🎭 Дивний щоденник 🎨

- І -

Степ просякнутий кров'ю щовечора,

Що ллється з небес до землі,

Червоним зволожує трави напечені

На одвічно горбатій степа спині.

В цім степу твої воля, буття і пригоди,

Мир і війна, друзі і вороги,

Трьох річок старих втомлені води

Каміння різблять крізь епохи й віки.

Тут тополям розчісує сонечко коси,

А з високих могил - сходи прямо у небо,

І янголи степу, що відводять туди,

За скіфськими бабами чатують на тебе.

Серце живе ще б'ється в степу,

Обірвані долі - спочивають в могилах.

Сонце щовечора в землю

заливає руду,

Напоїти живе і омити померле.

Степ ще живе. Реве, вибухає, регоче,

Вітром виє, дощем захлинається,

Лісосмугами, трасами і окопами

поторочений

Степ і досі нам опирається...

… Із останніх сил опирається.

- ІІ -

Спека спала, стихла ковила,

Пофарбувався простір в темноту,

Ніч зірки розсипала з мішка

По неоранім небесному лану.

І степ - заснув.

Полоз жовтий сон той береже,

Місяць коситься на Шлях Чумацький,

Із відбитками колес Великого Воза,

Що поскрипує незмащенний

Принишклим степом.

Час тиші, спокою, спочинку,

Степ ночі віддає увібране тепло.

І над прадавніми могилами

Вібрує пристрасть,

Беззвучним ллється дзвіном

Над сонним і безкраїм полотном

Нескореного степу.

- ІІІ -

літо 2023 року

Крокую уздовж згватованих лісосмуг

Запилюженим шляхом крізь спеку,

У броніку, у просякнутій потом футболці,

Крізь смрадне амбре,

Скрадаюсь нескореним степом.

Дух іржі, сморід смерті й сміття,

Дим віж пожеж - як перегар від п'янки.

Але... Війна не вічна - війна мине,

І похмілля криваве мине,

А степ як завжди буде пахнуть:

Свіжою зеленню чи сухостоєм,

Квітами, пилом, дощами, комахами,

Сонцем і Місяцем, зірками і хмарами,

Волею, простором, неосяжністю,

Спокоєм, величчю і нескінченністю

Він буде пахнути.