Taras Matsiakh

Я так хотів весільного світання,

Побачити твій чистий, білий шовк...

Але розсипалось трепетне вінчання,

І голос наших планів раптом змовк.

Ми не встигли збудувати стіни,

Вдихнути затишок у спільний дім,

Я пам’ятаю, як ми цього хотіли,

Як малювали наше завтра в нім.

Не обійняли сотні міст далеких,

Не зустрічали сонце на краю,

Не чули кроків босих і маленьких,

Не дописали повість ми свою.

Усе було на відстані руки —

Таке ясне, замріяне, безкрає.

Ми берегли це світло на роки,

Яке тепер у спогадах палає.

Усе лишилось кресленням німим —

Ескізом непрожитого життя.

І кожен штрих зробився вже чужим,

Невже для нас немає вороття?

Я вперше загубився у очах,

Де синій погляд був за небо глибшим.

Стихав у грудях мій несмілий страх,

І навіть подих ніби став чистішим.

Я ще не знав, що серце так заб’ється,

Що всі слова подінуться кудись,

Що дотик твій крізь пальці розіллється —

І я уже не буду, як колись.

Я кожну зустріч виглядав з учора,

І кожне «до побачення» — зарано.

Я не умів тобою надивитись —

Мені тебе щоразу було мало.

Усе в мені тобою оживало,

І кожна думка лиш до тебе йшла.

Одне бажання в мене не вщухало —

Щоб ти була. Щоб поруч ти була.

І якби хтось спитав: коли це сталось?

Я дня не назову — його нема.

Кохання тихо в грудях розгорталось,

Аж поки цілий світ не став твоїм ім’ям.

Мені стає на серці світло

від розуміння одного:

що ти живеш у цьому світі

і десь ще є твоє тепло.

І хоч ця думка дає сили,

від себе правду не сховаю:

я так сумую, моя мила,

і досі так тебе кохаю.

Життя не любить вигаданих слів

і не чекає пишного параду.

Аби ти жити й дихати хотів

і кожній світлій миті був ти радий.

Твори, шукай, сумуй або люби,

ділись теплом, коли навколо стужа.

І серед сотень пройдених доріг

лишайся щирим, тільки не байдужим.

Минає все — і люди, і слова,

і найцінніші миті пролітають...

Та лиш любов дається нам одна:

без неї навіть зорі не палають.

Ще вчора ти була так поряд —

Така реальна і близька.

А нині — мрія. Світлий спогад,

Якого не торкне рука.

Я звик до теплих вечорів,

До світла рідних цих очей,

І не збагнув, яке то щастя —

Торкатись до твоїх плечей.

Тоді не вмів я цінувати,

Коли кохана поруч йде,

І звик бездумно забувати,

Що вічного нема ніде.

Тепер ти — мрія, даль прозора,

А я лишився в тишині...

Яким щасливим був я вчора,

Коли ти всміхалася мені!

Збреши мені, що повернешся,

Що нам достатньо лиш кохання,

Що ти колись ще озирнешся —

І недаремні всі старання.

Я знаю правду цю холодну

І розумію ціну слів.

Та дай мені хоча б сьогодні

Повірити в один із снів.

Скажи це просто, ненароком,

Невпевнено і звіддаля —

І я повірю хоч на мить.

Точніше — серце, а не я.

Я не спитаю, чи це правда,

І не шукатиму причин.

Мені цього буде достатньо

Хоча б на цих кілька хвилин.

Серед сотень недуг —

ця найстрашніша.

Це не про слабкість

і ніяк не про втому.

Це коли ти просто

щовечора пишеш,

не відсилаючи

це нікому.

Це коли ти проживаєш

звичні маршрути

і просто звикаєш

нічого не чекати.

Це коли все ваше

лишилося вашим,

а тільки от «разом»

уже не виходить.

Це коли між днями

вже немає різниці:

ніхто не приходить,

ніхто не зникає.

