Лада Ніка

Мрія, про яку не мрію,

Бажання, якого боюся.

Кохати тебе не вмію —

З собою я досі борюся.

Не зву тебе за собою

Й сама не наважуюсь бігти.

Зовеш усе не судьбою,

А міг би мене обіймати.

Відшуміло літечком

Кохання в серденці.

Твоє ж було ситечком,

Та закриті дверці.

Зсередини згоріла я,

Хоча зовні — наче крига.

Понині наче ще твоя,

Непрочитаная книга.

Не читав, та не тому,

Що читать не вмієш.

Вірив серцю свойому?

Бо пожнеш, що сієш.

Вже не раз душу різали,

Не раз у спину тикали.

Та посмішкою всіяна,

Як квітами увінчана.

Коліна всі в синцях —

Я падала сто раз.

Та посмішка в очах

І купа ніжних фраз.

Горбатого могилою

Виправить життя.

Як я — із домовиною

Порину в забуття.

Що робити з тим почуттям?

Воно клекоче лиш до тебе.

Ідемо різним ми життям,

Та не сховатися від себе.

Твій погляд — проміння сонця,

А посмішка — його ж тепло.

Тобі відкриті всі віконця

В моїй душі, у ній тепло.

Не погоджуйся на каву

І на зустрічі не треба —

Наче падаю в канаву,

Наче не живу без тебе.

Пальці мої, зупиніться!

Думи, стійте, схаменіться!

Та забути вже не вдасться —

І навіщо? Я пропаща...

Як про лева тут згадали,

То таємницею ділюся.

Завтра буде щось цікаве —

Про подарунок зізнаюся.

Щось ігриве та приємне,

Вклала в місце я таємне.

Може, тут і він до мене,

Стане також не байдужим.

"Куди б'ють — туди й цілують!" —

Огризався вслід мені.

Коли хочуть — то дарують!

А не шкодують в тишині...

А сьогодні вийшло так,

Що лева осідлала.

В голові тепер бардак —

Що буде так, не знала.

Ще й рукою дуже гучно

Дала по лівому стегну.

Його фрази дуже влучно

Лягають в серце. Не засну.

Ох, ніжний, теплий леве мій,

Не зваблюй, бо запалає кров —

Краще в стороночці постій,

А я забуду про ту любов.

Мокріють очі,

сердце холодить.

Безсонні ночі,

нема куди бродить.

Не гріє сонце,

Не спасе й вогонь.

Пляшки денце,

Тепло твоїх долонь.

Забути варто - знаю,

Та починаю знову.

Поговори зі мною!

Хоч одну розмову.

Нехай всесвіт береже,

Ці таємні миті.

Моє ніжне фаберже -

Найдорожче в світі.

Про що говорити сьогодні

Думки втомились, сплять.

Пишу вірші уже самотні,

Аж груди знов мої болять.

Ранком зігріта холодним.

В руках сил немає встать.

Тягне запахом болотним.

Знову день... Твою ж мать...

Весною лише пахне,

Ніяк теплом не гріє.

Знову морозом жахне,

По іншому не вміє.

Я рахую знову до шести,

Повільно, тихо видихаю.

Скільки ще мені секрет нести,

Що знов і знов тебе кохаю.

До чотирьох я вдих рахую —

І знову образ твій зникає.

Як бачу — звісно, я жартую,

Не бачу — серце калатає.

Сьогодні каву ти приніс —

Таку солодку, наче мед.

Від сонця плями — це мій ніс,

Твої обійми — наче плед.

Третій день — а кава пахне,

В моїх думках лиш ти один.

День четвертий — серце чахне,

Чекаю зустріч — до годин.

Не стільки зустріч мені треба,

Як погляд ніжний тільки твій,

І в ньому вже давно потреба,

Бо мозок думає, ти мій.

Закохатись це хвилина.

Лише посмішка єдина.

Розлюбити вічність треба.

Бо без нього то халепа.

