Перший день народженя в Берліні

Ян відкриває праве око, і перше, що бачить — похмурий Дірк у бандані, що з'їхала набік. Ніс почервонів і тече, і вся туш розмазалася. Мабуть, алергія вирішує Ян.

Вони провели цієї ночі на лавці в парку Гамбурзького. Цілком непогано, якщо не вважати винесені штормовим вітром газети. І бійку з бомжем за пачку сирних кілець «Лоренц». І беззубу повію, що приставала до них, років сімдесяти п'яти...

— Ранок добрий, — усміхається Ян. - Як спалось?

Дірк тільки пирхає і насилу встає на ноги. Косуха поблискує від роси. Він робить пару кроків, голосно хрускаючи колінами.

- Гей, ти куди? - кричить Ян.

— Додому, — огризається Дірк і швидко шкутильгає по піщаній алеї.

- Ти чого?! — Ян біжить за другом. Кофр із гітарою боляче б'є крижами, рідкісні спортсмени дивляться на них з цікавістю. - Стій же ти!

- «Чого»? Бо ти не зрозумів! — огризається Дірк — і раптом гальмує, тож Ян утикається йому в спину.

- Не зрозумів, - він ривком розвертає друга до себе. Дірк схожий зараз на розбуджену кажан: чорний, скуйовджений і жадає крові.

— Так, на твою думку, рок-зірки живуть? — у зелених очах сяють дорогоцінні сльози. - Вчора нам навіть не заплатили!

— Ну, хоч не побили, — втішає Ян, але сльози проливаються брудним дощем на лілове жабо.

- Ууу! Досить з мене. Я додому! — і скинувши руку з плеча, Дірк прямує туди, де чомусь сподівається побачити вокзал.

***

Йорг усміхається й обіймає Макса зі спини — ще в напівдрімоті, в теплому сонячному мареві. Щастя знову всюди, розливається у повітрі, у венах. Сьогодні вони вперше прокидаються разом. Хочеться запам'ятати цей момент.

Яскраве світло палає червоним крізь повіки, у годівниці шумно возиться якийсь птах. Широкий промінь із відкритого вікна падає на біле покривало, і чиста тканина пахне лавандою та влітку. Макс лежить, влаштувавши голову на зігнутому лікті, незвично спокійний і тихий. Йорг заривається носом у волосся у нього на потилиці, вдихає квітковий запах шампуню і шепоче:

— Ти чудовий, знаєш? Найкращий, — обережно ковзає губами по скроні і цілує в колючу ліву щоку.

Макс щось бурмоче, притискаючись щільніше, стегна до стегон. Тоді Йорг піднімається на лікті і починає повільно цілувати його — гарячу шию під щелепою, трохи відстовбурчене вухо — найпрекрасніше ліве вухо на світі! — яке одразу червоніє, ямку над ключицею, плече… Він треться об ногу Макса, забруднюючи шкіру мастилом, але поки що не наважується зробити наступний крок. І справді, навіть не знає, яким він має бути.

Макс обертається, і вони цілуються в цій незручній, скрученій позі, як герої дантовського «Пекла». Він зовсім уже прокинувся, і очі сяють від сміху. Йоргу теж хочеться сміятися. На сходах грюкають двері, під вікнами різко сигналить машина, і всі звуки лунають порожнечею десь у потилиці. Але незважаючи на важку голову, на ниючі садна і синці, Йорг ніколи ще не був такий щасливий.

- У тебе нічого не болить? - посміхається Макс. А потім, повернувшись, швидко сповзає нижче.

Йорг шумно видихає, коли відчуває на своєму члені вологий та теплий рот. Це настільки приголомшливо, що якби він не лежав на боці, то точно впав би. І Йорг падає, проносячись через уявні верстви пекла, раю і чогось ще, схожого на згущене сонячне світло. Він відкидає покривало, хапається за худе засмагле плече Макса. Тут же прибирає руку і шукає — що завгодно інше, зім'ятий край простирадла, подушку, ґрати ліжка… Макс м'яко і монотонно проводить язиком по голівці, злизує мастило, посмоктує, і Йорг здавлено стогне крізь зуби, а потім уже стогне просто. Наче крізь його тіло простягли струну, і вона все тугіша і твердіша, і її кінці вже десь за межами цієї галактики. Макс точно посміявся б, але зараз він не сміється, хоча, здається, посміхається куточком чудово розтягнутого вологого рота.

