Перший день народженя в Берліні

Книга тонка, сторінок тридцять. Багато хто вирваний. Ніколаус доходить вже до останнього розділу, коли Макс розплющує очі — торкається шишки на лобі, обводить кімнату каламутним поглядом.

— А фільм скінчився?

Впізнає книгу — і посміхається:

- Таки ще й знайшов. Ну що… Добре, я все розіграв?

Ніколаус мовчить.

— Провокативна поведінка? Регрес до віку травми?.. — Макс сідає і намагається спустити ноги на підлогу, але знову падає горілиць: — Ай. Здається, мене зараз знудить…

Ніколаус допомагає йому лягти на бік та подає жовтий пластмасовий тазик.

— Дякую, — Макс притискає його до живота. — А я думав… ти мені не віриш.

- Чому ж. Адже в тебе струс мозку.

— Ні, взагалі… Я ж у нас вигадник, істеричка. Сам не розумію, що несу...

- Послухай, - Ніколаус, не витримавши, гладить його по щоці, - я не вважаю, що ти це вигадав. Мені справді неважливо. Тільки давай не будемо більше про це, гаразд? Про Вольфганга та взагалі.

Знітившись, він встає і відходить до вікна. За склом валить сніг, великий, рідкісний, і від цього на вулиці ніби світліший. Ліхтарі на вишках горять золотистим, а в проміжках — яскраво-червоні краплі сигнальних вогнів. Неначе Стіну нарядили до Різдва.

— Дуже шкода, — каже Макс. — Тому що я все це вигадав.

Наступної секунди щось тепле б'є Ніколауса під коліна.

- Вибач! — стогне Макс і обхоблює його ноги, вдавлюється мокрим обличчям. - Вибач мене будь ласка…

Ніколаус насилу повертається, а Макс плутано продовжує:

— Мені… мені справді краще піти. Ти надто гарний… Я вже казав… ну, що брехав. Чого ще треба… І я думав, ти взагалі не повіриш…

Він увесь здригається, як перед припадком, задихається, тихо сміється — такий, мабуть, божевільний. Хочеться притиснути його до грудей, цілувати в зблідле, з нездоровим рум'янцем обличчя.

Натомість Ніколаус коротко каже:

- Піднімись.

Макс дивиться на нього знизу вгору з поглядом лестливої японської школярки.

- Піднімись будь-ласка.

Макс неохоче підкорюється. Тут же чудово підсушує сльози і наганяє на обличчя нудьгу.

- Ти розумієш взагалі, як це серйозно?

Макс повільно киває:

- Так.

— А на мою думку, ні, — Ніколаус бере його за ліву руку і стискає долоню. - Не можна жартувати такими речами. Не можна.

- Ну таак…

— Що, якби дійшло до поліції, до суду? Тебе почали б оглядати. Знаєш як?

— Відпусти, — кривиться Макс.

- Ти знаєш. Адже ти все про це читав.

Макс з тихим шипінням вириває долоню:

- А хочеш ... я скажу, чому це зробив? Га?..

Ніколаус знизує плечима:

- Давай.

— Я не знав… що ще схоже на мій біль, — Макс впивається в нього страшним поглядом. — Коли хочеш знищити себе, бо не вартий жити, розумієш?

- Максе...

— Адже я ж гнилий, я ж погань, — шалена посмішка все ширша. - Я все занапастив. Це через мене… мати побачила, як він… обіймав мене уві сні… Просто обіймав… Я не замкнув двері, а він не перевірив. Будь я проклятий! - патетично кричить Макс і кидається до вікна.

Ніколаус ловить його, перехоплює зап'ястя. На лівому розходиться свіжий поріз, і кров біжить по руці, але він все ж таки відтягує Макса в центр кімнати.

- Пусти! Я хочу померти! - волає Макс, зриваючись на кашель.

Він мало не падає, тож Ніколаус послаблює хватку. І дарма. Вивернувшись із слизьких пальців, Макс мчить у вітальню і далі — до виходу. Сходів. Смерті.

Ніколаус затикає вуха, але все одно чує глухий удар тіла об чорні двері. Так, точно потрібний вінок. Адже й Різдво незабаром.

***

— Алло, Вольф… пробач, що турбуюсь так пізно, — шепоче Ніколаус, прикриваючи трубку долонею. - Не вішай, будь ласка! — і ще швидше: — Максу треба до лікарні… Не вішай!

Вольфганг голосно тужливо зітхає.

- Потрібні його документи. Паспорт, що-небудь?