Шкода, що ти мене не захотів,

Що ти назустріч кроків не робив.

Я чекала тої миті, так чекала,

Що в твоїх думках і мріях я не знала.

В моїй душі ти вогник запалив

І мрію, що щось буде, залишив.

Але без тебе повільно я згасала,

Бо що хочеш ти, я так і не пізнала.

Стиха зачаровано на тебе поглядала,

Себе ловила на думках, що забажала.

Та ти щораз межу проводив, віддалявся…

Де ж ти такий на мою голову узявся?

Не принц, хоча карету маєш.

Та не в ній те діло, знаєш.

У погляді твоїм, в очах

І в тому, що робиться в серцях.

Як ти хочеш, щоб я тебе кохала?

Тихо й ніжно, щоб ніхто не знав?

Чи може гучно так наче серед хмар?

Ти лиш скажи, щоб я те знала.

Як ти хочеш, тебе щоб зустрічала?

Щоб ніхто не знав, що тебе кохаю?

Чи хай палає світ, як я палаю?

Ти лиш скажи, щоб те я точно знала.

Як ти хочеш перший раз мене зігріти?

Повільно, у нічній, зоряній картині?

Чи може з галасом у твоїй машині?

Ти лиш скажи — я навчуся так уміти.

Лиш обіцяй мене зігріти, вічністю любити,

На руках до скону лише мене носити.

То я буду все, все що хочеш буду я творити.

Про ніжність й дня не доведеться і просити.

Мені сумно не тому, що «ні»,

І не тому, що «так» не сталось.

Сумую, і думки мої сумні,

Бо моє серце одне зосталось.

Бо мої мрії — це лише вірші,

Що його слуху не торкались.

Струн моєї «холодної» душі

Його душа не дочекалась.

Не пестили долоні плечі,

Повік не цілував ні разу.

Такі доступні іншим речі

Мені огидились відразу.

P.s. "Я могла б тебе полюбити… але ти навіть не спробував підійти ближче.”

З тобой легко говорити

Наче завжди так і було.

Мене поглядом зігрів ти

І серце пісню завело.

Співає пісню та й понині

Заводить знову та вже не ту.

Самотня стану я однині.

Маю зараз іншу я мету.

Себе знайшла я лиш в тобі,

Втрачати це я не захочу.

Зізнатися боюсь собі.

Коханням все собі порочу.

Через біль пекучий, каяття

Забуду серця мого співи.

Тебе втрачаю, та почуття.

Могли би бути ми щасливі?

Не чекаю, навіть не люблю.

Розлука наша — то не вічність.

Як не зрадить душу тут свою,

Не зникнуть десь і не подітись.

Птахи у небі — намистинки —

Кружляють знову наді мною.

На кітелі твоїм ворсинки

Приберу своєю я рукою.

Рухи так ніжно, ніжно,

Наче марево у сні.

Обличчя знову близько —

Тут аж хороше мені.

Та знову час туди вертатись,

У те життя, що вже вирує.

З тобою змушені розтатись,

Бо іншого ти не даруєш.

Хочу писати про осінь,

Пишу про колір очей.

Хочу писати про ночі,

Пишу море інших речей.

Не пишеться мені

Про смуток трав у далині,

Про тихий вітер у гаю,

Про квіти, наче у раю.

Я все тобі, тобі пишу.

Не сняться мені зорі

У ставку прозорім.

Не мрію про білі ночі,

І про вічність я не мрію.

Лиш допишу я ці рядки —

Все брошу… і навтьоки,

І бігтиму за небокрай,

Де намалюєш мені рай.

Тихо чемчекую по грязі,

я в кросівочках біленьких.

Навіть при своїй малій вазі

грузну в колію брудненьку.

Грузну та пищу, як миша,

аж ехом глохне горизонт.

Дибом чуб та суне криша,

навіщо взяла я той зонт?

Йду вже по сухій травичці,

щоб долізти хоч кудись.