Йорг намацує нарешті за подушкою якусь еластичну петлю — кріплення матраца? плювати, — і хапається за неї, як у автобусі, що розігнався до смерті. І це останній зв'язок із реальним світом. Макс м'яко перевертає його на спину, ледве розсовує ноги і починає вилизувати член біля основи, яйця, лоскочучи шкіру відрослої за ніч колкою щетиною; проходить мовою по всій довжині, і Йорг готовий згоріти від сорому — і згорів би, якби не було так добре.

— Тополиний пух, — раптом серйозно повторює Макс, і Йорг розуміє, що він чудово пам'ятає — все, що було вчора; Йорг і сам пам'ятає, аж до кольору оббивки в вкраденій машині (чорний) і запаху від куртки Лотара (солод), але зараз все це неважливо, абсолютно неважливо. Про це вони подумають колись завтра, може, сьогодні, але потім, усе потім. Макс стає рачки і ритмічно рухає долонею на власному члені, продовжуючи відсмоктувати Йоргу - повільно опускається на нього ротом, а потім так само болісно-неквапливо ковзає вгору. Здається, ще раз, і…

— Я зараз… пробач, — шепоче Йорг, струна нестерпно натягується, і сонце заливає весь світ жовтою патокою.

Макс випускає його з рота за секунду до того, як насіння вистрілює — тепер уже на живіт Йоргу. Макс відкочується на бік і доводить себе рукою, Йорг чує вологе хлюпання і короткий стогін. Його самого ніби підкинуло і все не опустить. Здається, він плаче, під щокою миттєво стає мокро від сліз. Світ трохи тремтить, сонячна смужка на ліжку, ніби подвійно розпечена, обпалює щиколотки.

— Який ти голосний, — дивується Макс. - Круто.

Він смішно перевішується через край і риється десь унизу, нарешті, дістає пару серветок. Витирає себе і Йорга, котрий все ще не цілком повернувся.

— Хм, напрочуд біла! — зіставивши обидві серветки, каже він голосом із реклами прального порошку. — А це моя…

Йорг беззвучно сміється і тягнеться до Макса. І незважаючи на перегар та смак власної сперми, це найпрекрасніший поцілунок у його житті.

Макс лягає поруч, влаштувавши голову у Йорга на грудях. Потім схоплюється і натягує на них покривало. Потім закидає на Йорга ногу. Потім, вивернувшись як кіт, утискається в бік кістлявою спиною.

- Ти чого?

- Сонце - підор, - заявляє Макс. І замотавшись у покривало, як великий білий кебаб, відкочується до холодної стіни.

***

Коли Йорг прокидається вдруге, Макса поряд немає. На годиннику над столом чверть третьої, з вулиці долинають різкі крики турків і торохтіння мотора. Всі м'язи відгукуються тягнучою болем. Йорг важко сідає, спускає ноги на теплий паркет — але ніхто за кісточку його не вистачає.

Під ліжком Макса немає, у ванній також. І на сонячній, задушливій кухні. Навіть у холодильнику — порожньому, за винятком якогось судка у закопченій фользі, сиру та пляшки шардоні сімдесят третього року. Йорг уже починає нервувати, коли чує з кімнати мелодійне схропування. Макс якимось чином забився в щілину між шафою і підлогою — облаштувався там як сурок у норі і спить, висунувши назовні лише праву п'яту. Йорг легенько лоскоче її. Жодного ефекту. Тоді він нахиляється і намагається вкусити, але п'ята відразу зникає в нееквлідовому просторі під шафою. Ну і добре, значить можна ходити голяка, не побоюючись жартів про тополиний пух.

Він випиває поспіль дві склянки теплої солодкої води з-під крана. Шлунок скручує і відразу відпускає. Могло бути й гірше. Йорг виглядає у вікно, на бруковану вулицю. Там рухається безперервний круговий караван — від дверей під'їзду до відкритого вантажівки ходять нав'ючені меблями турки. Деякі забирають із кузова вже занурене, щоб зарахувати до будинку і занурити ще раз. Певне, сусіди Вольфганга переїжджають. Один молодий робітник тягне на спині велику скриньку з темних дощок.

Відігнавши спогад про рулебенську підворітню, Йорг обережно бере з підлоги телефон.

***

Вольфганг не знав, що так можна: оголеним серцем — до самого серця, і світу за стінами готелю немає, скінчився, є тільки двоє. Йозеф обіймає його, похитує на колінах, і Вольфганг вигинається, підставляючи шию під сухі швидкі поцілунки. Він тихий, він завжди дуже тихий, а якщо що, радіо заглушує будь-які звуки.

Увійшовши тільки до кімнати, Бойс увімкнув приймач і налаштував якусь німецьку хвилю.

