Перший день народженя в Берліні

Брат надзвичайно безпечний. Замок він так і не змінив. Макс від досади аж спльовує на брудну підлогу під'їзду і відчиняє двері тією ж відмичкою зі скріпки, що минулого разу.

З кухні доноситься затишне гудіння чайника, що закипає, і дзвін посуду. Але, здається, Вольфґанг один. Та навіть якщо ні... Нехай усі знають! Макс секунду балансує у темному передпокої, збираючись із силами — а потім уривається на кухню.

- Чому ти не береш трубку?!!

Вольфганг здригається і кидає тарілку, — бризки з раковини летять на всі боки, на кахель, на білий фартух.

- Господи, Максі, - він хапається рукою в піні за серце. - Налякав.

- Чому ти мене ігноруєш? - Насувається Макс. - Коли треба, тебе ніколи нема!

Вольфганг демонстративно заплющує очі і мовчить, притулившись до стіни.

- Відповідай! - кричить Макс зі сльозами. - Поговори хоч раз зі мною нормально!

Він ще багато чого говорить. Слова мчать - нестримні, злі, потворні.

- Чому ти весь час мене кидаєш?!!

Макс задихається, зігнувшись навпіл, упершись руками в коліна, щоб вигукнути, виснажити це все з себе. Але Вольфганг мовчить.

- Ти мені не брат! - ридає Макс. - Ненавиджу тебе!!!

І тут лунає несамовитий свист чайника. Вольфганг спеціально не вимикає його з півхвилини, доки брат не проореться.

- А взагалі ти дурень. Ось.

- Ні, не дотягуєш, - нарешті зітхає Вольфганг. — Раніше було переконливіше.

— Правда?.. — Макс шморгає і витирає носа рукавом.

— Треба частіше тренуватись. Будеш чай?

Макс сумно киває і падає на найближчий вільний табурет. Від гіпервентиляції паморочиться в голові.

- А руки помити? — удавано хмуриться Вольфганг. - Куртку зняти?

— Я не їстиму, — окремо каже Макс. - То куди ти?

- До Парижу!

- Ве-е, - Макс все ж лізе брудною рукою в масляку і обсмоктує палець. — А нам із Ніком що тут робити?

- Ніккі їде зі мною, - Вольфганг ставить перед братом велику кухоль у тьмяні синьої емалі.

Макс недовірливо піднімає погляд.

— А чому він не сказав мені?

— Тому що він сам поки що не знає, — Вольфганг так і трапиться безтурботністю. — Лист із паризького Інституту мистецтв надійшов буквально годину тому. З цукром, без?

- Без, звичайно.

Вольфганг з якоюсь китайською спритністю відміряє йому темної заварки, що пахне бергамотом, доливає окропом. Макс сидить, трохи погойдуючись. Нарешті, він порушує мовчання.

- І ти погодився?

Вольфганг нахиляється і цілує брата в верхівку:

— Їж цукор, для мозку корисно.

Собі, в білу з ластівками, він робить зовсім слабкий, зате кладе три шматки рафінаду.

Макс неуважно дивиться у вікно. По підвіконню скаче смішна синиця - то клює випале з годівниці насіння, то чистить пір'я. Тупнеться по жерсті і шумить при цьому, як великий альбатрос.

Вольфганг п'є чай і гортає якийсь журнал. Наче Макса і немає.

Від горнятка піднімається пара, все слабше. Тікає на стінці годинник. Макс у мийці починає розглядати захаращені полиці. Південне сонце блищить на боках латунних каструльок, на кришках пляшок, на якихось ситечках, дуршлагах.

— Передай, будь ласка, масло, — просить Вольфганг, не зводячи погляду з журналу.

Макс підштовхує до нього масляню з непоказним залишком. Вольфганг незворушно намазує житній хлібець і з апетитом відкушує. Від цього звуку хочеться впасти на підлогу та битися головою об паркет. А від того, як він накладає собі на блюдце вишневе варення - виблювати всі начинки і ніколи більше в житті не їсти.

