дала вам півроку, а де результат?

- Але, один уже є ... - лепетав жалюгідний чоловічий голос. - Ліерда, ми не винні! Хто ж знав...

- Досить! - почувся звук хльосткого ляпасу і тихий скуліж. Вона вдарила цього нещасного? – Мене не хвилюють ваші виправдання! Зі шкури вилізьте, але зробіть, як я сказала! Інакше самі підете йому на харчі! Я ясно висловлююся?

- Безумовно, Ваша Світлосте! – почулися тихі квапливі кроки та скрип дверей.

Та-ак... У цьому будинку явно коїться щось не дуже хороше. Потрібно буде повідомити Ізміра. Зрештою, це його рідня!