А качки купались в річці,

мов: «На нас ти подивись».

Слава Богу, я добігла…

І тепер горда, як пава.

Тільки я так от зуміла —

по грязі навчилась плавать.

Крихка ілюзія — кохання,

Світ на черепаховій спині.

Хитка і віра тим зізнанням,

Що лунають ехом у ці дні.

Межа проведена по схилу,

Ніяк не спинить думи томні.

Тоді деталь таку важливу

Розчине час — не тут, а зовні...

Поки вітер пісні в гаю співав,

Поки сонце ніжно плечі гріло.

Зробила те, чого ніхто не знав.

У мені кохання тихо зріло.

Кохаю не того кого потрібно.

Відчула ніжність, спокій і тепло.

Не мій, та моєму серцю все одно.

Бо це чуття все тіло попекло.

Нехай із іншою живеш ти.

І серцем мене ти не пізнав.

Тобі пишу всі ці куплети.

Тому, хто мене не забажав.

Нічка зоряна та світла.

І погляд місяця згасає.

Ми сховали свої мітла,

бо час літать не дозволяє.

То біжим мухой в магазин,

то вечеря й цілий гамір.

Та ось скінчився весь «бензин» —

хто знімати має намір?

У небі не чекайте,

між зірок і у хмарах.

Наш простір поважайте —

спимо у своїх хатах.

Твої руки пахнуть димом.

Карі очі вогником горять.

Ні, світ не зійшовся клином —

лиш тобой мої думки сверблять.

Ти не янгол, та окриляєш.

Душа й тіло поруч оживають.

Можливо, ти того не знаєш,

слова твої тихо надихають.

Рівновагу як знайти,

там, де почуття — в хаосі?

Та від себе не втекти.

Встояти, хоча не в змозі.

Ніхто плечі не підставить,

ніхто за мене не стрибне.

І той, хто поради радить,

цю чашу з вінця не черпне.

Беру у свої «мужні» руки

ту, що є, — тендітную себе.

Крок вперед, навіть якщо муки

знов огорнуть там. Мій біль мине.

Не пожалкую про те, що йшла.

Не дозволю собі спинитись.

Бо себе у ньому я знайшла.

Тепер у ньому б не згубитись.

Скільки не переконуй мене ші

Скільки не відмовляй мене

Пишу лише йому ці всі вірші

І ця любов вже не мине.

Пройде ще сімнадцять років.

Та хай хоч вічність ще пройде.

Бо нема в кохання строків.

І серце знов його знайде.

Бо це не він такий чудовий.

То не він зваблює мене.

Це я несу світ кольоровий,

А він хай пізнає мене.

Додому вчора пішки я ішла

з автобуса із сусіднього села.

Сама з собою йшла й говорила,

А потім плакала і вовком вила…

Гроші, що за два тижні заробила,

За два дні усе під нуль спустила.

Всього лише продукти та аптека…

Так все сумно, отака халепа.

Ой, прошу, розслабся, милий,

Якщо тобі я не по силам,

Як завше, впораюсь сама —

Така тобі не по зубам.

Береш у свої сильні руки

холодні пружнії сідниці.

Сердець я чую тихі стуки —

чи може знову лише сниться?

Твій подих завмирає на вустах.

А мене картає лише одне:

чому лиш зараз я в твоїх руках,

чом раніше ти не кохав мене?

Дихання моє — важче, чутне,

немов у сні, немов у тінЯх.

Майбутнє точно каламутне,

бо без тебе як? Тепер — ніяк.

Тримаєш серце в своїх руках,

що в грудЯх моїх печеться.

З тобою на диких швидкостЯх

пристрасть наша розженеться.

Ти заниряєш в мене там,

де іншим лиш кортіло.

І відчуваєш мене так —

відкрито, ніжно, вміло.

Міцно талію тримаєш

і рухаєш вперед-назад.

Наче всю мене ти знаєш,

бо так не можна наугад.

