Всі вірші

25.05.-03.07/2017

Ісусе, Ти Бог,

Ти Чоловік, Ти Чудотворець,

Ти - Спаситель,

Ти - символ перемог,

Свята Твоя Обитель!

Ісусе, Ти Світло світу,

Ти - Сіль землі,

Ти Альфа та Омега,

З Тобою не змарніти.

Ісусе, Ти знаєш серце,

Навіть так, я його не знаю,

Ти відчував усе, що відчуваю,

Нема нічого, що сховалося б від Тебе,

Ти відчував усі мої потреби

І тільки гіркоти гріха не пережив,

Той самий шлях й для мене покажи.

Пробач мене за те, що не смиренна,

За те, що поринаю я в буденність,

Що в ній часом про Тебе забуваю...

Чому ж тоді я плачу і ридаю?..

Ісусе, Ти є Вседержитель,

Володар й Власник всіх планет,

Ти найдорожчий, Ти мій Відкупитель,

З Тобою повнота, без Тебе лазарет.

Ісусе, Ти моя любов,

Тобі завжди бажаю я служити,

Як добре, що мене Ти віднайшов,

Хоч 99 мусив залишити...

Я вже Твоя

І так нутро радіє

Чи сонце, чи зоря,

Без Тебе я не вмію -

Сміятись, сумувати,

Не вмію жити...

З Тобою свято,

Без Тебе пустота,

Тобі, лише Тобі служити,

Нехай це буде вся моя мета!

​Допоки у Києві універсали і збори,

На обличчях військових запікається кров.

Професор у кріслі виписує долю,

А в полі на зміну іде Муравйов.

​Вчорашні студенти — сьогодні титани,

Лягають у сніг під гарматні пісні.

Ми тут зашиваємо кулями рани

Тієї країни, що марив у сні.

​А сніг цей, як скло, що впивається в груди,

Гвинтівка прилипла до змерзлих долонь.

Нас кинули в зуби червоній іруді,

І згасла в очах золота оболонь.

​Залізо гризе, розривають легені.

А в Києві дебати про "мирний союз".

Ми — м'ясо в зубах у залізної жмені,

Ми — смертний, останній, відчайдушний блюз.

​Не треба знамен! Нам би солі і хліба,

І пальців, що зможуть натиснуть гачок.

Ми падаєм в небо, мов вибита шиба,

Лишаючи смерті юнацький значок.

​Гризи нас, земле, холодним оскалом,

Поки історик гортає папір.

Ми стали для нації гострим запалом

І йдемо наосліп у чорний сибір.

І знову ти ступаєш на ті граблі,

Які тебе колись розбили вщент,

Які трапляються тобі не вперше,

І від яких ти більше не втечеш.

Та що робити коли душу розриває,

Коли не можеш вдіяти хоч щось,

Коли уже зв'язали тобі руки.

Шкода, ти не засвоїш й цей урок.

одкровенням співучої ранні,

я вікдрила тобі свої вади,

задихаючись від натхнення,

розпорошила кожен зі шрамів,

—

аби потім під шепіт клавіш,

вже не дати жодної ради.

вже не дати ні стону, ні крику.

мені ноти твоєї тиші

зкам'яніло звелись на заваді:

перепоною тисячі літер,

несказанним знедбалим словом

—

ти лишилася на папері,

непоборною німотою.

Ти подаруй мені дитинство

І щоб все було, як колись.

Не шаблі, ляльки і лінивство,

А старий, добрий, тихий ліс.

І не мультфільми по неділях,

І не свята десь раз на рік.

Я хочу жити в своїх мріях,

Які з'являлися щорік.

Ти подаруй мені дитинство,

В якім існує лунапарк.

Щоб я майбутнє материнство

Прожила тут не просто так.

"Баночка джина" чи хто?

Люди, кого ви обрали?

Поки на фронті вмирали

Нас затягнули в багно!

Вже не знаходжу я слів.

Ну і коли це скінчиться

І наш народ вже навчиться

Сам вибирати вождів?

"Карлсон" і "Алі-Баба" –

Це позивні чи клікухи?

Може ж поїхать кукуха!

Вам іще мало гробів?

"Баночка джина" чи хто?

Чоботи, блін, скороходи!

