Саша. Тінь в Імператорській академії

Ізмір Каррітер Азарійський

Вже три тижні, як він не може нормально спати. Щоночі Ізмір знову і знову переживає напад соуру. Щодня червоні очі переслідують його в уяві. Хлопець став смиканим і неуважним, його більше не приваблюють старі розваги, більше не хочеться проводити час із цими безтурботними бовдурами. Як він тільки міг із ними спілкуватися раніше?

А ще, час від часу, йому снився Олександр із золотими сферами в долонях. Його беземоційне обличчя, порожні очі та бліді вуста, що шепочуть нерозбірливі слова-молитви. В голові крутилося одне запитання: хто ж він? Чому зараз, коли його життя в небезпеці, він поводиться, як ні в чому не бувало? Чому його посмішка залишилася такою ж радісною, а навколо так само збираються друзі? Невже йому не страшно? Чи він просто не розуміє?..

Батько усіма силами намагається знайти потойбічне створіння, але після першого нападу воно ніби крізь землю провалилася. Жодного нападу за три тижні! Або карракал так сильно його порвав, або господар чудовиська чогось вичікує. Знати іще б чого!

Що вихідних Ізмір, разом із Раяном, незримо охороняли хлопця, поки він працював у таверні. Якщо спитати навіщо, Азарійський не відповість. Насправді, собі він це пояснив просто: якщо соуру нападе, то лише на Сашу. Отже хлопець для нього грає роль наживки. Проте глибоко в душі герцог щоразу боявся зіткнення з тварюкою. Адже якщо вони не впораються, хтось може загинути.

- Ізміре, що з тобою? – запитав одного разу батько, коли молодик усім тілом здригнувся від почутого за дверима шипіння. Тільки наступної миті він зрозумів, що це спрацював поштовий апарат, яким по всій канцелярії передаються письмові повідомлення.

- Нічого, батьку, - відповів бойовик, нервово поправляючи комір сорочки. - Не виспався.

Чоловік промовчав, але в твердому погляді прослизнула тривога, змішана з підозрілістю. Потрібно краще тримати себе в руках, інакше його таємницям прийде кінець!

- До речі, сподіваюся, ти не забув, що за тиждень в палаці відбудеться бал, приурочений до дня народження принцеси? – Ізмір тільки скривився. Йому ніколи не подобалася ця дрібна плюгавка. Надто вже вона нагадує свою самозакохану матусю. - Не кривись! І запроси принца Реньє. Елеонора всі вуха мені продзижчала, який він чудовий танцюрист. Запрошення надішлю до п'ятого дня.

- Слухаюсь і підкоряюся!..

- Не дражнися! – беззлобно огризнувся Азарійський-старший. Він уже давно звик до витівок сина, проте останнім часом Ізмір сам на себе не схожий. Невже зустріч із соуру могла так вибити його із колії?

Саша

Три тижні розбиралася з наслідками необдуманих дій деяких, психічно не врівноважених, осіб. Що б їм дружину фригідну! Одну на двох!.. Це ж треба було поставити на вуха половину академії. Мало того, що з самого ранку всі друзі та знайомі дивилися на мене, як на повсталу із мертвих нежить, так ще й усі інші мало не пальцями тицяли. «Дивись-дивись! Це той хлопець, за яким наша еліта бігає… Ну, так, миленький. На дівицю схожий... Думаєш, у них ті самі стосунки?.. Що, одразу втрьох?.. А то! Ти бачив, як вони дивляться на нього?..» І т.д., і т.п. Бісить!

Добре, що Джо видресирував мене завжди тримати обличчя, навіть якщо мені руки без анестезії відрубуватимуть. Інакше б повідривала цим пліткарям голови чи що по нижче. А з ким би не впоралася, на тих знайдуться дуже гарні трави із запасів бабусі Рогнеди. Але ж я позитивний персонаж цієї божевільної казки, тому посміхаємось і махаємо ручкою! Посміхаємось і махаємо!..

Коли на лекціях Горійський від душі відірвався на мені, навіть не розсердилася. Цього варто було очікувати. Проте не заслужене «незадовільно» розлютило до червоних плям перед очима. До речі, відпрацьовувала я його всі три тижні, менторас постарався. Злопам'ятний слимак!

Коротше, ви зрозуміли: життя – пекло, люди – чорти зі сковорідками та олією, а я – майже зовсім безневинна жертва. Майже... Ніхто ж не доведе, що розлад травлення, котрий раптово вразив усіх, хто про мене злословив, це справа саме моїх рук! Навіть не питайте, як я це провернула! В таких випадках головне спритні пальці та вірні друзі.

А ще ми всією компашкою засіли у бібліотеці. Хлопцям я нічого про напад не розповідала, все-таки спецслужби за це і в тюрму запроторити можуть, просто наплела, наче Айзек звірствує. Наказав зібрати всю доступну інформацію щодо потойбічних істот, включаючи соуру. Інформації у вільному доступі виявилося мало. Здебільшого легенди, перекази рідкісних очевидців. Щоправда, самих тварин ніхто із виживших так до ладу й не бачив, лише страшні знекровлені тіла. З усього прочитаного, я зрозуміла одне: нам дуже, ДУЖЕ! пощастило, що ми вижили.

