Перший день народженя в Берліні

Човен пружно підрізує чорну воду. Обидва береги, однаково далекі, тонуть у темряві, тільки над східним високо в переливчастому, вангогівському небі срібляться тонка голка телевежі. Чи це щось інше? Йорг мотає головою. Від рівномірного похитування знову трохи каламутить.

Макс сидить на носі човна і радіє:

- Про козу дізнався, тепер треба, ще як білий шоколад роблять!

— Ти в мене дізнаєшся, як людям очі виривають, — бурчить Йорг.

- Гей, чого ти? Коліно болить?

- Так. Але просто… не люблю, коли мучать тварин.

- А раніше казав, тобі на них паралельно, - захоплюється Макс. — То Блекі так тебе схвилював. Значить, ти у нас друг природи! Я, звичайно, не такий ніжненький.

Йорг хмуриться: одна річ — просто побачити як кіт потрапив під машину і нічого не відчути, і зовсім інша — мало не отруїти чужу козу… Але Макс раптом стрибає на дно човна і опускається перед ним на коліна.

— Ну, чого ти, Їжак? Можу поцілувати де болить.

— Кермуй краще. А то зараз відпливемо до руськихь.

— …Ти це любиш? — Макс обережно торкається свіжої садна губами.

Йорг шумно видихає. У першу секунду біль лише посилюється, а потім раптово минає. Магія, не інакше.

— І другу, — Макс нагороджує поцілунком праву ногу, де вже темніє синець. Він сидить між широко розведених колін Йорга, як того разу, взимку, коли разом дивилися фільм, і Темпельхоф рвався у вікно. Макс облизує губи. Може, хоча б зараз їм не завадить жодний монстр?

Йорг посміхається — і ніяково обхопивши Макса руками за плечі, притягує до себе. Той кидається на нього з перебільшеною пристрастю, човен хилиться, і обидва зі сміхом валяться на дно.

- Ай, мій лікоть! — ірже Макс, і Йорг поспішає випробувати на ньому анестезію.

Звідкись збоку долинає глухий, низький гудок порту.

***

Коли вони підпливають до Альтштадта, небо вже починає світлішати. Пальне закінчується: мотор то голосно пирхає, то замовкає. Макс пристає до набережної навпроти ратуші Шпандау, і це зухвале приставання, яке Йорг бачив за останню добу.

- От так, - Макс обмотує канат навколо стовпчика огорожі і для вірності плює пару разів на кшталт морського вузла. — Завтра поверну тому чоловікові.

Йорг тільки сміється. На золотому годиннику вежі половина четвертого, і птахи в міському саду співають на всі голоси.

Вони блукають Старим містом. Вузькі вулички, незвично пустельні й тихі без туристів, білі стільці, що тісняться під тенти кафе, як курчата під крила квочка, квіти на вікнах… Маленьке милий пекло у французькому смаку. Ляльковий будиночок, містечко у табакерці. Йорг зітхає:

— Як би я хотів справді виїхати звідси.

- А куди?

— Куди завгодно, — він знизує плечима. — Хоч у Гамбург.

- Давай краще в Танжер!

- Ти серйозно?

- Звичайно! - Ображається Макс. — Віза не потрібна, я вже дізнавався.

Йорг дивиться на кипарис, що розрісся, в діжці біля входу в «середземноморський» ресторанчик. Чорт. А було б круто. Бедуїни, шпигуни, гашиш, тропічна лихоманка, діти, що б'ються з пацюками за їжу, і безжальне вічне сонце… І все сьогодення.

- Я не знаю. Ти правда ось це всерйоз?

- Та господи, Їжак, так, - Макс б'є себе по стегні. - Абсолютно.

- А гроші... На що ми поїдемо?

- Я дістану. Є один варіант.

- Який?

- Офігенний! - сяє Макс.

- Ну який? Пограбуєш когось?..

— Дурний, ні! Ні за що не здогадаєшся!

- Візьмеш у свого антиквара? — раптом брязкає Йорг — і затискає рот кулаком. Повисає мовчанка.

"Вибач. Я не повинен був. Я правда не хотів…»

Макс посміхається. Погрожує йому пальцем:

- А-та-та! Ні, це дуже просто. Мій спосіб краще…

Йорг не дає йому домовити:

- Вибач, я дебіл!

