Саша. Тінь в Імператорській академії

Саша

Чудовим недільним ранком ми, з Куро і Карлом, стояли біля гарних кованих воріт великого двоповерхового дерев'яного будинку. Ого! Я ніяк не очікувала побачити такі хороми. Це ж будиночок із казки! Стіни з колод, на вікнах різьблені віконниці, а на даху крутиться від кожного пориву вітру справжній шедевр мистецтва – кований флюгер у вигляді небаченого райського птаха, що чимось нагадував жар-птицю. Оце кр-руто!

В дворі нас зустрічала така сама руда, як її господар, з білими плямами собака, по місцевому – горрай. Геть, як наша дворняга, тільки заввишки майже до пояса і з зубами такими, що зможе не те що руку, голову відкусити. Аж мороз по шкірі! Куро одразу ж настовбурчив шерсть на загривку і тихо зашипів.

- Ньора, фу! - гаркнув Карл і горрай аж подавився на вдиху. Оце дисципліна!

- Ньора? – реготнула я. Цьому зубастому чудовисько ніяк не пасувало його ім'я.

- Ньорберія, - важко зітхнув хлопець, проходячи на подвір'я. - Це мала її так назвала. Батько сперечатися не став і тепер у нас є Ньора. Ти заходь, вона взагалі-то добра і ласкава, тільки гавкає голосно та на вигляд страшна.

Ми з Куро весело переглянулися і синхронно зробили крок за бойовиком. Якраз у цей момент з хати вивалився натовп хлопчаків. З гучними криками та сміхом, вони накинулися на Карла, повалили його на землю і створили купу малу. Не знаю, що вони там робили, бо збоку це виглядало, як величезна хутряна куля, яка катається по двору. Зсередини чітко чулися сміх, лайка і попискування. Здається, це і є ті славнозвісні молодші брати.

- Ех, а мене не візьмуть... - почулося зовсім поряд. Тоненький дзвінкий голосок належав рум'яній, круглощокій дівчинці, років п'яти. Вона дивилася своїми волошковими очима на пустунів, і хіба що не підстрибувала від нетерпіння отримати і свою порцію ласки від старшого брата. Схоже, Карлові дуже пощастило з сім'єю.

Засумувати я не встигла. Купа мала розпалася на частини і зсередини випав скуйовджений, стомлений, але абсолютно щасливий бойовик. А поряд стояли такі ж радісні хлопчаки.

- Сашо, знайомся, - голосно сповістив друг. - Це Марк, старший.

Мені жартівливо вклонився хлопчина років п'ятнадцяти, з густим каштановим волоссям, але такими ж медовими очима. Він був чимось невловимо схожий на старшого брата.

- Цей розумник - Брікс, - Карл весело розкуйовдив таку ж каштанову шевелюру другого брата. На вигляд йому років дванадцять, але карі очі дивилися на мене серйозно й уважно. – А це Сіндрі, молодший із братів…

- Але нічим не гірше за інших, - радісно посміхнувся хлопчик. Я б не дала йому більше восьми. Світло-каштанове волосся, веселі карі очі та зворушливі ямочки на щоках. Він виросте справжнім красенем!

- А я Мілена, але можна просто мала, - серйозно представилася дівчинка і вирушила отримувати свою порцію любові та ласки від старшого братика.

- Це Саша, мій друг! - представив мене Карл, піднімаючи сестру на руки і прямуючи до будинку. - Ходімо швидше. Нема чого тримати гостей у дворі!

Зсередини будинок здавався ще більшим, аніж зовні. Меблі всі дерев'яні, саморобні і трохи більші стандартних, стелі високі, на другий поверх вели масивні дерев'яні сходи. Тому я почувала себе тут маленькою і невпевненою в собі дівчинкою.

- Карле, це ти? – долинув з боку кухні приємний жіночий голос. Чому кухні? Пахло звідти до одуру смачно: м'ясом та свіжоспеченим хлібом. Куро аж слину пустив. Як я його розумію!

- Так, мамо, - озвався бойовик. – І я не один…

- Невже наречену привів? – сполошилася жінка. Почулися квапливі кроки. І до нас вийшла така ж руда, як син, з медовими добрими очима, пишна, що зовсім її не псувало, жінка. Вона десь із хвилину дивилася на мене, як на прибульця, доки я не здалася і не розбила цю німу сцену.

- Здрастуйте, я Саша, друг вашого сина. Ми вчимося разом…

- Боги! – вигукнула пані Беркар. — А я вже подумала, що син вирішив нарешті одружитися! Раніше він ніколи своїх друзів не приводив.

- Тому що раніше мені не було кого приводити, - намагався вклинитися в цей монолог бойовик.

- Ну, що ж ви? Проходьте, роздягайтесь! Зараз батько прийде, і обідати сядемо. Ви, мабуть, голодні з дороги! Марк, Брікс, живо накривайте на стіл! Міллі, люба, допоможи мені на кухні. А ти, Сіндрі, бігом до кузні, клич батька. В нас гості голодні, а він все не йде!