Що ви втнете ще народу?

Чи може це ще не дно?

Кажуть що геноцид це коли трагедії стають буденністю

На наше покоління випала чорна доля як антрацит і воно оповите буремністю.

Нам просто не дано, як йову прожити нормальне життя

Тому кожен з нас дається йобу по своєму і іде в укриття.

Кожного ранку ти прокидаєшся і відкриваєш вікно новин

Скачки цін на нафту, знову трубу пробило

В Харкові приліт кабу - десять людей убило.

Гортаєш далі

Ти просто дивишся верхівку

Меми, коти.

У києві знищена багатоповерхівка

Кладеш телефон, стає наче норм

Нарізаючи кришиш батон

Це стає не новиною року в тупо фоновим шумом

Пробігаючим між відосів тік току

Ще однією темою в розмові з кумом

Проєктують вікна району

Лампове інше життя.

Посмішки, посуд, «не забудь полить квіти»,

Ніжний дотик його до плеча.

Дзеркалиться завтра.

Начищене зранку для неї взуття.

Попри шаленість історій — крок за кроком.

Поруч. Дбайливо. Щодня.

Морозець-Морозець,

Не щипай за морозець!

Морозець-Морозець -

Бравий молодець!

Всіх морозив навпростець,

Перетворив на холодець.

Змерз у полі горобець,

Бо надворі -

Морозець!

І знову жовте листя на арені,

А під ногами мокрий тротуар.

Тугих каштанів повно у кишенях,

Проміння струменіє з-поміж хмар.

Осиротіла музика природи

Ховає смуток у густий туман,

Немає більшої, ніж осінь, нагороди,

Що сипле золото у висохлий фонтан.

Шепоче вітер: «Почекай ще трохи!»

Та йде в минуле втомлена природа...

Ступає по землі повільним кроком

Осінній вечір і стиха на сходах.

Лиху не личить лихая година

Лиса прогнала та дивна дитина

Лиху дитину тепер не дістати

Лиса прогнала його власна мати

Лиху годину мені нагадала

Лиса ворожка лису сказала

Лиху любов тобі не видати

Лиса прогнала його власна мати

Лиху чортиху зустрів на дорозі

Лиса лишила мене на порозі

Лиху тепер не дістати тебе

Лиса дитина шукає мене

Лиху плюю я в лице на морозі

Лиса догнала мене у дорозі

Лиху вже близько, дістане тебе

Лиса дитина шукає мене

Ти з’явився — і світ зацвів,

Немов весна прийшла неждано.

Я гублюсь у погляді твоїм,

Де стільки тепла, і все — незнано.

Адже я сама не знаю,

Чи в тебе закохана я,

Чи це проста симпатія,

Чи кохання — мов весняна злива своя.

І тебе я теж не можу я зрозуміти —

Чи це просто твої жарти,

Чи справжні почуття сповиті

В усмішку тиху, в погляд м’який і впертий.

Ти кажеш слова — і серце тремтить,

Мов квітка під подихом раннього вітру.

І хоч не збагну, що між нами лежить, —

Та хочу лиш поруч бути щомиті.

Як мені боляче не бувало —

Я все одно піднімалась знов.

Хоч серце плакало і стогнало,

Та в ньому жила любов.

Я йду вперед крізь бурі й втрати,

Крізь тінь, що падає з дощів.

Мене не зламати, не спиняти —

У серці тисяча вогнів.

Скільки мені не робили болю,

Я не зрадила серця свого,

Не втратила віри й тепла.

Бо навіть після усього

Я лишаюсь така, як була

Я вмію прощати, навіть тоді,

Коли все всередині згорає.

Бо знаю — добро переможе завжди,

І світло мене захищає.

Хай доля мене ще випробує,

Хай сипле сіль на мої рани.

Я вистою, бо серце чує —

Моя сила нездоланна.

Я так люблю Україну, як мак червону,

Як світлу зірку у ніч безсонну.

Вона мені пісня, вона мені край,

Її не зречуся — люби і тримай.

Люблю її ниви, широкі простори,

Де жайвір підносить до неба узори.

Люблю її ріки, і ліс, і поля,

Це все — моя сила, це все — земля.

