49 розділ

Саша

- Що засмучує тебе, дитино? - запитала старенька, коли я увійшла до будинку. Вона завжди тонко відчувала емоції, що переповнюють мою душу.

- Я розгублена, бабусю, - відповіла, сідаючи за стіл. - Я знайшла ЇЇ, але вона не досяжна для мене. В її руках величезна сила! Не знаю як, але ми відчули одна одну навіть на відстані... Її Іскра померла і переродилася в щось страшне, від чого в мене мурашки по спині біжать. Здається, ніби сама смерть закупорена всередині неї.

Бабуся заварила заспокійливий відвар, виклала на стіл пиріг із ягодами та сіла навпроти. Вона деякий час мовчки дивлячись у нікуди. Це було схоже на транс, в котрий я раніше впадала у стресових ситуаціях. Джо неабияк довелося попрацювати, щоб виробити у мене стресостійкість.

- Це ж не все, що турбує твоє серце, - нарешті повернулася до мене жінка. - Не тримай у собі, розповідай. Стане легше.

Саме це я мала на увазі, вона завжди все знає! Але як? От би й мені так… Хоча тепер я можу зрозуміти, чому Рогнеда оселилася на краю села і мало спілкується з односельцями. Вона бачить усіх наскрізь. Мабуть, це дуже стомлює.

- Так, бабусю, - помовчала, збираючись з думками. – Що повинно було трапитися зі Знаючою, щоб її Іскра переродилася на Темну сутність? Чому ніхто із жриць богині не помітив цього раніше? Не допоміг, доки була така можливість?

Окрім страху за своє життя та життя близьких, мене всю ніч мучило співчуття до цієї жінки. Як так? Невже не було нікого, хто зміг би допомогти не звернути на криву доріжку? Іноді мені здається, що якби хтось хоча б спробував, багато чого можна було б уникнути.

- Я не знаю, люба, - сумно відповіла жінка. – Інколи ми не здатні змінити майбутнє. Те, що має статися, трапляється! Тут навіть боги безсилі. Кожна Знаюча проходить свій власний шлях до прийняття себе і нашої Матері. Хтось справляється, хтось ні, та іноді, у лютій боротьбі, хтось втрачає себе. Ми не можемо допомогти. Взяти хоча б тебе. Твій шлях куди важчий, ніж у будь-кого з нас, проте хіба ти здалася? Хіба ти вибрала легку дорогу? Адже могла! Раз-по-раз ти долаєш труднощі, пізнаючи життя, не втрачаючи співчуття, віри та надії. У цьому і є сила Знаючих! Вірити, любити, співпереживати, лікувати та дарувати життя! Навіть зараз, незважаючи на те зло, яке тобі завдала ця жінка, ти не сердишся, не звинувачуєш її. Ти намагаєшся зрозуміти та допомогти.

- Я не впевнена, що зможу її убити, - висловила те, що найбільше мене гризло. – Ні, не зможу! Навіть не тому, що вона сестра імператора чи супер сильна темна, ні! Я просто не зможу відібрати чуже життя, нехай це і призведе у майбутньому до страшних наслідків!

Бабуся лагідно посміхнулася і взяла мене за обидві руки. Незважаючи на вік і поліартроз, її пальці все ще залишалися міцними та чуйними одночасно. Я не відчула втручання, проте теплота її долонь принесла заспокоєння моїй змученій душі.

- Ти й не повинна її вбивати.

- Але як же тоді я?..

- Усьому свій час, пам'ятаєш? – у добрих очах відобразилося моє розгублене обличчя. - Коли прийде час, ти знайдеш правильне рішення і зробиш так, як тобі підкаже серце. У складних ситуаціях покладайся не лише на свою голову, а й на свою Іскру. Вона частина тебе, вона ніколи тебе не зрадить і завжди захистить. Вона твоя Зірка вночі, не відвертайся від її світла!

Раптом щось клацнуло у мене в голові, наче перемикач. "Темну тварюку знищить тільки світло зірки."

- Світло зірки… Зірка – це Іскра! – я схопилася і поцілувала Рогнеду в покриту зморшками щоку. – Дякую, бабусю! Ви, як завжди, дуже мені допомогли. А зараз вибачте, мені уже час назад. Куро, ми повертаємось!