— По-перше, я просив не дзвонити мені, — викарбовує Вольфганг. — По-друге, всі документи Макса — лише Макса. Якщо він їх втратив, то це його проблеми.

Скрип паркету, — і раптом Макс кидається зі спини дикою кішкою, вириває трубку і плаче:

— Це я… пробач мені за все, чуєш! Будь ласка! — здивовано трясе трубку, що гуде, ніби можна витрусити звідти бажане, й повторює, тихо: — Ти мене чуєш…

Ніколаус насилу укладає Макса в ліжко. Тепер того рве від найменшого руху очей, і він старанно жмуриться. З-під опущених повік течуть сльози. До синців на тілі і забиття на лобі додалася розсаджена права вилиця. Це вже схоже на систематичне домашнє насильство. А сніг за вікнами все густіший. Що, якщо до них не погодяться надіслати машину?

Дзвінок телефону вириває Ніколауса із заціпеніння. Він швидко проходить у вітальню.

— Алло?

— Не впевнений, що все так погано, але шукай у солі, — випльовує Вольфганг і вішає слухавку.

- Алло, Вольф?! — Відповіддю лише гудки.

Як сомнамбула, Ніколаус лізе в кухонну шафу. На нижній полиці поруч зі спеціями його колекція солі: морська, з базиліком, йодована, рожева тибетська, з каррі та літрова банка «просто солі», купленої десь зі знижкою. Все ще не вірячи, Ніколаус запускає два пальці в банку й витягує паспорт. Макс там коротко стрижений, якийсь наляканий. Пара крупинок пристали до фотографій та не хочуть відлипати.

- Хто це був? — шепоче Макс, коли Ніколаус повертається до кімнати. — Мені здалося, дзвонили…

- Це Вольфганг. Запитував, як ти.

- Взагалі нічого так, - миттю підбадьорюється Макс. - Я норм.

— А навіщо ти поклав паспорт у сіль?

— Та просто впустив його одного разу в унітаз на Цоо і хотів просушити. Нік, тобі погано?

Лікарня скасовується (хоча тепер туди треба скоріше Ніколаусу), — голова в Макса проходить, і навіть синці бліднуть на очах. Через півгодини він вже пританцьовує біля плити, додаючи безпечну тибетську сіль у вчорашні макарони. Втім, наступного ранку все одно не може торкнутися пальцем кінчика носа.

***

Макс тепер не кричить ночами. Він заважає спати інакше.

Ніколаус відкладає книгу про домашні засоби від паразитів й вимикає лампу. За вікнами особливо тихо від снігу, а крізь штору видно контури пластівців сніжинок. Зима в Берліні цього року дивна — справжня, скоріше баварська. Напевно, у Вюрцбурзі вже ярмарок, і на головній площі строкаті намети, каруселі та величезна ялина у гірляндах електричних свічок.

Раптом у затишній тиші лунає стукіт чола об двері і глухе матюччя. Потім стукіт вже дробовий.

- Ні-ік, ти спиш?

- Ні. А ти що не спиш?

Двері скриплять, на порозі з'являється висока постать у синій піжамі.

- Холодно ж! Можна до тебе?

І, оскільки Ніколаус вагається:

- Ласка-будьласка! У мене пальці на ногах уже віднімаються.

- Ну добре.

Макс радісно кидається під ковдру, як в літню воду.

- Ура! Брр! — він загвинчується під бік, одразу передумує і закидає на Ніколауса ноги. Але так йому теж не подобається, і Макс переповзає під інший бік, зачепивши Ніколауса всіма виступаючими частинами: ребра, клубові кістки, коліна, і справді захоловші пальці.

- Макс!

— Пробач, — той крутиться під правою пахвою, звиваючи гніздо з простирадла. — Ой, я в себе світло забув…

Зрештою, вони укладаються — під двома ковдрами, курткою та старим пальтом. Ковдри підклацані під матрац, так що в них щось подібне до величезного спального мішка для двох. Макс обхопив праву ногу Ніколауса своїми, боляче впившись коліном в стегно, обвив шию руками і замовк. Він навіть почав сопіти, втім, зворушливо й мелодійно, як об'їлий кіт.

Ніколаус уже засинає, коли щось починає заважати: наче дорожня тряска чи електрична сверблячка... Він розплющує очі.

Це тремтить Макс.

Помітивши рух, той сварливо бурчить:

— А от зараз би я хутро не збривав, я весь би їм покрився... Позич свого, га? - І прикушує бакендард.

- Мерзнеш? — питає Ніколаус — хоч і сам знає, що у квартирі холодно, і треба знову топити. Тільки ось дрова вже закінчуються.