Я так люблю Україну, як сонце в небі,

Вона мені завжди потрібна й треба.

Я серцем обійму в годину біди,

І стану за неї — куди не піди.

Бо тут моя правда, бо тут моя мрія,

Бо тут моя віра, і сила, й надія.

Я так люблю Україну, як мак червону,

І пронесу цю любов крізь долю й втому.

Гуркоче гроза над полями й мостами,

Дим стелиться вниз, накриває світанок.

Я крок свій тримаю між кулем і снами,

Щоб знов віднайти твій ласкавий світанок.

Снаряди, мов зірки, палають вгорі,

Вони не здолають мого поривання.

У шепоті вітру й у нічній порі

Я чую твій голос — це крик сподівання.

Ти пахнеш домівкою, свіжим хлібом,

Твої теплі руки тримають мій страх.

І навіть коли світ згоряє під небом,

Любов — мій оберіг у холодних рядах.

Я вірю: прийде тиха година,

Де сплять гармати і мовкне гроза.

Ти вийдеш назустріч крізь поле без міни,

І змиє кохання з обличчя сльоза.

Нехай упаде ще сто раз цей світ,

Хай попіл закриє дорогу і небо,

Любов, мов вогонь, пробиває граніт —

Єдине безсмертне, що тримає нас, люба.

Відносини на відстані —

це тільки випробування твого серця,

чи готова ти його любити,

коли він поїде до себе в рідне місто.

Чи витримаєш тишу ночей,

де дзвінок — мов промінь надії,

чи збережеш у собі цей вогонь,

що розгорається навіть у мріях.

Бо справжнє кохання не гасне,

йому не страшні кілометри,

воно проростає у душі,

мов квітка крізь холодний вітер.

Тож якщо ти відчуваєш його

в кожному подиху й листі,

знай — відносини на відстані

це не кінець, а новий шлях до щастя.

В крові земля, понівечене тіло,

Лежить солдат він все віддав, що мав,

За свою землю, за свою країну,

Він грудью перед ворогом повстав.

І ось нема і плаче сива мати,

Вона молилася до Боженьки що-дня,

Щоб він зберіг життя ще юному солдату,

Не вийшло щось, солдата вже нема.

Всі скажуть доля, но не тая мати

Яка чекала сина, та дарма.

І буде звинувачувати ката,

Усе своє зруйноване життя.

Ми не забудемо, ми будем пам'ятати,

І викарбуєм їхні імена,

Вони пішли країну захищати,

Поклали там вони своє життя!

Моє миле сонце перестало світити

І заховалось у думах своїх.

Хіба то так можна сильно хотіти

Тебе повернути у мріях моїх?

Моє синє небо й нахмурена грози

Зійдіть же до мене теплим дощем.

Нехай же твій сон не турбують морози,

Буду зігрівати тебе день за днем.

Ти чиста вода в самотній криниці,

Окликнись до мене ехом своїм.

Так хочу прижатись до твої ключиці.

Так хочу злитись з тілом твоїм.

Скринька впала, із ґудзиків вийшло шоу,

Намистина в щілині застрягла.

Повернувся! Нечутно в свій дім зайшов.

Непоголений, сивий, засмаглий.

Вони разом прожили дванадцять зим.

Рухи, жести, - все дуже звично.

Але перед очима не наче дим,

Що міняє його обличчя.

Шрам той самий на лобі, на зубі скол,

Той же погляд, що вже немало.

Тільки десь у зіниці малий прокол,

І півссвіту туди всмоктало.

Десь всередині дмухає хтось чужий,

Обгорілий, суворий, злісний...

І сама вона вижила - рік за три...

Друга спроба не зайва, звісно.

Приспимо всіх чортів, що живуть у душі,

Залікуємо разом рани.

І читатимо вголос твої вірші.

Познайомимося, коханий?

Про світ наповнений шаблонами,

Кажу на виперед усім,

Що думка має право жити,

Серед буденних днів моїх.

У нас є право говорити!

Доводить свою правоту!

Не в всіх речах будемо вірні!

Та слово має право жить!

Не раз в словах знайомих,

Ми чуєм супереч собі,

Що завжди правдо вірим,

У дійсність слів своїх.

Задуматись на хвильку -

«Чи то правда?»

