Всі вірші

І серед найяскравіших зірок ти будеш гаснути .

Твоя мрія лишиться десь в шафі .

Вона вже ніколи не збудеться .

А ти не живеш, а існуєш

Забудеться .

Твій біль проникає крізь жили .

Всіх тих хто любив, кого любив ти ¿

Тобою хто дихав, що збуджував, марив

Хто сни пропускав через тебе, недоспані ночі, скандали, бійки

Не чули ми сповідь сердечну

Не бачили сліз або каяття

Лиш знали що гаснеш, так тихо, повільно

Мов сонце що сходить, подумки знаючи

Що сходу більше ніколи не буде..

Депресія.. Вона буває різною.

У когось це каре посеред ночі;

(От би можна так біль обрізати

Щоби більше не мокли очі).

Хтось нафарбує губи фіолетовим,

Одягне сукню вперше за п'ять років.

У когось навпаки - коса заплетена,

Не на підборах - у кросівках кроки.

Хтось голосніше музику вмикає,

А хтось шукає себе в тиші.

Кожен по-своєму вмирає,

Сильніш болить - ступаєш вище.

Хтось у полях збира ромашки,

Світанки зустрічає в горах.

А інший - допиває пляшку

На узбережжі біля моря.

Комусь між люди треба вийти,

А інший ледве купить кави.

Комусь потрібно, щоб зігріли

Комусь - аби не зачіпали.

Депресія це не самотність;

Не завжди біль, та завжди мука.

Лягаючи на білу простинь -

В кайдани закували руки.

Увірватись в твій сон і зробити, аби боліло

Щоби ти зрозумів, як же важко в цей час мені.

Я тобі своє серце, свої мрії і тіло,

А ти просто залишив мене у вогні.

Стільки сказано слів, що достатньо уже для збірки,

Та чи треба тобі монолог пустої душі?..

Я втомилась від нашого «солодко-гірко»

Важко так зупинити сльози холодні ці.

Проклинаю той день, коли нас поєднала доля ...

Проклинаю себе, що повелась на погляд твій.

Якби мала тоді при собі якусь хоч зброю -

Зупинити ніхто би мене не зумів.

Роз'єднало життя нашу вічність у сотню пазлів.

Я почала палити. Та, зрештою, не зважай.

Так хотіла аби наші руки сплелися разом...

Я не прийду.

Забуду.

А ти пам'ятай ...

Він не твій, він ніколи тобі не належав

Ти для нього чергова ,, пуста ''.

Серед попелу довгих ночей бентежно

Не твої він цілує вуста.

У вас різні стежки, що ніколи не стануть одною

Не трави свою душу пустими листами.

Твоє серце навіки просякнуте болем -

Не зігрієшся там, куди кинули камінь.

Не шукай в ньому сенсу, він твоя випадкова помилка

Не присвячуй життя, він далеко не твій.

Залишилась одна безкінечна хвилина

Ти забудеш його, ну а він - знову твій.

Так жартує життя, розриваючи дикії рани

Вже втомилась від сліз, і кричати немає сил.

А скажи... Якби була тобі я кохана,

Через скільки ти душу мою би згубив?..

Він не твій. Він найбільша твоя помилка

Найболючіша втрата. Твій далекий чужий.

Скільки ж болі приносить із собою людина,

Що ніколи не мала статусу „мій“..

Давай уявімо на мить,

Що це написав був Шевченко:

"

"Борітеся - поборете!"

Послання кавказятам.

Не нам, не нам рєбята.

"

Відчуй же силу його слова!

Відчуй її своїм нутром!

Бо коли ні, то не здорова!

Твоя ідея про нарком!

Шевченку уже не писати.

Змирімся панове, прошу.

Нам час вже його поховати,

І душу впустити в мирý.

Шевченкове слово це правда!

Шевченкове слово - добро!

Шевченкове слово це то:

"

"Як умру..."

Та вмер вже, дідо!

Ну досить кричати ввісні!

Ми внуки твої, а не діти!

Бо діти померли, а ми...