— Я люблю Німеччину, і Німеччина любить мене? - зрозумів Вольфганг. Бойс схвально кивнув.

«…Берліна заарештована при спробі перетнути кордон у східному напрямку сімнадцятирічний громадянин ФРН. Для втечі він використав циркові ходулі…»

Вольфганг сміється: як добре, що катастрофі на ім'я Макс вже вісімнадцять... і він точно не втече на Схід, набігався; але тут Бойс торкається губами його потилиці і тягне на себе, входячи глибше, і Вольфганг стогне в голос - занадто багато, занадто добре, ходити ж потім буде боляче, а втім, до біса.

«…причини свого вчинку. Після складання протоколу порушника було нагодовано в солдатській їдальні і передано поліції Західного Берліна на пропускному пункті Сонячна алея».

Вольфганг посміхається. Німеччина любить його.

***

Макс у пухнастому халаті заходить на кухню, потираючи порізану щоку. Безпечних бритв, як відомо, не існує. Йорг смикає недосохлу футболку і встає назустріч.

— Приколись я циган! - ірже Макс.

І тут Йорг нарешті зауважує. Макс — кучерявий. Його темне волосся лежать сьогодні жорсткими кільцями, немов завиті на великі бігуді. Усі заготовлені слова миттю вилітають із голови.

- Але як...

- Це шампунь, - пояснює Макс. — «Сила від самого коріння». Ааа! Щас коня вкраду.

— Ти пробач, я не знав… — у Йорга всередині все стискається від сорому. — Що тобі не кожен підходить…

- Тепер знаєш. А ти що вино не п'єш? — Макс киває на дві рубінові повні склянки.

Йорг простягає йому жовтий квадратик — інструкцію від брата квочка. Почерк настільки дрібний, що спричиняє асоціацію з метанням бісеру.

Будь ласка, пам'ятай, що провину необхідно дати подихати. Оптимальною температурою подачі буде 12-14 градусів. Винний термометр у буфеті. Краще сервірувати із сиром, ніж з тим, що ти спробуєш приготувати з рабською допомогою Ніккі. Моє не бери.

В.

— В мені подихає, — хмикає Макс і в два великі ковтки половинить свою склянку.

І Йорг також п'є. Вино приємно гірчить, і навіть не проситься одразу назад. Вони з хвилину сидять, привалившись до нагрітої стіни і смакуючи трохи фруктовий смак. У шлунку розтікається тепло, і поступово світ стає набагато затишнішим. Навіть турки за вікнами затягують гарну бадьору пісню.

— Тема, — нарешті каже Макс. — До речі, дякую за волосся. Ну що помилив. Дуже мило з твого боку.

- Правда? - Усміхається Йорг.

- Взагалі так. Я давно хотів, щоб… Чорт. Хочеш секрету?

Йорг охоче киває.

— Я раніше боявся мити голову один… щоб не розкритися. Спокуса-ня! — Макс закочує очі і корчить пику страшніше за горгулью. - Ось. А Нік міг не так зрозуміти.

— Але тепер ти не боїшся?

- Ні, - твердо каже Макс.

І тут Йорга погано накриває. У душі біснуються розчулення і дурна гордість. Він бере Макса за руки, схиляється ближче... А потім його несе:

— Це круто… Це… справді чудово. Що тобі краще. І взагалі… Я радий, що в тебе така гарна шкіра! Ну ціла.

Ледве не сказав: «Ти більше не ріжешся», але вольовим зусиллям зупинився. В одному журналі у матері Йорг читав, що треба згадувати не минулі недоліки, а нові здобутки, а тому "Ти перестав себе ненавидіти" він теж не скаже.

— Це… справді чудово. Ось. І я помітив, чи ти кинув палити?

— Я навіть майже не блюю, — відповів Макс. — Ну, може, раз на тиждень. Ось як я прояснився!

- Ти молодець! Це ж чудово. Ти обов'язково ще зовсім одужаєш! — Йорга безжально несе далі. — І знаєш, чого я хотів би?

Макс блудливо скошує очі.

— …Обіцяєш взагалі не блювати? Заради мене, — випалює Йорг і завмирає. Навіть оголошення річних оцінок він не чекав, як відповіді зараз.

Помовчавши трохи, Макс підтискає губи і каже:

- Обіцяю. До речі, я приготував там, він відкриває ногою холодильник. - Гратний.

- Круто! А що це?

— Типу французька запіканка з картоплею. Сам спік. Сам зібрав…

— Максе, та ти… Ух. Не знав, що ти вмієш готувати!

