Перший день народженя в Берліні

— І скільки ти мене мучитимеш? - криво усміхається Макс. Стеля перед очима пливе, ліву руку звично саднить на згині.

- Це ти себе мучить. Лише ти сам.

- В-ее.

Вольфганг незворушно звіряється з годинником. Мабуть, цього разу поставив надто велику швидкість — пакет із глюкозою спорожнів на дві хвилини раніше за термін. Але нічого. Макс переживе.

— Я просто хочу, щоби ти нормально харчувався. Розумієш? Треба їсти. Інакше нам так і доведеться.

- Дай мені здохнути.

— Та до того ж іде! Ти на ногах уже не стоїш. Ну, подумай…

Макс відвертається до стіни, наскільки дозволяє трубка. Голос брата звучить дбайливо, майже переконливо. Але не так переконливо, як тоді, раніше.

Вольфганг, десятирічний, з білими від злості очима шипів йому в обличчя:

— Якщо багато їстимеш, доведеться відвести тебе в ліс. Ти ж знаєш, що роблять із зайвими ротами? А, ненажера?..

Макс знав — він пам'ятав історію про Гензеля та Гретель, і про страшну відьму з пряничного будиночка. До горла підкочувалися сльози та проковтнуте пюре, і ось воно вже опинялося на столі, а Вольфганг, стиснувши зуби, пхав йому в руки ганчірку.

- Що? Знову? - мати заглядала на кухню.

- Так, мамо, йому знову погано, - смиренно опускав очі Вольфганг. — Мабуть, злякався. А я просто розповідав йому казку.

Макс задихався беззвучним плачем, розтираючи по стільниці власну жовч. "Ти - зайвий, ти - зайвий, ти - зайвий".

- Ну ось і все, - Вольфганг бере його руку і акуратно витягує голку. - Молодець. Притисніть. А зараз ми трохи пограємось з катетером.

- Мм?

— Ну, треба ж чимось прикрасити тобі враження.

- Дебіл. Тут катетера немає. Ти щоразу голкою в систему їбашиш.

- А я про інший, - посміхається Вольфганг. - Гаразд, жарт. Йди сюди.

Макс упирається лобом у схрещені зап'ястя. Перш ніж піти, треба написати прощальний лист. Це боляче. Болючіше, ніж скло під шкірою або голка повз вени.

«Дорогий йорг, ти, мабуть, уже забув мене. хоча минуло менше доби, але я вірю в тебе. так ось, пес, ти питав, навіщо я все це. не знаю. знаю. не знаю. адже ти не сміятимешся якщо скажу. я завжди сподівався, що хтось мене зупинить. Ти єдиний можеш. міг би, як захотів. і нехай все вийшло на краще, я, як і раніше, мрію облизати твої світлі брови, містер ломака. твій м.»

Текст біжить перед очима нервовими рядками субтитрів. Все не так. Є ж традиційний зачин:

«Якщо ти це читаєш, значить, я, швидше за все, вже мертвий. Сподіваюся, Арнольд не з'їсть конверт. Ти дізнаєшся все і зрозумієш. Я ніколи не бажав тобі зла, насправді, мені дуже подобаються твої брови ... »

Та здалися йому ці брови! Горло перехоплює швидкий спазм. Макс глухо стогне, і брат починає рухатися швидше, взявши це за схвалення.

«Вибач за все. Спасибі за все. Якщо хочеш… заходь якось до Нікки… у нього… мій… подарунок… тобі…»

Макс видихає, кусаючи губи, щоб не завити, і витирає сльози зап'ястям. Вольфганг співчутливо схиляється до самого вуха:

- Що, боляче?

- Так.

— І чого б... А чому не сказав? Ма-акс? — брат цілує його в потилицю. І не почувши відповіді, обережно продовжує.

«Цікаво, а вмиратиме боляче? Втім, невдовзі дізнаюся», — посміхається Макс і, прогнувши спину, заривається обличчям у подушку.

Йорг сердито дивиться у дзеркало. Брови дивляться у відповідь і дуже по-господарськи. Якась Фріда Кало, самому гидко. Так, настав час закінчувати з касторовою олією. І що це вчора було? Уламки він витягав... Та якби зараз була така можливість, він би заштовхав їх глибше. І не в ступні. Усього б нафарширував!