Рухай, рухай, не спиняйся,

як мед — солодкі поцілунки.

Нині сам собі зізнайся:

це долі щедрі подарунки.

Якщо горіти — то удвох,

до єдиної краплини.

ЗасипАти в ядра порох,

згоріти — та без провини.

Ох, ця блаженна наша мить…

Нарешті став моїм ти.

Якби вистачило сили

до вічності продлити.

Лоскочеш мої щоки,

Обіймаєш плечі.

Цілунками — повіки,

Такі дивні речі.

Шепочеш ласки

Тихесенько на вухо —

Все це, як казки.

Зібратись мені б духом

Для зізнання,

Кілька слів сказати…

Та до світання

Я не зможу спати.

Пишу тобі рядки,

Пишу — і їх ховаю.

А тобі то й не втямки,

Що я відчуваю.

Мої думки не змінні,

Щоночі і щодня.

До тебе серце лине.

Скажи мені "моя"

.Ніжно щоку поцілуй.

Щоб ніхто не бачив.

Спитай, як завше,

Про моє життя.

Затримай погляд

На моїм обличчі.

Я не втечу сьогодні.

І завтра не втечу.

Мені так хочеться

Тобі прийти по смаку.

Тебе шукати я полишу.

Вірші я більше не напишу.

Тобою більше не хворію.

Забути точно не зумію.

Що зі мною буде? Знову.

Побачу — відбере і мову.

Як в очі твої карі глянуть,

Мої втікать від тебе стануть.

Я і без погляда зомлію.

Кохати тихо не умію.

Бо я тебе так довго, дуже

Чекала, ох мій любий друже.

Одне про мене запам'ятай.

Кохати як усі не вмію.

Усім єством тебе волію.

Якби ти пізнав яка я справжня...

Якби твій Всесвіт я побачила...

Закохався б ти ще до світання..

Розчарування я б відчувала...

Та не зізналась, не посміла,

Чи то доля не дозволила.

Тож не має шансу на життя,

Це таємне, тепле почуття.

Коли нарешті почуєш ці рядки,

Із сорому скажу що все вигадки.

Знов злякаюсь своїх світлих почуттів,

Що народили мої грішні думки.

Коли знов поглядом зустрінемось,

Не відпускай тебе я прошу.

у вічності своїй залишимось

У мрії, що в собі я ношу.

Вино у частці, погляд у вікно.

Сніжок так повільно пролітає.

Не болію, та ще не все одно,

Не зі мною час твій пролітає.

Сьогодні у ночі, коли куранти били.

В барі шафи у стіни

стрельнула бутилочка вина.

Ну що ж неси мене конячка мила.

Копитом в пах мене ударь

Щоб я на решті на тебе сіла.

І Мчи туди де чека життя

Де люди яких ще не зустріла

Та щастя що навіть і не мрію

Де кохання повні вінця.

І щоб нарешті не одна

Була моя печаль і ніжність.

Навіщо всесвіт без кохання.

Та й галактика немов пуста.

Навіщо було те зізнання?

Щоб мріяти про твої вуста?

Ти наче вічність і ти лиш мить.

Ти образ ясний серед ночі.

Мені майже більше не болить.

Лиш сняться твої карі очі.

Не скорена тобою - не хотів.

Бо руки свої при собі тримав.

Скільки прожито нами тих років.

І скільки раз мене ти обіймав.

Безкрає небо не сховає нас

Якщо ми сховатися захочем.

Я знову мрію як колись про нас,

Безсонні, заплаканії очі

Звісно я забуду.

І далі жити буду.

Можливо навіть,

Буду я щаслива.

Звісно цей світ

не зупинився, не стоїть.

І ти у ньому не єдиний.

Та чи хочу я той світ

Що без тебе наче не людимий?

Мені багато стало років.

Життя минає без зупину.

Скільки зробити мені кроків,

Щоб вітер дув тепер у спину?

