Всі вірші

Чому гудуть хрущі, як ясла повні?

Чому в саду влаштовують скандал?

Бо в цих комах амбіції нескромні,

А в яслах - сіно, а не шведський стіл!

Воли мовчать. Жують собі покірно,

Радіють, що господар дав вівса.

А хрущ гуде у вечорі граційно,

Бо манить хлопця вишня і краса!

Йому волають: "Куди ти преш, вусатий?

Лети у ясла, там лежить буряк!"

А хрущ у відповідь: "Я лечу кохати!

Я вам не віл, я - в небесах гуляк!"

(Ну добре, хай не гуляк, але ж літун від Бога!)

Нехай воли товстішають від корму,

А він - естет, гурман і хуліган!

Отак хрущі ламають звичну норму,

І Панас Мирний переписує роман.

27.05.26

натхненне величезною комахою, що влетіла у вікно

Вірш написаний суперспонтанно під впливом одноіменної пісні Garbage. Послухайте, вона того варта.

Краплі води цілуються на склі,

Самотні, холодні, тендітні, малі.

Ніч, розрізана світлом білим.

Я, дощ і машина є одним цілим.

Музика рве душу на шматки,

Педаль у підлогу — спроба втекти.

Пісня дощу і пісня мотору,

Сльози у серці і на склі прозорім.

Нікуди бігти — дорога назавжди,

Вона не врятує від хижої правди.

Злива у темряві, ніч обіймає,

Тіло останнє з коней витискає.

Ріки асфальту течуть піді мною,

В прірву несеться чорне каное.

Скоро обрив, невагомість, політ.

Очі закрити, і трек на repeat…

Тіні стіною приховують грішне,

Пристрасне, приспане, прибране Богом.

Скло за фіранкою трішечки трісне,

Місяць проявить забуте до того.

Шал обпікає, димиться спокуса,

Людство віками гріховне проносить.

Іклами палко лишають укуси

Двоє голодних свідомих дорослих.

Байдуже стало до ліжка Творцеві,

Секс регулюється тільки законом.

Темні та світлі, блакитні, рожеві:

Кориться любощам кожен невтомно.

Біблія каже любити й приймати,

Створені ми за подобою Бога.

Вищі судитимуть сховане в хаті,

Нам же судити немає для чого.

Грудень 2025 р.

P.S. Загляньте у коментарі — там буде посилання на декламацію🎧😉

Той, хто хоче піти, йде не видавши жодного звуку

Запакує в валізу все своє безнадійне життя.

Той, кому ти набрид, не простягне помочі руку

Тихо буде курити, не прийнявши твоє каяття.

Той, хто перегорів - не боїться болі розлуки

І не зрада уже, а просто людина не та.

Не тривожать думки, і самотність більше не мука.

Це не гордість, не сила. Лише простота..

Той, кого розтоптали - вже не вірить у щирість кохання

І не треба «хай буде, лише б не одна».

Та яким би болючим не було останнє зізнання -

Час лікує. Пройде. Завершиться війна.

Той, хто душу не гріє, не зігріє тобі навіть руки

Ви вже двоє чужих, безнадійно ковтаючі біль.

Якщо вслухатись - більше немає тих звуків,

Що звучали у серці, перед тим, як розсипати сіль.

Щоб я колись пила ще каву,

Як не іду я на забаву...

Усі вже сплять десь три години -

Овець рахую в ті хвилини.

І так лежу і сну немає,

Лиш вівці з голови тікають.

І довга ніч мене чекає....

Хай свині в небі політають😊

Чотирнадцятиповерхівка тягнеться в небо,

Бетонні плитки на площі у центрі.

А спогади яскраві ллються медом.

Про наші зустрічі в зеленому сквері.

Про гру в футбол на коробці біля школи,

Про розмови тихі на лавці в «дельфінах»,

Про гру у дворі, де кожен мав ролі,

Про танці на сцені в рідних мотивах.

