Саша. Тінь в Імператорській академії

Цього разу ми зупинилися на ніч у лісі, трохи звернувши з дороги. Джо втомився, та й я була не в тому стані, аби керувати уркусом. Маленький підібранець мирно сопів, набираючись сили. Маг запевняв, що йому більше нічого не загрожує. Щиро кажучи, я й сама це знала, відчувала. Напевно, це мої нові здібності давали про себе знати.

Додому повернулися близько полудня. Дивно, як швидко я звикла вважати це місце своїм. І, схоже, тутешні боги роблять все, аби міцніше мене до нього прив'язати.

Насамперед треба було викупати котика. Такого замазуру в будинок пускати не можна. О, я тричі міняла воду, поки не домоглася чистої блискучої шерстки. Про те, що після цього купатися треба було вже мені, говорити, думаю, не варто.

Як з'ясувалося, під шаром бруду, виявилася абсолютно чорна шерсть, трикутні вуха з довгими пензликами, як у рисі, та яскраві зелені очі (навіть не так, очиська!). Між пухнастих подушечок ховалися довгі гострі пазурі, страшно уявити, якими вони будуть, коли карракал виросте.

- Джо, як гадаєш, скільки йому? - запитала я за вечерею.

- Три-чотири місяці не більше, знизав плечима чоловік. - Карракали напівнечисть, здатні виростати до одного сажня (1,8 м) і важити близько 12 безмін (30 кг). Таке маля на ринку піде за тридцять золотих, а то й більше. Кожен ліерд не проти завести собі такого вартового. Карракал, встановивши прив'язку з господарем, все життя служитиме лише йому...

- Я його не віддам! - вирвалося саме, коли уявила, як Джо намагається продати мого котика.

– Що? – здивувався чоловік. – А! Ну так. Вже не продаси. Він прийняв тебе. Тепер ти його власниця.

- Фу-ух... - видихнула з полегшенням. - Значить карракали дуже рідкісні тварини. Як же тоді він опинився біля селища?

- Самі карракали не такі вже й рідкісні, але своїх малюків вони ховають так, що жоден слідопит не знайде. Сірі землі звідси не так уже й далеко. Схоже, мисливці спіймали матір, а малюк поплентався слідом. Дорога його вимотала і, на своє щастя, до села він не дійшов, - маг тепло посміхнувся в бороду, коли котик ледве заліз мені на коліна і, сито рикнувши, заснув. – Іди, вже пізно. Не забудь вигадати йому ім'я, це важливо.

Вже в ліжку, чухаючи за пухнастим вушкам, я тихо запитала свого нового друга:

- Як тобі – Куро? Це «чорний» однією з земних мов?

Котик відкрив величезне зелене око, уважно подивився на мене і, здається, кивнув. Ну, або я потроху божеволію.

Час минав, Куро дорослішав, я навчалася. Ми часто бігали разом, наново вивчали ліс. Мої здібності потроху розкривалися. Я все більше відчувала навколишній світ, як живу істоту, вчилася користуватися магічним зором, вивчала дрібні побутові закляття. Спочатку було так дико, бачити всі ці різнокольорові лінії, шукати потрібні, намагатися ними керувати. Весь час доводилося зубрити різну абракадабру (язика зламаєш, поки запам'ятаєш). Але мені подобалося. Правда! Подобалося!

Тільки вночі все частіше снилася сім'я. Мама, тато, Соня... Вони сумні, мама часто плаче, сестричка в чорному. Розумію, що це через мене. Але так навіть краще. Переболить та й перестане. Вони відпустять. Головне, що всі живі та здорові. Я щиро вірила в те, що то не просто сни. Це боги намагаються переконати мене не планувати втечу. Видно, їх все ж таки душить провина за дурний вчинок.

Як би там не було, життя тривало. Літо скінчилося. Листя пожовкло. Прийшла осінь. Джо відкрив сезон полювання на різного хутрового звіра. Намагався навіть вчити мене, але убити живу істоту в мене рука не піднімалася. Стріляла з арбалета по мішенях у саду і намагалася навчитися метати кинджал, але виходило геть погано. Не моє це...

А коли листя майже все опало і ось-ось мали зарядити холодні осінні дощі, маг поставив перед фактом: завтра вранці виїжджаємо в Бігль. Що сказати, я не знайшлась. З одного боку, було дуже цікаво, з іншого, страшно знову побачити переляканих, забитих жінок, відчути їхній біль і розпач. Я боялася, що не впораюся і підставлю Джо. Думаю, він бачив мої метарства, але в душу не ліз, отже, довіряв. Або я витримаю, або зламаюся і поїду до пансіону для слабохарактерних дівиць, щоб у майбутньому стати племінною кобилою. Що ж, вибір очевидний, я думаю.