- Іноді.

— Тільки… — Йорг сідає. До горла відчутно підкочує. — Вибач, мабуть, зараз…

- Все норм. Мене теж нудить, — заспокоює Макс.

Вони сміються, і в Йорга на душі раптом робиться дуже легко.

- Так, пили ми вчора, звичайно...

- Ще до речі, - Макс піднімає палець. — Коли людина п'є, стає видно, якою вона є насправді. Усередині. Ти, звичайно, любиш зажуритися, і трохи лізеш пиздитись... Але ти мені подобаєшся, Йоргу. І я хотів би офіційно запропонувати тобі стати моїм.

Макс робить красиву паузу.

- Партнером ...

Весь світ застигає, пісня повисає в повітрі шматками нот.

— По перевезенню до Берліна пиздюків із провінції.

- Що? - давиться Йорг.

- Схема проста ...

- Це твій спосіб збагачення?

- Ну так. Золота жила практично. Зараз поясню, - Макс закидає ногу на ногу. — Ми наймаємо автобус — це дешево, я дізнавався, приїжджаємо в дірку на кшталт Вольфсбурга і влаштовуємо лекцію для молоді. Християнську. Вольфганг має сертифікат проповідника, він гасив з ХДС, поки не став такою пропаленою кокоткою. Якщо підправити дату та ім'я…

- Вольфганг був проповідником?

- Ну, недовго. Не суть. Так ось, на лекції ми топимо як погано в Берліні, щоб заспокоїти всяких тітоньок, матінок, — Макс гидливо мотає рукою. — А потім, у неформальному спілкуванні, так би мовити, підпускаємо ідею скататися туди і добре потусити! Одне місце в автобусі коштуватиме… припустимо, тридцять три марки. Нехай спустошують скарбнички! Усі думатимуть, ми повеземо дітей до Райслінгена дивитися замок за п'ятдесят пфенігів, а насправді…

- Я не думав, що Вольфганг взагалі християнин...

- А насправді! Ми веземо їх до Берліна. Операція «Пацюків!» - кричить Макс і б'є по столу. - Ну як тобі?

— Вибач, але не дуже, — Йорг зводить плечима. — А що з ними робити?

— Та господи, висадити та забути. Самі знайдуть чим зайнятися. Повторюємо це чотири-п'ять разів, і ми матимемо гроші на втечу в Танжер!

- Ти все це серйозно?

- Ні, - ірже Макс. — Але Вольф і справді церковний щур.

Він наливає собі ще вина на денце, і з задоволенням випиває.

— То як ти вирішив? З батьками.

Йорг зітхає і теж наливає на палець заввишки.

— Ну, я зателефонував. До речі, вони Дірка спалили. Тепер його пращури знають, що він не в мене вписувався цей тиждень.

- А взагалі?

— Та так… обіцяв зайти додому ближче до вечора.

Макс мовчить, і Йорг продовжує — але тепер слова чомусь не так швидко біжать:

— Просто, Максе… Ти мій друже, і тому я можу таке сказати. Дякую за те, що влаштував учора, мені правда... сподобалося. Було круто. Особливо автомобіль.

— Та вже й давай! - Усміхається Макс.

— Я подумав, що мушу спробувати і це теж. У сенсі завод. Просту роботу пересічних людей. Адже коли кажуть «хочу спробувати все в цьому житті», мають на увазі чомусь наркоту, всякі там… ну ти зрозумів.

"Приблизно те, що було вчора".

— Загалом я хочу попрацювати навантажувачем.

— Ну ти й збоченець, — жахається Макс. - Маркіз де Їжак. Може, ти ще в поліцію наймешся?

- Ні, я ж не Дірк.

І обидва глумливо регочуть. Ця тема не перестане тішити ніколи.

— Ну що ж, — зітхає Макс. - Напевно ти правий.

- Не сердься! Не ображайся будь ласка…

— Я не гніваюсь, — тихо каже Макс. - Це твій вибір.

— Та я, мабуть, скоро втечу… Тільки грошей підніму трохи, — Йорг знову бере його за руки. - Ти не ображаєшся?

Макс мотає головою і урочисто проголошує:

- Я завжди буду чекати тебе. Щонеділі з години до години тридцяти двох.

- Макс!

- Йооржее!

— А тепер я маю полагодити шафу, — каже Йорг.

***

Ніколаус не вірить очам: Темпельхоф, здається, справді заспокоївся. Ведмедик сидить на кухонному столі і складає журавликів з цукеркових обгорток. Мордочка безневинна і трохи заспана — так і не скажеш, що вчора буйствував і розніс півквартири. У цьому вони з Максом схожі, думає Ніколаус.

