Перший день народженя в Берліні

- Що? — Йорг хмуриться — мабуть, не дочув.

- Арнольд... мертвий, - повторює Макс і раптом валиться в подушку обличчям: - Це я винен! Через мене все…

Йорг стоїть, не знаючи, що робити. Кімната тоне у грозових сутінках, і вітер шумить за вікном — наче величезні крила б'ються в скло.

— Навіщо я… балакав… тоді на горі? Навіщо... він повірив? Навіщо… – Макс закриває голову ліктями. - Ось для чого? Адже я жартував. Астарот, блядь… Азот…

- Слухай... - Йорг сідає на ліжко і чіпає його за плече. - Ти впевнений?

- Так! - стогне Макс. — Коли я зайшов, він уже… лежав. А та тварюка... накинулася на мене... Там було не замкнено. Адже він ніколи не замикав…

Йорг машинально стискає долоню:

— Ти кажеш, «тварюка»? В сенсі…

- Родан! Або Радон…

«Ну ось, мабуть, уже глюки пішли. Щоб не лише у мене».

- На тебе напав Арнольд?

- Ні ж! Істота! — Макс піднімає обличчя і дивиться скривджено. - Він його зробив. Розумієш? З ворони та парасольок. Тому що дуже хотів свого, ну... Темпельхофа. А воно його з'їло.

У Йорга у вухах починає стукати.

- Так. Тобто що…

- Ти не віриш! - кричить Макс і поривається встати. - Ти ти!..

Йорг хапає його за плечі і притягує до себе, як уві сні, але живого. Макс миттю обплітає шию руками, висне втопленою русалкою і квапливо шепоче у скроню:

— Будь ласка, вір… Ця штука як птеродактиль із лайна та металу. Що замість серця не знаю. Мабуть, нічого доброго. Вона ж йому випустила кишки. І вдарила мене дзьобом, дивись! — Макс намагається зняти джинсовку і охає від болю. - Сталевим!

- Тихо, - Йорг утримує його. - А потім?

- А потім вона відлетіла. Знаєш, розбила вікно і… — Макс показує рукою сильний помах. — Я дзвонив у поліцію з автомата, але вони мені не вірили!

«Не дивно».

— І тоді я скоріше до тебе… Бо… — Макс осікається. — Бо подумав, що ти можеш допомогти. Тільки ти.

Йорг посміхається:

- Я ж досвідчений у нас по кайдзю.

- Так! Саме!

- Лягай, - він м'яко укладає Макса на спину. - Не хвилюйся. Зараз подивимося, хто там тебе вкусив. Обезбол треба?

- Ні, - Макс смішно мотає головою. - Мене вже не бере. Хоча… метадон є?

— Учора весь випив із чаєм.

— Знав, що стирчиш... Ти куди? — злякано видихає Макс, варто лише Йоргу підвестися з ліжка.

- Перекис візьму. І руки помию.

- А, - по обличчю Макса пробігає тінь вже іншого страху.

У ванній Йорг вмивається крижаною водою і до почервоніння розтирає з милом долоні. Хочеться сміятися. Це — нервове. А ще – від радості. Головне, що Макс живий. Про решту поки що краще не думати. Зітхнувши, Йорг бере з аптечки коричневий пляшечку і ком вати. І перекладає небезпечну бритву подалі за банку пігулок від вітіліго.

— Будь ласка… — Макс заходить кашлем. - Можна вікно...

Йорг все розуміє й закриває штору. Якісь чорні птахи кидаються по колу в грозовому небі. Тривожно. Він вмикає лампу на тумбочці і кімнату заливає жовтим затишним світлом.

У цей момент Макс кашляє особливо голосно та затято. Харкає в долоню і завмирає.

— Чорт, що це...— він розглядає якусь помилку. - Я такого не їв.

Йорг мовчки простягає йому паперову серветку. Відчутно пахне ментолом.

Макс дихає швидко, поверхово. Тільки б не прободіння легені… Йорг обережно допомагає йому вивільнити з куртки ліву руку. Футболка з гербом Вольфсбурга вже вся багряна, важка від крові - липне до тіла, і Йорг роздирає її по шву. Ось і кінець їй прийшов.

- Шкода. Думав, мене в ній поховають. — Макс стискає зуби: — Ащ, чорт.

