Саша. Тінь в Імператорській академії

Виїжджали ми на світанку. Біля хвіртки вже стояв запряжений у звичайний візок уркус і сонно стриг вухами. Спочатку рознервувавшись, зараз чомусь стало дуже спокійно. А що такого? Все, як у нас: і віз сільський, і осел-переросток. Так я собі думала, допоки наш сонний «ослик» не хитнув головою і не спіймав «горобця», що пролітав повз нього. А потім смачно так його зжер, лише кісточки захрустіли.

У мене навіть щелепа відвалилася і заникалася десь в траві. Такого я навіть у страшному сні собі уявити не могла!

- Він що - м'ясоїд? - прохрипіла здавлено. – Ти чому раніше не попередив? Я йому, між іншим, гриву вичісувала. А якби він мені палець відтяв і зжер?

- По-перше, ти не питала. А по-друге, він не м'ясоїд, тобто не зовсім. Він всеїдний. І він не кусається! - обурився Джо, вкладаючи наші речі на візок. - Сідай вже!

- Цей світ зведе мене з розуму, - бурмотіла, оминаючи це чудовисько по дузі. - Такого навіть у фільмах жахів не знімали. Старий осел зжер свого господаря з голодухи...

- Що таке фільми жахів? - поцікавився маг, сідаючи поруч.

- О! Спочатку я розповім тобі, що таке кіно…

Дорога мирно стелилася під копита уркуса. Джо, розібравшись в земному кінематографі, про щось задумався, а я вбирала в себе дуже красиві пейзажі, як з якоїсь казки. Наш шлях пролягав уздовж лісу. Сонечко тільки піднялося, ще не спекотно, пташки у вітті співають, рожеві білки з трьома хвостами скачуть по деревах, проводжаючи непроханих гостей. Цікаві. Я вже навіть почала звикати до вивертів тутешньої природи. Хе-хе, ще й не таке буде!..

І так мені було спокійно, так хороше, що я навіть не помітила, як почала наспівувати під ніс улюблені пісні. Маг лише косився, але не заважав.

- Заспівай, - прошепотів він, коли я намагалася згадати слова однієї старої пісні. Вона завжди мені подобалася, просто до мурашок по шкірі.

- Е... Ти певен? - перепитала про всяк випадок. - Сонька завжди дражнилася, наче мені в дитинстві ведмідь обидва вуха відтоптав.

- Так, - чоловік на мене не дивився і виглядав якимось сумним, чи що.

- О’кей! Сподіваюся, хоч частково в ноти попаду...

Бій на світанні, сонце і дим

Мало хто знає, що ж буде з ним

Що буде завтра в юних думках

В когось надія, а в кого — страх

Гілля калин похилилося

Мама, кому ж ми молилися?

Скільки іще забере вона

Твоїх дітей, не твоя війна?

Стали батьками доньки й сини

Все кольорові бачили сни

І цілували руки брехні

За тихі ночі — віддали дні

Гілля калин похилилося

Мама, кому ж ми молилися?

Скільки іще забере вона

Твоїх дітей, не твоя війна?

Так було добре, там і колись

Там, де без поту і там, де без сліз

Тільки не було в тому мети

Я так не можу, а як зможеш ти?!

Гілля калин похилилося

Мама, не тим ми молилися!

Скільки іще забере вона

Твоїх дітей, не твоя війна?

Гілля калин похилилося

Мама, кому ж ми молилися?

Скільки іще забере вона

Твоїх дітей, не твоя війна?

Скільки іще забере вона

Твоїх дітей...

(Океан Ельзи «Не твоя війна»)

- Якось так, - прошепотіла я, коли доспівала. Мені було трохи ніяково. Я ніколи не співала для інших. Та й не вміла, чого вже брехати. А тут ще Джо геть зовсім скис. - Я ж казала, що нічого путнього не вийде. Треба було зупинити, бо зовсім ніс повісив...