Про концерт на День Міста з зірками країни,

Про походи маленькі до річки Шостки,

Про ті самі літні у «Світлому» зміни,

Про перші в навчанні важливі кроки.

Про окраєць теплого батону з «хлібзаводу»,

Про перегляд футболу в «палатці» гучній,

Про катання зі сніжної гірки йдучи додому,

Про ялинку на площі у сяйві вогнів.

Про вечірки на памʼятнику біля міськради,

Про навчання у коледжі, де був Кожедуб,

Про ті самі на «Бродвеї» яскраві паради,

Про поцілунки біля лікарні, де росте старий дуб.

Про басейн з освіжаючою водою,

Про батьківський дім у червоній «хрущовці»,

Про літні купання в «галяші» під зливою.

Про всі теплі спогади у рідній Шостці.

27.08.2025

Ангеліна Александренко

*слово «палатка» використано навмисно, щоб передати автентичний сенс цього слова у місті Шостка

Коли убивцю, так з тріумфом,

На червоній кровавій доріжці

Зустрічав «король бубновий»

З улесливістю й плесканням в долоні,

То навіть херувими з серафимами

Здригнулися на божому амвоні

І ореол упав зі Статуї Свободи.

і знов, і знов —

ні краплі жáлю —

дурну ту думку в голові плекаю.

твоя рука, твій погляд,

— фея —

ошатна, як завжди, оранжерея

сьогодні захотів прозріти:

дослухатись,

пригледітись сміливо.

...

як тільки з ока пелена спаде —

разóм з прозрінням сколихне презирство.

...

вуаль розвіється, мов дим,

грааль опиниться пустим.

на язиці — «та грець із ним»,

а, може, мовчки посидим?

давай не будемо про зле —

згадаєм море, знову, й все.

ми часто плутаєм реальність

із марним недосяжним сном.

а, може, все не так важливо —

і сенс ховається в смішному?

в тóму, як втомлено киваєш,

або ж як граюсь я з вогнем?

і часом відповідь проста —

усе на світі безсенсово,

коли взаємність не жадаєш,

і не плетеш дурні тенета.

коли не ждеш, не дорікаєш,

і між рядків без осуду — шукаєш —

а просто чай.

а просто вечір.

а просто —

тиша у ковток.

*

Дарував ти сьогодні світанок

Серед тиші морської води.

Потім ніжно проводив між чайок,

Що як я прилетіли сюди....

І між хвиль тих чудесних відчула

Я твою неповторну красу,

Що для мене здіймаєш ти з неба

Вже не першу, а соту зорю.

Бо ти робиш завжди навіть більше

Ніж потрібно, щоб щастя знайти,

Бо настільки ти є неймовірний,

Що я інколи заздрю собі.

І боялась комусь це сказати,

І дивилась кудись не туди,

Щоб так сильно тебе не чекати

Я ховалась в вечірній зорі.

А тепер я вже точно це знаю,

Що у мене є щастя людське.

І я щиро тебе лиш кохаю,

Відкриваючи разом земне.

Ранки ще сповнені сонцем.

Вечори вже затягнуті димом.

Літо почуває себе тут чужинцем

І поступається місцем своїм побратимам.

Щодня нам бракує денного світла.

Щоденно на цвинтарі додаються нові прапори.

Між хрестами атмосфера важка, але привітна.

Пам’яті тих, хто мовчить, ти говори.

Говори про свободу і зневагу,

Говори про тих, хто здався й пішов,

Говори про братів і сестер міць та відвагу,

Говори про страждання, говори про любов.

Говори, хай слова розганяють пітьму.

Нехай тебе чують померлі й живі.

Розповідай їм, що все має свою ціну,

Що всі життя і смерті завжди важливі.

Заради них будують мости й переправи,

Заради них руйнують вокзали й тисячолітні секвої,

Заради смерті формуються річкові заплави,

Заради життя виготовляють набої.

