🎭 Дивний щоденник 🎨

Алебастровою шкірою вкрито обличчя під важким шаром темної пилюки, крейдяна кров ледве пробивається капілярами з вапняковими нальотом поміж тріщини зі смолянистою пліснявою — так виглядають всі гіпсові монументи, що постаріли і чорніють від вітру, дощів, перепадів тиску та температур, ті що розвалюються.

Молочні очі їх викришені і нагадують глибокі печерні зіниці, а сметанкові руки — з одбитими пальцями чи по лікоть оголеними сітчастими каркасами з катанки схажі на павутиння. Вершкові обриси жил, що мали нагадувати про силу життя — потмяніли, закриті тінями, втрачають візуальний об'єм, бо двірник-садівник не обрізає вчасно дерева й гілки на дрова — він вже понад сто років купляє вугілля для своїх грубок.

Тому нам треба більше нових скульптур, кращих і гарніших. Ми замовляємо їх скульпторам сенсів.

Купи білої глини, як купи цукру лежать у майстернях митців. Цю пудру розводять водою, долають солі, отримують глиняне тісто, що нагадує тягучу масу, яку митці формують у статуї, бюсти, барельєфи і горельєфи борошняного кольору з мучним відтінком і пінними градієнтами. І все це на антрацитових постаментах чи в рамах з дерева венге.

Ми розставляємо вулицями і фасадами будинків ці сенси, що нагадують витвори мистецтва. Їх миє флеторанжевий дощ, на них непомітні пелюстки вишневого цвіту, вони як великі квітки конвалій - дзвонять беззвучно про щось, вони шепочуть нечутно бавовняним м'яким шепотом, вони виглядають солодко і свіжо, як кокосова м'якоть, до якої треба ще прогризтися крізь тверду скорлупу і волохаті упередження. Прогризтися, щоб дістатися до вайт-сенсів закладених блонд-експертами з кокаїново-яскравих снів про білі утопії і темні апокаліпсиси.

Охолоджує лиш одне - арктичний пейзаж, яким і завершується будь-який пошук білого. Бабця з гострою косою, одягнута у все вороняче - рубає. Перед очима проліта сяюче холодне лезо, в якому ми встигаємо побачити лише своє перелякане алебастрове обличчя, з якого і починався цей текст.