Всі вірші

Осінній вітер якось важко дихав…

Хапав за поли… І утримував як міг…

А там – попереду – уже вчувався сміх.

Та хриплий…Ніби хтось говорить тихо…

Мені? І серце – в п’яти, як на гріх…

«Іди.. Не бійся.. Ми тебе чекали…

Уже давно… Напевно, сотні літ…»

Листки на стежці… Поводирів слід?

Щоб випадково я не заблукала…

Ого! Шатро…Немов альтанка – вхід…

Під стінами – лиш лицарі в забралах…

І я… У центрі… Просто босоніж…

Сайдак на плечах, у пуделку -ніж!

Намітка золота, мов покривало…

І страх… І здивування… Впереміж…

Сеньйора Осінь! В лицарство посвята!

Я – жінка-воїн. Ворог – Власний Страх!

У грудях серце – полохливий птах…

Та лицарям не гоже відступати,

Борюсь…Слова молитви на вустах…

На мене білі пруть Зими дракони,

Наносять рани з наклепів і зрад…

Думки… У ворога, то лише ар’єргард!

А темна рать - Зневіра й Забобони…

Від слів навітних наді мною – смрад…

Осінній дощ… Я плакала немало…

Та хмари вітер раптом розігнав!

І сонце! Й неба синього конклав!

Дерева в золоті? Осінні кардинали!

Страх відступив! Мене він не здолав!

Знуджені вулиці стихли від тиші. *Міраклус розправив темне вбрання

На троні космічного штибу. Думки спопеляли поріддя.

Мерзенні жадали лиш гірше, щоб люди рабами йшли навмання.

Кістлявою жертвою ти був на рідних земних угіддях.

Він мокрим туманом злітав над землею. Спускався, щоб виїсти душі,

Щоб всотати світло й загнати бездарний всесвіт у тінь.

Міраклус уже над головою твоєю. Він хмарою чорною рушив.

Стій, марево зникло! Дитрон шле потворі амінь!

То добрий герой із мечем, наділеним силою зірки.

Він щирий борець з безкарним загарбницьким кодлом.

Він темінь січе і зло видаляє, мов хвору нирку,

Хоч це не кінець. Сльозами земля досі змокла.

Міраклус за спиною. Стій і не дихай. Чекай допомоги.

Дитрон вже готовий до смертельної битви,

Та морок із силою чарами б'є світлоносного бога.

Страх безумовний, читаєш Дитрону молитву.

Дитрон гляне в зоряне небо, енергія сповнить все тіло –

І зблисне раптово лезо в Міраклуса грудях.

З полегкістю серце стрибне у тебе: радість накрила.

Дитрон лиш безмовно всміхнеться: врятовані люди.

*Міраклус – космічний демон, що прагне поневолити людей.

*Дитрон – янгол світла, який живиться енергією зірок.

Хай вітер солоний цілує тканину вітрил,

І небо з водою зливаються на горизонті.

Ми – діти каміння, гартовані в жарі світил,

Які щоніч тонуть у хвилях Евксинського понту.

Дивись же уважно – цей шлях перед нами прямий.

Пора відпливати. Змахни на прощання рукою.

Лиши свою тугу як дар для Гермесових змій

Або у душі нескінченно воюй із собою.

Не можна лишитись. Пливи, без зупину пливи.

Десь там догорає у попіл розтоптана Троя,

І спогад про дім твій, загублений серед трави,

Навиліт пронизує груди неначе стрілою.

Нема порятунку і більше не видно землі.

Розхристані спогади – мов корабельні канати,

І хвилі ричать – такі несподівано злі –

Про те, що їм всім не потрібно було помирати.

Якби ж повернутись, якби дар принести вітрам,

Щоб знов перенестись до теплого каменю дому!

На берег цей рідний, полишений злим ворогам,

Нас зрештою винесе човен неспішний Харона.

Простягни свою руку і спробуй повітря вхопи.

Я лиш дух – тож мене ловити й ловити,

Це, володарю грізний, як закохатись у вітер,

Як зійти в лісі мертвому на манівці.

Заблукати, забутись, згубитись у хмелю,

Розплескати у ріку вино своїх снів,

Й запалавши як сотні травневих вогнів,

Розказати секрети свої менестрелю.

Я піду за тобою. І сукню весільну вдягну.