Рогнеда тільки весело засміялася. Вона віддала мені залишки пирога, почухала каракала за вушком і благословила нас у добрий шлях. Сподіваюся, боги її почують, тому що мені дуже потрібна їхня допомога!

Ізмір Каррітер Азарійський

Ізмір був злий, як демон! Цей паршивець знову втік невідомо куди! Як він не розуміє, що його свавілля може погано скінчитися? Він точно щось приховує і вся його полеміка про магічну клятву, чистої води брехня. Який сенс комусь змушувати його приховувати свою ауру? Хіба що він не той, за кого себе видає. Але тоді хто він?

Хлопець спробував було розговорити Раяна щодо цієї теми, та натрапив лише на глуху стіну. Ні слова, ні півслова! Взагалі! Дивно все це. Ще дивнішими були його сни, в яких Саша раз-по-раз то посміхається йому, то сумно дивиться в небо, то бігає засніженими алеями паркової зони навколо гуртожитку. Причому останній не стільки сон, скільки надто яскравий спогад.

Це сталося рано-вранці, зазвичай у такий час хлопець ще спить, але тоді його щось розбудило. Коли він розплющив очі, то побачив Раяна, котрий жадібно вдивлявся у вікно і майже не дихав. Його вираз обличчя нагадував божевільного побаченого одного разу на допиті. Той переслідував і вбивав красивих дівчат одного типажу: вісімнадцяти років, зі світлим волоссям і карими очима. Як пізніше з'ясувалося, він був шалено закоханий у свою родичку. Проте, та щасливо вийшла заміж і жила своїм життям. Це зачепило чоловіка за живе. Йому здавалося, коли він убиває чергову жертву, таким чином мститься своїй коханій за відкинуті почуття.

Коли ж його запитували, що він відчуває, згадуючи про вбивства, у нього на обличчі з'являвся точно такий самий вираз: повне захоплення і обожнювання. Нічого дивного, він божевільний! Але що ж могло викликати схожі емоції у такої врівноваженої людини, як Раян?

Ізмір тихо підвівся і заглянув хлопцеві через плече. Ось те, що він тоді побачив, і переслідує його у снах щоночі. Це був Саша зі своїм вихованцем. Вони бігали, бешкетували, хлопець радісно сміявся, натирав каракала снігом, перекидався і взагалі весело проводив час. Начебто б нічого незвичайного, але відірватися від споглядання цієї картини було вкрай складно.

Олександр повернувся до «Синьої Дракайни» якраз до дванадцятої. Він, як ні в чому не бувало, взявся до роботи, навіть не звернувши уваги на «постійних клієнтів», що, здається, вже прописалися у цій таверні. Тішило одне, настрій у хлопця був помітно кращий за вчорашній.

Повертаючись додому, хлопець половину дороги мовчав, тільки задумливо поглядав то на Ізміра, то на Раяна, що прямували з обох боків, як справжня охорона. Якби хтось колись сказав герцогу, що він, особисто, переслідуватиме звичайного сільського хлопчиська, намагаючись зберегти його нікчемне життя, ніколи б не повірив. Грейс виглядав задумливим, він ніби намагався прийняти одне з найважливіших рішень в житті, проте весь час вагався.

- Ізмір, - звернувся він, зрештою, до Азарійського. Дурне серце зайшлося в передчутті чогось недоброго. - У мене до тебе прохання…

- Я слухаю, - головне, втримати обличчя безпристрасним.

- Розумієш, - зам’явся Саша, - я цілитель, і мій резерв дуже... скромний.

- Це ще слабо сказано! - вирвалося разом із смішком. Ой, дарма... Грейс відразу ж насупився, відкопиливши нижню губу. «Миленько!.. ЩО? Це я подумав? - Е… Не гнівайся. Продовжуй!

- Так от, я слабкий маг, ти маєш рацію. Але моєму завзяттю можна позаздрити!.. Проте, як не старався, у бойовій магії я повний нуль! Знаю, це може виявитися марною тратою часу, і в нас може взагалі нічого не вийти... Загалом, позаймайся зі мною! Мені не подобається почуватися зовсім безпорадним перед небезпекою…

- Добре! – зрадівши, випалив бойовик. Він не знав, чому все всередині завмирало в нетерпінні, від можливості частіше бачитися з Грейсом... Мабуть, через його веселий характер. Та безперечно, ця думка була приємною.

