Перший день народженя в Берліні

Ніколаусу здається, він божеволіє. Вночі в порожніх кімнатах лунають шарудіння, човгання, двері скриплять, а предмети мігрують: ще вчора він ставив вазу з цукерками на стіл у кухні, а сьогодні вона чомусь на печі, і вся кахля в шоколадних потьоках.

Бабуся говорила, таке буває, якщо в будинку заводиться «галасливий дух». Потрібно покликати священика і не скупитися з оплатою. Але Ніколаус знає: за таких, як він, молитися заборонено. Та й навряд чи священики тепер вірять у духів. Тому щоночі він натягує ковдру вище і намагається не здригатися від тихого бурмотіння під ліжком.

Коли тут мешкав Макс, цього не було.

Макса не вистачає. Жахливо. Його голоси, посмішки. Його взагалі. Спочатку він просто зникав десь цілими днями, потім перестав повертатися і на ніч. Мабуть, тепер він не так заважає братові та його особистому життю. Мабуть. Ніколаус не в образі. Макс нічого йому не винен. І все таки…

Цієї ночі йому набридло боятися. Ніколаус лежить, дивлячись у сірий у темряві стелю. Щось шкребеться у вітальні. Потім — стукіт кігтів по паркету. Наче дика кішка або велике щеня. Щось ходить кімнатою, оглядає картини біля стін, залазить на стіл і ворушить плівки. Маленький і волохатий, зовсім навіть не страшний. Воно тихо бурчить і чхає від запаху фарби. Ніколаус спостерігає із стриманим інтересом.

Мабуть, він дрімає — і по-особливому, крізь теплоту сну, раптом відчуває біля себе присутність цього іншого. Ліжко майже не прогинається, воно дуже легке. Ніколаус усміхається і обережно тягнеться до нього. М'яке хутро. На дотик якийсь штучний.

- Сумуєш? — хрипкий голосок лунає всередині голови.

- Так, буває, - вголос погоджується Ніколаус.

— Я теж, — каже істота і охоплює її за бік маленькими кіптистими лапами.

З того часу Ніколаус боявся лише одного. Так боявся, що майже чекав. І коли це сталося, він був навіть радий.

Ніч, короткий дзвінок у двері. Ніколаус уже знає, хто там і відкриває, не спитавши. Макс - розпатланий, весь у крові, ледве стоїть на ногах. До живота він притискає брудний пакет.

- Привіт Нік. Вибач, що не попередив, навіть голос тепер інший. Байдужий.

— Дрібниці… — Ніколаус відступає на крок. — Заходь швидше.

У Макса губи подерті й обличчя — помертвіла, страшна. Невидячим поглядом він дивиться крізь дзеркало.

— Можна я переночу?

- Та про що мова! Залишайся.

- Не хочу... таким до брата. Розумієш?

- Ага, - киває Ніколаус. - Ти правий.

Усередині піднімається невиразна радість — все, можна більше не боятися. Найстрашніше сталося.

- Спасибі. Вольфганг не повинен про це знати, — Макс обережно кладе пакет на підлогу, між полицею для взуття та опудалом пінгвіненка, і гладить: — Шш, зараз все буде, зараз.

— Так, звичайно… — Ніколаус із другої спроби зачиняє двері. - Тобі дуже, ну, боляче?

- Ні. Просто бруд.

- Це часом не Йорг з тобою зробив?

- Ні-не-йорг.

— Слухай, треба, мабуть, спочатку до поліції…

- Не треба, - Макс знімає косуху. На зап'ястях, на шиї темніють свіжі синці. — Ти ж маєш сіль?

— Що?

- Сіль. Мінімум три кілограми.

І вони зовсім не друзі, — думає Йорг, — так, одна видимість і маніпуляції. Справжній друг не стане лизатись як дівчинка чи болонка. Не клянчить гроші і зжиратиме всю їжу. І йому не треба пояснювати про годзил. Справжній друг…

Його перериває дзвінок телефону. Йорг знехотя зістрибує з ліжка. Якщо це Макс, він одразу повісить. Ну, може, тільки вислухає вибачення, а сам нічого не відповість. Тільки суворо помовчить, щоб цей підор задумався.

- Алло! - волає Дірк. - Вітання! Ти пам'ятаєш про нашу угоду?

- Ну привіт. Пам'ятаю. А в четвер на Тойфельсберзі?

- Так! І там будуть глядачі! Чуєш? Справжні живі дівки!

— Не думаю, що його це дуже потішить… — трубку перехоплює Ян. - Доброго дня!

- Добрий. Я прийду знімати так.