Макс непомітно підтягує себе брудний ніж, ховає в рукаві куртки. Серце б'ється так, що має бути чути на вулиці. Перед очима чорно, як тоді під водою, під мостом. І в легенях вода — інакше чому так важко дихати? Вольфганг безтурботно жує й сьорбає.

— Ти нікуди не поїдеш, — тихо каже Макс.

Вольфганг культурно ковтає і потім усміхається куточком рота. А очі холодні, як завжди.

- Це ще чому?

Замість відповіді Макс кидається на нього і б'є з усієї сили ножем вище за серце. Він дуже сподівається, що рука здригнеться, і лезо увійде нижче – пари сантиметрів буде достатньо. Але тут його відкидає — рикошетом від бетонної стіни; Вольфганг штовхає його і Макс летить на підлогу. Ніж ударив не об ключицю, Макс ганебно промазав. Він розуміє це, коли брат наближається: ні краплі крові, навіть картата сорочка не розпорота. Макс загнано дихає і намагається відповзти.

- Так, - каже Вольфганг тихо та зло. - заспокоївся.

Макс регоче - і отримує ляпас. Від удару він прикладається скронею об плиту і картинно сповзає на підлогу.

- Більше ніколи не жартуй так, - Вольфганг підбирає погнутий ніж і відкладає на стіл.

— Ніхуя собі криво, — ірже Макс крізь сльози. - У тебе не потрапити.

- Вмийся, - зітхає Вольфганг.

- Ско-лі-оз.

— Мені тебе відвести чи підеш? - Він простягає руку, допомагаючи встати.

- Су-е-цид, - весело плаче Макс. - Косойобий.

Під уважним поглядом брата він викладає на стіл інший ніж, складаний. Трохи сповільнивши, додає до нього пивну кришку і лезо з точилки.

- Усе?..

- Усе.

Вольфганг відчиняє перед ним двері ванної.

Насамперед Макс закриває клямку. Потім риється у шафці: електробритва, яке убожество. Лосьйони, лосьйони... Все ж таки брат не настільки безтурботний — небезпечних бритв ніде не знайти. Але й не надто розумний. Макс трясе стулки, і з-за дзеркала вивалюється плоска пачка змінних лез.

На кухні знову гримить посуд. Вольфганг завжди забирається, коли нервує. Потрібно хвилювати його частіше - може, розбере срач на полицях.

Макс приставляє лезо до живота і з насолодою натискає. Кров виступає не відразу. Він зачаровано дивиться, як із короткого розрізу сочиться, — цікаво, а якщо загнати в себе ножа на всю довжину (глибину?) — навколо буде багато крові?.. Чи він заткне собою отвір? Тому що ніж – це ключ, заточений під тебе.

Вольфганг стукає у двері. Макс починає голосно штучно стогнати, ніби ось-ось закінчить. Він ріже себе - навскіс від здухвинної кістки до ребра, поперек старих шрамів. І ще раз. І хрест-навхрест.

Коли він виходить, застебнувши косуху, Вольфганг уже нетерпляче поглядає на годинник. Макс робить важкі очі і видихає:

- Кайф.

- Так, Ніккі погодився. Мені вже треба збиратися, кайф. Допоможеш?

- Ні, - Макс відчуває, як з-під куртки по стегну біжить кров, і прикривається журналом. До речі, це вісник Християнсько-демократичного союзу.

Вольфганг тільки хитає головою:

— І придумав... Виделка вже була, тепер ніж. Що далі, ложка?

— А я одного разу проковтнув. Ну ложку.

- Чому я цього не знаю? - посміхається Вольфганг.

— То я ж прив'язану. Ай! — Макс повертається від потиличника і відскакує до передпокою. Там темно і не видно крові на джинсах.

- А хочеш, поїдемо з нами? - раптом пропонує Вольфганг.

- Ні! - сміється Макс. — І, до речі, я тобі не дзвонив! - Він відчиняє двері. - І ти мені не брат! — кричить він уже зі сходів.