🎭 Дивний щоденник 🎨

Кава і джини

Усі шукають якісь меседжи чи сенс. Сенс життя? Та ні: їм би хоч сенс власних дій знайти. Сенс прожитого дня взагалі більшості видається захмарним завданням. А навіть як вони його знаходять - все: вони стають тренерами з особистого зростання, збирають стадіони, перетворюються на відомих мега-медіа-зірок. Знайти сенс прожитого місяця в сучасному житті - це мати можливість стати президентом якоїсь невеличкої країни чи реалізувати себе як цілого власника колонії, ну, принаймні, люди зроблять тебе міністром якоїсь важливої галузі свого життя.

Але не про це зараз - це все тонкі матерії і висока філософія, в якій я не розбираюся. Є простіші сенси. Наприклад - стаканчик кави. Бо ця пригода починалася саме з неї. Вірніше ні, трохи раніше: зателефонував мій знайомий і запропонував випити кави.

Я дивився якраз у вікно, і бачив, як якийсь безхатько, алкогольно-загальмованою говіркою щось розповідав пляшці. Наче як про диво і добрих джинів із пляшки, що виконують бажання, про правду життя, про те, що він колись торгував кавомашини і розуміється на смаку тисяч сортів кави, і це без додавання цукру, молока чи кориці, коньяку чи джину. Він розповідав, що так божественно готував каву, що дівчата були ладні віддатися йому за філіжанку ароматного напою, в якому навіть не було цукру чи кориці, не було ані крапельки бальзаму чи вершків. Так, він мабуть знається на каві, та чи є в цьому сенс?

Знайти цілу скляну пляшку у смітнику, не пластикову, не банку з алюмінієвої фольги, а саме - пляшку, і саме - скляну. Це сенс життя. І якщо б вона була не пуста, а трохи повна, ну хоч би містила пару ковтків алкоголю, чи навіть повна і закупорена, і не з алкоголем, а з добрим джином - оце і є справжній сенс! Сенс дій безхатька, що порпається у смітнику, в якому іноді трапляються навіть гроші. Так, гроші. Іноді. Трапляються в смітниках сенсів.

Вчора, наприклад - трапилися. Одній дівчині, яка сама була десь з під Мелітополя, якій ми заплатили за каву. Яку приготувала кавомашина, придбана за тисячу двісті баксів власником магазину, в якому працює та дівчина, якій трапились гроші. Це був магазин повний пляшок з джинами. На пляшках були етикетки і цінники. Етикетки писали про сенси, а цінники - про гроші. Ми посміхнулися дівчині. Вона сказала, що “вона не така” і не дає навіть бугаям-охоронцям, які були схожі один на Бреда Піта і один на Богдана Бенюка у молодості, тільки лисих, трохи огидних і з явним донецьким акцентом.

Дівчина хвалилася кавомашиною, брала гроші, хазяїн магазину, схожий на араба, наче задумливо походжав поміж полиць зі скляними пляшками, наповненими джинами і сенсами, і слухав, як ми говорили з дівчиною.

Він нервував, хоч і не бажав того показати: він думав про джинів, які приносять йому гроші. Він нервував, хоч не хотів виглядати непривітним: він думав за дівчину, яка готувала каву повільно, хоча вона була в тому не винна, бо насправді каву повільно готувала кавомашина, яку він придбав за тисячу двісті доларів. Але він таки виявляв притаманний розсудливим арабам спокій, як їх зображують в фільмах про спокійних поважних арабів.

Насправді ж він нервував, хоч і не бажав виглядати роздратованим, бо був вже час замикати магазина, рахувати гроші і джинів, а покупці, тобто ми, ще чекали на свою каву, в якій бачили - сенс.

Він нервував, бо не бачив сенсу у двох паперових стаканчиках кави, хоч ми і дали за неї гроші. Він бажав щоб ми придбали джина - джин у склянці коштує в двадцять разів дорожче. Він ревнував дівчину до нас, але не хотів нас лякати своїми охоронцями, бо ми заплатили за каву.

Ми вийшли, випили весь сенс зі своїх паперових стаканчиків і викинули їх до смітника. Мій друг перетворився на китайського бога Хотея і повернувся до Піднебесної літаком Візайер. Він летів сам, бо якраз тільки почався карантин, і до Китаю ніхто не бажав більше летіти, навіть літак Візейру, але ми його змусили. Бо я перетворився на авіадиспетчера Запорізького аеропорту, і задав екіпажу потрібний ешелон і напрямок руху. Потім я мав переховуватися у Польщі аж до наступного телефонного дзвінка.