— О восьмій вечора. Напевно, треба раніше.

— Буду о сьомій.

— Капець Їжачок жорсткий, — тягне Дірк. — Я так рано не встану.

— Це ти не встанеш?

- Ай, ти щоку мені відкусив!

Йорг закочує очі. З півхвилини в трубці чути лише сміх і метушня.

- Так ось, - підсумовує Дірк, - з нас бухло, з тебе банани. І Макс.

- В сенсі?

— Він теж що робить?.. Притягни його! Живим чи мертвим.

— Ти ж з ним ладнаєш, — знову вклинюється Ян. — Загалом він нам обіцяв…

— …Типу бути на підхваті. А зараз ігнорує.

— І нема ніде. Неначе вимер.

— Може, у нього нервовий зрив там, чи пронос.

— Або він розкрився.

- Бгг!

— Буду на нашому місці до семи, — каже Йорг і вішає слухавку.

"Наше місце" - це галявина на східному підвітряному схилі. Гора там створює широкий уступ, можна хоч сцену будувати. Звідти шикарний вид на все місто, а ще довкола густі кущі, що дуже актуально для культурних заходів з пивом, еблями та харчовими отруєннями у програмі.

Жодного Макса шукати він, звичайно, не буде. Інакше концентрація підорства на Тойфельсберзі стане критичною. Йорг сердито видихає і знову лягає на заправлену постіль. І зовсім у нього не білі брови. Найпростіші.

- Макс, ти їси?

- Ні.

Вольфганг картинно зітхає та опускає щипці з порцією спагетті назад у каструлю. Потім зітхає ще раз і кладе собі добавку — не пропадати ж. Ну і як з таким братом стежити за фігурою?

Макс сидить, обхопивши коліна руками, і похитується. Попереду. Очі зовсім скляні, обличчя мертве, сіре.

- Ти взагалі сьогодні їв? — Вольфганг з жалем дивиться на збурений кедами табурет. - Макс?..

- Ні.

- А дарма.

Вольфганг береться за спагетті. З восьминогами, свіжими, з KaDeWe – за рецептом із чудової книжки, подарованої Ніколаусом. А запах який…

- До речі, приємного аппедида, - Макс алергічно хлюпає та розтирає до ліктя. — У тебе є че-нитка таксидермією?

- Що Вибач? — Вольфганг застигає з фіолетовим восьминіжком на вилці.

- Як звіріків потрошать, ну.

- Не найкращий момент, не знаходиш?

- Пофіг. Ти робив колись опудало? — Макс миттєво спалахує надією.

— Навіщо?.. У мене вже є. - Спагетті холонуть безповоротно.

- Та пішов ти, - пирхає Макс і з гуркотом спускає ноги на підлогу. - Гаразд…

- Поїж!

- Не хочу! - кричить Макс уже з коридору.

Перш ніж він застібає косуху, брат бере його за плече і розвертає до себе. Принаймні намагається, — за останній місяць Макс ще вимахав, тепер зачіпає головою притолоку, акселерат нещасний. І не їсть!

— Пам'ятаєш, що ми говорили? На мою думку, момент настав. — Важко заглядати знизу вгору і бути суворим і невблаганним.

- Ні! - Макса всього пересмикує. - Не треба. Я не хочу.

- А ще є варіант годування через зонд, - у Вольфганга обличчя вже зводить від злості, і він цедить, майже спльовуючи. — Ти цього хочеш?.. Не найприємніша розвага.

— Тобі краще знати, — хмикає Макс. Але все ще не йде.

Вольфганг тужливо коситься на стіл із застиглими трупами.

- Давай зробимо так. Я тобі чудовий посібник з набивання опудал, а ти мені одну річ.

- Я в бібліотеці візьму, - Макс задирає носа. — Аж у центральній.

- Не вийде. Я звідти стрельнув. Єдиний екземпляр.

— І з усіх інших теж?

Брати сміються, і Макс із зітханням стягує куртку.

Йорг чортихається - масло затекло в око і щипає, зубна щітка поскакала під раковину. Та ще й батько ломиться у двері:

— Гей, ти що там твориш уже півгодини? Засів!

- Вени, блядь, ріжу, - бурчить Йорг під ніс.

- Не чую!

- Дрочу!

Як не дивно, відповідь цілком задовольняє. Двері перестають вигинатися в обидва боки, і важкі кроки віддаляються коридором.

Те, що робить Йорг, ще соромніше і за якимись пацанськими критеріями, напевно, взагалі зашквар повний і декаданс. Але журнал «Сучасна домогосподарка» обіцяв потемніння брів вже після тижня масажу з рициновою олією. Двічі на день по п'ятнадцять хвилин.