- Ні, Сашо. І пісня твоя гарна і співаєш добре. Тільки коли підеш вчитися, нікому не співай. Занадто голос дівчачий. Або розкриють, або засміють.

- Та ну тебе, - образилася і штовхнула мага в плече. Нарешті він усміхнувся.

Потім я ще співала і навіть читала вірші. Щось магу подобалося, щось він розкритикував в друзки. Було весело! Коли роса трохи спала, мене нахабно скинули з воза.

- Пробіжку ніхто не скасовував! – авторитетно заявив Джо.

Надвечір кілька разів зупинялися відпочити та пообідати. Спочатку маг планував переночувати в лісі, але небо було чистим, місцевий "місяць" повний і добре освітлював шлях, тож ми вирішили спати по черзі у візку на речах. На ранок будемо в Сірих Васильках. Коли Джо мене розштовхав, ми під'їжджали до поселення.

- Чому ти мене раніше не розбудив, адже ми домовлялися? - розтираючи очі, обурилася я.

- Тебе добудишся, - буркнув чоловік. - Повзи сюди, соня. Снідай. За чверть години будемо в селі.

Селом це поселення було складно назвати. Швидше маленьке містечко. Будинки переважно кам'яні, чистенькі, з садками, городами. Центральна вулиця вимощена каменем. Навколо Сірих Васильків кам'яна стіна та масивні дерев'яні ворота.

- Ого, як все серйозно, - свиснула я. - Це в них комплекс неповноцінності чи реально є від кого ховатися?

- Вже ні, - Джо направив уркуса до дерев'яних велетнів. - Це ще з тридцятирічної війни залишилося.

- Та ну? Це ж скільки їм років?

- Понад триста.

- А що за війна така, ти не розповідав, - не вгавала я.

- Не дійшли ще. Встигнеш.

Повільно просуваючись центральною вулицею, дедалі частіше роз'їжджалися з іншими візками, Джо розкланювався з місцевими жителями. То тут, то там гавкали рябі собаки, геть як наші, але всі на одну морду.

- Ви що, їх клонуєте? – не витримала я.

- Кого?

- Та собак цих. У нас теж є породи тільки руді або чорні, але різниця між особинами все одно помітна, - моєму подиву не було межі.

- Ти про горраїв? – глянув на мене маг. – То ж вони з сірих земель завезені. Напівнечисть. У нечисті гени сильніші, отого вони всі на матір і схожі.

- Я-ясно ... - протягла. Потрібно буде ще бестіарій десь роздобути. Цікаво ж як!

В центрі села, біля великого, єдиного у поселенні, двоповерхового будинку, зібрався цілий ярмарок. Людей було дуже багато. Навколо стояв страшенний ґвалт. Хто що горлав: хто зазивав до своїх товарів, хто розпускав плітки, хто торгувався, а у віддаленому кінці вже і до бійки дійшло. Після стількох днів тиші це стало для мене шоком.

Поки Джо шукав місце, куди б прилаштувати наш транспортний засіб, я пильніше вдивлялася в натовп. І скажу вам чесно, у мене вперше волосся на руках піднялося дибки. Ви коли-небудь бачили натовп ошатних чоловіків, а поряд з ними, мов тіні, безшумно і безсловесно, боячись підняти очі, пропливають жінки. Адже вони не рабині! Вони матері, дружини та доньки…

Мені раптом згадалися моя мама та Соня, завжди веселі, усміхнені, відкриті. Яке майбутнє чекало б їх тут, якби вони, як я... Стали б тінню себе? Не бачили нічого, окрім приниження та зневаги в очах чоловіка і навіть синів? Мені стало так прикро і так боляче за цих ні в чому не винних жінок. Адже так не можна! Не можна відвертатися від них! Не можна закривати очі та серце від чужого болю! Якщо дуже захотіти, можна все змінити. А я хочу! Понад усе на світі!