"

От так ми ідемо по колу -

Від брата до брата сестри,

Читаєм Шевченкове слово,

Йому ж бо вже добре,

А ми...

А що ми, панове?

Питаю?

А що ви, панове?

Спите?

Прокиньтесь, прокиньтесь бла-га-ю!

Шевченко помер, а не ми!

Тож тіло його поховайно.

Щороку його поминаймо.

Але аж ніяк не кохаймо,

Бо не некрофіли є ми!

Ах!

Це ж я за себе говорю!

За вас я нічого не зна!

Гаразд, тоді нумо до бою!

Ну, як мінімум всі хто є за.

Не хочу здаватись я дивним.

Шевченко є геній, бігме!

Слова його ми повинні,

Вивчати разом з "АБВ".

Та все ж, будемо чесні:

Хто з вас читав Кобзаря?

Читав його від А до Я?

Я певен що одиниці,

Але є ж мільйон голосів,

Що кричить біля каплиці:

"Пророк він, їй богу,

Повір!"

Повірити слову пустому?

Чи крику отої товпи?

Це не поважати одному

Себе і своєї доби.

Читай Жадана - прославляй 'го!

Читаєш Забужко - кричи!

Читаєш Шевченка - прекрасно,

Але мені поясни:

Чому він для тебе є геній?

Чому ти його поважа?

Страну бо ж створив був нам ЛЕНІН,

Шевченко його ж є дитя.

Ти досі партійна особа?

Товарищу, пройдіть но сюди.

Бо маю я кілька вопросів

Стосовно вашóї доби.

Та все ж відійдім від абсурду.

Подивімося правді в глаза.

Візьмемо її за півкулі.

І зімкнемо наші вуста.

А правда кричить, що ґвалтують!

Їй хтось на підмогу спішить...

І так.

Ми осквернили ту правду,

Якою Тарас говорив.

Тож, пане, сядьте на лавку,

Відкрийте Кобзар і у мить,

Пізнаєте правду вселенську:

Хто брат нам, а хто є сестра;

Ким кат був і ким був Шевченко,

Про що говорили слова.

Я, закриваючи слово,

Повім вам вже під кінець:

Люблю я Шевченкове слово!

Повірте, я не засланець!

Люблю і кохаю я неньку!

Не бийте мене, що несу

Стовпи я несущі культури

Шевченко помер ж, а я... ну...

Час все тече,

а я — в могилі.

Душа моя в моїй квартирі

гуляє, губиться, шукає...

Чого? Вона сама не знає.

Знайшла! 3 гривні у пальто.

Та це не то! Це все не то!

Якби ж та знала, що шукає!..

О, чайник музиков заграє!

Душа моя не любить чаю;

душі моїй туди начхати —

того, щоб тіло омивати,

а потім його закопати.

Для чого? Я себе питаю.

Та відповіді теж не знаю.

Усе це дивно: весь цей сум,

усі ці сльози, крики, плач...

Не заздріть, люди, що я йду!

Сидіть і жуйте свій калач!

Світ без тебе в моїх очах втрачає фарби,

Світ без тебе - лише хруст сухих гілок,

покинуті пташками голі верби,

І біль у грудях, мов в серце загнаний кілок.

Я без тебе лиш процес дифузії молекул,

Я без тебе соматична система без нервів,

До моральної прірви наближений впритул,

Закований, немов у банці риб'ячих консервів.

Людство без тебе - зграя навіжених,

Суспільство втрачає останні моральні принципи,

Океан стає просто пійлом для прокажених,

а храми перетворюються в безмовні склепи.

Відчуття і слова втрачають своєї первісної сутності,

Мова зникає, коли нею не говорять про любов і страждання,

Та в них і немає жодної потреби за твоєї відсутності,

Адже саме ти і є кохання.

08.11.17

Якщо знайдеш час, хоча б хвилину,

Я завжди буду радий чути твій голос,

І ти щоб розповідала без упину,

Про вимушений порядок й невибагливий хаос.

Про дощ, що ріками стікає в океани,

Й про тварин, які у впадинах знайшли покій,

Про філософів, що буття скинули кайдани,

І їхні думи, що відобразилися в пам'яті людській.