Ти просто пишеш,

поки кохаєш.

І як перестати —

не знаєш і сам.

Я кожен день хапався за оману,

Гадав: ось крок — і долю розверну!

Знайду слова, вгамую тугу п’яну

І поверну загублену весну.

Тримався віри, наче за стеблину,

Щодня боровся з відчаєм німим.

Але надія гасне щохвилини,

І світ стає безжальним та пустим.

І гірше тільки. Біль пече до тління,

Стискає горло, вичерпано сил...

У безвість котиться моє моління,

І падають уламки білих крил.

Невже кінець? І гасне безнадійно

Останній промінь тих щасливих днів?

Закрила двері холодно й надійно,

Не залишивши навіть крихти слів?

Я не звикаю. Все в мені бунтує —

Кричить душа у темряву глуху!

Вмирає те, що серце ще рятує,

Лишаючи розпуку на шляху.

Вмирає все... Та як з коханням бути?

Воно палає, плаче і болить.

Тебе несила серцю позабути,

І як мені без тебе далі жить?

Я слів не мучу й рими не шукаю —

Рядки самі лягають на папір.

Пишу, бо спокою давно не маю,

І тиша вже не втримує думок.

А пишеться — бо в серці не стихає

Твоє ім’я, розлите у крові.

Усе тому, що досі я кохаю,

Хоч ти давно не поруч — та в мені.

Нехай життя дороги обриває,

Нехай і час перетирає дні —

Писатиму, допоки я кохаю,

Допоки б’ється серце у мені.

Згоріло все. Нема куди втікати,

І тиша б’є по серцю, як батіг.

Я сам зумів те щастя розтоптати,

Своїм же страхом кинувши до ніг.

Хотів одного: бути просто разом,

Ділити кожен подих, день і вік...

А в жилах кров кипить шаленим сказом,

І груди рве німий, пекельний крик!

Вона вдихнула. Їй нарешті легко.

Зійшов туман, ущух болючий щем.

А я лишивсь на згарищі далеко,

Опалений і правдою, й вогнем.

Пече до дна. Зникають марні сили,

Земля з-під ніг кудись у тьму пливе.

Не розумію, як її не вбили,

Та ця надія потай ще живе.

Згорять на попіл муки і печалі,

Залишать спокій на самому дні...

А я візьму цей гарт глухої сталі

І власну душу випалю в огні.

А хочеш, я приходитиму світлом —

Тим раннім, що торкається вікна.

На мить затримаюсь на підвіконні

І зникну, як прокинешся сама.

Я стану зеленим вогнем на шляху,

Коли ти зранку знов кудись спішиш.

Засвічусь вчасно, просто на ходу —

Ти усміхнешся й далі побіжиш.

Я стану шарфом, забутим давно,

Що знайдеш у шафі холодної днини.

Накинеш на плечі, поглянеш у вікно —

І стане тепліше тобі без причини.

Я стану сонячним зайчиком на стіні,

Що від дзеркала раптом майне.

Ти руку простягнеш — і саме тоді

За хмарою сонце сховає мене.

Я стану легким вітром у спеку,

Що раптом повіє назустріч тобі.

Торкнуся волосся зовсім легенько —

І далі загублюсь у теплому дні.

А хочеш, я просто лишуся у сні?

Бо тільки у ньому не треба прощатись.

Там можна побути довше, ніж мить —

І хоч ненадовго з тобою зостатись.

Згасає гомін давніх слів,

і тиша поміж нас глибока,

та я б дізнатися хотів,

як ти живеш там, ясноока.

Чи спокій маєш у душі?

Чи є тепло у твоїм домі?

Чи не сумуєш уночі,

коли згасають дні у втомі?

Чи той же світлий, ніжний сміх

в твоїх очах і досі грає?

Чи серед тисячі доріг

в тобі той самий вогник сяє?