Оце справжня жінка! Вона мені трохи нагадує маму, таку навіть страшно не послухати.

- Ти не дивися, що мама так каже. Знаю, на півночі не прийнято жінкам командувати, і тобі, напевно, неприємно… Але батько не забороняє їй бути головною в будинку. Каже, буде більше порядку, коли його немає.

- Не хвилюйся, - сумно всміхнулася. - У тебе чудова мати! Вона нагадала мені одну дорогу серцю людину...

Невдовзі з'явився голова сімейства, справжній коваль! Величезний, майже два метри на зріст, коса сажень у плечах, ручища такі, що одним ударом на смерть заб'є, а погляд темно-карих очей уважний, серйозний. Такий за свою родину порве на дрібні частини і скаже, що так і було. Змірявши мене поглядом, він мовчки кивнув і сів за великий дерев'яний стіл. Так, місця в кімнаті несподівано поменшало.

Вся сім'я мовчки, але з великим апетитом пообідала, навіть Куро перепало багато соковитих шматочків. Мій ненажерливий котик, так поласував, що до кімнати, яку нам люб'язно виділили, добирався, важко перевалюючись з боку на бік. Такими темпами нам світить ожиріння, а це проблема, особливо для мене. До пізньої ночі просиділи біля каміна, слухаючи та розповідаючи свої історії. Було так спокійно і добре, ніби повернулася додому, до рідних обійм мами і під пильний погляд м'якого, але сильного батька. Так, вони живі і, сподіваюся, здорові, але біль втрати не вщухне ніколи, хто б що не казав.

Вранці Куро, як завжди, зажадав прогулянки. Та-ак, і де я тобі розчищені доріжки тут знайду? Вийшли надвір, сподіваючись, що нас не поб'ють. Люди в селі прокидаються рано, тож наші пустощі сильно привертали увагу, проте агресії чи невдоволення на їхніх обличчях, я не помічала. Швидше цікавість! Буде про що пліткувати найближчий тиждень, а то й два.

На краю села, біля самого узлісся рідкого листяного гаю, не те, що в нас на півночі, в цьому навіть не заблукаєш, стояла невелика акуратна хатинка. Біля неї поралася старенька, з круглою спиною, бабуся. Вона спритно орудувала великою дерев'яною лопатою, відкидаючи сніг, що насипав за ніч. За містом було відчутно холодніше і снігу більше, майже, як у моїх дитячих спогадах.

- Бабусю, - покликала я, пожалівши стару жінку, - може вам допомогти?

Хазяйка випросталась, оглянула нашу компанію уважним поглядом і, щось собі вирішивши, махнула рукою.

- Гайда, добродію, допоможи старенькій, якщо не жартуєш!

- Та які вже тут жарти, - від душі засміялася. - І вам корисну справу зроблю, і мені тренування.

Я вхопилася за ручку лопати і вирушила відпрацьовувати вчорашню ненажерливість. Жінка бігла ззаду, продовжуючи свої розпитування:

- Як звати тебе, несподіваний помічник?

- Олександр, бабусю. Я в гості приїхав до вашого коваля.

- Мабуть, теж з академії тієї, куди його синок вчитися пішов...

- А як же, бабусю, - посміхнулася ще ширше. Не знаю чому, але вона мені дуже подобалася. От ніби чужа людина, але почувала себе тут, як удома. Куро вона також сподобалася. Він увесь час тримався поряд із хазяйкою хатинки, підставляючи то один, то другий бік під покручені артрозом пальці.

Працювалося легко та весело. Навіть ніби сил додалося. Може, мені і в академії щоранку доріжки чистити. А що? І корисно, і гарно. Хоча там рідко буває стільки снігу.

- Що ж, Олександре, - сказала бабуся, коли я розчистила весь двір, - йди-но за мною до будинку, буду тебе смачненьким пригощати!

- Що ви, бабусю, не треба! - спробувала відмовитися. - Незручно, якось. Адже я не для цього допомогти зголосився…

- Знаю, що не для цього, – відмахнулася бабуся. – Вгамуйся вже і йди за мною. Раз я сказала, пригощатиму, значить пригощатиму! Нам з тобою є про що поговорити, красунчику...

А ось це мене вже насторожило. Жінка вона нехай і стара, але пильна та уважна. Невже я десь прокололася? Втекти б, та не випустить… І Куро спокійний, отже, загрози вона нам не несе.

В маленькому будиночку було лише дві кімнатки, акуратна біленька грубка, великий дерев'яний стіл, а під стелею та на стінах висіло безліч сухих трав. Пахло - відповідно, а ще грибами та хлібом.

- Сідай, люба…

Мабуть, у мене зупинилося серце. Я різко відскочила до дверей, подаючи знак Куро слідувати за мною. У вухах зашуміло, руки затремтіли. Хто вона? І що тепер робити?