Замість відповіді Макс клацає йому зубами з арію Генія Холоду. Ніколаус киває:

- Люблю Перселла.

- Зігрій мене, - просить Макс. Величезні довірливі очі блищать в напівтемряві.

Ніколаус коротко зітхає. Зрештою, він також цього хоче.

Він запускає долоню під піжаму і гладить Макса - вгору по ребрах, по безволосих грудях, проводить по затверділих - від холоду, звичайно - сосках і з цікавістю відчуває в лівому металеве колечко. Макс вигинається як кіт, підставляючись під руку. Ніколаус пересуває долоню йому на спину.

Й віроломно лоскоче.

Видавши дикий крик, Макс намагається відкотитись, але спальний мішок тримає міцно. Тканина, що натягнулася, пружинить, кидаючи його назад до Ніколауса, під безжальні спритні пальці. Макс стогне і крутиться, ось тільки Ніколауса стогонами вже не зворушити, немає більше в душі його благодаті, і він лоскоче боки, груди, живіт, посміхаючись немов маніяк. Макс знемагає і плаче, навіть у напівтемряві видно, як він почервонів, коротке волосся прилипло до обличчя. Ніколаус втискає Макса в ліжко і раптом помічає на його обличчі задоволену посмішку.

***

Вони лежать поруч, знесилені та гарячі. Ковдри збиті в одну велику грудку, пальто відкинуто через непотрібність.

- До речі, Вольфганг теж мене лоскотав, - серйозно каже Макс. Ніколаус хмикає:

— Та було хоч щось, що він з тобою не робив?

— Він мене не любив, — ще серйозніше, навіть трагічно.

— Ось лиходій.

«Отже, светр він тобі дарує чисто з ненависті?..»

Деякий час вони мовчать. Раптом Макс довірливо повідомляє:

— Коли одна людина сказала, що я циган, то ця людина була не Вольфганг.

- Я зрозумів.

— Хоча він теж ненавидить вуглинків та кучерявих. Пхех. І волохатих.

- А хочеш, покажу дещо?

- Звісно хочу! - надихається Макс. Що завгодно, аби не спати на морозі.

— Розпалюй тоді пічку, я прийду.

Макс з гучним тупотом мчить у вітальню, а Ніколаус, зволікаючи секунду, дістає з шухляди столу обереймух фотографій.

***

— Воу, це ти? - Протягує Макс. — Ти ж білий, як ведмедик на півночі.

Вони сидять біля вогню: Макс у светрі поверх піжами і Ніколаус у куйоблику з ковдри. Він підкидає тріску в піч і знизує плечима:

- Вольфгангу так подобалося. То був панк.

- І ти пофарбувався? Заради нього? Ну ти даєш!

- Born Blonde. З каустичною содою.

- Чорт, і там теж білий... Чи це не ти? — Макс підозріло хмуриться.

- Я, - підтверджує Ніколаус. — Тут лише ми з твоїм братом.

"Бо всі фото з Бліксою я вже викинув".

— Такі щасливі, — Макс гладить знімок із фотокабіни. — А коли це?

— Два, здається, роки тому. Так.

Макс із сумішшю заздрощів і захоплення дивиться на поляроїд: Вольфганг і Ніколаус обіймаються, світлі як альбіноси. В одного проколото вухо, в іншого — брова.

- Круто. - Він дістає наступний. — А що то за дівка?

- Це Вольфганг.

— Віє-е. Та й обчаси. Наша матінка такі носила, - усміхається Макс. - Чохт! Нік, ну ось це – не ти ж?!

Він смикає знімок з фатальною жінкою в дусі Парижа двадцятих: вузька чорна сукня і бурштиновий мундштук.

- Це я. До речі, зверни увагу на стрілки.

— Але ж тут… від тебе ледь половина. Такий худий!

- Вольфгангу це подобалося, - повторює Ніколаус. — Він любить худих.

— Але ж не настільки… Якийсь Освенцим… — Макс наближає фото до очей.

Ніколаус киває на наступне, вже без сукні:

- Минулий рік. Тут я скинув ще три кілограми.

- А потім? — дивиться Макс із прихованою надією.

- А потім довго лікувався.

Якийсь час Макс мовчки перебирає фото, тільки трохи свербить від протягу. Затримується на одному, де Вольфганг та Ніколаус у набоківських білих шортах гордо позують із сачками для метеликів. Ніколаус розводить руками:

— Як бачиш, трохи набрав.

Макс мружиться й закушує губи:

- Мм. То були воскові смужки?