- Я знаю. Так ось…

Але Йорга вже не чує. З душі немов камінь впав: Макс не образився! Йорг готовий йому цілувати ноги. Навіть якщо й був якийсь антиквар… зрештою, і Йорг не розповідав про ту руду пампушку з відділу біжутерії, з якою разом ходили на склад…

- Пхех, нас палять! — Макс показує йому кудись за спину.

Йорг швидко обертається, і справді, за кут тут же відхитується широка чорна постать.

- Це ще хто?

Йорг знизує плечима. Він уже помічав цю тінь на початку прогулянки — думав, власник якоїсь булочної вирішив підвестися раніше. В неділю?..

«Помадний убивця знову орудує! Нові жертви у Шпандау!»

— Та якийсь пенсіонер гуляє, мабуть.

Вони йдуть, притихши, і чують за спиною важкі кроки бруківкою. Йорг коситься — за лівим плечем знову маячить цей надто наполегливий булочник. Величезне мішкувате тіло. Невже татко?.. Але подивитися — і дізнатися — чогось страшно до тремтіння. Йорг різко зупиняється. Кроки затихають також. Він продовжує йти — і знову, все ближче та голосніше…

— Тут гарно, — каже Макс, показуючи поглядом убік, на прохід під аркою в плющі.

І вони біжать щосили. Старе місто поділено на рівні квадрати кварталів і загубитися в ньому важко, зате можна петляти, мучити, злити, крім кроків за спиною тепер дихливий злий гарчання. "Хрр!.." - низько, з глибини глотки; ніби товстий старий собака або ще якийсь розгодований звір.

- Смуга перешкод! - Макс перевертає за собою стопу білих пластмасових стільців.

- Хрр! Хр-ррр!.. — долинає через барикаду.

— Смуга, кажеш? — Йорг із задоволенням кидає кипарис-переросток, і вони мчать далі.

— Ось наполегливий, — зауважує Макс, коли вони втретє пройдуть церкву Святого Миколая, в сутінках досить готичну, і згортають у повитий плющем провулок. — Квазімодо ебучий.

- Хр-ррр! - доноситься з площі.

Це було б навіть смішно… втім, це і є смішно, і Йорг усміхається на бігу:

— А раптом це Темпельхоф? Ще трохи підріс…

- Та явно не коза. Ща, - Макс зупиняється і крутить головою. Перехрестя порожнє. - Ну і де?

- Чого ти?! Пішли! Я ж пожартував!

Цієї секунди в кінці провулка з'являється темна кремезна фігура. Чоловік завмирає, немовби не вірить успіху. А потім хрипучи і накульгуючи рухається до них. І Йорг холодніє.

Він упізнав його, навіть у напівтемряві: кругла, немовля лиса голова, очі-прорізи. Товста шия над коміром шкіряної куртки, пальці-сосиски.

Лотар. Людина з його страшний сон.

- Це реально маніячело, - шепоче Йорг. — Я… я вже бачив його… Він таксист…

— Та хоч машиніст, — хмикає Макс. - Все, задрав.

Він дістає з кишені яскраво-червону помаду і швидко підводить собі губи. Кричить:

— Що, «Помадний убивця»? Давай! — і густо, по колу, намазує рота знесиленого Йорга.

Чоловік постає як укопаний. Такого він явно не чекав. Макс насувається, грізно розмахуючи тюбиком:

— Ну чого тобі треба? А? Сміливіше! Говори! Давай!!

І маніяк — чи хто він там — хитнувшись, утікає. Він мчить геть, ганебно, напрочуд швидко для такого величезного тіла — як скривджений хлопчик. Мінорне «Хрр... Хр-ррр..» затихає вдалині.

- Засцяв! - резюмує Макс, ховаючи помаду. — Правда круто ми його, Їжак? Ей, Їжак?.. Йоргу!

***

Ніколаус чує крізь сон, як бешкетує Темпельхоф: із гарчанням скаче по кімнаті, дряпає двері. Нарешті, він по-собачому вчепляється в край ковдри і тягне, оголюючи Ніколаусу бік. Дуже до речі, бо було спекотно. Тепер якраз.

«Вони в біді! - Телепатує ведмежа. — Макс з Йоргом у небезпеці!»

Але Ніколаус тільки позіхає, прицмокує і спить далі. Якось заспокоївшись, він уже ні про що не хвилюється. І нікого не ревнує. Зрештою, що може сьогодні статися із цими двома? Мастило скінчиться? Один акселерат розчавить іншого?