Йорг хлюпає водою в обличчя і наосліп ловить слизьке мило. Біляві, бач. Сам він глиста біла.

- Отак, тепер зовсім добре, - Ніколаус розмотує рушник і подає Максу дзеркало. - Як тобі?

Макс байдуже витріщається на своє відображення. Волосся тепер яскраво-платинове, без відрослих каштанових коренів і панківської жовтизни. Тільки трохи сухі і стирчать на всі боки. Нагадує їжачка-альбіноса.

— Це Born Blonde, — радісно ділиться Ніколаус. - Там каустична сода. Навіть мене брала. Гарна фарба.

- Гарна, так, - відповідає Макс луною і переводить погляд на стіну кухні.

Ніколаус відступає на пару кроків, у коридор, і у розпачі стискає обпалені руки. Макс сам не свій з того часу, як повернувся вночі в крові. І він так і не сходив до лікаря та поліції.

- Може, хочеш поговорити? — навмання брязкає Ніколаус і тут же шкодує. Макс дивиться по-дитячому налякано.

— Ну, якщо… Гаразд, — Ніколаус торкається його плеча. Останній тиждень Макс носить ту саму джинсівку, мало не миється в ній. — Тепер дуже гарна голова…

- Покажи мені його, - тихо просить Макс.

- Еее ...

- Тільки обережно. Він спить.

Ніколаус кричить про себе. Подумки він запускає пачкою отрути у вікно, жбурляє слідом табурет, стіл, що завгодно; притискає до себе Макса і реве пораненим звіром.

Натомість він повільно відкриває холодильник і виймає з нижньої полиці сталевий лист. Там, рівномірно присипаний сіллю, лежить скрючений котячий труп. Макс тепло посміхається:

- Блекі.

Після півночі Ніколаус звично дивиться в стелю. Макс сьогодні залишився на ніч - порається у ванній, і це єдині звуки у квартирі. Бувай. Воно зазвичай приходить пізніше.

Журчання води припиняється, паркет тихо скрипить.

- Можна до тебе?

Високий силует темніє у ногах ліжка. Ніколаус трясе головою:

- Макс?

- Просто дуже холодно.

- Ееє… ну давай.

Макс миттєво юркає під ковдру і притискається до Ніколауса. Не дивно, що він замерз - весь голий і мокрий. І худий наче скелет.

— Тобі піжаму дати?

- Ні, - усміхається Макс і раптом цілує його, обдаючи м'ятним запахом пасти.

— С-стій… — Ніколаус відвертається, і наступний поцілунок припадає на шию. - Ти впевнений…

- Звичайно, - шепоче Макс, прикусуючи йому мочку вуха.

Він опускає руку і гладить член Ніколауса крізь тканину піжамних штанів, трохи стискає і схвально усміхається, коли під його долонею починає твердіти.

— Звичайно, — повторює він і вже запускає пальці під пояс, але тут Ніколаус видає жалюгідний звук.

- Немає НЕ. Не треба.

Макс сердито зупиняється.

- Шо таке? Я чистий.

- Просто ...

— Якраз сифак долікував. Жарт. Чи не долікував.

- Макс...

— Шо? — Макс виплутується з ковдри і сідає по-турецькому. Очевидно, йому не холодно.

І тут Ніколауса прориває. Треба сказати Максу, щоб не робив поспішних рішень, про які пошкодує зранку… Але замість цього — плутано, безглуздо, — він починає розповідати, як уперше почув шурхіт у вітальні, вірніше, здавалося, що в максовій кімнаті, а потім стали падати книжки з шафи. і цукерки розтанули, і продукти почали зникати. А ще щоночі цей тупіт, і сопіння, і навіть хрюкання — ніби свинець якийсь завівся…

Макс дивиться з цікавістю - очі весело блищать у напівтемряві. Потім хитає головою і зітхає:

- М-да. Не добре.

— І… — Ніколаус збирається з силами, адже остаточно показати себе ідіотом теж зусилля. — Загалом він приходить сюди. До мене. Тут лежить.

- Де?

Ніколаус мовчки вказує на місце ліворуч від себе, де зараз сидить Макс.

— Пхех, — той чухає голову і за звичкою нюхає пальці. — Не стіна, посунеться.

Після чого знову пірнає під ковдру і підкочується до Ніколауса під бік.

— На добраніч, — посилає Ніколаус крізь товщу страждання.

— Ти не будеш?.. — світськи питає Макс і тереться об його пах.

- Ні дякую.

- Нема за що, Нік! Доброї ночі!!!