Чи вариш каву запашну,

чи у щоденнику про мрії

ведеш сторінку не одну,

плекаючи свої надії?

Чи на прогулянках щодня

знаходиш спокій і натхнення?

Чи в йозі й барвах полотна

малюєш світле сьогодення?

Чи котиш м’ячик по плечах,

щоб зняти втому всю і враз?

Чи тихо спиш у ніжних снах

під медитацію щораз?

Мені б лиш знати, як ти там,


чи ти усміхнена й щаслива.


Та навіть тиша поміж нас


вогню у серці не згасила.

Нам не пройти одну дорогу,

і світлим мріям

не ожити,

та дякую безмежно Богу,

що мав можливість так тебе любити.

Я перейшов усе, що тільки міг:

і злився, і мовчав аж до розпуки.

Я кликав тишу — та вона до ніг

лягла важка, узявши на поруки.

Буває — руки наче не мої.

Буває — ніг не чую під собою.

І темрява лягає на межі

між власним серцем і головою.

Я безсилий. Чуєш? Вже безсилий.

Згасає голос, стихли навіть звуки.

Зібрав би до краплини рештки сили,

аби хоч раз узяти твої руки.

Я визнаю: люблю. І вже несила

зробити вигляд — мовби все мине.

Ти частку серця мого прихопила,

та не усе. Не цілого мене.

Візьми мій гнів, безсоння і провину,

візьми мій страх, зневіру і жалі.

Лиш поверни мені ту половину,

яку ти ненароком понесла в собі.

Та ні, пробач. Ти зовсім не повинна

нести мій біль, мов камінь, на собі.

Не ти у цій безодні винна —

я сам лишив всю душу у тобі.

Приймаю гнів, утому і тривоги,

твої страхи, образи і жалі.

І навіть те, що розійшлись дороги,

хоч серце досі крається в мені.

Приймаю всю — не тільки ту ласкаву,

яку в обіймах цілувати хтів.

Приймаю різну — і палку, й бурхливу,

яку кохав, та берегти не вмів.

Я винен не у тім, що так тебе кохав,

а в тім, що страхом цю любов калічив.

Що, чуючи твій біль, про власний біль казав,

а мав тебе почути й дивитися у вічі.

Пробач, що я тримав тебе словами,

коли знеможена хотіла йти.

За те, що не мінявся я роками

і не навчився справді берегти.

Пробач за те, що у твоїй тривозі

я бачив тільки власний переляк.

Що мав би бути світлом у дорозі,

а став іще одним важким «не так».

Коли б назад хоч вечір повернути —

не став би знов доводити своє.

Я б замовчав, щоб голос твій почути,

а не кричав, що правильне — моє.

Я б не тримав тебе тоді за руки,

не вимагав би: «Залишися. Стій».

Я б чув твій біль, злякавшись не розлуки,

а того, що перетворюю любов на бій.

Не повертайся з жалю. Це страшніше.

Не говори, що скоро все мине.

Я лиш прошу: пробач, коли зумієш,

за все, чим біль мій ранив і тебе.

Я визнаю це чесно, без омани:

у цій розлуці не твоя вина.

Я сам змарнив усе, що було з нами,

і ця провина — на мені сповна.

Бо хай тепер я тільки ледь існую,

і світ без тебе наче занімів —

лише у віршах я тебе ще чую,

лише у віршах ми говоримо без слів.

Мабуть, це наш останній вечір,

Ти тихо кажеш: «Не спіши.

Лягай на груди, помовчи,

І обійми мене за плечі».

А я завмер… Бракує слів,

Я в цій хвилині занімів.

Бо це востаннє, бо люблю.

І подумки спинити час молю.

А якщо твої тендітні ключиці під моїми губами — це найкрихкіше, що було в цьому світі?

А якщо в нашому family album більше не з'явиться жодного нового фото?

А якщо цей біль — лише ціна за те, як сильно ми кохали?