Як в колодки на площі мене закують у корону,

І клюватимуть очі медові ворони,

Перш ніж, царю, з тобою я піду до сну.

Забереш мою легкість у відблисках бурштину.

Ти лежатимеш поряд – такий могутній й вродливий,

І розірване небо у хмарах збиратиме зливу,

І птахи на крилах нарешті нестимуть весну.

Більше духом не бути. До лісу дороги нема.

Він розквітнув тепер – а я оселилась у тілі,

Не верхівки дерев, а холодна гранітна могила,

І життя тут пече поцілунком клейма.

Наче сон, кров обернеться на вино.

Пий до дна – і нарешті відчуй мою силу,

Ти мій ворог, проте я тебе так любила!

Але зрадила все одно.

Я дивлюся крізь ґрати своєї тюрми.

Мій останній дарунок для тебе – відплата,

Забирай же усе, що я можу віддати,

Простягни свою руку… а потім помри.

Ніч чудес

Намисто зоряне вдягла ця ніч.

До пари – і манто, і білу сукню.

І йде легеньким кроком босоніж

По селах і містах з таємним трунком.

Я бачила її – Цариця Див;

Вона розбризкала той напій сніжний –

І люд увесь сновида поманив

На кілька томних днів, на кілька тижнів.

У тиші неземній сховалась я,

Але вона помітила два ока,

Яким здавна́ священна таїна

Про світ чудес відкрилась ненароком.

Цариця грізно блиснула з зіниць,

Зробивши до полону млосний дотик,

Та потім ніжно мовила: «Дивись!

Отак усім дарую другий подих.»

=========================================

У силі Землі

Моя душа здіймає крила,

До сонця вітерцем летить.

Всі двері, серце я відкрила.

Скрізь Музика Землі звучить.

Я стану ластівкою з юнки

І променем – з ранкових рос,

І музою – із поцілунків,

Щоб все намріяне збулось.

Свободи попрошу у вітру,

У надрах я візьму вогонь,

У квітів – райдужну палітру,

Щоб світлом напувать з долонь.

Добро і радість зву на поміч,

Свій шлях я тчу із візерунків.

У цьому зелен-гаї що́ніч

Панує Лісова Чаклунка.

* * *

Розпускаю і ськаю твої светри словесні

На нитки Аріадни, на несни мої й весни.

Покочу клубочками болю й з тобою

У словесних светрах поб’ємось у вірші-двобої.

З любови.

Запахтить мені раптом утішним єлеєм.

Спохватиться уранці мій окрилений легінь

І низатиме на день новий цілу низку елегій.

І від слів безсловесних нас пройматиме легіт.

І регіт…

Нас прийматиме Всесвіт у безсловеснім потоці.

І зобачимо Бозю ми одне в одного в оці.

За потоками снів, і без слів, і без снігу видінь

Я віддамся в добі тій (тобі?..) не тобі, а воді.

Тож і дій!

Я – воді подивовуюсь! Я – нею чаруюсь і сковуюсь.

Я гаряча тоді. Я з падіння постану святковою.

Це – загадка весни, тализна таїни, трем бажання…

Це – в тумані свіча, це потреба прощань

Чи кохання омана?

Це – рана!..

Розпускаю ізнов твої светри словесні –

На весни…

ЗВАБА-ЛЮБВА

Зваба наснилась… Неначебто рай, синь, порóсся…

Мліє світанок. Озвались птахи гомінкі.

В дикім первісному лісі, мов межи волоссям,

Звабно блукає, що трутень, стриножений кінь.

Раптом стривожено вкляк, мов напруживсь в чеканні.

Тільки змія не повзла б (а ще – жінка-змія…).

Коник чекає уже (й та, що – жінка-кохання,

Та, що, лукава, ласкава, медвяна, лагІдна, як я).

Лоно прозоре, звабливе зрадливо здригнеться...

З коника створить коня – і заточиться герць!

Герць двох сердець... І умить золотими ранетки

Стануть зелені. Й одступиться вічниця-смерть.

Плоттю – до плоті, як древо – до древа. І витруть

В Вічність огень – аж планетою дрож затрясе.

Світ ув екстазі єдиному, солоді дивному, скрикне.

Скрипне галузка.

Скрапне доречно щось…

І лошатко уперше зассе.

Той, хто приніс найбільший біль,

З’явився й влучив прямо в ціль,

Я вже не чую, не співаю,

Шкода, що рано помираю.