Чому думки різняться мимохіть?

Чи може варто інколи послухати,

Слова товаришів своїх?

Співставити ідеї наших дум.

Знайшовши цілісний підхід,

Отримаєш картину -

Розуміння усіх слів.

Щоб розум свій не обманути,

Навчися пізнавати світ!

Щоб не залишитись в омані,

Невірних дум від ворогів.

Ти маєш право говорити!

Маєш слово, маєш час.

Та все що треба розуміти -

Моє й твоє для нас буває різне враз.

“INREYA”

3.11.23

Серед віків покритих темнотою.

Серед затьмарених полів.

Заграли струни в серці тьми земної.

Завісами закритих дум моїх.

Знедолені, знесилені замети,

Кружляли вихором в мені.

Забуті задуми і мрії,

Чекали десь там вдалині.

Пробитий, злитий плин садів.

Зарослий непотрібними рядами.

Пробився в терни дум моїх,

Ще не полишених дій-марень.

Ми сліпо йдемо навмання,

Туди де час ще не прилинув.

Там вічні будуть наші сни,

Що збудуться з туману чарів.

У вірі криється буття.

У своїй силі, у могутності досягнень.

Повірити у значимість життя.

Що завжди приведе до дії.

“INREYA”

17.10.23

На картині дерев і людей мало.

У пісні тій. Не ті слова підібрані.

А у книзі тій! Взагалі кінець не правильний.

І вірш той не римований.

Що ж із ними таке? Що ж вони такі не толкові!

Я ж знаю краще! І сам би краще написав!

Тільки ось..натхнення, Натхнення в мене не має! І взагалі я вам хто такий? Точно не письменник. Математик я! Ось де справжнє діло!

А ви! Перепишіть усе нормально!

Взяти та самому написати? Та я ж кажу! Я математик! Немає мені коли дурнею займатись.

Хоча.. Та легко!

Все щось не те..

Не письменник я і не поет. І нот я не знаю..

Що ж я там напишу?

Добре! Вибачте! Не правий був я! Не буду я більше судити за те, у чому я не розбираюсь.

Хтось стукає у двері

Я питаю:

— хто там?

— я – ненависть. — відповідають по ту сторону.

— Іди звідси, тобі сюди не можна. – Кажу вже я, та розвертаюсь.

А тоді лунає ті два слова «а пам'ятаєш?» і починається лічба.

І якби не хотів, я слухаю, мимоволі відкриваючи.

Я впускаю ненависть, з нею ми уже на ти.

Вона ходить по моєму домі, розбиваючи, ламаючи усе на друзки, а я кажу: «так і треба» бо інакше і не знаю – не навчили.

Я виню себе у всьому, проклинаю відображення у дзеркалі – бачу там химеру.

Але мимоволі згадую ті дні, де колись гасав по полю і не думав про майбутнє...

І не думав про наслідки.

Тоді ненависть огортає мене й шепоче те, що я вже знаю, і про те, що не хотів би й чути.

Чи можу щось зробити?– ні.

Чи достойний я чогось? – ні.

Не достойний, не вартий, найгірший.

А через відчинені вже двері, заходить і вина, яка хапає за горло, не боючись задушити. І не вирвешся – тримають надто міцно.

Та чи є вже сенс? Коли ти й сам того бажаєш, коли на кожне бридке слово, відповідаєш тихим «так» і « я слабак».

Скрізь, куди б я не пішли, вона була зі мною...

Слідувала крок-у-крок

Дихала у спину

Обплітала наші тіні

І я дійсно відчували її гарячий подих на моїй шиї...

Навіть біжучи, я не віддалялись від неї ні на міліметр

Вона – історія

Історія свободи і неволі нашої країни

Історія кожного із нас

Тікай не тікай, а вона завжди буде, бо ми – теж історія

В спомин про ті літні дні

Я хотів посвятити тобі вірш

Але я десь загубив весь талант

Не можу підібрати правильні слова

Скласти все у риму...

Я хотів би заспівати якусь гарненьку пісню

Та от біда, не маю я гітари

А якби й була, не маю голосу...

Я хотів би просто побути з тобою

Під літнім сонцем, десь на березі моря

Мовчати і любити. Любити і мовчати. Плакати.