- Чому? – почулося десь збоку. – Чому він, а не я?

Коли вони з Олександром глянули на остовпілого Раяна, на ньому обличчя не було. Блідий, до синяви, очі широко розплющені, дивляться в підлогу, кулаки стиснуті, зуби зчеплені. Як при цьому йому ще й говорити вдавалося, не зрозуміло.

- Е… - Саша невпевнено перевів погляд на Ізміра. У ньому читалася тривога. – Тому що у Азарійського більше досвіду. Все-таки він уже на четвертому курсі… і я подумав…

- Ось як! – принц весь мілко тремтів. - Значить, річ тільки в цьому?

- Раян, - звернувся герцог, - що з тобою? Тобі погано?

Реньє, наче з зусиллям, похитав головою. Він намагався взяти себе в руки, проте виходило так собі. Зрештою, він здався. У його долоні з’явився великий червоний пульсар, погрозливо спалахнув, і був відправлений у найближчу стіну. Ізмір ледве встиг виставити простий енергетичний щит, щоб захистити будинок. Раян скрипнув зубами і швидким кроком зник у найближчому провулку.

- І що це було? - спитав Грейс, дивлячись услід їхньому спільному знайомому.

- Сподіваюся, спонтанний викид, - відповів Азарійський. Він здогадувався, що спричинило таку бурхливу реакцію. Але судити хлопця за це чи зрозуміти і пробачити, поки що не вирішив. Час покаже!

Крейг Арчібальд Раян Реньє

Крейг тікав! Він зірвався! Зірвався при Олександрі! Він мало не вбив свого друга, мало не розпалив війну між Імперією та Бореєю! Що з ним відбувається? Чому він не може контролювати себе? Чому його розриває біль щоразу, коли Саша дивиться на когось іншого, розмовляє з кимось іншим чи посміхається не йому? Навіщо боги випробовують його таким збоченим способом? Як довго він зможе тримати себе в руках? Може він хворий? Може його отруїли любовним зіллям? Може всі його почуття не справжні? Коли він устиг втратити себе?

Він біг, не розбираючи дороги, аби лише подалі, аби не зашкодити нікому. Страх, який охопив його, коли він побачив приголомшений погляд коханої людини, був навіть сильнішим за ревнощі. Раптом він зрозумів, що міг його поранити, міг навіть убити!

Хлопець зупинився біля якогось будинку у Сірому кварталі. Він притулився спиною до холодної стіни, намагаючись узяти себе в руки, обхопив голову руками і міцно стиснув зуби. Як він міг?

Десь поруч почувся стукіт копит уркуса і скрип коліс карети. Незвичайні звуки для віддалених вулиць бідного кварталу. Крейг уже хотів сховатися у провулку, коли карета зупинилася, і почувся мелодійний жіночий голос. Він здався хлопцеві знайомим.

- Ліерде Реньє, як добре, що я вас зустріла, - стукіт каблучків і його напруженого плеча торкнулася тонка жіноча кисть. - Ви саме той, хто мені зараз дуже потрібний! Чи не зволите провести даму до її будинку такої темної та моторошної ночі?

Хлопець на всі очі вдивлявся в обличчя співрозмовниці, але розібрати риси на темній вулиці ніяк не вдавалося.

- Прошу мене пробачити, - відповів він охриплим голосом, - проте з мене сьогодні не найкращий компаньйон. Можливо, ви сядете в карету і пошукаєте собі іншого супроводжуючого?

- Що ви таке кажете? - награно обурилася жінка. - Де я зараз знайду іншого ліерда, з такою ж бездоганною репутацією, як у вас? Ну, ходімо! Обіцяю, ви не пошкодуєте!

Здоровий розум стверджував, щось тут не так. Але тіло чомусь вирішило піти за такою спокусливою ціллю. Воно розвернулося і, як прив'язане, пішло за жінкою до карети, без будь-яких розпізнавальних знаків. Щось промайнуло в одурманеному мозку про чорну карету на нічних вулицях Сірого кварталу. Промайнуло і пропало... Можливо, завтра згадає?

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.