Втрачаю сили я і кров,

Зате ти весел і здоров –

Я чую переможний крик,

Наш лікар справжній чарівник.

Ці рани – свідчення не битви,

Скоріше, здійснення молитви,

Не смерті я просила, навпаки,

Проте немає в серці гіркоти.

Не напад орків чи отрута ельфів,

Не землетруси чи поїздки верхи,

Підступні зорі, долі круговерть,

Любов, що обернулася на смерть.

Труна тепер чекає, а не трон,

Тобі – корона, а мені – схорон.

Молю тебе, лиш рід наш не знеслав!..

Даю я принцу ім’я Венцеслав.

Жовтень. Ніч. Тумани. Місто.

Очі тисяч ліхтарів.

Парк. Коралове намисто.

Голі віти. Вітру спів.

Повний місяць. Смак застуди.

Дрова. Ватра. Оберіг.

Що було. Що є. Що буде.

Перехрестя трьох доріг.

Запитання. Шепіт. Пломінь.

Пижмо. Шавлія. Полин.

Тихий спів. Танок. Відгомін.

Серця стукіт. Лік хвилин.

Образ. Відповідь. Видіння.

Рух очей. Земний уклін.

Згасле вогнище. Дві тіні.

Ми зустрілись - я і він.

Очі звіра. Очі бога.

Біль розлуки. Каяття.

Пристрасть в голосі. Тривога.

Незворотнє майбуття.

Дотик. Сльози на обличчі.

Поцілунків спраглий рій.

Вибух. Срібло. Постріл двічі.

Закривавлений пирій...

Книга. Вірш. Легенда сива.

Сон. Луна старих епох.

Вовкулака. Королівна.

І любов одна на двох...

Іде весна, і так за роком рік…

Усе тече, як завжди, все минає…

І це – весна? З примружених повік

Хіба що клаптик сонця визирає…

То для людей весна – любові час…

Мені миліший холод, сніг і спокій…

Навколо крига – тисячі прикрас,

Один лиш мій пекучо-білий дотик…

Цвірінькають птахи …Весна… Пусте…

Ну й чим прекрасні ті пташині крики…?

Весна… Комусь надію принесе…

Та що ж я знову … Чуєте? – Музики!

Як дивно, дивовижно виграють ,

Такого співу я не чула ще одвіку!

У грудях болісно – громи гучні гудуть,

Так незвичайно, солодко і дико!

Так хочеться по-справжньому пожить,

Як смертній – закохатись, зашарітись….

Диви… Сльоза горючим вогником біжить…

Безглузда вічність, як нема кого любити!!!

Забуду холод, сніг, зимовий сон…

Палаю щиро світлою красою!

Хай серце з сонцем б’ється в унісон –

Горю і тану, розквітаючи весною!...

Де крижані торкались ноги до землі-

Лиш пролісків тендітні білі крила -

Такі тоненькі, ніжні та малі,

Та в них - Любов, а це - велика Сила!

Сива давня Таємниця в тьмі

На мулистому іскриться дні,

Ніби вітру полохкого змах,

Понад нею пролітає страх.

Мерехтить тисячолітній сон

В товщі черепів, мечів, корон,

Чаша горя повна крові вщерть,

В чорних тінях зачаїлась смерть.

Осідає віковічний пил

На нескінченні горбки могил,

Та дорогу до старих воріт

Ні один не оскверняє слід.

Потонув у безгомінні час,

Щезли відблиски могутніх рас,

Догорає, мов жарина, мить...

Тільки сива Таємниця спить...

...І день настав... І загриміла

З небес труба...

Здригнулась твердь, і в вись злетіла

Земля з горба.

Почувся дзвін часів забутих,

Глухий, сумний,

Мов звук проклять, в пітьмі закутих,

Похмурий, злий.

Розверзся камінь в скельній товщі,

Піднявся пил,

Замріли древні жовті мощі

В диму кадил.

І серед проклятих довіку

Страшних скарбів

Жахного гробу чорне віко

Померлий звів.

І покривало чарівниче

З лиця сповзло,

З-під нього з страхом, войовниче

Дивилось Зло.

По стінах тьмяно заряхтіла

Рунічна в’язь,

В зотлілу плоть земного тіла

Вернувся Князь

Щоби одержати корону

Від поколінь...