Плакати й згадувати ті моменти, коли думав що щасливий

Коли думав що це все буде вічність, що і спогади жити будуть вічно у твоєму серці.

Та от біда, нічого вже не пам'ятаю я.

Спогади змила вчорашня хвиля подій, що назавжди змінила нас.

Вчорашні діти, що бачили найгірше

Коли ж настане спокій наш?

Щоб врешті решт, ми знову стояли тут, біля моря, і просто мовчали.

Знаєш, інколи мовчання каже куди більше, ніж слова.

Це мовчання я присвячую тобі.

День що, мабуть, ніколи не настане вже.

Я йду з тобою у пітьму

Або ж я йду від тебе

Я не знаю точно.

Та все до тебе думка лине.

Тут, на гучній вулиці, ми з тобою зустрічались кожен день.

А там, на березі водойми, ми з тобою усміхались.

Та все ж, до тебе думка лине.

І я знову в спогадах тих днів літаю...

І жоден звук нам не завадить

Тільки ми і наші жарти

Я йду від тебе у пітьму...

Тепер не має нас.

Та спогади живуть в мені

Спогади проникнули у стіни тих довгеньких вулиць.

І я ідучи по них, зовсім не чую ті всі звуки – захоплююсь атмосферою минулих днів.

Все не так погано ні

Щоб там не було, я щаслива жити тут і зараз

Спогади лиш мить, які колись забуду.

мені боляче тримати тремтяче серце,

і закривати руками шокуюче обличчя.

невідомо, що трапляється у світі,

коли мої очі виливають криваві фонтани,

але що памʼятаю точно, це свій образ у воді океану.

я уявляю твої жахіття,

і мої жалюгідні молитви,

але знаєш чи ти, про мої 9 колів пекла?

перехід з рая в темінь, це сон,

що ще мені не снився.

я бачу твої слова, і чую цю не правду,

це в цьому є твоя потреба посміятись?

я не слухаю порад, і не даю їх

коли просять.

я не вмію жити без перешкод,

без сертифікату на складне життя,

але втома - це повітря свіжого ковток,

коли знову хочу лягти спати.

я не слухаю навіть власних думок,

що вже казати за чужі обличчя.

я слідкую за подіями в газетах,

за красивими жінками у беретах,

за чоловіками у костюмах,

і співаків з веселими піснями,

мріячи, хоть раз із ними на сцені стати.

мене не відволікає шум дощів,

або гавкіт собак з-за двору,

я пишу із них власні мелодії сумні,

щоб перечитувати самій собі,

аби не плакать знову.

хочу десь себе знайти, не знаючи

ще де знаходжусь.

наче на території зимній, але

серед галактик знову.

голова все більш пустіє,

або пʼяніє більше.

я пʼю алкоголь тільки тоді,

коли тіло ломить від турбот,

тисячі питань ламають мозок.

але все одно мені на тисячі робот,

на які я не потраплю потім.

знати правду мені легше,

щоб не потрапить у облогу.

але чи готовий ти, почути це від

мене знову?

але ти тільки скажи, і я пропаду

надовго.

мені боляче тримати тремтяче серце,

і закривати руками шокуюче обличчя.

невідомо, що трапляється у світі,

коли мої очі виливають криваві фонтани,

але що памʼятаю точно, це свій образ у воді океану.

я уявляю твої жахіття,

і мої жалюгідні молитви,

але знаєш чи ти, про мої 9 колів пекла?

перехід з рая в темінь, це сон,

що ще мені не снився.

я бачу твої слова, і чую цю не правду,

це в цьому є твоя потреба посміятись?

я не слухаю порад, і не даю їх

коли просять.

я не вмію жити без перешкод,

без сертифікату на складне життя,

але втома - це повітря свіжого ковток,

коли знову хочу лягти спати.

я не слухаю навіть власних думок,

що вже казати за чужі обличчя.

я слідкую за подіями в газетах,

за красивими жінками у беретах,

за чоловіками у костюмах,

і співаків з веселими піснями,

мріячи, хоть раз із ними на сцені стати.

мене не відволікає шум дощів,

або гавкіт собак з-за двору,

я пишу із них власні мелодії сумні,

щоб перечитувати самій собі,

аби не плакать знову.

