4.5 Goldener Reiter
- Що ти робиш?! Макс! — репетує Йорг і намагається витягти його з машини. - Так не можна!
- Можна, можливо. Сідай.
Йорг обертається: біля дверей клубу вирує бійка за участю «дівчат», негритянки, водія Фалька, знімальної групи «Мозків» та ще десятка небайдужих людей.
— Залазь давай, — Макс поправляє кашкет. - Сьогодні я твій особистий шофер.
Плюнувши на все, Йорг оббігає лімузин і падає на переднє сидіння. Щось боляче впивається в зад. Чорт! Розклали тут всякої погані!
- А ключі?
- У тебе, - Макс жестом просить підвестися, і Йорг з жахом дістає з кишені брелок.
— Як ти… Максе! Ну!
— Краще допоможи завести цю хрінь, — Макс нишпорить під кермом. — Так, це чи стоянкове гальмо…
— Та ти взагалі вмієш водити? - кричить Йорг. — Ти хоч раз…
- Я з Вольфсбурга! Звичайно, я вмію водити, — ображається Макс. — О, зашибісь.
Він клацає рукояткою та вставляє ключ у замок запалювання. Мотор з готовністю вигукує.
— Спочатку гальмо, потім зчеплення… — засуджує Макс. — А, це вже твоя нога.
- Педаль зліва!
- А де ліво?..
- Аааа!
- Аааа!
***
Коли стрілка спідометра заходить за двісті, Вольфгангу раптом робиться дуже легко. Більше немає тяжіння і тупої сили, що втискала його тіло в оббивку. Та й тіла начебто немає. Він клацає ремінь безпеки. Вогники сіл розчинилися в густій темряві, і дорога порожня, тільки проносяться зі свистом стовпи. Вольфганг щасливо видихає.
Бойс коситься на нього і посміхається куточком рота. Схвально. І він продовжує посміхатися, коли Вольфганг розстібає ремінь його штанів і нахиляється до блискавки штанів.
***
Спочатку Йорг затискає очі кулаками і відчуває лише рух: круговий розворот, затримка на світлофорі, а потім вони мчать, набираючи швидкість, і вітер б'є по шкірі, жорстко і сухо.
- Дивись, яка краса! — кричить Макс, і Йорг нарешті розплющує очі.
Вони на Курфюрстендам. Над головою величезне яскраво-синє небо — неначе річка, що вирвалася з вузького русла, а попереду темніє обламаний шпиль кайзерської церкви Вільгельма.
— Його ніби Годзілла погризла! — захоплюється Макс, і Йорг згодом киває. Хоча Годзілла – це все одно «він».
Обганяючи двоповерхові автобуси з туристами, вони мчать на захід, туди, де темніє біля горизонту блакитна смужка. Йоргу здається, ось-ось верещать сирени, поліцейські машини рвонуться в погоню — але ні. Єдиний постовий, повз який вони проїжджають, витягується в струнку і віддає честь. Макс по царському киває, і кашкет з'їжджає йому на ніс.
***
Вольфганг бере неглибоко: язиком обводить голівку, лоскоче — а потім, обхопивши стовбур долонею, обережно торкається зубами. Так, він любить жартувати. Бойс трохи напружується — але швидкості не зменшує, і Вольфганг, усміхнувшись, приймає його вже по-справжньому, до горла, прибравши зуби… Принаймні він на це сподівається.
У нього самого до болю стоїть. Перервавшись на секунду, щоб глибше вдихнути, він торкається вологої плями мастила на своїх найкращих штанах — але це неважливо, абсолютно неважливо. І Вольфганг впускає у себе своє божество. Перед тим, як пірнути під кермо, краєм ока він бачить табличку «Попереду дорожні роботи».
***
Ось уже немає автобусів, машини трапляються рідше, а ті, що є, шанобливо їх пропускають. Ну більшість. Іноді Макс гуде в писклявий клаксон — просто так, дуже прикольний звук; потім знаходить радіо та вмикає на повну гучність. Ритмічні баси б'ють чомусь у груди зсередини і викликають відчуття аритмії.
— І тут ця пісня шалена! — ірже Макс і відразу підхоплює: — У окружної дороги! На самому кордоні, там де Стіна! Підспівуй! Є одна психіатрична лікарня! Куди преш з правого ряду! …Вона не видно! Гей, гей, гей... Підспівуй давай!
І Йорг підспівує. Хоча тато й казав, що рота йому краще не розкривати, а то всі навколишні собаки перелякаються... Але зараз тут немає ні тата, ні навіть собак, і тому Йорг репетує разом з Максом:
- Гей, гей, гей, високо на п'єдесталі! Потім я впав! Потім я впав!