Щоб нарешті мої мрії,

Таємні й чистії думки.

Щастям змочинії вії.

І не писались ці рядки.

Щоб знову сміх взлітав,

Аж до блакитних хмар.

Щоб кожен з нас не знав,

Що жах і що кошмар.

Щоб уквідчалися поля

Щоб повні ставки і ріки.

Родила щоб моя земля.

Мирно жити щоб навіки.

Стук-стук. Відкрий, поки прошуся.

Бо коли зламаю двері —

Проситися ти вж будеш.

Що, думаєш, я мщуся?

За що, ой very very?

За те, що ти не любиш?

Ні. Я краще знаю,

Що тобі судилося в житті.

Тому не тягни резину.

Ти не двері —

Візьму за ноги

І додому потягну.

Мені б відчути твої руки.

З тобою поглядом зустрітись.

Знову б знати що тії рухи,

Для того щоб могла зігрітись.

Знову й знову повертаюсь,

Подумки де ми, ти і я.

Собі вкотре я зізнаюсь

В той день відчула що твоя.

І знову лину мріями туди,

Де обіймаєш і цілуєш ти.

Де окрім нас лише туман і ніч.

Два погляди, дві душі, віч на віч.

Де не тримає нас рутина.

Де на двох не одна година.

Де немає заборон і меж.

Де за собою мене зовеш.

І ще один єдин дотик...

Раптом за спиною шорох.

Ох ні, то знову мої мрії,

І знову заспанії вії...

Живу. Посміхаюсь. Радію.

Без тебе, з тобою не смію.

Прийди. Обійми. Поцілуй.

Всесвіте мене ти почуй!

Його я бажаю у цілому світі.

Кохати, любити і знову радіти.

Як мені тепер тебе забути,

Коли став ти особливим?

Як знову мені собою бути?

Той, що тобою не жила.

Що не мріяла щоночі.

І не писала ці вірші.

Мене легко у себе закохав,

Ледь в житті моєм з'явився.

Довго себе тримала у руках,

Та все таки ти свого добився.

Тепер ніченьки мої солоні,

Бо не я в твоїх думках.

Я вірю, що колись, обернешся,

І мене побачиш за спиною.

Що моя мука в мить завершиться.

І ми навіки удвох з тобою.

Тебе із серця видалю.

Зітру тебе із пам'яті.

А потім знову вимолю,

Тебе у цьому всесвіті.

Ти мене зламав, чи хотів не знаю.

До тебе наче й не жила.

Зізнатися боюсь, що відчуваю.

Подарував ти два крила.

Коли вперше я побачила тебе.

Серце зупинилося на мить.

Вигадка - переконала я себе.

Та тепер щораз в грудях щемить.

Я досі пам'ятаю ті слова твої.

Тепер благаю небеса,

Вкради тепер мене, як вкрав думки мої.

Цей вогник запалив ти сам.

З тобою я літаю.

З тобою наче в раю.

Що далі - я не знаю.

Бо тебе я кохаю.

Колихає вітер оголене гілля,

І травам коси довгі зранку зачесав.

Звідки вітер дме? Сонце зійде звідкіля?

Чи чекати тебе, мені ти не сказав.

Коли курличуть в небі журавлі,

Чи в морози ворон згори крука.

Чекати щастя на моїй землі,

Чи все життя лише буде мука.

Як знайти дзеркало моєй душі?

Що знов запалить вогники в очах.

Чи зможу я скінчити ці вірші?

Щоб знайти тебе у простих речах.

Співає вітер та шепоче,

Заколихати мабуть хоче.

Не кохай якщо не люба.

Не шукай якщо я згуба.

Колихає вітер оголене гілля,

І травам коси довгі зранку зачесав.

Звідки вітер дме? Сонце зійде звідкіля?

Чи чекати тебе, мені ти не сказав.

Коли це сталось — не зрозуміла я,

Та життя не зупинялось ні на мить.

