Саша. Тінь в Імператорській академії

Не наслідний принц Крейг Реньє

- Чому ти так довго не давав про себе знати? Пройшло більше седмиці! – обурювався Людвіг Едуард Сіверус Реньє, король Борейї. - Як твої успіхи? Ти вже потоваришував із меншим Азарійським? Він має їсти в тебе з рук!

- Ми знайомі, – холодно відповів принц.

- Лише «знайомі»?!! – обурився правитель. - Я дав тобі стільки можливостей!

Крейг глибоко вдихнув, аби заспокоїтись. Іноді батько буває нестерпним. За його словами, потоваришувати з кимось простіше простого. Звичайно, якщо ти правитель цілої країни і кожен зустрічний намагається тобі догодити, тоді так, другом назветься навіть затятий супротивник. А якщо ти ніхто, не так просто вклиниться в давно сформовану групу. Туди за гарні очі не приймають. Право належати до еліти треба заслужити потом і кров'ю. Але пояснювати це монарху все одно, що битися головою об стінку, марно і неприємно.

Вислухавши цілу тираду із безліччю порад, Крейг обірвав зв'язок і впав на ліжко, відкинувши магофон, артефакт для прийому та посилення зв'язку. Як же він втомився від цих підкилимних ігор! Хоч би слово про самопочуття, чи може йому гроші потрібні, чи допомога якась… Справляйся сам! Але ж він розтратив уже майже всі свої заощадження, причому більша їх частина пішла на цей номер у готелі, захищеному від прослуховування.

Тепер, як ніколи, принц почував себе покинутим і самотнім. Туга по дому та друзям оволоділа ним на деякий час. А закінчивши себе жаліти, він задумався, що робити далі. Ні, не з Азарійським, тут все за планом. Йому потрібно ще трохи часу, і він буде в його ближньому колі. Що робити з грошима? Або йти працювати, або просити у друзів. Просити він не любив, та й не можна, працювати – не вмів. Що ж, певно, одному з двох доведеться таки вчитися…

Саша

Ух, як я бігла, як бігла!

Сьогодні неділя чи, як тут кажуть, сьомий день. У цьому світі взагалі багато дивного. Наприклад, час як у нас; вага та довжина інші; в році 365 днів, 12 місяців, по три в кожному сезоні, і сезони ті самі, але у місяців інші назви; тиждень - седмиця, дні в тижні вираховуються за порядковим номером, але є слово "вихідні". Чесно кажучи, я три роки ламала себе, щоб звикнути до цього дурдому. Думаю, це пов'язано з особливістю перекладу. Тобто, я ж прибула сюди вже зі знанням мови, отже ТАМ хтось потурбувався про мовний бар'єр, але мабуть не до кінця.

Так, щось я відволіклася! Коротше кажучи, я запізнювалася на роботу. Ні, вийшла я завчасно, але потім потрапила на ринок і загубилася в рядах між тваринами і не тільки. Скільки там неймовірного!.. В мене рот не закривався. Щоправда, в продавців щелепи також попадали. Ха! Не кожен день побачиш обірванця з карракалом чи не вдвічі більше звичайного. Добре хоч патрульну службу не викликали. А то я бачила в їхніх очах німе запитання: як він вкрав вихованця? Думаю, якби не стовідсоткова впевненість у неможливості останнього, мене вже замкнули б у в'язниці.

Так от, я так задивилася, що не встежила за часом. Тепер біжу, дихання збилося. З того часу, як я в цьому місті, не втомлююся згадувати Джо та його тренування. Як я помилялася, коли не хотіла займатися. Та в цьому світі без хорошої фіз. підготовки не вижити взагалі!

Забігла до зали в останню хвилину. За стійкою Луклан протирав пляшки, дальні столи прибирав високий міцний хлопчина років шістнадцяти, очі серйозні, погляд гострий, уважний. Він одразу напружився, коли я ввійшла.

- Доброго ранку. Вибачте, спізнився, - заторохтіла, знімаючи з плеча простеньку, але зручну сумку.

- Ти якраз вчасно, - відповів господар. - У підсобці мітла. Новенькі в мене завжди з підлоги починають.

Луклан усміхнувся і пильно глянув на мене. А що я? З віником дружу ще з попереднього життя. Мама не любила шум пилососу, тому нам із Сонею часто доводилося вдаватися до старовинного способу прибирання. Цікаво, як вони там? Востаннє вони мені снилися два роки тому. Я все ще сумую…

Прибирали мовчки. Підмела, помила підлогу, зібрала павутину по кутках. Взагалі, я не люблю цього, але Джо привчив до порядку. Головне, сприймати прибирання як щось неминуче, з чим просто потрібно змиритися.

- Привіт, я – Саша, - привіталася зі своїм колегою.

- Вік, - холодно буркнув хлопець і відвернувся. Навіть так!.. Ех!.. Добре, хоч ім'я назвав.

Невдовзі з'явилися перші відвідувачі. На око відрізнити мешканців різних кварталів було складно. Та й для чого воно мені? Як то кажуть, менше знаю… Луклан роздав вказівки, поділив зал на дві половини, права моя, ліва Віка. Пояснив, як звертатися, що говорити, про що запитувати (це індивідуально для мене) і відпустив у «добрий шлях».

