Володимир Мельник

Ти мовила мені тихенько

Наївним голосом дитини,

Що в тебе губи геть тоненькі.

Ти ж хочеш - як у Анджеліни.

А в нас з тобою є заначка.

І там якраз потрібна сума,

Щоб вирішити цю задачку,

Зробити з тебе щоб красуню.

Ти вже й знайшла спеціаліста,

Що зробить швидко все, як треба.

Та я з обличчям оптиміста

Сказав: "Немає в тім потреби.

Навіщо пить якісь пігулки?

Навіщо пластика, уколи?

Засунь обличчя просто в вулик.

Все безкоштовно зроблять бджоли."

12.04.2026

Я - дощ. Звичайний самогубець неба.

Без обличчя, без імені, без ліній долонь.

В очах котрого помер вогонь.

Той, кого рятувати не треба.

Так, живий, але то лише ззовні;

Всередині - пустка і води океан.

І на дні, під мулом, не помітно ран.

Й нічого не живе у сірководні.

Та й саме життя - то лише секунди.

Чи, якщо вам завгодно, просто метри,

Відстань між землею і небом, щоб вмерти.

А глибокі сенси - дурня, що вигадують люди.

Не існує ідеалів, заради яких варто жити.

Все дуже банально, буденно і просто.

Я зараз стрибнув із небесного мосту,

Щоб собою землю суху напоїти.

21.05.2023

Я загубився у незайманих лісах,

В стежок, порослих травами, плетінні,

Заплутався у гілля павутині,

Й заснув на тих химерних гамаках.

Приспав усе: минуле і колишнє,

Частинки смутку, болю і страху.

В кульбаби післяцвітовім снігу

Захурделив своє таємне, грішне.

Ніхто не чув моїх історій слів.

Не полетять вони співочими птахами.

Хіба почуті якось цвіркунами,

Вплетуться нотами у музику полів.

Я ж буду спати на руках лісів,

Дивитись чорно-білі сни, і яскравіші.

І відпускатиму у на волю свої вІрші

У вирах вітром крадених листків.

28.03.2021

Червоний - це колір крові,

Це знак непорушних заборон.

Якщо боїшся - наближайся поволі,

Змішуючи докупи реальність і сон.

Дивися мені пильно у очі.

Це цілком природньо - відчувати страх.

Вдихи-видихи стають коротші.

І свідомість, як натягнута тятива.

Я розірву її легко на шмаття.

Вороття немає... Ти сам так схотів.

Ти - необхідність мого прокляття,

Лише відтінок багряних кольорів.

Але їх у пітьмі не видно.

Й краплі світла там не знайти.

Помирати, справді, дуже дивно,

Коли ПІСЛЯ зникають навіть сліди.

11.03.2026

p.s. За мотивами оповідання "Тринадцяте. П'ятниця. Дощ...", авторка Яна Тет.

https://arkush.net/book/41684

Повір, мені нікого більш не треба.

Тебе кохаю від сьогодні й назавжди.

Це почуття ще більше аніж небо

І глибше найтемнішої води.

Про тебе думаю і дні, і ночі;

Лише для тебе всі мої пісні;

Вже виплакала свої ясні очі;

Лише тебе я бачу увісні.

Прошу, молю лише про поцілунок.

Хоча би раз до себе пригорни.

Для мене це єдиний порятунок.

Благаю, біль пекельний зупини!

...Послухав. Пожалів. Сплелися руки

на шиї. Палко цілував уста...

І в морі зник під плюскітливі звуки

русалчиного срібного хвоста.

19.05.2022

Так захотілося померти прямо зранку,

Лиш сонце доторкнулося очей

І гамір вуличний полився, ніби клей,

Минаючи віконні рами і фіранки.

Чому? Може через поганий сон,

Чи через кризу там якогось віку,

Або тому, що вчора бачив Анжеліку

Із іншим, і їм весело було разом.

Насправді, можна віднайти мільйон причин.

Вмирати значно легше, ніж лишатись.

Важливо хоч про когось турбуватись...,

Хоч про кота, що залишився вдома сам-один.

04.01.2022

Тебе в обіймах ще тримає сон.

Розхлюпались русяві коси, ніби море;

За пОдушки нерівний горизонт

Тікають хвилями на пОстільні простори,

Переливаються у ковдри через край

І ллються, ллються... Вже не зупинити.

Ще трохи - й захлинуся. Ну й нехай.

Заради цього, власне, й варто жити.

18.03.2025

Не маю права я тебе розчарувати,

Не виправдати твОїх сподівань.