Останні дні літа. Аромат яблук і кавунів.

Листя ліниво починає жовтіти.

Заради минулого намагаємося підкорити свій гнів.

Заради майбутнього діти вчаться ходити.

31.08.20

Однієї холодної осінньої ночі,

Одразу після відбою повітряної тривоги,

Вона стискає руку йому і шепоче:

Якщо ми разом дочекаємося перемоги,

Якщо ракети оминуть нашу домівку,

Якщо дрони не долетять до нашого міста,

Якщо вибух не перетворить в снаряди бруківку,

Якщо гради не позбавлять наші життя змісту,

Хочу знову відчути власною шкірою сіль,

Котра залишається після морської води,

Помічати рухи тварин серед гір мимовіль

І на хрусткому снігу дітей розрізняти сліди.

Хочу слухати безтурботний пошум трави,

Бачити в небі лиш літаки, зірки і птахів,

Щоб обгортали мене не тривоги, а сонце й вітри,

Й спостерігати як пекло забирає наших катів.

Це якщо ми побачимо як тануть останні сніги,

Перетворюючись у річок широкі заплави,

Якщо збройні сили виведуть нас із цієї імли,

І навіки звільнять терени держави…

Він відчував порух її слів у своєму волоссі.

Знав, які вона, засинаючи, бачила кольори.

Смакував кожну вібрацію в її тихому голосі.

Та сказав лиш одне: не «якщо», а «коли».

01.11.22

Її очі мене пестять,

В погляді бажання.

Вони ніби страсне кажуть –

Візьми мене заміж,

Взнаєш про кохання.

Притисни до себе,

Щоб хрустіли кості,

Щоб серце заграло

А душа дівоча мліла,

Задоволена співала.

Візьми мене хлопче зараз,

Щоб не сумувала.

Я стояв та все вагався

Думав як ще вчора

В хаті, у світлиці,

З чарівною вдовицею

Доволі кохався.

А вона кричала злісно

Не спіши дурило

Та в екстазі, як та стерва,

По щокам плескала.

Отакі вони вдовиці

Їм і тричі мало.

Маленька кухня в квартирі минулого віку,

Ти, я і пляшка білого напівсолодкого,

Розмови до ранку з тобою про все на світі.

Ти кажеш: «Ми так постарішали, моя мила.

У тебе сиве волосся, у мене залисини.

Зморшки намалювали візирунки на шкірі,

А я памʼятаю нас ще молодими

і кохаю так само сильно в усій палітрі».

Я посміхнулась тобі, опустила очі,

Засоромилась як тоді, одинадцять років назад.

А сьогодні у нас весілля річниця,

І я щаслива, що обрала тебе у весняний листопад.

Ангеліна Александренко

17.05.2025

***

Подзвін і брязкіт. Залізні лещата,

ржавий ланцюг на стіні.

Кров на підлозі, на лицях, на шатах…

Cталь червоніє в вогні.

— Ну ж бо, зізнайся, ти, бісова потороч, —

князь озвіріло ревів,

— нащо хвороби каліцтва і пошесті

ти принесла у наш дім?

— Сина мого поховали ми вдосвіта —

хтось підітнув стремена.

Дочка моя, не чекатиме посагу —

трунок у чаші вина.

— Вбий її, вбий, — шепотіла княгиня.

Очі холодні й сухі,

кіптява білу вуаль почорнила,

помах нервовий руки.

В світлі червоного полум’я зблиснуло

сріблене лезо меча.

Кисті збіліли, кайданками стиснуті,

вогник надії зачах.

— Чорта прислужнице, віснице єресі!

Вже зачекалася сталь! —

князь закричав. — Ну ж бо, відьмо, сповідайся

— твій день розплати настав!

— В храмі з тобою були ми обвінчані, —

голос з вуст бранки луна.

— Богом клянуся, мій княже, не відьма я.