хочу десь себе знайти, не знаючи

ще де знаходжусь.

наче на території зимній, але

серед галактик знову.

голова все більш пустіє,

або пʼяніє більше.

я пʼю алкоголь тільки тоді,

коли тіло ломить від турбот,

тисячі питань ламають мозок.

але все одно мені на тисячі робот,

на які я не потраплю потім.

знати правду мені легше,

щоб не потрапить у облогу.

але чи готовий ти, почути це від

мене знову?

але ти тільки скажи, і я пропаду

надовго.

Весело помирать від кулі,

Хіба не так, товариш Фулі?

Хіба не ви ховали трупи в мальви

Хіба не ви казали йти воювати в Дальви?

Ви комуніст, рашист, нацист?

Чи все ж мерзотніший садист?

Нам ще з раннього дитинства повторяли — мозок не система

А лиш " праблємная ділєма",

Й що вмерти за владу героїчно

Хоча на мою думку доволі архаїчно

10.07.2025

17.07. -04.08

Вони все думають:

Що? Кому? Хто винен?

Все ділять, розділяють і деруть.

В той самий час стирається людина,

З лиця землі.

Цілі народи у небуття ідуть?

Забуті істини, серця закриті.

Егоцентризм панує над розсудливість.

Усі закони так задумані й розмиті –

Всього лише людська премудрість,

Щоб обирати бідака і перехожого,

Щоб сироту загнати у тупик,

Нема ні натяку у них закону Божого –

Усе для того, щоб народ наш зник.

Ідуть у прірву, тягнуть всіх туди,

Сліпі проводирі сліпих,

Спраглі істини – джерельної води,

Повсюди чується смертельний хрип.

Ніхто ж не кається, людям все байдуже,

Молитву забувають й спілкування

І від безвиході впадають в крайнощі,

На завтра відкладають покаяння.

Завтра непевне є – сьогодні я живу

І лиш сьогодні можу я змінитись,

І житиму коли Ім’я Господнє призову,

І в вічності з Ним буду жити,

І не страшні мені події Всесвіту,

Хоч як би він смертельно не хворів,

Коли приклонлю я серце моє Христу,

Воскрес Ісус й мене звільнив.

Смерть переможена, з Богом нема страху,

Хай там які новини та інсайди,

Бог Є живий, я з Ним живу

Лише у Бозі мир і прощення я знайду.

Все почалось десь за 200 літ

З кончених ідей виблядків-еліт

Схотілось ханам, царям та іншим

Зробити світ людей ще більшим

Побудували космічний корабель

Що був для людства, як мотель

І полетіли шукать планету

Що людство перетворить в "іхнюю сістєму"

У солдата й шахтаря є тіло

Ну а, що тіло без діла?

Треба трупів настрілять

Щоб каміння напилять

Треба тіло берегти,

Бо воно суспільна власність,

Де вимірюють камінням вашу пане боєздатність

Ще пройде війни 5 років

Й Сосюра ляже сред окопів

Й Згадає рідную з планет

Й побачить у руці хребет

"як люблю я рідний край

І в щастя мить і у негоду!

Дунай, Дунаю мій, Дунай,

Ти у піснях мого народу."

1-9-33

Поховали Хвильового

Й комуняки Лялового

змушують все красиво описать

Й признання комунізму підписать

"Всіх панів до ‘дної ями,

Буржуїв за буржуями

Будем, будем бить!

Будем, будем бить!"

1-9-9-one

І чого варті системи?

Якщо знищено едеми?

І з'явились більш дилеми

Де взять їжу? Це проблеми

Що вам зробить дикий звір

Якщо його впустити в рідний двір

Невже він дасть вам договір?

Чи вам треба романтичний твір?

Життя моє тече в кінець.

Кінець чого? — питаю я.

Та ти мовчиш, бо ти не я.

Тобі ще жити, жити, жити...

Мені ж все нити, нити, нити...

Гаразд, скажу одного дня:

Се моя слабкість. Я це я.

Людину тобі не змінити,

тоді чому ж тобі тужити?

Людина в пекло поспіша,

а я не я і я не я,

бо я вода, а ти тверда.

Водичку тобі не змінити,

а тій тебе все ж затупити

не важко було б, якби та

хотіла б того. Та вона

ступила б тебе і пішла.