***
Вольфганг давиться, мукає повним ротом — повним горлом, задихаючись і здригаючись, насаджується щоразу. Чіпляється за оббивку, за ногу Бойса — щоб глибше — ближче — бути в останні миті. Бойс запускає йому руку у волосся, і це якраз той ступінь жорстокості, зневаги та ніжності, яка… Ще трохи, зовсім, і тоді… Вольфганг б'є себе розкритою долонею, треться об сидіння, відчуваючи, як зараз… майже…
Бойс глухо коротко стогне, і Вольфганг ковтає та кашляє, і знову ковтає; з носа теж тече, в два струмені, неможливо вдихнути, і він випускає прутень з рота, здивувавшись раптовій порожнечі в горлі. У цей момент Бойс із силою смикає його вгору за волосся. Вольфганг бачить здивовані обличчя дорожніх робітників. А потім машина різко завертає убік і котиться у темряву вниз по насипу.
***
Повз повоєнні скляні громади і бюргерські будиночки, повз пустирі та паркани — за зникаючим світлом; Йоргу здається, часу більше не існує, залишилися лише швидкість та биття серця.
- Хочеш підвестися? - кричить Макс.
- Що? У сенсі вийти?
- Ні, тут. Я поїду повільніше, і, бачачи, що Йорг ніяк не зрозуміє: — Ну, типу серфер.
Ця думка здається Йоргові дуже і дуже привабливою. Макс і справді зменшує швидкість, і Йорг підтягує коліна до грудей - а потім, примірявшись, встає на весь зріст, упершись однією ногою в стик сидіння і спинки, а інший - в панель приладів. Вітер свистить у вухах, тріпає волосся, і Йорг відчуває, що його футболка була мокрою від поту.
- Круто? Круто ж так? — очі Макса горять. - А тепер дай п'ятюню.
Вони вже в Далемі — справа темна громада лісу, де-не-де між деревами горять помаранчевим світлом котеджі, схожі на іграшкові ліхтарі. Траса порожня. Але раптом лунає мерзенне торохтіння мотора, і їх обганяє мопед — мабуть, вирулив збоку з якоїсь під'їзної дрібної доріжки.
- Я не буду тут гонки влаштовувати, - заспокоює Макс - а наступної секунди мопед, вивільнивши, виявляється прямо перед ними. Водій показує середній палець.
— Думаєш, ти тут панк? - пирхає Макс і протяжно сигналить.
Власник мопеда показує йому факи з обох рук.
- Ах так? Ну, тримайся, — цедить Макс. — І ти, Їжак, теж тримайся.
Йорг ледве встигає прибрати ногу з панелі і валиться на заднє сидіння. Доводиться вчепитися за ремені, щоб не здуло. Закусивши губу і втиснувши педаль газу, Макс переслідує позера по п'ятах: жене, як гепард дурну антилопу, майже наздоганяє, б'є бампером у заднє колесо і повільно відтісняє до самого краю, поки нарешті не виштовхує в кювет — канаву з чорною водою і крикливими.
А потім, видавши радісний крик, пропускає поворот і вилітає з траси на вузьку лісову дорогу.
***
Вони лежать на м'якій прохолодній траві та з цікавістю спостерігають, як догоряє порше. І фермерський сарай, у який він урізався. Рука Бойса у Вольфганга під головою, інша обіймає його, і Вольфганг абсолютно рішуче щасливий. Мовчазні обіймашки — це саме те, що потрібно після найкращого у житті оргазму.
Поліція, що прибула, теж трохи милується, перш ніж заарештувати їх. Жовто-червоний стовп у чорному небі — ніби якийсь бог біблійного штибу. На всі питання Бойс лукаво мовчить; Вольфганг каже, що то був перфоманс.
До Парижа їх везуть чомусь у різних машинах. Вольфганг шкодує лише одне: що не встиг попросити у Бойса автограф.
***
- А де ми тепер? — Йорг чухає голову. У волоссі налипла павутиння, а шию позаду хтось кусає (і це не Макс).
— Напевно, у Грюневальді, — відгукується той і нарешті включає ліхтарик. — О, так… Ща.
Макс обводить променем зарості ліщини і заявляє вже з повною впевненістю:
- Так, це Грюневальд! — і обидва голосно іржуть, розлякуючи кажанів.