Навіть сто віджимань і планка чотири хвилини не змогли вгамувати ненависть. Брюс Лі з плакату докірливо хитає головою. "Я знаю", - бурчить Йорг під ніс й ничкою падає на ліжко.

Макс – одна біда. Але є й інша. Просто не хоче бачити її. Завтра субота, і вона на нього чекає… але й що? Чарівність минула. Нехай вона схожа на тих прекрасних жорстоких жінок у лікарні, — Йорг мерзлякувато здригається, — це його не хвилює. Більше ніхто не зможе його мати. Особливо якась стара.

— Ти завжди мені розповідав казки, а тепер — хочеш, я тобі? Добре, - Макс підтягує ноги до грудей, кладе підборіддя на коліно. — Так… Було на світі одне ведмежа — не справжнє, звичайно, а плюшеве. Жив він у милому іграшковому будиночку.

Вольфганг повертається і хрумтить всією спиною відразу. Але не перебиває. І те тішить.

— …їв варення із сонячних промінців і горя не знав. Але одного разу злий хлопець зробив з ним одну річ. Мабуть, хотів пограти — хто їх знає, цих хлопчаків. Він вспоров його пухнасте тільце гострим ножем і побачив, що в грудях у ведмежа порожньо - прямо як у тебе.

Вольфганг не реагує - так само лежить, опустивши повіки, і дихає з тихим присвистом.

— Хлопець засунув йому замість серця потворного павука. І тоді ведмежа стало злим! Кровожерним та диким. Він нападав на людей, роздирав їх зубами та лапами.

Макс задумливо гладить садна на плечі - слід від гострої грані камери.

— І був лише один засіб, щоб зупинити його. Нарешті, люди спіймали нашого ведмежа. Для цього знадобилося дві бригади пожежників та баштовий кран! Йому вийняли з грудей павука і замінили на добре серце — із найсмачніших цукерок, які, знаєш, із таким горіховим кремом. І ведмежа відразу стало добрим.

Сльози знову підступають. Чому так страшно? Адже ніколи не було страшно.

— Хоча насправді серце треба було замінити тому хлопцеві. Гаразд, я пішов, - Макс спускає ноги на підлогу і тягнеться за джинсами.

- Ти куди? - Вольфганг хапає брата за руку. Спритно, враховуючи ранковий сутінок.

Макс відповідає не відразу:

— Я думав, що ти спиш.

- Так і?..

- Я до друга, - і затягує тугіше ремінь. Якось це вже врятувало.

Робить крок на пробу: боляче. Терпімо.

- А, чщ, - все-таки боляче.

Вольфганг закочує очі з виглядом «нехай у тебе немає друзів, але йди», і відвертається до стіни. Тут же лунає тихе мелодійне сопіння. Макс точно знає: через півгодини задзвонить несамовитий будильник, і брат схопиться, як завжди зі здивованим і дурним обличчям; потім довго начищатиме свої ідеальні зуби, варити мерзенну каву з лікерною віддушкою… А потім піде в цей свій універ, залишивши квартиру в повному розпорядженні Макса. Добре, що замок він так і не поміняв.

Йорг прокидається від дивної тривоги. Щось не так. Взагалі. Мов відрізали від світу шматок.

Щось не так із Максом.

На годиннику дев'ять. В училище сьогодні не треба, батьки поїхали до тітоньки, — біса, адже хотів попрощатися, — а за вікнами сонце та птахи. Справжній травневий ранок. Золотий промінь повзе плакатом із Гідорою. Все нормально, тільки…

Він встає, спочатку загальмовано, наче робот, але відразу прокидається остаточно. Звичайно, з Максом весь час щось "не так", дивно, якщо навпаки. Наркоман сраний, мабуть, лежить десь, зображуючи дрова.

Йорг дзвонить до Ніколауса. П'ять, десять, п'ятнадцять гудків. Якби Макс був там - якби він взагалі був - точно не витримав би, ображено гаркнув: «Ну чого ще? Людина тут спить, між іншим!», почав бурчати… Нарешті зв'язок обривається — і серце обривається теж.

Йорг швидко набирає номер Дірка, але й там не беруть — чи вдома немає, чи знайшлися справи цікавіші за розмови. Хоча, швидше за все, він ще спала після вчорашньої оргії на Тойфельсберзі.