Немовби почувши думку, Темпельхоф радісно показує йому Кінг-Гідору із золотинки «Ферреро». Дуже мило. Одне питання: як він дізнався, що Ніколаус зберігав весь солодкий запас у вентиляційній трубі?

***

Йорг із сумнівом дивиться на шафу, що покосилася. Той лежить ниць, як поранений у спину. На задній фанерній стінці червоніє ярличок з ломбарду.

— Я думаю, треба перевернути його та все вивантажити. Щоб зручніше лагодити.

— Та гаразд, — Макс махає рукою. - Просто поставимо як було, Вольф нічого не помітить.

- Ну добре. Давай з того боку.

Макс приміряється, розкорячившись як сумоїст. Йорг плює на долоні.

— Раз-два, взяли! - Злагодженим потужним рухом вони піднімають шафу, щоб поставити на підставку. І кидають знову, з гуркотом і дзвінкою бавовною. По підлозі розбігається прозора калюжка.

— Довбана глюкоза! - Шипить Макс. - Брат мені голову відірве!

— Може, таки спробуємо перевернути?

- В її…

Йорг засовує пальці під край і в три підходи, як штангу, піднімає дерев'яну махину. Йорг обтрушує долоні, що гудуть.

— Покличеш, коли дістанеш, ну що треба.

— Господи, Їжачку… — стогне Макс. — Та дивись, добре.

Він відчиняє дверцята і нависає, немов над льохом:

— Ласкаво просимо до Нарнії! — а потім починає витягувати з шафи дивні речі. Прозорі довгі трубки. Циліндр із поділами. Велику лійку. Гроно пакетів із розчинами для крапельниць (один лопнув і зморщився, як розчавлена виноградина). Мотки ізоляції. Шкіряну збрую, на зразок тієї, що носить Блікса поверх одягу. Шовкова чорна сукня. Все це Макс діловито переносить на диван. Трубки норовлять розвернутися і шарудять по-зміїному, сукня клаптем темряви стікає з підлокітника на підлогу.

- Може допомогти?

Макс мотає головою і запихає якісь різнокольорові загогулини у великий пластиковий контейнер (Йорг згадує, що його мати в такому, каламутно-білому, зберігає рукоділля).

Внизу за вікнами зазирає приймач: п'ять. Починаються недільні новини.

— І ти, звичайно, хочеш запитати, що все це за хрень, — Макс кидає на диван червону гумову грушу. — І, звичайно, не спитаєш, бо ти у нас домашній вихований Їжачок.

- Ну, різні бувають аптечки, - усміхається Йорг.

- Про крапельниці ти вже знаєш, - Макс закочує рукав халата і швидко дивиться на ліктьовий згин. - Вольф тягнеться від усього, що пов'язане з рідинами. З катетерами, голками, всією цією пижкою. З електрикою.

- Мм.

— Його просто пре від каральної медицини.

— У лікаря Менгеле любить грати?

— Швидше, у Бенвея, — Макс кладе на диван ще пару контейнерів з дитячими дзиґами та строкатими ялинками, і раптом спалахує думкою: — А хочеш, покажу дещо? Абсолютний уліт.

І не чекаючи відповіді, дістає з шафи картонну коробку з помаранчевою блискавкою (Йорг мимоволі асоціює: паяльник для випалювання, у дитинстві такий був).

- Ось! — Макс розмотує дроти з парою електродів, як для кардіограми. - Сідай.

- А чого це?

— Щоб засмажувати яйця ворогам! Винахід японських шпигунів-онаністів

Йорг опускається на край ліжка, і Макс плюхається поруч. З коробки є світ дивний прилад з ручкою, немов у кавомолки, і ворожого вигляду металевим щупом в палець довжиною, теж на дроті.

— Брат сказав, треба ставити контакти не надто далеко, щоб серце не потрапило в зашморг.

- Як поетично.

- Електропетля, ну! Ти що, ніколи не пхав пальці в розетку? — Макс слинить електроди і нависає над ним. - Куди?

- Нікуди, - Йорга найбільше перекручує. - Вибач, але я не хочу.

— Та гаразд тобі, це кльово! Ну, давай на руку, — Макс пристосовує контакти йому на передпліччя. - Скажеш, коли стане боляче.

Йорг стискає зуби. Здається, йому вже боляче. Макс починає повільно обертати ручку, і прилад дзижчить, прокидаючись.

- Ну як?