Мене ти розлюбила - помирати

Я мушу неодмінно й без вагань.

Така була укладена угода.

Її погодив стрілами Амур.

Стандартна триста двадцять шоста форма;

Без змін, доповнень жодних, коректур.

Мені - кохання, доки не скінчиться,

Тобі - життя за курсом пекла кіл.

А решта, якщо раптом залишИться,

На добровільний адміністративний збір.

Все по закону, так, як домовлялись.

І не важливо цинік хто, а хто дурний.

Ми на серцях, як вміли, розписались;

І поцілунок, - знаком оклику, - терпкий.

....Та знаєш, я подумав і.... не буду

Вмирати. А ти - йди у Божий суд.

Я підписав із іншою угоду.

Ти ж доведи, що не кохання це, а блуд.

06.01.2022

О, Господи! Який же ти невчасний,

Дурний і нетерплячий перший сніг!

Ти гарний, безперечно, аж прекрасний,

Але хоч день вже почекать не міг?

Ти ж розумієш - твОя скатертина

Тепер покаже всім мої сліди.

А я тут ніби загнана звірина...

Сьогодні, врешті, зважився втекти.

Мене ж ніхто так просто не відпустить.

Шукатимуть, ловитимуть, уб'ють

Своєю ніжністю в обіймах. Аж до хрусту.

Чи то кісток, чи серця - не збагнуть.

А я не хочу більше цьОго болю.

Я хочу жити так, як хочу я!

Щоби відчути знов безмежну волю,

Літати щоб могла душа моя.

А тут ось ти - дурний, наївний, ранній...

Мені б тебе зненАвидіти , та

Не можу... Бо ти перший сніг, тому останній

Цей день твого, як і мого життя.

24.11.2021

Ти всміхаєшся просто так.

Не мені. Не комусь. До неба.

Під тобою старий гамак

і розгойдувати не треба.

Вітер грається, наче кіт,

а ти, ніби легка пір'їна.

Руки - врізнобіч, на зліт!

Бо літати легко! Наївна?..

Чи, можливо, ти просто з тих,

котрі знають за інших більше;

кому Бог розповісти встиг,

доки ще не розбилась тиша,

про усі таємниці, що знав.

(А їх, насправді, зовсім трошки.)

Й на прощання поцілував,

І тому між бровами зморшки,

а в куточках очей, як знак,

що цей світ кращий, ніж здається...

Тож літатиме твій гамак

в небесах, доки серце б'ється.

28.10.2021

Розтанув він, як вранішній туман,

Мов сивий дим від спаленого листя,

Неначе літніх снів п'янкий дурман

Осіннього замурзаного міста.

І ти лишилася в оточенні фігур

Будинків із рекламним макіяжем,

Поміж сирен автомобільних партитур

З асфальтовим блискучим антуражем.

Лиш дощ за плечі ніжно обнімав

І не питав чому без парасолі.

Вже стільки раз він мовчки витирав

Зі щік сліди розчиненої солі.

І ти йому не дякувала,ні;

Слова - лише набір порожніх звуків,

Обов'язковий атрибут брехні,

І сестри голосів прощальних кроків.

Ти просто посміхнулася, і все,

Як кращому і відданому другу.

Він змиє і потоком віднесе,

Як брудну піну, сіль, і біль, і тугу.

03.10.2021

Чи буде щасливий фінал у цієї історії?

Напевно, що так... Колись же ж ущухне шторм,

І під поверхнею навколИшньої акваторії

Океан заховається звіриним своїм нутром.

Муркотатимуть хвилі, знов бавлячися із берегом,

Будуть гоїти рани пляжів теплим піском.

Горизонт мерехтітиме розпашілим під сонцем маревом,

Розпливаючись, мов минуле, неозначеним тлом.

А я мружитимуся від грайливих сонячних зайчиків,

І усмІшка, напевно, торкнеться потрісканих вуст...

Ще б відчуть до повік дотик ніжних, знайомих пальчиків,

Щоб не бачить розкиданий поза спиною бруд.

16.03.2025

На волоссі твоєму не тане надцятий сніг

І сніжинки химерні собою вквітчають вії,

І тілами замерзлих на кістку порожніх доріг

Пилу сніжного цівки в'ються за вітром, мов змії.

Оминають, мов ДТП, невдоволено нас.

Мов життя, суцільні лінії рвуться в пунктири.

Ти обличчя своє ховаєш тепер у анфас,

Не для мене колір очей і зіниць коловири.

Розтинає свідомість, мов скальпелем, віхоли спів.

І фізично відчулася б тиша, якби не вітер.