Лімузин з порожнім бензобаком довелося залишити на роздоріжжі двох однакових вузьких доріжок. Вони обрали ліву. Мабуть, дарма. Незабаром вона перетворюється на зарослу пішохідну стежку. Ліс навколо з кожною хвилиною лише темніший і глухіший. Йорг сміється:
— Головне — не вийти на цвинтар домашніх тварин.
— На мою думку, ми там і є, — Макс показує променем убік. Між деревами світліють устромлені в землю тріски-надгробки. — Або це інше…
Йорг не знає. Якщо чесно, йому вже не по собі. Сп'яніння минає, і страх поступово заповнює груди мерзенним холодом. Максу все байдуже: як і вперше в цьому лісі, у березні, він тихенько наспівує під ніс і бадьоро крокує стежкою. Наче знає, куди.
Як у березні...
- Я ось думаю, - Йорг зітхає і продовжує зусилля. - Про неї.
— Медсестрі-некрофілці? Або про кого? Я трохи плутаюсь у твоїх дамах, вибач.
- Так. Цікаво, як вона там. Напевно, у в'язниці зараз…
— А на мою думку, тобі зовсім не цікаво, — відрізає Макс. — І ти сам радий був її злити. Хіба ні?
- Твоя правда.
Реально, було б не все одно — давно оббігав би всі суди, всі в'язниці за психіатричних лікарень. А так... Чи була вона взагалі? Йорг згадує: тонкі сильні руки, гіркий запах ладану. Тільки обличчя чомусь у пам'яті викликати не може.
— Вибач, — раптом каже Макс. - Грубо вийшло. Просто мене ламає щоразу, коли думаю, ну… — він невиразно змахує ліхтарем. Зверху з гучним вуханням зривається пугач.
— Нічого, — Йорг квапливо торкається його руки. — До речі, а в тебе були... Ну це. Подружки?
Макс гордовито регоче:
- Та ми з Арнольдом у Вольфсбурзі наприкінці стали реально рок-зірками! Дівчата в чергу вишиковувалися… за автографами. Коли ми грали, вони підлогу заливали! Сльозами. Ось.
— А щоб одна? Твоя дівчина? — не вгамовується Йорг.
Макс відповідає не одразу.
- Так. Вона не схотіла їхати.
- Вибач.
З хвилину вони мовчать. Холодить, і Йорг шкодує, що не прихопив сьогодні з дому куртку. Навколо темрява — але раптово далеко блищить щось жовте. Вовчі очі!
- Як ти думаєш, а раптом ми не вийдемо звідси? - хвилюється Йорг.
— Куди подінемось? У цьому місті не можна загубитися! Якщо що, рано чи пізно ми натрапимо на Стіну. Ходімо вздовж неї, — широко либиться Макс, і Йорг видихає: і справді, дурниці він каже. Але очі попереду трохи нервують. Правий так навіть підморгує.
— А… а давай пісню якусь заспіваємо.
- Пісню? - дивується Макс. - Ну добре. Можна гімн вольфсбурзького футбольного клубу, і починає: — У-уу мене величезний член!
— Що?
— Це вже пісня! Ти підхоплюй.
- У мене величезний член, - не дуже впевнено повторює Йорг.
- Він звисає до колін!
— Він звисає до колін!
Очі попереду спалахують яскравіше — і згасають.
***
Вольфганг із задоволенням витягується на вузькому ліжку. Тінь від ґрат красиво падає на підлогу. Все тіло трохи ломить і трусить від шоку. І поступово приходить розуміння того, що сталося.
Коли його привезли в ділянку, лікар із холодними пальцями посвітила Вольфгангу ліхтариком у око і боляче стукнула в коліно гумовим молотком. Після чого заявила, що він не має навіть найменшого «commotion cérébrale» і пішла, утробно сміючись. Вольфганга визначили в другу від кінця коридору камеру, що швидше нагадувала клітину.
Бойса він не бачив. І таке почуття, що ніколи не побачить. Але це не важливо.
***
- Ти чуєш? - Йорг тривожно зупиняється.
— Скільки я переїбав. Що?
- Там... Цей звук, - Йорг показує вперед. — Наче крики.
— З огляду на те, що Ян і Дірк зараз у Гамбурзі…
Але Йоргу зовсім не смішно.
— Ну, послухай.
Шурхіт листя, гулко вухають сови. На землі попискують якісь гризуни. І раптом у нічному багатоголосся і справді лунає дивний блискучий звук. Несамовитий, нелюдський. Наче когось катують.
- Ура! - Макс навіть підскакує. — Їжачку, ми врятовані.
- Ти чого?!