Скажу чесно, було дуже складно. Першу годину я намагалася записувати замовлення швидко та скорочено, але так, щоб потім розібрати. Потім намагалася більше запам'ятовувати, щоб було швидше, бо публіка тут нетерпляча. Далі стало ще складніше, загули ноги і голова. Занадто багато інформації. До десятої години, коли час настав йти додому, я боялася, що не дійду.

Куро весь цей час тихо сидів у дальньому кутку і пильно стежив за моїми пересуваннями.

- Для першого дня, не погано, - похвалив Луклан. - Заходьте на кухню, вас погодують. Бракувало ще, аби знепритомнів з голоду…

І нас погодували, причому досить непогано. Куро уминав за обидві щоки, мені навіть соромно стало. Адже нас дуже добре годують в академії. Кухарем тут була струнка маленька жінка з добрим, лагідним поглядом. Вона лише посміхалася, спостерігаючи за нами. Окрім неї, тут було ще три дівчини, всі дуже схожі між собою. Сестри, мабуть. Я вперше бачила працюючих жінок і, схоже, їм подобалася ця робота.

Додому мене Куро віз на собі. Він, звісно, спочатку пручався, та вибору все одно не мав. Якби я йшла сама, ми добиралися б не годину, а всі три, якщо не більше.

Так пройшов мій перший тиждень в академії. З Джо я зв'язалася ще в суботу і розповіла про все. Він довго лаявся, особливо за підробіток, намагався втовкмачити, яка я дурна, що зв'язалася з Чорним кварталом. Але, мабуть, зрозумівши, що все пролітає повз мої вуха, заспокоївся і довго-довго давав різні настанови, як краще поводитися з таким контингентом. Слухала! А що мені ще залишалося?

Так, я могла покластися на нього і не працювати. Тим паче ви, певно, скажете, що ж такого мені ще треба? Годують, одягають, спати є де… На що витрачатися? Я спочатку теж так думала, проте незабаром зрозуміла як багато грошей йде на звичайне письмове приладдя. Можливо, хтось і здатний запам'ятовувати, лише прочитавши, а мені ще зі школи треба все записати. (Земні психологи називають це кінестетичною пам'яттю.) Я навіть шпори на всі контрольні писала, хоча ніколи їх не використовувала. А папір у цьому світі не дешеве задоволення. Тож вибору у мене не багато: або працювати, або розвивати зорову пам'ять. Думаю, тут і так все зрозуміло.

Дні йшли своєю чергою. Я вчилася, працювала, знову вчилася. Було складно, втомлювалася, як собака. Нас безбожно ганяли на полігоні. Менторас Грозов звірствував, навіть іноді нацьковував на нас старшокурсників із бойового факультету, щоб було веселіше. Вони відпрацьовували найпростіші бойові закляття, а ми розвивали спритність і кмітливість. І знаєте, це працювало!

А ще іноді нас поєднували з некромантами. Цікаві хлопці! Ніколи не забуду, як вперше побачила мертвяка на полі, точніше його скелет. Не знаю, від кого залишилася ця купа кісток, але вона виглядала жалюгідно. Висушені сіро-жовті кісточки, незрозумілим мені чином скріплені між собою, сиротинкою стояли в центрі величезного полігону, а по периметру розосередилися некроманти третього курсу. На їхніх обличчях виразно читалося передчуття. Не розумію, чого вони очікували від цілителів, але точно не те, що сталося далі.

Голодні до знань студенти дружньо затамували подих і одночасно кинулися до експонату. На заняттях з анатомії ми вже пройшли більшість кісток, і нам навіть пропонувалися деякі екземпляри для близького ознайомлення. Але щоб цілий скелет! Такого на розтерзання недолугим студентам ще ніхто не пропонував.

Не знаю, що трапилося далі. Чи то мертвяк виявився з інстинктом самозбереження, чи то некромант, який керував скелетом, злякався за цілісність свого майна, але наш науковий посібник стрепенувся, озирнувся і кинувся навтьоки. Від нас! Угу! Ну, гадаю, далі можна без подробиць. Самі поміркуйте, що ще ми могли вдіяти? Звичайно, наздогнати, скрутити та оглянути з усіх боків. А оскільки нас багато, і передавати цілий скелет з рук в руки незручно, ми просто розібрали його на частини.

О, якби ви бачили пики некромантів, коли їхнє майно хіба що не облизувала група цілителів!.. Шок від побаченого перемежовувався з огидою та істинним жахом. Не знаю, хто придумав нас налякати, але в кінечному рахунку, саме їм було страшно. З того часу некроманти тренувалися з нами лише за допомогою заклять. Думаю, вони боялися побачити, що станеться з мертвяком, якщо на ньому залишити хоч трохи плоті. Дурні, тоді ми б його оглядали цілим, так цікавіше!

Коротше, до чого я вела? Навантаження було настільки великим, що я геть забула про найголовніше. Наближалася повня!