Над світом зла Армагеддону

Нависла тінь...

Планую я знайти скарби

Та де ж їх відшукати?

Можливо в лісі є вони,

А може біля хати?

У магазині, мабуть, є,

Можливо є у горах.

Не всім же ж Бог їх роздає.

Вони є у соборах…

А скарб цей ласка і любов,

Самого Господа прощення.

Не дасть нам согрішити знов

І подарує жить натхнення.

Червоне сонце поїдає тьму,

Заповнює пусту кімнату.

Скажи мені це все кому?

Виконуєш таємну мантру.

Земля горить, палає в небі

І все оце під дощ рясний,

Як ніби тут проїде в небі

Нещастя і туман густий.

Та ось стихія затихає,

Все заспокоюється вмить.

Та не надовго… Знов палає,

Але зеленим вже горить.

Я задаю питання світу:

«Яка і ще біда прийде?».

Ось так і почалося літо

Інтригу знову світу пряде.

Чи наяву, чи уві сні

Сміливо відкриваю двері –

Чомусь примарилось мені,

Що я вже був у цій оселі.

Стояли в акурат гроби,

Під ними імена та дати –

Лиш прізвище своє впиши

І можеш в той світ мандрувати.

Його Величність, сам Кощій,

Галантно вийшов привітатись:

«Шовк, бархат, стильний чи простий –

Зробіть, будь ласка, в книзі запис,

Свій телефон та на коли…» –

Із усмішкою вийшов тишком.

Я записався на роки

Ген уперед, так з ляку вийшло.

1. Балада про чекання.

Ти уміла чекати.

Росла, мов лоза,

біля тихих озер-озеречок,

ставків...

Говорила сама

і хотіла тобі щоб казав

хтось

слова чарівні...

Ти чекала

дощу, і вітрів, і снігів -

і міцніла лоза.

Пам'ятала, як дід різав десь краснотал,

Щоб міцних наплести кошикІв.

І чекала, коли прийде той,

хто вплете тебе

в долю свою

плавно й туго,

щоб міцно-преміцно,

щоб так,

як ніхто досі міцно не плів

(щоб любов як кристал!).

Ти уміла чекати.

Ловила південні вітри,

твої віти узимку

закутував іній густий.

І чекала,

а раптом примостить тобі до тонкої кори

Хтось гніздечко -

ремез чи дзвінкий соловій…

Ти була як весна,

Ти була як верба,

Ти була як вода...

Ти б змогла

змити греблю важку,

аби тільки в обійми до нього міцні!

І тоді б, як у Вербну неділю,

Зеленіла і квітла лоза -

Він кохати умів.

2. Сон.

дивиться

у дзеркальце

джерельце

у тому скельці

синіє ген озерце

а в нім

із мрій човенце

і я стою

на бе́резі

а в небі передгроззя

і ніби вже не човен

більш схоже на

ковчег

а в тім озерці

повінь

так синьо й срібно

і пахне вже дощем

крап-крап! ото і злива!!!

а біля мене близько

у бризках виблискує

фламінго

в намисті

з хризоліту

ми втішені

як діти

отой рожевий птах

і

я

на березі озерця

яке синіє в скельці...

...а що ж іще хотіти

до вранішньої кави

аби лиш

сни

цікаві

!

у ніч на Андрія

вона довго не спала

дякувала й плакала

плакала й дякувала

бо ніби й мала

усе що є у людей

чого достатньо

щоб жити

але просила любові

тієї про яку

нікому

лише йому

і небу

— Боже чи ж вимолю я колись

для себе любов

і чи достойна її буду?

тільки ти про це знаєш

тільки ти

в Андрія Первозваного

дозволь запитаю сьогодні

звідки прийде

любов моя

як її зватимуть

та чи скоро це станеться?