- Це ферма! Там люди, — і Макс припускає вперед. Йорг неохоче слідує за ним.
Дерева все рідше, і ось уже попереду світлішає отвір — лілово-синє небо, усіяне дрібними зірками, а ще далі…
- Це річка! Їжак, ми вийшли на Хафель! - кричить Макс. — Забийся.
Йорг зачаровано дивиться на неспокійну блискучу гладь. Невже вони тепер на самому кордоні? Десь на іншому березі — інша країна.
По крутому схилу вони спускаються на порожній пляж. Зірки відбиваються у воді білими тремтячими плямами. Піщана смуга тягнеться, наскільки вистачає око, по обидва боки. Вдалині праворуч темніє пристань, вище на березі примостилася пара будинків.
— Скупаємось? — Макс вимикає ліхтарик і ховає до кишені.
- Ні, - Йорг усміхається. - Холодно.
— Ну, як хочеш, мерзляку.
Макс проходить трохи вздовж кромки води, смішно повертаючи п'яти в піску — як раптом лунає знову цей страшний звук, що сковує душу. Мов крик Сатани, що закликає на шабаш. І лунає він із боку пристані.
***
Ніколаус прокидається від того, що ведмідь намагається відкрити кватирку — раз-по-раз підстрибує і висне на ручці. Ото ж небіжчик!
- Так, - Ніколаус підводиться і ловить його, притискає до себе. - Спи вже! Якщо ти все про те саме… у Макса з Йоргом все добре. Досить. Спи.
Він закутує Темпельхофа у свій халат і укладає під ковдру. Ведмедик тривожно, приречено вилиць. Ніколаус теж зараз заскулив.
***
— Приколись якісь очі… — шепоче Макс. - Вони жовті. Зіниці як у демонів...
Коза навпроти нього поводить рогатою головою і видає ще один страшний крик. Напевно, загін забраний сіткою в людський зріст виключно для того, щоб уберегти світ від цього монстра.
- Вони горизонтальні...
— Максе, може, підемо вже? — Йорг притупує, намагаючись зігрітися.
— Так, зараз… Ти йди, а я наздожену, — каже Макс і навіщось розстібає свої шорти.
***
Вольфганг чує крізь сон, як брязкає двері ближньої камери. Той, кого привели, мовчить, не лається і намагається вирватися. У тихих, але твердих кроках Вольфганг впізнає його. Бойс.
І — скоріше, поки не прокинувся до ладу й сміливий — Вольфганг намацує в кишені піджака серед сміття та золотинок якийсь листочок твердого, глянсового паперу. У темряві нігтем продавлює свій номер у Берліні. А потім, коли стихають кроки поліцейського, просовує руку між лозин у коридор і наскільки виходить — у сусідню камеру. Невидимі пальці відразу забирають папірець. І все в абсолютному мовчанні.
***
— Що ти зробив з твариною? — репетує жирний фермер у смугастому халаті і вражає двостволкою. - Відповідай!
Але Максу не до того. Розлючена коза мчить за ним немов давня фурія, по колу — або, вірніше, квадрату. На піску вже утворилася маленька канавка. Це нагадує бейсбол, кориду та римські біги одночасно. Господар та Йорг — у ролі глядачів, спостерігають із пагорба та з пристані відповідно.
— Ти навіщо її злив, хлопче? — журиться фермер. — Жити набридло?
— Я хотів перевірити! Дещо, — Макс смикає блискавку, але ширинку заїло. - Ай!
Раптом коза, завмерши, б'є копитом пісок — а потім видає свій коронний диявольський крик і прямує до Йорга.
- Чорт!
Очі, що горять жовтим, наближаються, страшні роги мітять прямо в живіт... Йорг, спотикаючись, біжить до краю пристані і не дивлячись стрибає вниз. Щось боляче б'є в коліна; наступної миті на головою проноситься волохата туша і падає у воду, обкотивши його бризками. Йорг зморгує сльози — він у човні, ліве коліно до м'яса обдерте об лаву.
- Беєє! - кричить Сатана.
— О-обеережноо! — кричить Макс і приземляється поруч із Йоргом, тож човен зачерпує правим бортом.
— Та що ж ви творите?
- Беєє! - Коза активно борсається і дуже швидко скорочує відстань.
- Ми потім вам повернемо, - обіцяє Макс і починає розмотувати канат. - Віддати швартові!
Йорг щосили відштовхується руками від слизової дерев'яної палі, Макс включає мотор, і під безсилі крики фермера вони пливуть за течією північ. Додому.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!