А якщо ми занадто однакові, щоб просто так стати чужими?

А якщо я тону в твоєму погляді і не маю жодної сили випливти?

А якщо тобі без моєї постійної тривоги зараз нарешті дихається вільно?

А якщо правильні відповіді знайшлися тільки тоді, коли ми вже здали порожні аркуші?

А якщо розтиснути руки — це єдине чим я можу тебе захистити?

А якщо я тихо молитимусь, аби доля берегла тебе лагідніше, ніж я зумів?

Ущипни мене за руку, киць.

Скажи, що це — лише примарний сон.

Скажи: «Люблю тебе. Це тільки сниться», —

і тихо пригорни до себе знов.

Колись мені вже снився цей кошмар.

Я прокидався, мабуть, вісім раз…

Тієї ночі ти все ще була поруч,

і тихий страх в твоїх руках згасав.

А за вікном — на диво світла ніч,

і на душі так боляче стає...

Нема кому торкнутися плечей,

і тільки ці рядки у мене є.

Але тіла вже розімкнули коло,

і ранок гасить зоряний заслін...

Це не кошмар, який розвіє слово.

Це правда. Це вже більше не сон.

Розпалися плани, знецінились мрії,

зівʼяли надії, що дихали в нас.

Ніщо вже не радує, більше не гріє,

зникає той світ, бо вогонь його згас.

Людей круговерть, їх розваги, розмови —

чуже це для мене, непотрібне, пусте.

Даремні зусилля, порожні промови,

коли без неї усе вже не те.

Емоції вщухли, пропали всі сили,

остигли усі переповнені дні.

Усе, що колись ми так палко любили,

здається позбавленим сенсу мені.

Бо сенс був не в шумі, не у плетиві днів,

а в тому, що поруч була лиш вона...

І скільки б довкола не мовлено слів,

Навколо панує тепер тишина.

Не вмів плести солодких компліментів,

Не вмів любов у вчинки одягти.

Серед усіх тривожних континентів

Я лиш з тобою міг себе знайти.

Не буду я вигадувати слів —

Ти й без прикрас для мене досконала.

Не образ — справжню жінку полюбив,

Яка сміялась, сердилась, кохала.

Тепер я знаю: мало присягати,

Коли слова не сходяться з життям.

Ти вміла знову вірити й чекати,

А я твою довіру нищив сам.

Сердься на мене. Відходь. Не прощай.

Кидай у мене кригою мовчання.

Та навіть крізь образу пам’ятай:

Я зрозумів любов після прощання.

І хай уже не зійдуться путі,

І тиша стане поміж нас стіною —

Я не скажу, що ти була в житті.

Скажу: життя і досі є тобою.

Ти з’явилася раптово — й так само пішла,

Немов після спеки — ранкова роса.

Звідки в тобі стільки світла й тепла?

Звідки ця щирість і тиха краса?

Твоя краса — велика таємниця,

Якої світ донині не збагнув.

Твоя душа — як сонячна криниця,

З якої я небесних вод ковтнув.

Ти так безмежно й віддано кохала,

Усе приймала серцем, без умов.

Твоя душа лукавства не пізнала —

У ній — лиш вірність, щирість і любов.

Ми мріяли разом про світле майбутнє,

З тобою пов’язав усі сподівання…

Чому ж я не вловив тієї миті,

Коли ще можна все було змінити?

Та ти — моє перше й останнє світання,

Такої чистоти більш не знайду.

І скільки б між нами не було мовчання —

Твоє світло у серці навік збережу.

Усі навколо кажуть: «Живи далі!

Забудь про все, іди у майбуття...»

А як згасити тихі ці печалі,

Коли в тобі — усе моє життя?

Як я забуду очі ті бездонні,

Твою красу і погляд той п’янкий,

Твій ніжний подих, лагідні долоні

І дотик губ — солодкий і легкий?