п’ять цибулин я поставила Боже

в стакан із водою

кожній дала ім’я

яка найпершою зазеленіє

з тим іменем чоловік

мене й сподобить

той і полюбить

Андрію-Андрію

не ставлю миску з водою під ліжко

не прошу мене нікого

через місток переводити

а лиш прошу у тій воді в таку ніч

змий з мене страхи й сумніви

провину й сором за те

що не достойна любові

мила моя мамочко

так хочу обіймів

теплих і ніжних

довгих приємних розмов

та історій

аби він тримав мої руки

обіймав ззаду

цілував шию та щоки

так

щоб аж сироти

на тілі вставали

чи й не торкався зовсім

а просто поруч був

дихав легко й протяжно

усміхався

й пестив поглядом

зцілював

і наповнював

своїм океаном очей

моє море

щоб аж у грудях пекло

від його присутності поруч

Святий Андрію

маю на тебе надію

прошу долі кращої

любові чистої та годящої

радості світлої

ночей особливих

очей глибоких і теплих

рук гарячих

звабливих

щоб любив і пестив

ніжив голубив

цілував мене в очі

у шию та губи

щоб його діти любили

коти і бродячі пси

Андрію

такого у Господа

попроси!

Я і сам би до ранку заснув, але то - дар людський.

Тож дивлюся на тебе з розетки, ти слухай і спи.

Я складу колискову з дощу, сяйва Місяця й мрій:

Я читав твої. Гарні. Взяли аж до самих цеглин…

Мій хазяїне, мешканцю, дяка тобі за ремонт,

(Під новими шпалерами стінка ще трохи свербить),

Та коли ж ти за свій, за свій внутрішній візьмешся фронт?

Серця тріщини також потрібно шпаклівкой змастить.

Я - суцільно-надійний, прощаючий, тихий, старий.

А ти - гострий, пихатий, скандальний, гіркий мов полин.

Через тебе від мене на зйомну пішов домовий.

В тебе з мене поїхали геть кудись жінка і син.

Нас з тобою з”єднала одна пуповина життя:

Я без тебе - захованка злиднів, відьом та примар,

Ти без мене під лавкою знайдеш швидке забуття.

Засинай, відпочинь, на світанку вручу тобі дар:

Мене Духи смартфонів навчили, як фокус робить,

Там замкне щось в контактах, і “трубка” сама подзвонить:

“То це ти мені? Я тобі?! Дивно… Вертайтесь! Пробач!

Я ніколи так більше!”- і скинеш, ховаючи плач.

… Далі буде, упевнений, жар - як уперше - обійм,

Сонце знову світитиме в вмите дощами вікно,

Мій хазяїне, мешканцю, друже, цінуй же свій дім,

Щоб здобуте й омріяне не розчинилося сном…

Пройтися калиновим мостом

Босоніж по лезу ножа,

Йти слідом за втомленим Сонцем,

Відчути, де світу межа...

Ти, випивши зварене зілля,

У лісі уже бозна-де

Шепочеш, що це божевілля...

Та серце до мене веде!

Ти йтимеш за мною по кладці

Над прірвою жахів і сліз,

Де відьми свої дикі танці

Заводять, злітаючи вниз!

Навколо палають червоні

І чорні пекельні вогні,

У битві звелися дракони,

Втомившись від світу брехні!

Я це вже пройшла - не боюся!

Вже стала на свіжу траву,

Роси вранці спрагло нап'юся

І яблуко з гілки зірву.

Чекатиму... Де ти, коханий?

Чи звіра страшного здолав?

Ти ставив на нього капкани,

А сам туди ледь не попав!

Тебе закликатиму, милий!

Прийди ти до мене, прийди!

Любов моя дасть тобі сили

І захист від світу біди!

Аромат щедрівки ще не зник –

Як дівки взялися ворожити.

І з-під печі виліз Домовик,

А Чаклун полює «нечуй-вітер».

Під подушку кину гребінець,

Заговір на долю мовлю вголос:

«Хай покличе заміж той мене.

Хто розчеше – Йванко чи Микола…»

Глянь, Дідух палає зі снопів,

До зірок летить жаринок зграя.

Той, хто одружитись не зумів,

Знов сватів до кралі засилає.

Під казковим маревом – хати,

Сніг блищить, як Місяць зір посіяв!

Доньку бога Лада богатир

Вирвав з лап бридких страшного Змія.

В парі йдуть Маланка з Василем

На веселі ігри молодечі.

Зникне в чарах світлих скверне й зле –

Бо у хату зайде Щедрий вечір.

«Добре Домовик Ваш зголоднів», –

Усміхнеться Місяць блідолиций.

Хатній дух дванадцяти вершків

В теплій хаті ласує гостинцем…

Так, все живе i дихає навколо:

Кохає, грає, часом, навiть, б'є.

Повiр, це не припинеться нiколи,

Той, хто iде, додолу не впаде.