Я ніколи складати до купи красиво не вмів

Ані звуків, ні ліній каліграфічних літер.

Все вважав, що мовчання - то золото, або сіль.

Красномовнішими можуть бути хіба що очі.

І тепер розмовляє зі мною німа заметіль,

Обнімають за плечі чужі, крижані поторочі.

Несподівано з'ясувалось - ти вивчила мій урок.

Ані слова, короткий погляд, крапки - зіниці,

Метрономом стихаючий вдалині розмірений крок,

Як зворотний відлік для серця, котре ще б'ється.

19.02.2023

Хотів щось написать про почуття,

Про муки вибору, про філософію буття,

Про світ, матерію, час, розвиток і рух...

А потім глянув пильно так навкруг

І вирішив, що краще - про пургу,

Про баобаба, качконоса, кенгуру,

Про чупакабру, НЛО, або макаку,

І про її червону, голу сраку,

Про раціон її, розмноження, послІд,

І як шука в своєму хутрі вона бліх.

Бо саме це - важливо і цікаво

Читати вранці із горнятком кави.

У кожному маленькому

є велич і могутність.

Під оком Саурона

відчуй свою присутність

На цьому полі битви

посеред Середзем'я

Де кров'ю окропилась

земля родюча темна..

Вставай, не час коритись

негодам і чужинцям.

На перстень сотні китиць

у пошуках гостинців.

Ти віднесеш у жерло

вулкану, що палає

Усю свою нетлінність –

героя я впізнаю.

Порвемо оркам дупи,

залізом нагодуєм:

Холодну незворотність

клинка в собі відчує

Та з виродків мразота,

що пхає всюди рило –

Русі ми діти справжні і

короля Данила.

p.s. Автор вірша - Марта.

Дядько, який переставив у вірші одне слово - Володимир Мельник.

Коли згасає надія

І сил залишилась дещиця,

Коли забув про що мріяв

І серце ледь-ледь твоє б'ється,

Коли у очах тумани,

Вогнем вигоряє свідомість,

Не відчуваються рани,

Душа помирає натомість;

І тіло рідниться з землею,

А подих не теплий - холодний,

Ти майже вже за межею

І тут залишитися згодний,

Не мати щоб і могили,

І в пам'яті не лишитись,

Вогненні потоки щоб змили,

Щоб повністю в них спопелитись;

Тоді із небес стежками,

Між хмарами серпантином,

Рятунок прийде з орлами

В потрібну тобі хвилину.

Мов ніжні мамині руки,

Мов обереги-долоні,

Врятують від болю й муки,

Із відчаю вирвуть полону.

І віднесуть - де світло,

Де серце спокійно б'ється,

Де все розвивається, квітне,

І нитка життєва не рветься.

Сповільниться біг круговерті,

Всі будуть щасливі, як діти.

Скінчились часи для смерті,

Настала пора, щоб жити.

(за мотивами "Володаря перснів"

Дж. Р. Р. Толкіна)

24.07.2023

p.s. 25 березня - всесвітній День читання творів Дж. Р. Р. Толкіна

Ні сонця, ні тепла..., Лиш холод слів,

Загорнутих у ніжні покривала,

Що ти ночами із сніжинок ткала

І вишивала квітами зі снів.

Ні сонця, ні тепла... Холодний лід

На пальців кінчиках бездушними голками,

Коли востаннє доторкалася руками,

Лишав у серці кров'ю срібний слід.

Ні сонця, ні тепла... Холодний звук

Зачинених дверей, луни від кроків,

Вмирав в обіймах східцевих прольотів,

Прощання не витримуючи мук.

Ні сонця, ні тепла... Холодна тиша

Пітьмою розповзалася з кутків,

Ковтаючи уривки мертвих слів,

У губи цілувала палко, грішна.

Ні сонця, ні тепла... Холодний біль

Малим звірятком заховався в душу.

Його там зігрівати тепер мушу

Допоки не мине ця заметіль.

Ні сонця, ні тепла... Весна, на жаль,

Лиш білим снігом розквітає нині,

І на хурделиці сріблястій павутині

Приспить-заколиса мене печаль.

20.03.2021

p.s. Дуже раджу разом з цим віршем (до, під час, або після) слухати Адажіо Альбіноні; для відчуття атмосфери.

Таким зухвалим сонце не було ніколи.

Цілує тебе в губи, гладить стан,

Дало свободу дій своїм "рукам",

Не припиняючи тактильної сваволі.