Дорога зайняла у нас три доби. Зупинялися тільки на ніч, тому в містечко прибули запилені та втомлені. Чесно кажучи, Бігль не сильно відрізнявся від Сірих Васильків, хіба розмірами більший. На околиці будинки бідніші, маленькі, старі, вулиці начебто чисті, але бруківка затерта, подекуди вибилася. Ближче до центру квартали багатші, будинки двоповерхові, з балкончиками, на вікнах розмальовані віконниці.

На першому поверсі деяких будинків, магазинчики чи майстерні, квіти у горщиках біля входів, мідний дзвіночок над дверима. Миленько так! На вулицях діти бігають, люди гуляють, вози з уркусами діловито роз'їжджають туди-сюди. Життя кипить. Чесно кажучи, чекала гіршого.

Ми зупинилися в невеликій, але чистенькій таверні. Джо зняв для нас дві кімнати, віддав уркуса хлопчику-конюху, або як їх тут називають, а сам щось чаклував над возом. Я навіть не придивлялася, настільки втомилася. Здається, кожна кісточка боліла. Все ж таки, я ніколи не звикну до гужового транспорту. Це ж просто знущання якесь, мати магію і їздити, як у середньовіччі. Чому ніхто ще не додумався до парового двигуна? Ну, або ж якогось килима-літака... До речі, треба буде про це подумати, років десь за десять…

Страшенно хотілося їсти і спати. Але спочатку митися! Куро був зі мною згоден. Залишатися вдома він категорично відмовився, тому коли входили до таверни, я сховала його під куртку. Добре, що вона мені велика, бо навряд чи помістився б. Мій маленький котик вимахав уже до розміру хорошого такого дорослого котяри і важив стільки ж.

Кімната маленька, але чиста і світла, в кутку односпальне ліжко, біля вікна невеликий стіл та стілець. В іншому кутку, за символічною ширмочкою, дерев'яна балія. Капець! Припливли! А я так сподівалася... Якщо під ліжком ще й горщик намалюється, я застрелюся чи бодай повішуся.

- А де... - спробувала запитати про наболіле у хлопця, років десяти, що проводжав нас до кімнат.

- Сортир? - здогадливо кивнув він. - Так наприкінці коридору двері з табличкою. Ви поки що розташовуйтесь. Щас Вінька воду принесе.

Як виявилося, Вінька - це плечистий хлопець під два метри на зріст з грубуватими рисами обличчя, зате завжди усміхнений. З жартами та примовками він наповнив балію теплою водою і обіцяв повернутися за годину.

Ну, нарешті! Ви колись занурювалися у ванну після довгої виснажливої дороги або поїздки на дачу влітку, коли здається, що пил забився не тільки в ніс і очі, але ще й в усі пори. Якщо так, то ви мене зрозумієте.

Довго ніжитися не можна було. Тому швидко вимилася і переодяглася в чисте. Ще треба якось каракала нагодувати, щоб не світити котом у загальному залі. Джо попереджав, не варто привертати зайвої уваги.

Повечеряли мовчки. На виході із зали нас зустрів той самий хлопчик з підносом у руках. Він дивно зиркнув на мене і, встромивши мені свою ношу, швидко втік.

- Е...

- Це я замовив, перекус тобі на ніч, - підморгнув маг.

- А...

- Довго не сиди, - наказав чоловік, - рано-вранці виїжджаємо на ринок. Потрібно збути хутро. І ще заїхати в одне місце.

- Ясно. На добраніч, - попрощалася біля дверей.

- Угу.

Джо завжди такий небагатослівний: коротко, чітко і по суті, як в армії. Це навіть кумедно і абсолютно не робить його черствим чи не уважним. Мені якось навіть спокійніше від цього. Здається, ніби в нього завжди все під контролем…

Вночі підірвалась від неясної тривоги. Наче щось має статися погане, але я ніяк не зрозумію що. Спробувала перекрити магічні потоки, аби підсвідомо не сканувати оточуючих. Марно! Тривога наростала в геометричній прогресії, чим більше я намагалася відволіктися, тим гірше ставало. Коли сил терпіти не залишилося, піднялася, одяглась і пішла до мага на уклін. Джо відкрив після другого стуку.

- Сашо? - він сонно розтер обличчя. - Що трапилося?

- Не знаю! - кинула роздратовано, ввалюючись до кімнати. - Щось відбувається... щось погане. Допоможи мені, Джо. Я відчуваю!