***

— Скільки тобі кілограмів? Сто? - обурюється Макс і з хрускотом гризе кубик льоду.

- Дев'яносто два, - відповідає Йорг машинально.

- Ось. А в мені шістдесят два. Можеш кликати мене «Почесна мураха року»!

Вони сидять у шинку дорогою на Рулебен. Той самий столик у кутку для двох і каламутні дзеркала, «тітушки» та хлопці у чорних кашкетах. Тільки в клітці над баром замість живого папуга тепер мовчазне опудало. Музичний автомат випльовує «La Cumparsita», п'яні пари в червоних променях танцюють подібність танго, сміються та зачіпають столи. І нікому не діло до них — розмальованих, похмільних і брудних.

Йорг маленькими ковтками п'є воду з льодом. Зуби стукають об змучену помадою склянку. Він бачив його. Маньяку-таксисту. Лотар реальний, а значить…

— І це ще максималочка, — нарікає Макс. - А Вольф сказав, я роз'ївся, і він не може дивитися в моє кругле смішне обличчя. Як ти думаєш, він просто заздрить? Чи я правда жирний?

— Ти чудовий… Ти… ти найпрекрасніший.

- Ах.

…А це означає, що Макс помре. Якщо товстун-вбивця — не сон, то й Макс у судомах на підлозі — теж, Макс холодний і з трупними плямами, з відрізаною головою… А може, й сам Йорг зараз помирає лежачи у ванні з вспоротими венами, і все це марення, агонія …

- Ущипни мене, - але Макс не чує; мертві ніколи не чують, вони тільки кажуть:

— …Ніка він теж замучив. Ну не може людина схуднути, якщо в нього кістка широка!

Реальність пливе, розмивається, і в барі Йорг бачить знайоме обличчя — незнайоме, але кохане, яке не могло викликати в пам'яті. Світле волосся, червоний рот і уважний погляд сірих очей, як завжди зверху вниз. Моніка - ось він і назвав її на ім'я. Так просто. Вона жива, вона тут. Але це тільки здається, інакше і Лотар був, і батько в пивній був, і страшний скрип пили по хребті буде...

— Може, нікуди він не зникав, цей убивця просто перемикався на наших! — долинає писк від сусіднього столика, де зібралася компанія літніх «дівчат» у поїдених міллю боа. — Про таке в новинах не розкажуть!

— А якщо це був інший?

— Може, й інший. Ти не уявляєш, люба, скільки в людях зла…

— А я ось думаю, що не обов'язково через вікно вламуватись. Краще заходити зсередини, на виклик, наприклад, як сантехнік. А кватирки відчиняти потім ...

- Дурня! Сантехніки все на увазі. Їх одразу помічають із цими ящиками та в комбінезонах жахливих!

— А кого не помічають?

І у кого можуть бути ключі від квартир, думає Йорг, не зводячи очей із жінки в барі. Яка, звичайно, не Моніка, просто та сама помада, і волосся схоже… Ні… Ні.

Макс помічає його погляд, обертається — і ліктем зачіпає свою недопиту склянку. Вода біжить брудним столом, капає Йоргу на ногу, змушуючи здригнутися від холоду.

- Ай! — він машинально схоплюється, ляскаючи джинсами. Жінка теж встає, але її майже не видно за спинами танців, йде до виходу.

- Ти як взагалі? - Макс зазирає йому в обличчя, і музика повертається. Йорг швидко киває, падаючи на сидіння:

— Я… Так, дякую, я. Як ти думаєш, це правда був помадний вбивця?

— А бог його знає, — пирхає Макс. - Просто псих. Та хай хоч усі маніяки Берліна переберуться! Ми сьогодні кутимо.

Йорг мовчить. Макс живий, Макс живий.

Макс живий і киває на годинник над баром:

— Тільки півп'ятого! Цікаво, кого ми зустрінемо? Лікаря Смерть? Може, Девіда Боуї?

- Купи горілки, - просить Йорг. — Якщо гроші лишилися.

- А то! — Макс із гордістю витягує з кишені пару затиснутих у «Джунглях» купюр.

Щось підказує, що мертві не можуть пити горілку.

***

Горло палить, шлунок стискається, - «Швидше закусуй!» — Макс вручає йому жменю різнокольорових ведмедиків (якими «легше блювати»)(це перевірено), і Йорг слухняно ковтає і знову п'є. Головне, не думати, що все це сон.