Відьма, мій княже, вона!

Помах меча — ледь помітний, поривчастий —

нитку життя перетнув.

Враз засміялась княгиня пронизливо,

князь мов збудився зі сну.

— Що ж ти, мій княже, забув, як удосвіта

ремені різав тугі?

Як отруїв, ти, вино в кубку поспіхом,

дочці своїй дорогій?

— Княже, забув же, що власну княгиню ти

сам прикував до стіни?

Що катував її поки не згинула,

коси палив у вогні?

— Чи вже забув, як мене, чортом свячену,

ти цілував уночі?

Доторк шовковий і шепіт гарячий,

стогін зліта в височінь…

— Плач же, мій княже, стенай же у відчаї —

ти ж бо родину прирік.

Бійся, мій княже, о бійся, бо відьма я!

І ти мій, княже, навік!

Що між нами? Це кохання?

Ти мовчиш. Твоє зітхання

Б’є по скронях, б’є по венах.

Ти розгублений, не певен.

Це мовчання рушить казку

І надію. Ця поразка

Нас ламає. Нас міняє

Ми за нею не встигаєм…

Довіряти, чи забути,

Я не знаю як нам бути.

Я не знаю як вчинити,

Двері може зачинити.

Чи впустити знову в душу.

Ця зневіра мене душить,

Вивертає все назовні.

Я чекаю. Міри повні.

(Грудень 2024 р.)

Ми поховали світло від кохання,

Ми отруїли наші почуття,

І крапля випита остання,

Немає в серці каяття…

Холодний погляд, замкнена душа,

Слова твої неначе з кришталю,

І біль у серці ніби від ножа,

Бо ти сказав: “ я більше не люблю”

В твоїх обіймах більше не тепло,

Твій поцілунок- крижана отрута,

Колись від тебе дах знесло,

А зараз брама льодом скута.

Ти зрадив - гірше ніж убив,

З небес до пекла за одну хвилину,

Мені здавалось ти мене любив,

Якби любив,то не покинув…

Вір не вір в мене, біль не омине

Я лиш сон, ти листок

Позабутий бог

Воля долі в чистім полі

Заплела в клубок

Встану вдосвіта, вип’ю досуха

Життєдайний сік

З голови до ніг

Павутинням снів я переплету

Стрінеш, та не ту

Наші діти оповиті пуповиною

Вкриті глиною

Первородний гріх їхній оберіг

Без упину все поглине

Аварія – страшне видовище.

Із тижня в тиждень в нерухомості

укутана у гіпс, як в коконі –

метелика крихка подоба.

Живе в мені, без мене, лютий біль.

Лежу – емоцій вибух на папір,

на полотно мазками викладу.

Ще позмагаємось – я сильна!

Но тільки вісімнадцять літ світань,

а ритм шалений танцю під ім'ям

Життя – спалити намагається.

Горітиму живцем! Не дамся!

Гіркий текіли присмак на губах,

втамує біль пекельний, позаяк

пробита цвяхами я дочиста…

Спаліть, коли за обрій зникну!

(Фріда Кало – мексиканська художниця)

Тримайте міцніше, руки не пускайте,

Безмірною владою, снами шкільними

В оманливі ночі мене підкоряйте.

Помилки не зроблю, бо знаю, за ними

Чигають безсмертні страхи та розплата.

Тримайте мене, величайте, бо інші

Побачити мають учительську владу

І славу, збагнути, що є куди гірші.

Любов'ю до вас променію невпинно,

Нитками прив'язана долі й неволі.

Здобуткам моїм віднайдеться причина,

Бо справді навчилась багато відколи

Взялись ви за ліпку сирої ще глини.

Тримайте за руки, куйовдіть волосся,

Хваліться творінням в етерах новинних,

Напоюйте спрагу, якщо вже так просять —

Фігурка, повірте, нізащо не проти.