- Сашо, заспокойся! Нічого не трапиться! Я встановив захист на кімнати, ніхто нам не зможе нашкодити.

- Та не з нами, - прогарчала я, заламуючи руки, - але десь поряд. Не можу вимкнутись! Це зводить мене з розуму…

Маг уважно подивився на мене, накинув на себе сорочку (штани вже були на ньому, коли я увійшла) і схопив меч, який тягав із собою у кожну поїздку. Я пробувала його підняти і, щиро кажучи, не розумію, як він справлявся з такою масою.

- Ну що ж, веди, - зітхнув чоловік, висуваючись у коридор.

- Куди? - здивувалася.

- Як ти там кажеш: куди тягне тебе чуйка?

Сказати, що я була в шоці – нічого не сказати. Але все ж таки пішла, куди вела чуйка, ну або те місце, яке відчуває пригоди частіше за інших. Ми швидко спустилися на перший поверх, завернули до непримітних дверей, за якими ховався хазяйський коридор, досить темний і вузький. Кроків за десять почулися здавлені стогін і плач. Хтось щось наполегливо шепотів. Я прислухалася до себе і швидше покрокувала до найближчих дверей. Не питаючи дозволу, рвонула їх на себе.

За дверима виявилася маленька кімнатка, освітлена живим вогником на кшталт гасової лампи. У кутку не заправлене ліжко, а на ньому жінка, молода і явно гарна, але зараз це приховувала смертельна блідість і рясний піт, що струмком стікав по обличчю та шиї. Жінка була у положенні. Дитина вже готова народиться, але щось явно йшло не так. Я не могла зрозуміти що, адже я не лікар. Але магія в мені хвилювалася, а потоки довкола лона майбутньої матері перепліталися і зав'язувалися у вузли.

Поруч із ліжком метушилася старенька жінка, а в іншому кутку сидів ще блідіший Вінька. Здається, він навіть не бачив, як ми увірвалися всередину.

Довго не думаючи, кинулась до породіллі. Джо навчив мене декільком цілительським заклинанням, найпростішим, які могли використовувати всі маги. Надіслала спочатку скануючий імпульс. Стало ясно, що сама не впораюся.

- У неї внутрішня кровотеча, дитина якось не так лежить. Я не зможу допомогти, - відзвітувала, дивлячись на мага.

- Ясно, - кинув він, виходячи з кімнати. - Я за цілителем, а ти спробуй зупинити кров і слідкуй, щоб не померли, обидва.

Легко сказати "слідкуй". А як? Ну, кровотечу я, звичайно, не зупиню повністю, адже я ні чорта не розумію в розташуванні судин матки. В школі ми якось не заглиблювалися у такі подробиці. А тут з чого я мала почерпнути знання? Але простеньке заклинання загоєння все ж таки відправила. А раптом спрацює?

Хвилин через п'ять, жінка перестала виглядати, як живий труп, і якось усвідомлено глянула на мене.

- Не хвилюйтеся, - прошепотіла, посилаючи нове скануюче заклинання, - Джо скоро приведе цілителя, і вам допоможуть.

- Мій малюк... - прохрипіла майбутня мати, погладжуючи великий живіт.

- Живий, - посміхнулася, отримуючи результати сканування. Як не дивно, дитина й справді була в порядку, кровотеча зменшилася і в нас з'явилося ще трохи часу, щоб допомогти.

Незабаром повернувся маг у супроводі сивого, але бадьорого, дідуся. Цілитель швиденько обмацав і оглянув пацієнтку, поцокав язиком і повернувся до мене.

- Чудова робота, юначе, - добродушно похвалив він. - Трохи грубувато, але у вашому віці дуже навіть добре. Ви врятували життя цій молодій панянці та її малюку. А тепер прошу нас залишити. Не годиться такому молодику бентежити майбутню матір. Ви ще встигнете надивитись на всяке, повірте мені.

Джо підхопив мене під лікоть і вивів у коридор. Тільки тоді я зрозуміла, як було страшно. Ноги підігнулися, і я успішно впала на п'яту точку. Руки тремтіли, в голові трохи шуміло.

- Ходімо, горе ти моє, - посміхнувся чоловік, піднімаючи мене, наче кошеня, за шкірку. – Тобі треба попоїсти та виспатися. Тепер тебе відпустила тривога?

- Угу, - простогнала, розуміючи, що готова заснути навіть тут і без їжі. Якось раптово сили скінчилися.

Погано пам'ятаю, що я їла, а як піднімалася в кімнату, не пам'ятаю взагалі. Напевно, заснула ще по дорозі.