Після третього шота бармен («ведмедик», шкода, не мармеладний) нарешті згадує про вік. Макс замість документа показує здалеку зап'ястя Йорга з розмазаним сірим Годзиллою («Це друк із клубу Kit-Kat!» – «А де паспорт?» – «У клубі Kit-Kat!»), але більше їм і не треба. Механічне танго змінюється на "Woman in Love", червоне світло - на неонове синє, і Йорг галантно простягає Максу брудну руку. Він теж плутає право і ліворуч. Макс, струснувши головою, приймає запрошення. Він точно живий. І він щасливо широко посміхається. Тепер – щиро.

Ось вони в центрі зали, навколо підводно хитаються п'яні пари — товсті далекобійники, старі в спітнілій мереживі. Макс охоплює Йорга руками за шию, а Йорг кладе долоні йому на пояс. Макс ежиться, як від лоскоту, і притискається щільніше, незграбний, гарячий. І це сон. Адже не сон?

— Вщипни мене, — безглуздо просить Йорг.

Макс поглядом питає: навіщо.

— Я не вірю, що це все.

- Я теж, - Макс швидко цілує його. - А ні. Вірю.

І Йорг танцює, як ніколи у житті. Власне, він ніколи в житті і не танцював, бо тато казав, тільки педики в лосинах труться під музику (здається, він просто ненавидів балет), але це неважливо, у Капітана Америки ось теж лосини, і у Капітана Берліна.

Йорг опускає долоні трохи нижче, і правою намацує в кишені шортів Макс твердий прямокутний клаптик — чергова заначка? Ось у лівому точно помада. І якщо ліхтарик вони залишили в човні, то що тоді в передньому?.. Макс лине до нього, довірливо, як ніколи — і начхати, що всі дивляться, нехай дивляться, Йорг абсолютно відкрито давить кращого друга за дупу, ковзає вище, гладить спину , і Макс сміється і треться об нього.

— Я хочу тебе, — шепоче він, пародуючи, здається, ту товстуху-іспанку, що пихкає праворуч. Або ...

Йорг цілує його в шию і обіймає міцніше. Як добре, що це не сон.

Пісня давно закінчилася, але вони продовжують стояти в центрі зали, не в змозі відірватися один від одного. До них підлітає одна з тітоньок:

- Хлопчики, тут стає спекотно! Можливо, потрібна окрема кімната?

Йорг бентежиться до ватних колін:

— Вибачте, ми зараз підемо.

- Ах, що ви! Але, може, вам справді потрібна кімната?

- Ніт дякую! - усміхається Макс і тягне Йорга до бару.

Там все зайняте жіночою компанією, вони п'ють текілу і голосно сміються, піднімають тости, і Макс теж сміється і за руку веде Йорга надвір. Хтось пожертвував автоматові чергову монетку, і в спини їм лунає бадьоре вухання Boney M.

Порожня дорога, від річки піднімається сірий туман. Але небо вже зовсім світле і золотисте. Після задушливого бару повітря здається крижаним, Йорг вдихає його на повні груди. А потім цілує Макса.

Зі сміхом привалившись до стіни, той притягує Йорга до себе, і вони котяться до кута, по черзі вдаряючись лопатками в шорстку кладку. Дуже важко цілуватися й ржати одночасно; втім, вони чудово справляються. Йоргу хочеться більше. Усього — торкатися, відчувати і повірити — тепер зовсім до кінця, що це не черговий сон уві сні.

За рогом темний глухий провулок, пахне вогкістю та гнилим деревом. За горою старих ящиків їх точно ніхто не побачить. Та якщо й побачить... Хаотично обіймаючись, вони наввипередки намагаються запустити руки один одному в штани. Нарешті Йорг бере ініціативу на себе. Він підхоплює Макса під стегна і сідає на вузьке підвіконня закладеного вікна.

— Чо-оорт, — стогне Макс, коли Йорг стягує з нього футболку і втискає спиною в холодну цеглу.

— Зупинитись?

- Ні за що, - усміхається Макс.

Йорг квапливо цілує його — у губи, у шию під щелепою, у ключицю, у шрам над серцем.

- Я люблю тебе, - шепоче Йорг у шрам - у серце - і веде вниз блискавку максових шортів, коли раптом горло охоплює тонким ріжучим болем.