Тим часом залишки кави випарувалися із смітника. Один стаканчик перетворився на гроші, а інший на пляшку з джином. Безхатько на завтра, порпаючись у смітнику, знайшов лише гроші, підхопив їх і десь завіявся. За грошима він не побачив справжню скляну пляшку. Вона була закоркована.

Під корком.

Причаївся.

Джин.

Джин був схожий на голландця. Він плакав, бо його не помітили. Коли його не помічають - він втрачає сенс. До смітника вийшов хазяїн магазину і помітив пляшку із джином. Він витяг її зі смітника, заніс до магазину, протер, наклеїв етикетку і поставив на полицю. Пішов за цінником. На етикетці були зображені я і мій знайомий - ми на ній усміхалися, спілкувалися і пили каву. Джин уважно слухав нашу розмову.

Ми не шукали сенсу у цій розмові. Ми говорили про те, що магазин зачинено і нам ніде більше замовити кави. Вечір, темно, за нашими спинами промайнула тінь хазяїна магазину - він щойно закрив двері на замок, двом тіням бугаїв-охоронців щось сказав і пішов у своїх справах. Тіні були схожі на звичайні вечірні тіні - то чіткі, то розмиті, іноді. Тіні уважно дивились у наш бік, але ми їх не помічали - ми вели розмову.

Джин робив нотатки нашої розмови голанською мовою на іншому боці етикетки, коли його застав за цією справою хазяїн магазину, що приніс новий цінник. Він подивився уважно на нас, на джина, і збільшив ціну за пляшку утричі. Він виправив цінник, і тепер той теж мав якийсь сенс. Він уважно прочитав записане джином голландською, перекреслив виправлену ціну, і збільшив її вдруге, додавши надпис "експорт із ЄС".

Ми закінчили розмову. Я, мій знайомий і джин дивилися з етикетки на прилавок, за яким була дівчина, якій траплялися іноді гроші за каву. Щойно до неї зайшли я і мій знайомий - попрохали два стаканчики “американо”. Хазяїн магазину, схожий на араба, розгублено походжав між пляшками і роздумував, що сьогодні треба зачинятися ще раніше, бо завтра рано вставати - він знав, що зранку йому наново порпатися у смітнику - шукати сенси. Він не хотів, щоб пляшку знайшов якийсь волоцюга і став медіазіркою, він не хотів, щоб сенс знайшли ми із моїм знайомим, бо ми перестали б тоді пити у нього каву. Він не мав виходу - він мав шукати той сенс, аби наповнювати полиці новими пляшками з джинами. Він вийшов зачиняти магазин і стиха промовив до охоронців: “Женіть геть того безхатька - він дорого нам вартує!”

Я йду додому. Я сідаю у крісло, навпроти мене стоїть телевізор, по якому транслюють рекламу магазину Джини-24/7, на столику поруч ввімкнуто планшет, де дівчина з магазину готує каву і говорить, що ця кавомашина довго готує напій, бо після кожного приготування вона сама себе ополіскує окропом. Між столиком і телевізором – підвіконня, за вікном – ніч. На підвіконні лежить телефон. На телефоні заставка: смітник, над яким встає сонце. І тут мені надходить смс, від мого знайомого: “Друже, може по каві?”

Примітка.

Треба зняти таки кіно за цією мініатюрою. Локації: світанок над смітником, магазин з вивіскою Джини-24/7, квартира оповідача.

Реквізит:

– прилавок і стелажі;

– кавомашина, дорога кава у зернах, цукор у стіках, закоркована пляшка з зеленою етикеткою, паперові стаканчики, дерев'яні палички-мішалки для кави;

– авто охорони з двома бугаями-охоронцями, що п'ють каву і обговорюють продавчиню на предмет, чи можна її трахнути.

Настрій для зйомки: кавомашину за тисячу двісті доларів спочатку дозволити використовувати всій знімальній групі, дати кожному приготувати собі запашної кави, а за півгодини – заборонити користуватися кавомашиною, щоб не попсували цінний реквізит для зйомки. Нагримати на всіх, а потім попрохати зрозуміти вас правильно. Настрій для зйомок – готовий! Охоронцям кави не давати.

Примітка: джинам за роботу не платити, віддати їм в якості оплати пусті пляшки і корки до них. Безхатьку не платити – за два дублі він і так назбирає собі на гонорар зі смітника. Охоронцям доведеться заплатити - вони, курва, здорові бугаї, і ми можемо не відмахатися від них. За рахунок реклами магазина Джини-24/7, є сенс перерахувати кошторис і збільшити бюджет. Вдвічі.