Мені вистачає тих крапель сиропу,

Які вилітають із княжого рота.

Щаслива, коли на смиренних уроках

Радіє учитель у домі священнім,

Який називається школою пекла.

Для когось прокляття, для когось спасення

Для мене можливість любити відверто.

Захоплююсь вами та прошу прощення

За всі помилки, що робила раніше.

Моє ви натхнення, повчальне знамення,

Вкарбовуйте й далі стражданнями вміння.

Я ваша назавжди, пишайтеся мною,

Як витвором граней навчання мистецького.

Не чутиму криків, десь там за стіною,

Лише розбирайте свідомість на терції.

Служитиму завжди любові та школі,

Стинатиму помилки, втискаючи рани.

Як тільки, учитель, я буду готова,

Продовжу ваш труд ґвалтування знаннями.

У сяйві зірковому, вмита софітами

Зростала, злетіла із ваших долоней.

Впивалася правдою, страхом, невір'ями,

Плекала в осерді знедолений, кволий

Шматочок себе: не зацькований, вільний.

Прикована сутність так прагне на вихід,

Та бій виграє школярочка вірна —

Тримайте мене... Порятуйте невинних!

Бажаю науки та звільнення вами.

Домівка моя вже не пахне любов'ю.

Так хочеться затишку, рідної мами,

Обіймів її, розуміння, щоб знову

Будинком зростання назвала домівку.

Підтримки я хочу, не схвальних оцінок,

Та владу бере задоволена німка —

Тримайте учитель, бездушного свідка.

Січень 2024 р.

P.S. Вірш написаний, аби висвітлити проблематику насильства над дітьми. Воно не обмежується фізичною кривдою. Іноді психологічне насильство нічим не легше. Вибрав школу, як локацію, адже чимало батьків думають, що їхнє головне завдання — відправити дитину до навчального закладу, а там уже її всьому навчать. Проте це може мати страшні наслідки. Школярі легко піддаються сторонньому впливу і можуть виникнути внутрішні конфлікти, з якими дитя саме не впорається. Не забувайте про роботу кваліфікованих дитячих психотерапевтів. Якщо самі не знаєте як діяти, краще звернутися до спеціалістів. У цьому нема нічого соромного чи неправильного. Ви дбаєте про свою дитину, а це — найважливіше. Не можна ігнорувати психологічний стан дитини! Обов'язки батьків не обмежуються матеріальним добробутом дітей. Насамперед маленькі люди хочуть спілкування, розуміння та підтримки. Важливо налагодити зв'язок із ними та постійно підтримувати його, щоби в разі чого, дитина знала, що її не відштовхнуть, а зрозуміють та допоможуть. Бережіть себе та своїх ще таких вразливих ангелочків❤️

Посеред мороку й біди зродила діва сонце.

Всі спраглі мчали до води, остуджені тягнули руки.

Всміхнулось коло променисте — ява, може й сон це,

Знедолені вклонилися, здіймаючи клуби пилюки.

Ягнята гріють спляче сонце, колискова лине,

Гінці крилаті всесвіт сповіщають, сніг вкриває стежі.

Комусь розрада, іншим — смертний вирок, бо величне

Малятко всім воздасть по справах, як рекли колись предтечі.

Вечірня зірка шлях очам у мороку торує,

Скликає пастухів — уродини ж у дива сонцеликого.

Фальшивий цар у пошуках імперію ґвалтує,

Три східних леви тихо поклонилися Христу великому.

Літа минули, сонце підросло, пізнало муки,

Висіло на гріховному стовпі розп'ятим і воскресло.

Багато прагнули його з небес униз стягнути,

Але згоріли, бо брехня не стре з душі знамено хресне.

Історія не щезла, вірою пульсує в грудях,

Століттями несе правдиве сяйво серед ночі світу.

Безсмертне сонце ще не розчароване у людях,

Воно продовжує палати щедрим непоборним світлом.