Або ліскою біля шиї. Йорг хрипить, намагається зачепити її, але руки ковзають, не підчепити навіть нігтями, а розжарено-крижана струна впивається все глибше. За спиною чути сипле собаче бурчання.

- Ти! — кричить Макс, стрибаючи з підвіконня. - Псих поганий! Відійшов! — і з розмаху б'є Лотара ящиком (йоргу теж трохи дістається). Гнилі дошки хрумтять і розлітаються віялом, а струна тягне вниз, випаровуючи шкіру на ключицях. Кров гарячими краплями біжить на футболку. Десь на межі свідомості Йорг зазначає, що точнісінько так само, струною, ріжуть сир. Не вдихнути, перед очима темніє, і останнє, що він бачить — Макс десь збоку в стрибку.

І тут лунає рев. Він долинає з усіх боків відразу, заповнює провулок, і Йорг падає навколішки, затискаючи вуха передпліччям. Це крик щонайменше Годзілли, точно не людини — сповнений болю, низький і страшний. Йорг теж стогне від болю - він знову може вдихнути, але перетиснуте горло відгукується спазмом. З кривавої борозни на шиї звисає прозора волосінь, Йорг висмикує її, як паразита.

Напівголий Макс маячить поруч, заглядає в обличчя, а потім зривається з місця і тікає. Йорг не вірить очам. Макс зникає за рогом, залишивши його з помадним вбивцею. Якось, по стопі гнилих ящиків, Йорг піднімається на ноги, обертається... І його рве райдужними ведмедиками прямо в криваву калюжу.

Лотар з завиванням катається по землі і затискає праву очницю. Між пальцями червоне місиво. Він намагається заштовхати цю жижу назад, але вона вже скрізь, не зібрати… Немов величезна дитина в істериці, здригається всім жирним тілом, виє і знову хрипить.

"Дізнатися, як людям очі виривають... Виколюють... Завтра покажу..." Ні, він зовсім не хотів це знати! Йорг скиглює і відповзає за ящики.

У цей момент із гнівними криками з-за рогу з'являється натовп. «Ведмеді» та «тітушки» оточують лежачого, і щось підказує — явно не з метою надати йому першу допомогу.

- Так ось він!

— Це ти вбив Довгу Берту?

- Я його бачила! Потирався тут близько дня, коли її…

- Точно він! Пам'ятаю, і мене все хотів «трохи придушити»! Не на ту напав!

Здається, зараз народний гнів перейде у лінчування. Йорг втискається у стіну.

— Ходімо, — каже Макс, — як і всю цю ніч, як завжди. Він натягує футболку, нервово хрумтить пальцями.

— Треба… п-поліцію викликати, — шепоче Йорг.

- Не треба, - Макс допомагає йому встати. — Ти ж не хочеш потрапити до новин?

І Йорг слухняно йде за ним. Як і всю цю ніч. Як і завжди.

Один із турботливих трансів прив'язується — чи все нормально? Йорг киває, що все просто круто взагалі просто здорово. Відчуття, шкіра на ключицях здерта до кістки, він не хоче дивитися. У спорожнілому барі Макс змочує горілкою серветку і швидко обробляє йому шию. Шкіру щипає і палить, ніби встромляються тисячі голок. Йорг цедить крізь зуби:

- Д-лайно... Ну що, дуже погано?

- Та норм. Тому що ти така каланча, — усміхається Макс і вкрай безтурботно каже: — Так він униз тягнув. Пощастило. А ось якби ти був нижчий — відкримав би тобі бошку начисто, — промокає навколо рани чистою серветкою. — Так, зрозуміло, чому він на Яна, наприклад, не напав.

- Чому?

- Не докинув.

І Йорг усміхається крізь сльози. Макс старанно витирає шипастий браслет, а потім раптом знімає і кладе на стійку. Як рівноцінну заміну він бере з сусіднього стільця червону бандану.

— Облишмо когось без фістингу, але на жаль, таке життя, — Макс прикриває тканиною бордову лінію у Йорга на шиї і зав'язує акуратний вузлик.

— Я тепер схожий на піонера?

- Не дуже. Але якщо захочеш зняти, не суй це в праву кишеню!

"Oh, those Russians ..." - Завершує автомат і замовкає в очікуванні нової монетки.

— Ну що, мабуть, рушимо до твоєї хати?

— Ні, — твердо каже Йорг. - Я хочу поїхати до тебе.

І зараз йому абсолютно начхати, що подумає батько.