Про свої страхи й побоювання смутні,

Про речі, що вже вийшли з обіходу,

Про втрачене минуле й зоряне майбутнє,

Й про духів, що в потойбіччя ніяк не знайдуть входу.

Я радий слухати балади про планети,

Легенди про життя і його сенс,

Домисли про те, що у всіх у шафах свої скелети,

Переконання про свій когнітивний дисонанс.

Ти, звісно, зайнята, не до мене, звісно,

А телефонна розмова віднімає дорогоцінний час,

Хоч повідомленням прийшли маленьку звістку,

Про те життя, що справжнє, без гримас.

Я все ж чекатиму на ту хвилинку,

Яку не знайдеш в своєму графіку, скоріш за все,

Виділи з годинника хоча б одну піщинку,

Адже ти знайшла час, для того щоб розбити серце.

30 грудня 2014

Виноградні грони створюють рятівну тінь

Від спеки, що розливається над берегом,

Скупчення людей із різних поколінь

Слугують для мене від тебе оберегом.

Ти була однією із тих,

Заради кого в кров збиваються коліна,

Заради кого на хрестах розпинають святих,

Чиє ім'я лунає із вуст вмираючого воїна.

Віддавав тобі себе повністю,

Своє серце і кровоносну систему до останньої артерії.

Ти випила все, і я, зі своєю наївністю,

Залишився сам на руїнах недобудованої імперії.

Дістаючи з пам'яті ядовиті занози,

Я поїхав, зібравши в кулак всю свою волю.

На березі моря, безмежного, як моя печаль, солоного, мов сльози,

Я поза межами твоєї досяжності, поза межами болю.

12.08.16

Забери мене в свій ніжний полон,

Навчи бачити речі твоїми очами,

І я порушу будь-який закон,

Якби бути з тобою холодними ночами.

Заховай мене від сірості буднів

В свої думки і сни веселкові,

Розчинюсь в них до кінця днів,

І знаю, що ці рішення безпомилкові.

Розкажи мені всі свої відчуття,

Коли з головою поринаєш у тишу,

Розповідай про власні почуття,

Кожну деталь, навіть, найдрібнішу.

Хочу я знаходитись там де й ти,

Адже біля тебе кольори яскравіші,

Тією ж самою дорогою йти,

В будь-яку сторону, навіть де гірше.

Ти хотів бути найвищим за все,

Як водоспад, що носить ім'я пілота,

Але ти комаха, що весь час несе

Свою карму від болота до болота.

Ти хотів показати всім свою міць,

Мов Коллос величавий, що на Родосі,

Та з гуркотом голосно, наче сотні дзвіниць

Впав під ноги й лежиш у своєму хаосі.

Думав, що зносиш все на своєму шляху,

Немов неспинний метеорит в вогняній сфері,

Але ти просто краплина в пустелю суху,

Ти всього лише пил, і згораєш у атмосфері.

Мов Зевс Олімпійський велич й красу,

І позу на троні копіюєш так само.

Вже близький той час, коли впадеш у прірву часу,

А сидіти ти маєш не в кріслі, а в Гуантанамо.

Ти розумний і хитрий, як сам вважаєш,

Ти всіх переграв, це твоя істина єдина,

Скажу тобі те, про що ти може не знаєш,

Таких хитрунів голови висять у нас на стінах.

З тобою злі пси, ти хороший кінолог,

Натягав їх ні до кого жалю не відчувати.

Та пам'ятай, що для тебе написаний некролог,

А на кожного звіра знайдуться сталеві грати.

04 грудня 2014

Очікувати дощу ввечері,

та думати про заплаву життя.

Жити на останніх крихтах

енергії, заряду, грошей, хліба.

Сподіватися, що весною буде краще,

а поки, просто існувати.

Вигадувати щодня вечерю

та нові рядки в щоденнику.

Змінити стиль кардинально,

бо старий канув у Лету.

Гризти насіння, просто аби

було чим зайняти руки.