Цикл життя, цикл буття.

Де ти рідка, де ти тверда,

як кремінь, камінь і скала;

де хліб усьому голова.

Таке життя, таке життя:

моє ниття, його виття.

І я все йду, а ти — скала,

бо я це я, а ти не я,

бо я душа, а ти тверда.

Спочатку у неї все добре,

А потім прибрала в квартирі;

Пофарбувала волосся в чорний

Під вибухи. Зранку, в чотири.

Спочатку вона сміється,

А потім вмирає від болю.

Весь світ проти неї, здається...

Заливається алкоголем.

Вже друзів давно не має

Бо слухати їх не хоче.

Стільки разів вмирала,

Що навіть не скаже точно.

Голос звучить на повторі,

Який їй і не належав.

Пише думки в телефоні,

Від нього уже залежна.

Більше вона не щаслива,

Не має твердого завтра.

Хоч і душею красива -

В житті лиш суцільна втрата.

І падає душа безсмертна

У тіло мертвого солдата

І я питаю свого брата

За що душа му у дарунок

Аби у муках помирати

Аби за нього плака мати

Від болю серце роздира

Його малій сестрі Катрині

За те що впав той у долині

За що питаю тебе я

А брат мій мудро відказав

Що смерть солдата не є втрата

А це лиш цифра автомата

Серійний номер 'го ся звільне

Піде до іншого хто стрільне

Того хто першого убив

А як не стрільне то помре

І той до третього піде

І будуть вони так ходити

Допоки будуть їх носити

Накази вищого крила

Ця відповідь мене збісила

То для чого здалась могила

Коли солдати помирають

А інші досі їх чекають

Не знають що він? як? і де?

А він у полі де-не-де

Лежить й чекає автомата

Аби забрали у солдата

Який чекав теж автомата

Який забрали у солдата

Але... се правда

Автомати

Не люди

Не вміють чекати

Не знають подвигів й ідей

Душа 'го мусит освятити

Щоб правду свою захистити

Бо коли ні, то без людей

Він є нікчемним механізмом

Який був створений для нас

Для правди, страху також свисту

Для волі і для долі ас

Тож брат правий був

Автомати

Навчилися у нас стріляти

А ми чекаємо ідей

Що прийдуть з кулею з грудей

І будуть нас за мати мати

А ми їх діти, а не мати

Ідей

Людей

Ідей

Людей

Народжуємо їх поколу

Вбиваємо усіх поколу

Ідей

Людей

Та без різниці

Усіх чекають у каплиці

Аби за столом пом'янути

І викинути автомати

Аби вже ніц не пам'ятати

Аби не чув як плака мати

Аби забув про автомати

На мить

Пішов я до свої хати

Пам

Пам

Не чую автомати

Тіні під небом у розквіті трав.

Чутливість — усмішка з минулого.

Перед прощанням — наостанок страх,

Як лист, що прагне сенсу глибокого.

Чутливість — мов на плечі печаль.

Спогад — у тутешній кімнаті.

У танці — самотність, у сонці — вуаль.

Ніч — під мотивом розрядки.

Чутливість і сентиментальні речення.

Із вітром весняним — немов у кіно.

Долоні вологі — велике значення.

Але на смак — стародавнє вино.

Чутливість — мов ранок на вустах.

Ім’я — на серветці замість прощання.

Краплі з вікна — мов рядки в листах.

Кожне — про тебе. Без запитання.

Ненависть сиплеться морським піском,

Жадає сліз або дірок від куль,

Що вилітають крижаним зітханням.

Та дотики гарячих рук чи звуків ніжних слів

Дають надію жити

Й не бачити, не чути марне.

Ти можеш дихати у телефон,

Допоки сльози течуть далі й далі,

Коли тебе послухає коханий тон

І скаже те, що вилікує рани.

Це не замінить допомоги лікаря,

Та зможе стати твоїм якорем надії,

Як клавіші на ноутбуці,

Що змінюють в потрібний час дві мови в одну дію.

Коли тебе послухає коханий тон,

Переживання вмить спадуть потужним градом,

Не забувай про посмішку ніколи,

Навіть коли кохання твоє - мара.