- Ти підеш зі мною на бал! – ШОК! У мене навіть очі округлилися, в буквальному сенсі слова, і щелепа відвисла.

Ми з Куро виходили з головного корпусу після занять у понеділок, коли навпроти, наче з нізвідки, виріс сам Ізмір, його мати, Азарійський. Щиро кажучи, я навіть злякалася від такого натиску. Останнім часом він погано виглядав: блідий, під очима синці, навіть схуд трохи. Час від часу він і його вірний друг та соратник, Раян Форістер або, як з'ясувалося нещодавно, Реньє, переслідували нас із Куро то до бібліотеки, то до їдальні, але найчастіше до таверни «Синя Дракайна». Вони, звичайно, намагалися стежити непомітно, от тільки після першого злиття з карракалом, мої власні зір, нюх та слух значно посилилися. Із чим це пов'язано ні я, ні Джо з'ясувати не змогли. Сподіваюся, незабаром у мене не почнуть світитися очі вночі, не поросту шерстю і не почну нявчати. Це вже було б занадто!

- Ти головою вдарився? - постаралася обійти цього ненормального. Схоже, зустріч із соуру далася нарешті взнаки.

- Ні! – хлопець поплівся слідом. – Шостого дня цього тижня в палаці буде бал на честь дня народження принцеси. Я хочу, щоб ти пішов зі мною!

- Ні!

- Чому? – він що, справді дивується такій відповіді? Я аж зупинилася.

- Азарійський, ти взагалі – нормальний? – по вигляду зрозуміла, що не дуже. – З якого боку я схожий на дівчину, щоб мене на бали тягали?

Герцог підзавис. От добре! Головне зараз якнайшвидше закритися у своїй кімнаті, щоб відгородитися від всяких ідіотів. Раптом це заразне?!!

- Стривай, - наздогнав нас хлопець. - Ти не так зрозумів! Ми з Раяном іноді приглядали за тобою під час роботи, про всяк випадок, так би мовити... Адже ти зрозумів, що соуру полював на тебе? Не кажи, що ні. Я не повірю!

Скривилася. Здогадалася, звичайно. І знаю, що рано чи пізно він знову повернеться, щоб завершити розпочате. Взагалі дивно, що він досі не з'явився. Не міг мій Куро так сильно поранити цю давню істоту! Сварога покликати поспілкуватися, чи що? Давно цей дядько в мої сни не ліз.

- Чого ти хочеш, Ізміре? – хлопець знову завис, тільки якось дивно: весь почервонів, дихання збилося, зіниці розширились… Точно хворий!

- Я... це...кх-м... – Та-ак! Аби тільки не заразне! Стою, дивлюся, раптом розродитись, нарешті? Почервонів ще дужче та й відвернувся. Може в нього температура? – Послухай… Зрозумій правильно, тобі буде безпечніше залишатися поруч зі мною… Шостого дня ні я, ні Раян не зможемо тебе супроводжувати на роботу. Тому, або ти йдеш з нами, або залишаєшся в академії. І не сперечайся!

Богадільня якась! Хоча, звичайно, малесенька частка істини в його словах є. Знаючи, що ці два бовдури десь поруч, мені, справді, було спокійніше. Тільки імператорський палац?.. Ви серйозно? Де я, а де імператор? Ні, колись, в дуже далекому майбутньому, ми обов'язково зустрінемося. Адже мені ще змінювати прогнилі до основи підвалини цього світу, але точно не зараз!

- Пробач, не можу! - тікати, тікати і ще раз тікати! Ця параноя точно заразна, інакше чому деякі міркування хлопця мені починають здаватися логічними. - Я не з тієї касти! Мене навіть як прислужника на такий важливий захід не візьмуть, що вже казати про решту. І взагалі, мені немає, що одягнути!

- Запрошення я дістану, одяг теж, тільки погоджуйся! - надихнувся мій співрозмовник. - Повір, ніхто не посміє навіть косо глянути в бік мого друга!

- Хіба ми друзі? - ого, як швидко прогресує його опіка.

- Мого гостя, - виправився герцог.

- Ні! – хлопець міцно стиснув щелепи, аж зуби заскрипіли. О! Схоже, терпіння таки закінчується. Натиснути, чи що? – Навряд чи до палацу пускають зі зброєю. Я правий? Ось!.. А без Куро я нікуди не піду! Тому, ні!

- Стривай, - збився з кроку Азарійський. – А до чого тут карракал?

- Як, до чого? Ти бачив його бойову форму? – хлопець повільно кивнув головою. Ну і тугодум! - Це ж жива машина для вбивства! А якщо мені на думку спаде вбити вашого імператора?

- Що-що для вбивства? - Упс! Спалилася! - Ти хочеш вбити імператора?

- Здурів? - я навіть ногою тупнула, і руки в боки вперла. - Азарійський, заберися! Га? Я розумію, якщо ти зловиш цю тварюку, прославишся на все життя. Нічого не маю проти. Нехай буде по-твоєму, я залишусь в гуртожитку і, присягаюся, за територію академії не виходитиму! Так підійде?

- Я подумаю... - озвався герцог і пішов геть, гордо задерши голову. Дивись не впади, імператорський пінгвін!