Він швидко розправляється з кедами: одному видирає шнурки при спробі затягнути їх тугіше, а іншому - підошву, коли намагається зняти. Пальці тремтять. Доводиться надіти старі сандалі. Зі шкарпетками, щоб не натирали. Викорчувавши дверну ручку, Йорг завмирає на секунду біля дзеркала. Біло-жовта піжама в смужку буде саме за погодою.

У Ніколауса ніхто не відчиняє. Йорг несамовито дзвонить у двері, потім стукає кулаками, ногами. Тиша. Усі пішли, навіть Темпельхоф не шкребеться. Вікна теж порожні — і на тому, що раніше було затягнуте ковдрою, тепер висить квітчаста штора. Магія покинула ці краї. Він на пробу репетує: «Макс! Шпинат! Хой-хой-хой! Панканархіядестрой!!!», поки в одній із квартир не починає плакати дитина.

- Я зараз поліцію викликаю! - загрожує з балкона бабуся фашистського вигляду.

- А вона шукає людей? - Загоряється Йорг новою думкою.

- Наркоман! Наширювався з ранку! Соромся!

Макс може бути будь-де. У річці, під товщею води та у компанії мініг. У ванні повної кривавої піни. У Вольфсбурзі. В одній із вчорашніх дівчат. Або когось із сотні берлінських знайомих. Ну, крім, хіба що, Арнольда — він недостатньо крутий.

У вуличному автоматі Йорг тулиться скронею до гидко нагрітого скла. Номер поліції вибито на жерстяній табличці зліва від телефону. Що кажуть у таких випадках? Мабуть, щось про підлітків, що втекли. І раптом, з усією злісною ясністю, Йорг розуміє: Макс уже не підліток. Він повноцінна, доросла погань.

Повільно, як на ешафот, Йорг піднімається до дверей своєї квартири. Там замкнено, але це не має значення — замок можна просто зафіксувати. Після того, як розкрив його відмичкою. Хоча, ручка... До будь-якого замку можна підібрати ключ, доки він не зламаний. До людини, втім, теж.

Секунду сповільнивши, Йорг відчиняє двері ванної. І б'є по кахлі кулаком.

Ванна порожня. Все ж таки, Макс не настільки його ненавидить, щоб ощасливити метушню з трупом.

Починає дзвонити телефон. Йорг, як зомбі, машинально бере трубку в передпокої.

- Салю-ють! — грайливо тягне Дірк. - Ти прокинувся?

Йорг мовчить. Він уже ні в чому не певен.

— Так ось, я навіщо… Ти ж поки не почав монтувати?

- Що?

— Ну, Йоргу! Нашу плівку! З гори! — Дірк скривджено сопить.

- А ні.

Судячи з звуку, Дірк затискає трубку рукою. Глуха, ватяна тиша. Нарешті, він каже:

— Взагалі… ми тут подумали… Ти зможеш перезняти щось?

— Де ми на сцені, — залазячи, уточнює Ян. — Дівчат краще лишити.

— Девок, ґи… — хтивим дебілом ірже Дірк. - Ми знайшли один клуб!

- Звичайно, ти його знаєш - S.O.36.

— Там Вольфганг весь час ше.

- Який брат Макса, - вигаляється Ян.

- Божевільного Макса!

- Бгг!

“Вольф не любить, коли я до нього приходжу. Боїться, мабуть, що можу об'їсти. Або зґвалтувати».

Йорг швидко видихає:

- А де він? Він зараз у місті?

- Макс? Без поняття, - дивується Дірк.

— …Тобто Вольфганг нам майже дозволив.

— Він домовиться із господарем. Ну, спробує.

- Якщо ми Макса візьмемо вокалістом.

- Хоча це не точно.

- Мені б такого брата... і такі подарунки.

— …Але краще, ніж Тойфельсберг.

— От би не передумав. А ти нас тоді знімеш.

- Де він живе?!! — гаркає Йорг.

Друзі осікаються, і в трубці настає мовчанка, хочеться сказати – трунове.

- В сенсі? — нарешті каже Ян. - Вольфганг? У Кройцберзі.

- Ти можеш дати точну адресу? — Йорг нишпорить тумбочкою в пошуках олівця.