Довго я вагалась, сперечалась я,

Та думки з тобою — і душа щемить.

Твої карі очі світять іншій,

Руки пестять не моє волосся.

Небо, сил дай мені грішній —

Може, те кохання лиш здалося?..

Не кохай його… прошу…

Душу й тіло я свої,

Та ім’я його ношу —

Ці скарби тепер мої.

Цілуй мої вуста — себе не зупиняй,

Візьми в обійми й більше не пускай…

Але іншій ти подаруєш всесвіт свій,

Інша слуха шепіт твій. Інша… Ти не мій.

В очах моїх злегка сумних

вже не виблискує небо.

В словах моїх таких нудних

знов звертаюсь я до тебе.

Шепчу, в голові кручу —

ти все одно не чуєш.

В думках знов туди лечу,

де ти зі мной фліртуєш.

Вже протерла я до дір

слова твої про скуку.

Сумую знов, ти повір,

в серці тримаю муку.

Навіть якщо покличу?

Кличу! Та чи прийдеш ти?

Я щастя тобі зичу.

Та продовжу мріяти.

Ходила осінь по хатам.

То тут проходить, а то там.

Морок мряку їм розносить.

Трохи часу ще попросить.

Осінь жовта та журлива,

Виступа вперед вродлива.

Скручена у неї спина.

Вийшов час, вона не винна.

Гукає осінь до зими:

- Моя люба з тобою ми,

Як берега одной ріки.

Похмурі разом на віки.

Удвох попросим наперед,

Весну сплести зелений плед.

Мряка осінь затягнула,

Ноги босі замочила.

Коси зовсім облисіють,

Скроні скоро побіліють.

Голос холодом застудить,

Осінь зиму ось розбудить.

Стане сірою земля,

Бо снігів зимой нема.

Нічого тобі не пишу.

Про це не думаю навіть.

Та в думках тебе я лишу,

Туди ж направлю і сповідь.

Як же хочеться мені

Обіймів й тихий шепіт.

Повернутись у ті дні,

Коли відчула трепіт.

Цілуй мене, цілуй!

У снах роби що хочеш.

У мріях ти існуй.

Єдине де ти можеш.

Доки розум світлий,

Ти мій, ти мій, ТИ МІЙ!

Чи пахнуть квіти, чим?

Троянди пахнуть морем

Тихих почуттів і слів.

А інколи і болем,

Зломаних чужих життів.

І тихим сумом

Пахнуть квіти.

Не пахне тільки пустота -

Не пахне, бо всього нема.

Знову твій цілунок сниться,

Знову солодко мені.

Розум хоче прояснить все,

А виходить лиш у сні.

Твій ніс до щік моїх торкнувся,

Вуста з моїми ось зімкнуться.

Тремчу, як лист осінній на гіллі,

Твоя рука вже майже на мені.

Серце стрімко калатає,

Я прокидаюся зі сну.

Розум сам тепер не знає:

Сон це, чи, може, на яву?

Ох, не снись мені, будь ласка,

Коли все це — лише казка.

Не приходь ти на яву,

Бо без тебе не живу.

Не приходь мені у сні,

Буде хороше мені.

Не цілуй мої вуста,

Бо без тебе я пуста.

Життя, стривай, зупинись!

Що ти робиш зі мною?

Дай одну єдину мить!

Побути ще собою.

Мчиш галопом уперед,

забираєш найцінніше.

Життя, звісно, ти не мед,

не забирай найрідніше.

У когось день народження,

а у когось — дата смерті.

Коли ж той час відродження,

де зупинка в круговерті?

Хвилює чи не хвилює

Пожежа в очах моїх?

А серце знову малює

Майбутнє на нас двоїх.

І зорі вже не яскраві,

І осінь не холодна з тобою.

Тільки ти в моїй уяві —

В моїй уяві та не зі мною.

О, ні, мені не болить!

Щаслива я, що палаю.

Ще одну б єдину мить

Побути трохи з тобою.