Йорг намагається зловити нове почуття на шкірі: легкий холод і водночас тепло, і пощипування, як за електрофорезу. Це навіть приємно. Так. Мабуть, це дійсно цікаво. Відчуття поступово наростає, Макс, трохи закусивши губу, крутить швидше.

— А… третє навіщо? — Йорг киває на блискучий щуп.

- А ти як думаєш?

Йорг втягує голову в плечі. Обличчя заливає густим жарким рум'янцем.

— Я, мабуть, все, — і швидко знімає електроди з руки.

- Круто так? - радіє Макс.

— Не знав, що тобі подобаються... подібні речі.

«Хоча знав, звісно. Завжди знав. Біль бадьорить же?

Макс гордо посміхається. Відкидається на спину — і прослизнувши рукою поміж подушок, витягує еластичну стрічку, ту саму, яку Йорг сьогодні прийняв за кріплення матраца. На кінці у неї широка петля-браслет, і Йорг із липким страхом відзначає на сірій тканині запрані крапельки крові.

— Що в нас є, — Макс просовує в зашморг ліве зап'ястя. — І таких чотири. Можна розтягнути мене як довбаного кота в ветлікарні, здорово, правда?

Він лізе вже за іншою, але Йорг чомусь просить:

- Не треба.

Макс зупиняється, все з тією ж усмішкою.

— Їжачок у шоці? Доброчесний Їжак вражений? Може, він хоче спробувати інші іграшки?

— Та ні… А часто ви так… граєте?

- Грали, - поправляє Макс. - Декілька разів. Весною. Мені сподобалося.

Йорг мовчить. Найбільше хочеться притиснути Макса до грудей та погладити.

— Він сказав, я мушу краще зрозуміти себе. Дізнатися про свої межі.

- Дізнався?

- Ну так. Приблизно, — Макс знизує плечима. — До речі, я іноді уявляю, як мене прив'язали та роблять усілякі жорстокі речі. Знаєш, реально хворі. Після яких не одужують. Поки я не стану просто шматком кричачого м'яса.

— …Й дрочиш?

— Ні, дрочу я під мюзикл «Кішки». Ось це справді жорстока річ!

Вони сміються, і Йорг торкається Макса за плече:

— А Вольфганг має інструменти? Чи не тортурні!

— Не знаю, не знаю… — муркоче Макс. — А що б ти зі мною зробив?

— Вгодував би. Дуже жорстоко, — Йорг підводиться і озирається. — Так, мені б тільки молоток.

- Йоргу!

- Що.

- Як тобі? - Не витримує Макс. — Це все, — він киває у бік розореної шафи. - Давай, скажи що-небудь! Ти обурений, я тобі огидний?

Йорг мовчить. Потім усміхається:

— Ну, я б сказав, що це пиздець. Те, що Вольфганг робив.

Так, не кожен адже підсмажуватиме струмом улюбленого молодшого брата, нехай і з освітньою метою.

— Тільки ти це зараз питаєш у людини, яка все дитинство грала в гестапо, тож… — вона розводить руками. — І ти мені не огидний. Ні, зовсім…

Йорг не встигає закінчити — Макс, як засмагла блискавка, кидається йому на шию і робить протяжний чмок у вухо.

— Дякую, — і рушає до коридора, мабуть, за молотком.

***

— Дірк, не дури, — просить Ян. — Будь ласка, не їдь!

Але той лише пирхає і відвертається від вікна. Поїзд за хвилину вирушить, з труби валить густий сірий дим.

- Дірк! — Ян навіть притупує. Люди снують по перону і штовхають його, невдоволено огризаються, діти кричать.

«Прохання тим, хто проводжає залишити вагони!»

Ян розкриває кофр. Якийсь американець у строкатій сорочці відразу кидає туди жменьку дрібниці.

- Дірк!

Той неохоче обертається. І Ян вдаряє по струнах. Він грає як ніколи в житті, навіть на концертах так не виходило (напевно, тому їх і закидають через пивними пляшками). Мелодію він вигадав уже давно, а слова самі складаються в мерзенний вбивчий хіт:

- Прошу, не йди! Я знаю, надто пізно. Я не зможу один…

Дірк закочує очі і з гуркотом закриває вікно.

- …Я серйозно! Побудь трохи тут, і не дивись так. Я знаю, я поганий, трохи, еээ… жебрак і хворий на голову дурень! Дірку!

І раптом трапляється диво. За вікном якийсь рух, Дірк встає, і на його місце одразу б'ється білозубий американець. Ян чекає із завмиранням. Колеса разом брязкають, паровоз тремтить...