- Ні. Навіщо…

- Вальдемарштрассе, - перехоплює трубку Дірк. — Будинок тридцять два, чи що...

— А де ти знаєш? — підозріло бурчить Ян.

- Спасибі! — Йорг дряпає грифелем по руці. - Велике спасибі!

- Ой, ти хочеш за нас попросити, - розтікається Дірк. - Це так мі...

Йорг гуркоче трубку на пластмасовий кволий важіль. Швидше, поки що… не хочеться думати, що.

Надворі жарко, душно, як перед дощем. Раптом легка хмара набігає на сонце і все покриває прозоро-сіра тінь. Йорг трясеться в набитому автобусі. Швидше було б пішки.

Нарешті, Вальдемарштрассе - строкатий ряд різномастих будинків, еркери-еркери, порожні вітрини. Сіра громада Стіни світлішає вдалині. І ось потрібний будинок, модерновий і білий. Йорг запізно розуміє, що так і не запитав номер квартири, але це не має значення — зараз він готовий дзвонити у всі двері поспіль.

«Синиці, ну. Брат підгодував, потім довелося табличку їм вішати», — знущається в пам'яті Макс. На вікні має бути годівниця! Ось, якраз на другому поверсі фанерний будиночок темніє біля кватирки.

Йорг, задихаючись від радості, вбігає до під'їзду. Стрибками через півпрольоту; б'ється в одну з дверей, але там замкнено, штовхає другу - і вона піддається. Йорг впадає в передпокій і чує в глибині, в кімнаті зляканий вигук. Макс!

Він кидається туди. Пхає ще одну двері, - світло на мить сліпить, вся кімната біла: білі стіни, на них дивні білі полотна, біля стіни - величезне ліжко з білими простирадлами.

Макс стоїть посередині, скуйовджений, із синцями на худих руках — але живий, живий, це головне. Побачивши Йорга, він усміхається - широко, щасливо та гірко. Йорг кидається до нього, щоб сказати все, обійняти.

І зараз Макс починає падати.

Він валиться на бік, ніби вдарили по ногах. Зі стисненого кулака випадає бульбашка і з дзвоном котиться по підлозі.

Йорг опускається навколішки. Макс ще живий, але швидко блідне. Він намагається щось сказати – виходить лише ледь чутний хрип.

— Та що з тобою… Максе, ти чого… — безглуздо заперечує Йорг.

Він навіщось повзе рачки за бульбашкою, ловить його, як жабу. Прозорий скло без підпису. У такій же він приніс «сироватку». У цій він і приніс.

- Макс. Ну дурень ти, - стогне Йорг і тягнеться до телефону на низькому журнальному столику.

Трубка мовчить. Вимкнено.

- Так, тримайся, - командує Йорг. - Головне, не засинай. Все добре буде.

Він робить крок до виходу, але Макс швидким, відчайдушним жестом вистачає його за ногу.

— Не треба, — шепоче він і по-дитячому жалібно схлипує.

Йорг застигає на місці. Перед очима проноситься: ось він ломиться в сусідські двері, ось швидка забирає тіло... Забирає.

Макс хоче сказати щось, але на губах з'являється піна. Він конвульсивно згинається навпіл і б'ється скронею об паркет. Все тіло виламує, як тоді на горі, але сильніше, страшніше. Це схоже на епілепсію. Здається, чутно, як рвуться зв'язки та сухожилля.

- Тихіше, - просить Йорг. Він ловить Макса за руку, холодну та вологу, притягує до себе. Той уже нічого не розуміє і лише здригається, механічно, страшно, все слабше і слабше.

- Ось так, - Йорг бере його на коліна і заколисує як дитину. — Як там було у твоїй чорній книзі...

Макс більше не тремтить. Він хрипко, нерівномірно вдихає, все не може надихатися. Йорг гладить його по спині, прибирає волосся з мокрого чола і коротко цілує. Шкіра зовсім крижана.

Десь вдалині гримить грім. Макс із цікавістю вслухається — або так тільки здається, бо він завмер і затримав подих.

- Ну що, тобі краще? - Запитує Йорг і заглядає Максу в обличчя. Поки що зовні його, але вже безповоротно чуже й мертве.

Йорг піднімає погляд. За вікном - суцільна сіра стіна дощу.