Втупитись в прогноз погоди та

очікувати дощу ввечері.

01.05.2024

Перш ніж душі рятувати —

Врятуй спершу свою..!

А поки губиш її ти —

Погубиш і чужу...

Перед тим як говорити..:

“Я тебе люблю!” —

Полюби себе любого...

Полюби себе любу...

Я все ж такий

Я все ж такий —

Не зумію удавати тебе.

Скільки не ліпи —

Шедевром не бути собі.

Усі слова, сказані тобою,

Зостались правдою — твоєю правдою.

Де для мене місця вже нема,

У тій кімнаті — вічна тьма.

Я скажу стільки, скільки зумію,

Ти тільки не гнівайся, ти ж пророк,

Якому світ Божий шепоче,

Куди ступити найближчий крок.

Усі слова, сказані тобою,

Залишались правдою — тодішньою.

А мені що? Сонце світило?

Чи ти зійшов, принце небесний?

Листи зостались нерозгаданим знаком,

Поки хтось мотузку в’язав,

Тихо під ніс він пісню шептав —

І думав: куди ж тоді звернув,

Ту мить, той час —

Де бджола біля вулика гнулась,

Щоб нині покластися на голос,

Що шепотів: «Час — завжди лишається».

Ти душу мою вкрала —

Й сама того не знаєш.

Я кружляю навкруг Тебе,

Ти — як сонце, ясне сяєш.

Ти полонила настрій мій,

Вільно ним вправляєш.

Він, неначе твоя скрипка,

На якій Ти вправно граєш.

Ти вкрала моє серце,

Й цього теж не знаєш.

Ти — світ мій у пітьмі,

Мене жити заставляєш.

Ти спокій, й той відняла:

Біля Тебе червонію.

В мене наче списа вп'яли,

Від вроди твоєй знову млію.

Ти затьмарила мій розум,

Вільно жити перестав.

Зовсім того не помітив,

Як сам Тобі те все віддав.

Та я ніколи не жалкую,

Що те сам Тобі віддав,

Бо Ти дала мені взамін

Чого зроду я не мав.

Ти любові почуття мені подарувала,

Вони гріють в жорстокі холоди.

Я б радий був, якби Ти знала,

Та не знаю, як відреагуєш Ти.

Ти подарувала мені радість вічну,

Яку ніяк не взмозі приховати.

Кожен день тепер став неймовірним:

Тепер можу гори сизі подолати!

Завдяки Тобі у мене в очах світло,

Негатив відтоді взагалі не помічаю.

Тепер для мене завжди — миле літо,

Тепло життя безмежне відчуваю.

Біля Тебе вічно ллється дзвінкий сміх,

То я так голосно сміюся,

Й так сильно, що звалюся з ніг.

Однак я того не зовсім боюся.

Ось почав писати солодкі вірші,

І всі вони Тобі присвячені.

Щось прекрасне усередині знов маю,

Й цим, Марго, Тобі завдячую.

І як багато того ще,

Чого прагнув би сказати…

Але Тобі, напевно,

Цього краще не знати…

Мій лев, добрий ранок, маю сповідь для тебе

писав якось повільно, але встиг ледве-ледве

тільки обіцяй не сміятись, бо додаси мук

з того - що написав твій тупенький близнюк

я ненавиджу кожен рік регулярно хворіти

від відсутності запахів повільно дуріти

ненавиджу таблетки і сиропи ці пити

я боюсь дуже голок, але мушу терпіти

я ненавиджу це місто, бо воно сповнене болі

а ще - у цім небі не сяють зорі

сидіти б десь в лісі, а може й на морі

дивитися в небо, ці краєвиди просторі

я ненавиджу писати останні рядки у вірші

бо вони повинні бути краще, за все що них вище

ще й хочеш писати, все більше і більше

але - не спинеш сон, що підкрався у тиші

Будь ласка, обійми мене й прости,

Що я не та хто був потрібен,

Що серце віддала своє тобі,

Воно було для тебе тягарем,

Яка ж це прикрість.

Будь ласка, як підеш то повернись,

Збери мене і знову вщент розбий.

