🎭 Дивний щоденник 🎨

Як тільки сонце закотилося за край землі, маленька боса дівчинка в старому сірому платтячку вийшла з голого лісу на берег річки. Очі її світилися диким помаранчевим вогнем. Вона стала над невеличкою кручею і здійняла догори руки. Крізь дірки на платті просвічувалося бліде тіло. Вітер припідняв волосся і оголив тонку шию, якою темним зеленим мереживом потягнулась сітківка капілярів. Вони стрімко спустилися шкірою до самих п`ят, занурилися в землю, роздерли край кручі, осипавши глину у воду, і припали до стрімкої течії.

Вода світлішала. Вітер малював мілкі водовороти на поверхні річки. Під ці вири випливали збентежені водяники, що вже збиралися лягати спати. Вони шепотіли, один одному: "Час настав, повернулася", і перелякано поглядали на всі боки, іноді зацікавлено виглядаючи із води.

Дівчина все ще стояла на кручі. Вона стала дорослішою: наче підросла, округлилися груди, випнулися соски, стегна набули округлих жіночих форм, дитячі риси обличчя змінилися на юні дівочі. Лише очі не змінилися - горіли помаранчевим вогнем. Зненацька з дірок на платті прорвалися молодесенькі гілки і стрімко почали рости: вони видовжувалися, на них формувалися гілки, з`являлися бруньки і одразу набундючувалися, з них прорізалися молодесенькі листочки і квіти. Квіти м`яко світили жовтогарячим світлом.

Водяники переглядалися і шепотіли один одному під водою: "Час настав, готується", і все сміливіше виглядали з водяних вирв, які крутив вітер, намагаючись розчинити в воді світло перших зірок. А потім вітер стих, і річка спинилася. Водяники опустилися на дно і почали порпатися у намулі, ніби щось шукаючи.

Дівчини вже майже не було видно: тіло оплели гілки з вогняними квітками. Наче вона знову виросла - пагони тягнулися угору, вбоки, лягали на землю і стелилися нею. Лише світло очей наче стало яскравішим і пробивалося крізь віття.

Водяники відкопали білі і рожеві перли, зібрали їх до купи на сплетену з сухого камишового листя тацю, вручили наймолодшому і підштовхнули до берега. Він поплив. Повільно і невпевнено - геть молодий. Дістався краю води. Віти над її головою розступилися, гарна соковита жінка схилилася до водяника і простягнула до істоти свої тонкі руки, з яких на всі боки пнулися пагони. Очі її горіли ще яскравіше. "Жодна не має впасти, поки я не накажу" - загрозливо просичала вона. Водяник примружився від її погляду і почав перекладати перлини по одній з таці у простягнуті руки, покриті зеленими капілярами. Він дрижав, він повільно перекладав кожну перлину і цілував її пальці.

Одна за одною перлини лягали на зеленкувати шкіру, спалахували білим і рожевим вогнем і зникали в ній. Попідшкірою вони пливли догори, до плечей, звідти до шиї і знову розходилися всім тілом. Тепер шкіра її сяяла м`яким зеленкуватим світлом, наче фосфорецувало, просвічувалося, наче молоде зелене листя під місячним сяйвом. Кулясті нарости з`явилися тонкими стрічками вздовж грудей, живота, стегон, дісталися очей. Помаранчевий вогонь згас, натомість в них запалав світлозелений. Віти на грудях і животі розійшлися. Ряди перлинок сходилися на лобку, закручувались у спіралі і розгорялися яскравою білою плямою. Живіт почав зростати. Він напинався щосекунди. Світла від нього ставало все більше, наче сам Місяць з`явився над берегом.

Світло змусило водяника стулити очі. Вона прошепотіла: "Все. Останню - у воду". Водяник, якого трясло від жаху, не розчув, і простягнув останню перлину, щоб покласти їй у долоню. Вона здивовано поглянула на нього, взяла, перекотила кульку у пальцях, поклала йому на голову і голосно промовила: "Іди на глибину. Не мав глузду слухати - матимеш клопіт доглядати!" Він розвернувся і побрів на глибину - бути яслами для нових перлинок. Річка знову потекла. Старі водяники із жахом спостерігали, як молодого обплітають білі тонкі нитки перламутрового коріння, затягучи останнього у найглибший вир.

Жінка стулила очі. Її живіт став неймовірно випнутим. "Чого повичирялися?!" - втомлено гримнула вона водяникам. Ті поховалися під воду і перешіптувались: "Усе. Час настав. Зараз народить.” Вони лягали на дно, забивалися під колоди, заривалися у намул, намагаючись уникнути світла, що розливалося з низу її живота. Вона народжувала Весну.