Майбутнє твоє і моє

Сподіваюсь єдине.

П’ю я каву, та без тебе,

Бо відмовив ти мені.

Може, так мені й треба —

Мріяти лише у сні.

Я знайшла можливість знову

Тебе в щічку цілувати.

Не дано було нікому

Мене близько відчувати.

Та чи помітиш ти,

Як дивлюсь на тебе?

В очах моїх лиш ти.

Більшого не треба.

На ім’я мене називай,

Щоб злітала до самого неба.

За плечі мене обнімай —

Затремтіла я знову. Халепа.

Не треба стрибати із штанців.

І оди писати не треба.

У тебе з усіх більше шансів

Доправити мене до неба.

П’ю сьогодні не за тебе,

За тебе вчора я пила.

Знову п’ю, бо вже для себе

Бажати більше не змогла.

Не вино, не пиво, не коньяк —

Горілку я сьогодні п’ю.

Бо без тебе я тепер ніяк,

Але ж не рушити сім’ю.

П’ю, бо нарешті зрозуміла,

З якого зліплений ти тіста.

Зізнатися я не посміла —

Перед тобою й досі чиста.

Ти не дізнаєшся ніколи.

Та чи потрібно це тобі?

Не вішав ти людям ікони,

І не побачиш це в мені.

Ніжно талії торкнеться,

Ледь-ледь чутно щось шепне.

Вона ж, як пава, в’ється —

Сьогодні точно не засне.

Коли вночі згадає

Його не ніжні руки,

Потім сама не знає,

Де взялись такі муки.

Тріпоче серце і тремтить.

Ще мить, одна єдина мить…

Плечі ніжно поцілуєш.

Душу й серце ти хвилюєш.

Руками у волосся занираєш,

Думками всю мене ти осязаєш.

Ласками прямо до екстазу

Береш мене та не відразу:

Спочатку розум, потім тіло —

Мене ти любиш дуже сміло.

Тремчу від кайфу та насолоди.

Мене кохаєш, мене солодиш.

Ковзають руки нище спини —

Мене ти більше не зупинеш.

Жовте листя під ногами

нагадає нам про осінь:

то, що було поміж нами,

і про те, що не збулося.

Я зникну, чи не засумуєш ти?

Хоча яка мені різниця...

Сьогодні припиняю мріяти

про того, хто мені не сниться.

Хто ночей мені не дарував,

не цілував мої повіки...

Хто зі мною разом не згасав,

хто ніколи... хто не навіки...

Чи не втрачу себе таку,

якой мене посмів створити?

Як бачиш в кожному рядку:

хотіла я тобою жити.

Осінь пахне листям палим,

грибами, димом з димарів,

зізнанням моїм невдалим

та купой інших почуттів.

Осінь пахне смутком навіть,

коли в грудях моїх щемить.

Сонце щоки мої бавить:

«Хоча б думки твої зігріть!»

Вітер гладить по волоссю:

«Ти забудь, що знову осінь,

що щось знову не вдалося,

літо все тобі ісправить.

Сьогодні жовтії думки,

прозорі сльози на руках.

Йому то навіть не втямки,

що він застряг в твоїх грудях».

— Ти щаслива. — Ти красива і порхаєш.

Собою інших таємно надихаєш.

Так мене тепер усі навколо бачать.

Не розуміють, можливо, і судачать.

Мені то що? Очі вогником палають!

Я надихаюсь поглядом чужих очей.

Нехай інші, може, щось і краще знають.

А я кайфую від таких простих речей.

Насолоджуюсь відображенням своїм

У твоїх очах — карих і таких глибоких.

Поглядом жаданим, яскравістю обійм.

І ніжним доторком руки до плечей моїх.

Ці очі стали дзеркалом очей твоїх,

В яких я бачу яскравий образ свій.

Запам'ятай цей блиск очей моїх, своїх!

Поки не мій, поки належиш іншій...