Ти знав, що Грiм i Блискавка — це друзi,

Що мрiють про кохання день у день?

Коли вони у полi чи у лузi,

То чують серцем разом: Дзень-дзелень.

Ой, нi, не так... бо Блискавка це бачить,

А Грiм лиш ладен чути... От i все.

Здається  всiм, що разом вони, наче.

Насправдi ж, спiльне щастя свiт трясе.

Коли ти грiм, не варто говорити,

Якщо ти блискавка, прикрий руками цно;

Не треба на весь свiт кричати i любити,

Тихенько мрiй, щоб щастя не пiшло.

Вiдомо: Грiм i Блискавка єдинi!

Знаменно: вони рухають наш час!

Розумнi, сильнi, лагiднi i милi,

Нехай гроза обходить боком вас!

Коли крокую вулицями мiста

Посеред ночi в пошуку поживи,

Завжди пригадую ляльки iз тiста — 

Тi, що з тобою разом ми лiпили.

Я мрiяв про весiлля i родину,

Машину,  грошi i тебе з собою.

Лишити б тi думки в лиху годину...

Ти поряд, та насправдi — за стiною

Все в тебе ладно, лялька ти iз тiста!

Вiд твого смiху гидко й каламутно,

Душi моїй немає в тiлi мiсця, 

Менi з собою холодно i смутно.

Лише ляльки-потвори iз дитинства

До мене тягнуть перебитi ручки.

Скалiченi тiла — це мить безчинства.

Найбiльший злочин ти, яскрава сучко!

Коли доб'ю свою останню жертву,

Iз щелеп вирву зубки-намистинки,

Подякую за все красунi мертвiй.

Намисто ж подарую половинцi

Тiй, у якої бездоганне тiло,

Блискучi вчинки, надлюдська поряднiсть.

Кохатиму тебе в намистi бiлiм,

Хоча, навряд, побачу твою вдячнiсть.

У сукнi з рiзнобарвного волосся

Дiвчат невинних, що менi корились,

По вулицi гулятимеш ти боса,

Вважаючи, що все тобi наснилось.

Кожного вечора в темній пітьмі

Вогняний фенікс шумить при стіні.

Важко він диха, крила здійма,

Птахи гордої більше нема.

Червоне пір’я в сінях і на столі,

А вогню син фенікс зрахує дні земні.

Подивиться, як старець, тужно заспіва

Сумну ту дивну пісню, яких тепер нема.

І зітхне він полегко, до стелі підлетить,

Спокійний, безпристрасний крилами шумить.

Не знає більше смутку, не може і страждать,

Та й добрими словами його вже не пройнять.

І стомлений, стражденний ніжно закричить,

Погляне він на мене, і вниз, як спис, помчить.

Займеться він востаннє серед паперу зграй,

Зажевріють слова, злетять у сонця край.

Стихне все в кімнаті, потемніє дім,

Попіл засіріє, де вогонь був й дим.

Цього сумного вечора чую, у тіні

Вогняний фенікс родився в мені.

Хто показав тобі сюди дорогу?

Хіба не знаєш ти, що ліс цей згубний?

Веде у морок стежка ненадійна,

У ті місця, де владарює страх.

Старі дерева, сиві й незворушні,

Гіллям задушать сонячне проміння,

Вода холодна зі струмків грайливих

Сп’янить дурманом твою душу враз.

Краса навкруг манитиме ще далі,

У тиші ти відчуєш часу подих,

А схаменешся – буде надто пізно,

Бо жодна стежка не веде назад.

Тут кожен корінь пнеться вгору хижо,

Травою котиться чаклунський шепіт,

Лунає музика, журлива, щира,

Із потаємних лісових глибин.

Пронизує до серця гілки дотик,

У власних кроках чуєш голос смерті,

І божеволієш, бо раптом розумієш,

Що шепіт той складається в слова.

Тут на галявинах танцюють нявки,

Немов зірки, що щойно впали з неба,

І досі сяють, а чорти сміються

І грають на сопілках кістяних.

Як підійти наважишся до нявок,

То спів і танці – все одразу вщухне,

А ти потрапиш до чортів у лапи,

Ховайся, не ховайся – все дарма.

На світі білім десь настане ранок,

Розвіє морок і страхи притлумить,

Тебе, мій друже, вже ніхто не знайде,

Та стежка знову приведе когось.