Віддай краплиночку своєї теплоти,

А потім холодом накрий

Та утечи.

Будь ласка, не забудь моє ім'я

І пам'ятай, як я любити вмію.

Чи ще полюбить хтось, як полюбила я?

Можливо так, ти цього варта,

Це без перебільшень.

Будь ласка, зникни із моїх думок,

Вони у більшості випадків ранять серце.

І пам'ять забери, бо що б там не було

Завжди твій образ в голові

І почуття такі неначе вперше.

Бабине літо, як спомин

дитинства-

Осені сонячні дні.

Вчора приснились твої

материнські

Руки ласкаві мені.

Ніби я босий по грядках ступаю.

Жайворонок в неба зліта.

Щиро радіємо сонцю

й врожаю-

Осінь прийшла золота.

Рідна матусю, найкраща у світі,

Ласками й жалем твоїми живу.

Ти мене правду навчила

любити.

Щиро, матусю, й тебе я люблю.

Виряджала мати у солдата сина

І дала суворий синові наказ:

«Іди, іди, сину, служу Україні,

Живим і здоровим вернися

назад».

Подивилась пильно в його

очі сині,

Враз перехрестила, рушничок

дала.

«Іди, іди, сину, служи Україні…»

І з очей упала матері сльоза.

Сивина волосся, як туман

в долині.

Вже морозну зиму змінила

весна.

«Іди, іди, сину, служи Україні,

Бо вона у тебе, синочку, одна».

Ось вже другу весну зацвіла

калина,

Зеленіє жито і цвітуть сади.

«Іди, іди, сину, служи Україні

І пиши частіше матері листи».

За село виходить тихо попід

тином,

Вже зʼявилися зморшки суму

і журби.

«Іди, іди, сину, служи Україні

Бережи кордони рідної землі».

Чекає солдата кохана дівчина,

Рушник вишиває, сидить край

вікна.

«Іди, іди, сину, служи

Україні,

Вона ж бо, як мати, у всіх

одна».

Вже десять весен промайнули

Злетіли в світ, як ті лелеки.

І непомітно роки юності минуть

Однім, веселими були, другім нелегкі.

Своя у кожного життєва доля

Дівчата народили, стали матусями.

І ви для мене вже не учні, вже батьки

З синами, дочками, коханими чоловіками.

І може ті мої поради в школі

Хоч інколи в житті вам корисне дали.

До кращого звернули ваші долі

До кращого вже на сьогодні привели.

Я вас учив життя робити

За вас переживав, за вас моливсь.

Пройшлося разом нам шкільні роки прожити.

Я вас учив і сам у вас учився.

За зустріч нашу келихи піднімем

Хай мирне сонце світиться над нами.

Щоб знову через десять весен

Ось тут, здоровими, зустрітися з вами.

Шелестіли хліба, Україна жила

прославляла козацьку звитягу.

Від сусіда, як завжди, біда прийшла

українці завжди памʼятають козацьку присягу.

Тривожним, церкви, дзвоном загули

сусід з мечем вривається до хати.

Батьки й сини на фронт пішли

козацьку волю й Україну захищати.

Зненацька в ніч, як Гітлер в ту війну

на мирну Україну підло налетіли.

Зустріти в Україні прийдешню весну,

та Київ захопить за пару днів хотіли.

Він думав Украіна на коліна стане

рашистів хлібом-сіллю буде зустрічати.

Та видно Україну знає він погано

прийшлось назад, з-під Києва тікати.

Сильніший ворог, ніде правди діти

та він загарбник, правда ця свята.

Та захищатись стали: дорослі й діти

взялись за зброю всі, прийшла біда.

Рабинею не стане Україна

Ми героїчно маємо рашистів бити.

Як заповів Кобзар, в сімʼї єдиній

українці ще мають довго жити.

Четвертий рік священної війни

і більшає знамен на кладовищах.

За батьківський поріг загинули вони

живі, свої знамена піднімають вище.

А поки над окопами лунає «Слава Україні!»

і на Європу ще надіється держава.