Не можна серцю просто наказати,

Щоб пам’ять раптом стала нежива,

І змусити любов свою мовчати,

Коли тобою сповнена душа.

Бо це ж було кохання без обману —

Найвище диво, послане з небес.

Та я сприймав його як просто даність —

Мов найпростіше із усіх чудес.

І я гублюсь у сумнівах щомиті:

Чи можна кинути той чистий рай?

Коли для мене ти — єдина в світі,

То як сказати серцю: «Забувай»?

А може, й правда? Треба відпустити...

Розтиснути долоні й подолати щем,

Переболіти й тихо збайдужіти

І не шукати розради під дощем.

Сказати серцю: «Досить, зупинися!

Забудь той голос, ласку і тепло...

Іди вперед і більше не дивися

У те вікно, де все вже відцвіло».

Та чому ж тоді із подихом щомиті

Твоє ім’я пульсує у мені?

Ти скажи: ну як я маю відпустити,

Коли кохають тільки раз в житті?

Сиджу і згадую тебе,

А за вікном усе цвіте.

Та цвіт той не в моїй душі —

У ній лиш сум. Чому ж? Скажи.

Пташки співають вдалині,

Я завжди чую їх пісні.

Та їхні ноти — не мені,

Вони співають лиш тобі.

І навіть вітер, що завжди гудів,

Твоє волосся розпускав щоденно,

Тепер без тебе теж осиротів

І б’ється в шибу тихо і смиренно.

І навіть місяць, що світив у небі,

Зблідів раптово й тихо згас,

Бо зрозумів: мені тепер без тебе

Весь світлий шлях обірвано ураз.

Буває, йду — і раптом серед міста

Знайомий аромат мені війне.

І памʼять оживає так барвисто,

Що біль терпкий у серці спалахне.

Щоночі знову снишся ти мені,

Приходиш тихо в сни мої безмовні.

А почуття, заховані на дні,

Стають щораз сильніші й невгамовні.

Проходить сон. Та попри все, між нами

Було, Я віру знов із попелу здійму.

Бо я люблю. І крізь глуху пітьму

Твоє ім’я горітиме зірками.

Пробач, що зберегти не зміг

неозориму щирість наших почуттів.

Я падав, помилявся, ображав…

Пробач, що так тобі надокучав.

А ти все вірила, кохала, берегла.

Пробач мене, упертого сліпця,

за всі слова та за образи,

за маски, що тоді носив.

Я справді щиро цього не хотів,

не вмів кохати так, як ти.

Незрілим був, егоїстичним,

та сам цього ніяк не розумів.

А ти все стукала, просила:

«Почуй мене, цілуй і бережи!»

А я тоді відростив крила —

оманливі, фальшиві, не мої.

Лиш втративши, я оцінив

ту глибину твоїх минулих слів,

емоцій, що в тобі горіли

і так невинно в тиші тліли.

Твоя відсутність так пече,

болить, кровить — німіє все.

І тільки так я зрозумів

неозориму щирість наших почуттів.

В моє життя прийшла ти непомітно,

Таке буває тільки у казках.

І серце розчинилося безслідно,

Немов туман у синіх небесах.

Ти ніжна, мудра, горда й вольова,

В тобі живе пречиста висота.

Осмислене й глибоке кожне слово,

І прямота твоя аж зовсім не проста.

Твоя душа — безмежне, світле поле,

Що дихає волошками й житами.

Де ти ховала всі жалі та горе,

І лікувала тихими словами.

Це серце вміло вірити й прощати,

Змивати біль і підійматись знов.

Але не можна вічно розпинати

Твою святу і зранену любов.

І ти пішла. Без крику і без грому,

Бо навіть в океанів є межа...

Не докорявши більше вже нікому,

Бо під бронею плакала душа.

Буває так, що віри вже нема,

І в тиші гаснуть спалені слова.

І зараз лиш у сні, де все світліше,

Твій ніжний подих серце заколише.