Тисячоліттями зоря нагадує про сонце,

Усіх мандрівників веде крізь терни до його основи.

Блискучий промінь розітне мечем кошмар і сон цей

Надією здолає, щоб родилось коло знову й знову.

Христос народився!

Грудень 2024 р.

Як стану Часом, зупинюсь —

У миті щастя для щасливих,

В години горя — я промчусь —

Так швидко, як оте можливо.

Я стану Простором для всіх —

Хто має в цьому, цю потребу,

А для катів, та інших бід,

Я стану пеклом — теж так треба.

Я стану Світлом для живих,

І Темінню, для тих — кого немає,

Я буду Пам'яттю вогнів,

І Забуттям, що в темряві чекає...

Пещу бруньки, набубнілі на сонці,

Зон ерогенних торкаюсь твоїх.

Птаством шаленим здіймаються сотні

Вирів блаженства у кроні між ніг.

Зціджую сік, прокусивши до крові,

Гладжу подушками пальців вуста.

Ти пелюстками прийняти готова

Ніжні цілунки, віддавши нектар.

Креслиш серця на вишневому гіллі.

Бджолами в'ються в волоссі слова.

Губи вкривають цілунки промінні,

Повінню змила річний перевал.

Наче й не було розлуки снігами,

Оком палючим і листям шорстким.

Місяці три уділили стожари,

Щоб огорнутись у зелень-блакить.

(Квітень 2024 р.)

Ось субота – дочекались.

Пішака на ринок пхались.

А на ринку є усе:

і дешеве й дороге…

Вибирай собі своє,

хто на за скільки те здійме.

Походили, подивились,

провіанту прикупили:

молочка, медок, сметани,

сиру, зелені, грибами –

розжились, доклали кофе

і зібрались вже додому...

Та уздріла жінка –

когута на ринку.

Жирненький, свіженький,

як колись у неньки.

Стала тітоньку вмовляти –

може вдасться сторгуватись.

Чоловік учувши вартість

ухопивсь за груди раптом,

зціпив зуби, здійняв пальця –

і стоїть, як цап на ланці.

Очі пломенем горять –

враз знесе базарний ряд.

– Нащо тобі та пташина? –

шепче голосом розбитим.

–За такі шалені гроші,

купиш кофточку в горошок.

Подивись, там одні кості!

Дарма що три кила з хвостом.

Жінка очі закотила,

подумки з ним говорила:

«Ой, ця днина вже не мила.

Як підеш на цей базар,

з чоловіком по товар,

то наслухаєшся всяко.

Хай би шляк його потрафив!

Буде рахувати, нити,

над копійочкою скніти.

Голова немов баняк

від тих слів. Та як не як,

чоловіка треба слухать,

хоч і їздить він по вухах.

Щоб не дай бог розізлити,

він нервовий. Дай ня жити!»

– Гроші ти не витрачай,

будем економить: чай

із варенням своїм пити,

кашу манну й гречку їсти.

Жінка слухала, зітхала,

на дурню відповідала;

– Ну а м'ясо, де візьметься?

Чи саме до нас приб’ється?

Зирк – воно вже на полиці,

а ще ліпше – на язиці!

Що за день, що за субота?

Ніц спокою… от гризота.

Ліпше б на диван упав,

чим отут, отак, страждав!

Ой, як трудно з чоловіком

розмовляти на тім ринку.

– Хай би той когут летів... –

далі він своє завів.

– Холодець, не буду їсти!

Ліпше сухарі погризти!

Думав мовчки: «Як посміла,

витрачати гроші сміло!

Ліпше хай лежать укупці,

ніж пустити в свою дубцю.

То не жінка, а машина,

і програма в ній грабіжна.

Треба ж було спозаранку

тому птаху в око впасти.

Розігнав би всіх без жалю,

щоб дружину не впіймали

на заманливий гачок,

що зоветься «кокошок».