По шиї ковзає промінням до плечей

І мерехтливим світлом ніжить спину,

Уперто вниз торуючи стежину,

Ледь-ледь торкаючись (а я ж все бачу!) до грудей.

А ти всміхаєшся йому крізь сон так хтиво

Та ненавмисно ковдру тягнеш вбік,

І сонячний кидається потік

До тіла твОго млосного, мов злива.

Я аж із ліжка гепнувся... Та ні,

Це вже перЕхід за всілякі межі!

І як герой античний, без одежі,

Закрив фіранки щільно на вікні.

25.02.2025

Сховалось сонце, вечір огорнув савану.

Слон повернувшись з кУрявних шляхів,

Занурився у ароматну, теплу ванну,

Щоби позбутися брудних слідів.

Потім вдягнув улюблену піжаму

Й упав в обійми кольорових снів

(вухами вкривши сплячу вже кохану),

Де левів не було і верблюдІв.

Червона крапля і білий сніг...

Це так красиво, що навіть страшно.

Зафарбує все швидко гуашшю

солоний бруд автомобільних доріг.

І не знайдуться цьому жодні свідки,

чи точніше - усі промовчать,

що, насправді, рани кровоточать,

залишаючи після себе мітки,

по яких, направду, можна все читати:

що і до чого, хто ті, котрІ винні...

Все шаблонно, потрібно лиш змінні

знати куди і як підставляти.

І сьогодні, от, моя черга грати

роль того, хто складає рівняння.

Залишається відкритим одне питання,-

у кінці буде одна, чи три крапки?

12.04.2023

Здуру втрапив у твій капкан,

Напоїла сніг тепла кров.

Знов естетикою рваних ран

Прикрашає музей свій любов.

Вони згубляться між множин

І подібних, і не таких.

Біль, як маркер таких картин,

Характерний, насправді, штрих.

Але я не здаюся в полон,

Відгризаю серце, як звір.

Залишаю слідом, як фон,

Завмираючий кардіопунктир.

31.01.2022

Не заламуй картинно руки,

Не погрожуй різати вени,

На обличчі не треба муки...

Це фінал. Досить, сходь зі сцени.

Не чекай бурхливих овацій.

І під ноги - не буде квітів.

Ми самі серед цих декорацій

У холодному світлі софітів.

Гільйотиною пада завіса,

За іронією - кольору крові.

Ти, насправді, хороша актриса

У виставах палкої любові.

Але я тобі більше не вірю,

Залишаю твій зал порожнім.

Грати не хочу й не вмію.

Я тут був лише подорожнім.

15.01.2022

Цвіту акацій білі пелюстки

Змітає вітер, мов сміття з дороги.

Грайливі ковилові волотки,

Танцюючи, лоскочуть мої ноги.

Чи то вони такі і є в житті,

Чи хочуть розігнати мою тугу,

Щоб я не порпався в минулого смітті,

Плекаючи надію недолугу

Знайти знов те, чого давно нема,

Знов ранячись об спогадів уламки.

Надія ж пустовітом відцвіла

І в серці вже загоїлися ранки.

Тому всміхнусь... Не марно ж ковила

Старається мене розвеселити.

Нехай її такі кумедні па

Урівноважать життєсірості кульбіти.

03.06.2024

Здається, все йде за планом,

Як накреслений був маршрут.

Оминаю вовчі ями,

Уникаю шовкових пут.

Обираю лиш ті дороги,

Де не ходять чужі й не ті.

Ані смутку, ані тривоги,

І комфортно на самоті.

Та світ раптом перевернувся, -

Біль у грудях, рана, в ній кров...

Через що ж я враз так спіткнувся?

Придивився... - твоя любов.

25.01.2022

У мене в голові гуляє вітер,

У мене в голові все шкереберть, -

Десятки тисяч слів, мільйони літер

Кружляють у танку, мов круговерть.

Я їх ловлю долонями чи ротом,

Немов сніжинки, - граюсь, як колись.

І запиваю яблучним компотом

Із яблук тих, що літом налились.

А всі навколо дивляться, сміються:

"Ти якийсь дивний, не із цих світів..."

Я ж мовчки п'ю собі нектар із блюдця,

Кульбабовий, із сонячних полів.

І усміхаюся ледь-ледь собі під носа,

Бо ж ви не знаєте, а в мене є зірки,

Які я назбирав у травах-росах.

Їх розгубили всюди, граючись, хмарки.

Ось зайде сонце, - їх візьму з кишені,

Протру від пилу метушливих днів.

І в ніжнім світлі зоряної жмені

Буду плести зі слів рядки своїх віршів.

26.08.2021