«...від краю платформи! Поїзд відправляється!"

Цієї секунди на підніжці з'являється Дірк. Він стрибає і невдоволено загребаючи ногами йде до Яна.

— Ти… ти лишився! Дякуємо!

— Там контролер просто, — хмикає Дірк. — Поїдемо трасою.

***

- Ну і все, - Йорг витирає спітніле чоло.

Шафа тепер як новенька, Йорг навіть зловчився і прибив його знизу до підставки. Якщо і впаде, то з усім будинком разом.

— Їжак, ти просто герой! — Макс підскакує від радості і висне на пробу: — У, навіть не хитається...

Йорг втомлено сідає на диванчик, поруч із контейнером якихось кремів. Сонце за вікном хилиться до заходу сонця, і по паркету повзе помаранчевий відсвіт. Додому зовсім не хочеться.

- Реально міцно! — скаче Макс із завзятістю втікача через Стіну — і раптом завмирає: — Чорт. А ти не бачив такого білого…

— Валіза? Так, — Йорг озирається. — Десь був.

Він встає, але Макс і сам уже знаходить – у ніжки дивана; кидається — і стогне наче від болю:

- Я потрапив...

- Ось, ось, - Йорг простягає йому чорну коробку. Та була взагалі у коридорі.

- Дякуємо! — Макс квапливо розкриває її і видихає: — Уф. Все гаразд.

На вугільному оксамиті дорого поблискують дві ампули, прозора і трохи жовтувата, а між ними, дивно сучасний для цієї вікторіанської компанії — одноразовий шприц у целофані. Макс пирхає:

— Ось за це брат мене точно вбив би.

— Теж аптечка?

— Це мистецтво, — ображається Макс. - Називається «Смертельна доза». Концептуальний об'єкт із можливістю перформансу.

- А. Ага.

- Адреналін та морфін. Курсова Вольфа за минулий рік, до речі, її показували навіть на студентській виставці. Там ще мав бути Йозеф Бойс, але він не приїхав...

— А звідки у твого брата морфін?

- Неважливо. Так ось. Життя та смерть, розумієш? Концентровані, — Макс сухотно сяє очима. — Кожен із ампул вистачить, щоб убити. Кожна може бути отрутою та антидотом. Але шприц лише один. Він з Армії Спасіння — знаєш, одразу ламається, якщо хочеш вдруге використати. Один шанс. Один, остаточний вибір.

— Але ти заварганив би спідбол?

Макс сміється так, що мало не кидає дорогоцінну коробку.

- Їжак!..

— А Вольфганг не боїться, ну що ти можеш?.. — Йорг із сумнівом дивиться на цю згущену смерть. Як по-ньому, довіряти подібне до Макса — все одно що дати дитині пульт від атомної бомби.

- Боїться? Ні. Він сказав, що бачитиме в мені людину, а не нарка кінченого, поки ціла ця ампула, — Макс розуміє своє і постукує нігтем жовтою. — Тому й доводиться смоктати на вокзалі за гнилу соломку.

Йорг акуратно забирає у нього коробку, відставляє на диван — а потім вони з регітом б'ються, катаючись по підлозі. Макс дозволяє вкласти себе на лопатки, халат, вже не настільки білий, розкривається крилами, і Йорг цілує свого занепалого ангела.

Пора додому. Але не хочеться. Але час.

— До речі, що це? — Йорг по-світськи вказує на полотно біля стіни.

— Теж вольфове мистецтво, — зітхає Макс і відкочується, заорюючи халат. - Ща все покажу.

Він вистачає одне полотно, інше, і незабаром підлога покривається однаковими білими квадратами. Макс розкладає їх від дверей до вікна, поки не займає весь простір - стик у стик, нікуди ногу поставити. Йорг спочатку рахує, але на четвертому десятку збивається. В очах рябить, як зимою в хуртовину.

— Щомісяця з приїзду до Берліна він пише таку картину. Це форма щоденника. Ось за травень, — Макс показує невідмінний здалеку квадрат. — Ось за квітень…

— Гарно, — озивається Йорг із крісла.

- Ти справді так думаєш?

- Ну так. Незвичайна фактура, — Йорг нахиляється до найближчого полотна. У ніжних нашаруваннях фарби проступають гілки стародавнього дерева, крило птаха.

- Чув би тебе Вольфганг, - хмикає Макс і застрибує на ліжко.

— А він виставляє їх десь?

- Поки немає. Каже, треба доопрацювати, бо звинуватить ще у плагіаті у Роберта Раушенберга. Шукає якусь деталь… особливий наголос.