Стоять на фронті хлопці у строю єдинім

ми гордо кажемо про них «Героям слава!»

Тут навіть сонце сідає по-іншому,

Мрійливі стежки закуті плодами дерев,

Дороги пахнуть сушеними яблуками,

І немає лихих химер.

Молочні горіхи у схованці зелених лат

— Осінь пішли домами.

Затерши тисячі сторінок мап,

лише тут ми лишаємося нами.

Не заманять мене ані канадські авіалінії,

Ані Європи гонорливий стан,

Немає мені ішного місця у світі,

Ніж мій ріднесеньккий край.

Посивіла зброя:

Колоси лижуть поранене небо,

Відчайдушним поривом гніву

— Я вклоняюся Ользі,

На пам’ять роздерши коліна.

Гіркою сажею на вустах,

Дзеленчить розстріляне слово

— моя мова:

Мертва й Жива.

Народжена болісним ревом століть,

без спокуси розплат

— просто тихо собі спить

у моїх вухах.

Постаттю Магдалени

— я вірю, що буду перша!

Хто нарешті побачить як вона воскресла.

Коли читаєш, знай —

Я тут.

А може, там, а може, там,

Де добре нам, де добре нам.

Тебе я знати й знать не хтів,

Тебе я в собі загубив,

Тобі зробив велике горе,

Себе представив і у море.

Холодні хвилі омивають

Твою тугу в чужому краю.

Любоў ся бідкає в тобі,

Кохання вмерло увісні.

Вже личико твоє не плаче,

І руки твої не трясе,

Душа твоя померла наче,

А серце, як завжди, живе.

Очікувати дощу ввечері,

та думати про заплаву життя.

Жити на останніх крихтах

енергії, заряду, грошей, хліба.

Сподіватися, що весною буде краще,

а поки, просто існувати.

Вигадувати щодня вечерю

та нові рядки в щоденнику.

Змінити стиль кардинально,

бо старий канув у Лету.

Гризти насіння, просто аби

було чим зайняти руки.

Втупитись в прогноз погоди та

очікувати дощу ввечері.

01.05.2024

Цей веселун, кучерявий карапуз,

пішов на зміну, забувши стріли.

Та щойно нас побачив він удвох —

збагнув: тепер вони й не потрібні.

Бо в ту ж мить, коли побачила тебе,

коханнямер у світі похитнувся:

шкала сягнула знов своєї межі —

від почуттів, що майже спалахнули.

13.10.25

І дні проковзують, мов вітер між пальцями,

хвилини несуться в хитросплетіння ночей.

Біля ліжка чергує, сторожить тінь пам’яті, —

хитається світ мій у безодні речей.

Як приборкати думки, що течуть у пітьмі?

Як втихомирити страх, що болить у мені?

Як долю полагодити без ліків сумних, —

де ж той фахівець, що б так жити навчив?

Хапає життя ці хвилини без жалю,

і тихо, у схованці десь між роками,

шукає в розгалужених сотнях стежин

шляхи — підйом вічний у світ серед змін.

13.10.25

Образа важко лягає на плечі —

давить, стискає, затьмарює ночі.

Вповзає у сни, забирає повітря,

отруйною краплею звисає з вістря.

У темних, закритих куточках душі

блищить кристал болю в полоні тіні.

Цю крихітну ваду з себе дістану —

любов’ю й силою ніжно розплавлю.

Не будеш більше мною керувати —

я вільно дихати зможу почати,

розправлю крила, розімкну всі ланки —

з надією на краще зустрічати світанки.

11.10.25

Холодним подихом повіяла осінь,

змістила сонця гарячий промінь,

дерева вкрила палкими барвами,

та листя забрала, огорнула маревом.

Вітер шепоче хмарам: «Прощай!

Не снігу — дощу ти востаннє дай.

Закрутимо весело листя в повітрі —

нехай згадає свою зелень у квітні».

Земля вбере листки кольорові,

до снігу й криги стане готова.

Повітря прозоре, тонке, мов скло —

мороз вже біжить змінити тепло.

10.10.25