- Крем.

— А мені не сказав… Господи. Фу. Господи!

— Ааа це тобі, напевно, краще поки не дивитися, — Ніколаус поспішно вихоплює у нього чорно-білу картку.

— Пірсинг прутня? Хто з вас був такий хворий? — Макс кривиться. — А бачу, що обидва.

- Вибач, - Ніколаус забирає і другий знімок.

Не знаючи, куди його діти, він озирається — і кладе обидва фото у відчинені дверцята печі.

- Нік! Ти чого?! - волає Макс.

— У нас розтопка закінчується.

— Але це не означає, що… Нік! — пирхнувши, Макс схоплюється і біжить до своєї кімнати.

Ніколаус встигає спалити ще з півдюжини фото з перфомансу «Народження їжака», про які зовсім забув, коли Макс повертається зі своїм альбомом для малювання та пошарпаною книжкою.

— Якщо потрібна розтопка — давай палити це лайно, — він жестом акордеоніста розкриває альбом, і на підлогу летять папірці з каракулями, щасливі квитки та обгортки від жуйок.

- Ні. Ми не палитимемо твої малюнки, — твердо каже Ніколаус. — Я хочу, щоби ти їх зберіг.

— Тоді це, — Макс приголомшує закатованою методичкою. — Дивись, скільки деревини в ній.

— Н-ні, — Ніколаус перехоплює книгу біля печі. — Я поверну її до бібліотеки. Раптом комусь знадобиться.

Макс на секунду застигає, а потім каже, дуже серйозно:

- Сподіваюся, що нікому.

***

Однак палива й справді не вистачає: дров ніде не купити, а вугілля цього року безбожно, неосяжно коштовне. Звісно — вперше за багато років у грудні на вулиці мінус. Ніколаус звик не топити, жир таки гріє, а ось Макс явно мерзне: ходить по будинку в куртці поверх светра й у вовняної шапці. Усі запрошення від Фассбіндера Ніколаус тепер збирає та палить. Одного разу Макс руйнує якийсь паркан і приносить півдюжини сирих занозистих дощок. Соснові шишки, зібрані у Тіргартені для святкових вінків, теж пішли на розпалювання.

Про Вольфганг вони намагаються більше не говорити. Чи мало інших справ: читати Гофмана, заклеювати вікна, танцювати фокстрот та смажити зефір на шпажках.

І все ж одного разу Ніколаус помічає у Макса особливий погляд — сумний, який зупинився. Вони якраз доїли зефір і сидять із кухлями молока біля вогню (сьогодні горить зібрання творів Леніна, отримане в одного жвавого прикордонника в обмін на пару номерів Hustler за сімдесят восьмий рік).

Макс дивиться крізь Ніколауса, звівши трохи косячі очі на картинці з Вольфсбургом. Раптом він каже:

- Я хочу додому.

Ніколаус мовчить, розуміючи, що в даному випадку ця категорія скоріше тимчасова, ніж географічна.

- А ти?

— І я також, — киває він. Каруселі, ялинка, прилавки із хижими гномами… Будинок.

— Чому я кохаю єдиного, кого мені не можна кохати?.. — продовжує здивовано Макс. З широко розплющених очей ллються сльози.

— Ти ще зустрінеш людину, яку полюбиш сильніше, — запевняє Ніколаус. - Найкращого. А він любитиме тебе, дуже-дуже. І він подарує тобі новий світ. І м'якого ведмедя. І кубометр дров.

Макс сміється крізь сльози:

— Так, я вірю… Звісно… Тільки зараз дуже боляче.

Ніколаус підводиться і цілує його в верхівку — як молодшого брата, якого в нього немає, чи дитини, якої ніколи не буде.

- Все налагодиться.

- Вольфганг мене ненавидить. І завжди ненавидів, — хлюпає Макс.

— Ні… Він дбає про тебе.

— Ну як же?

— А звідки, ти гадаєш, були гроші на теплий одяг?

Макс хитро мружиться:

— Мм, ти забирав їх у Блікси.

Вони обоє сміються. Раптом Макс знову сумує.

— Я не знаю, чи зможеш ти пробачити мені все це… Просто я дуже люблю його.

- Я теж, - киває Ніколаус. - Я теж.

— І він не помічає мене. Гроші — це інше. Є я, ні - йому все одно, - Макс прикро махає рукою.

— Ну, мабуть, це не так… Якби тебе не стало, Вольфганг не зрадів би, — переконує Ніколаус і прикушує язика.

І тут Макса осяює:

- Нік! Потрібно, щоб мене викрали!