- Мм.

Йорг примружується, представляючи полотна на стіні у галереї. Виглядає досить пафосно, але чогось і справді не вистачає. Не кожен розглядатиме тріщини. І тим більше — думати, що означає у конкретному випадку вся ця порожнеча.

- Допомогти їх зібрати?

- Ні не треба. Чим буде зайнятися до повернення Вольфа, — Макс завалюється на бік і бовтає ногою.

Йорг з тугою озирається на годинник. Сім. Найменше він хотів би йти додому. Але він ухвалив рішення. І він стане справжнім, хоч би що це означало.

Немов прочитавши його думки, Макс тихо зітхає:

— Думаю, теж тепер займуся справою.

- Круто! Якою?

— Наприклад, загляну до одного знайомого антиквара. Він платить золотом за можливість смоктати мої п'яти.

- Жартуєш все! — Йорг підводиться і обережно пробирається між картинами.

- Я серйозно, Їжак, - тихо каже йому в спину Макс. - Я можу дістати грошей. І тобі не доведеться працювати. Ми зможемо… та все, що завгодно.

Йорг зупиняється. Опускає голову. Кожне слово дається важко, але він повинен це сказати:

- Дякую, Максе. Але не варто. Не треба... такого. На заводі добре платять.

Стояти просто — тупо, повернутися неможливо, і він бреде між квадратних крижин.

— А в грудні я вже зможу з'їхати від предків. Почекати всього нічого.

- Так, ти маєш рацію.

Макс теж виходить, і дивиться як Йорг у передпокої розчісує волосся п'ятірнею, зав'язує заново бандану.

— Дуже голосно думаєш.

І тут Йорг вирішується:

— А ти хотів би тоді жити разом? — і поки Макс не вирішив чогось поганого, уточнює: — Ну, квартиру винаймати. Може, кімнату. Десь у Кройцберзі.

— Я хотів би, — Макс серйозно дивиться. — Звісно, я хотів би!

І вони навперебій починають викладати дизайнерські ідеї:

— Треба, щоб із грубкою. А краще з каміном!

- Так. І матрац великий. І багато ковдр та подушок.

— І вільну стіну, щоб проектор…

- Можна білим пофарбувати.

— А інші стіни най чорні!

- Ні, це буде зовсім як у Дірка, - засмучується Макс. — Треба так: дві чорні та одна червона.

- Добре. І можна буде повісити твої малюнки, і все…

Вони дивляться один на одного, і Макс із сумнівом запитує:

— Як ти думаєш, ми справді зможемо?

- Обов'язково!

Йорг не хоче думати, що саме Макс зараз має на увазі, просто вірить, що вони зможуть. Все, що захочуть.

— Істерив я вчора, звичайно, — усміхається він. - Таке влаштував...

— Ну, не все ж таки мені, — Макс глухо кашляє, і Йорг турбується:

— Як ти погано дихаєш…

— Дрібниці! Лікар сказав, у мене в обох легень дуже пристойний фіброз! Отже, все норм. Отже…

Він бере обличчя Йорга в долоні і коротко, швидко цілує. Йорг притискає Макса до себе, тихенько похитує.

- Я тебе люблю.

- Йди вже, педик нещасний, - усміхається Макс і тягнеться до засовки.

А те, що трапляється потім, жоден не міг би пояснити. Вони обіймаються у дверях, але розімкнути обійми не виходить. Вони ніби зрослися, і Йорг невідомо звідки засвоєним жестом задирає Максу підлозі халата, вчепляється в ногу, наче варвар-ґвалтівник, і тягне на себе, — а наступної секунди Макс втискає його самого в стіну. Вони цілуються відчайдушно, як останній раз, і Йорг розуміє, що нікуди не піде. Принаймні прямо зараз.

— Врахуй, я не сплю з водіями навантажування, — посміхається Макс.

І тоді Йорг підхоплює його і несе до ліжка через картини — на руках, як здобич. Запинається об дріт телефону, трубка скаче по підлозі, а Макс регоче демонічним басом.

***

Вольфганг лежить, уткнувшись обличчям у жорстку холодну наволочку. За стіною ллється вода, радіо бурмоче добірне марення про розкрите в Берліні нацистське кубло і спійманого нібито маніяка-душника. І натруджено, тупо болить поперек. Втім, він був би не проти продовжити.

Бойс виходить із душу — у рушник на стегнах та перламутрі військових опіків. Білозубо посміхається:

— Ну, що, поїхали додому?

І хто Вольфганг такий, щоб відмовляти.