Вище серця у нього глибокий поріз - та справжня рана, і вона все ще кровоточить. Трикутна в перетині — краї не сходяться, шматка м'яса просто не вистачає. Йорг зачаровано тягнеться, але тут же відсмикує пальці.

— Тобі до лікаря треба. Щоб промили, зашили.

— Жодних лікарів. Не-не-не, - Макс відповзає до голови і знову глухо кашляє.

- Затримай подих.

— Шо?

- Не дихай.

Макс слухняно завмирає і дивиться по-дитячому налякано. Чути, як за вікнами вдалині гримить і гуркотить.

- Тепер можна, - Йорг втирає з лоба піт. — Рана не шипить. Легке не зачеплене.

— Ну, тоді тим більше не треба до лікаря.

- Макс! Дитиною не будь. - Йорг бере його за руку. - Зараження. Правець. Ну?

- Та пішов ти! У мене є щеплення! — Макс гнівно виблискує очима. - Не піду. Щоб вони мої вени попалили? Мені й так сказали минулого разу, типу, ще прийдеш - ми тебе в іншу лікарню здамо... Думали, я хотів суїциднутися...

- А ти не хотів?

- Ні! Це тупо - розкриватися. Говніна маніпуляторська. В її! Нудьга. Гидота! — Макс закочує очі.

— А навіщо ти тоді? — Йорг гладить його ребристе від шрамів зап'ястя. На дотик нагадує кільчастого хробака.

- Ну, прикольно, - після недовгої паузи хмикає Макс і смикає здоровим плечем. — Бадьорить. Коли біль. І де там твій перекис? Хочеш, щоб я кров'ю стік?..

- Зараз буде боляче, - попереджає Йорг і змочує вату з пляшечки.

Коли він обводить рану тампоном, кров із шипінням згортається. Макс не стогне, - мовчить, і ні звуку, - але так вчепляється в простирадло, що тканина тріщить.

- Потерпи, - Йорг ловить його руку і стискає долоню. — Тримайся за мене.

І Макс уже стискає його пальці. Йорг водить колами, змиваючи кров і обробляючи дрібніші порізи. Три на животі йдуть паралельно — ніби «Родан» не лише вдарив дзьобом, а й полоснув пазурами. Шматки вати буріють один за одним.

- Ну ось, ти так освітлиш мені все, - бурчить Макс. — Набридло бути єдиним альбіносом у місті, так, Їжачку?

- Типу того. Шукаю пару.

— А дівку твою застарілу перекись не бере? Можу тоді порадити фарбу - хороша, навіть Ніккі зміг.

— Я не знаю, що з нею, — тихо каже Йорг, і Макс раптом угамовується.

Нарешті, всі порізи припалені, а бліда і так шкіра посвітліла до прозорості. Раптом Макс просить:

— А залий ка прямо туди. Шоб у дірку.

- Не можна. Так не роблять.

- Зроби. Їжачок! Правець. Дезинфекція, ну! Ось точно він його на смітнику знайшов.

Йорг починає було: «Кого…» — але відразу згадує легенду і слухняно капає перекис у рану.

Це навіть по-своєму приємно. Але не так як мучити Дірка. Інакше, дуже інтимно. Наче він тепер Максу ближче за шкіру. А от якби рана була ще більша... Йорг мотає головою.

- Макс?

Той мовчить і дивиться в стелю потемнілими від болю очима.

- Макс?..

- Ну чого?

— Кров вже не йде, — навіщось каже Йорг.

— А. Тоді тим паче нахуй лікарів, — Макс із зусиллям сідає. — До речі, хтось пропонував макарони?

Тільки висипавши півпачки ріжків у закипілу воду, Йорг розуміє, що весь цей час ходив у заляпаній кров'ю піжамі. Максу він одразу дав чисту — разом із новою постільною білизною, заспокійливою годзилою та книжкою про тортури в Камбоджі. Йорг йде до кімнати. По дорозі поправляє швабру, що підпирає вхідні двері. З вулиці, з під'їзду тягне сирим повітрям. Брр! Від однієї думки про цей дощ кістки ломить.

Макс лежить, прихований до підборіддя, і з цікавістю читає. Плюшева годзила влаштувалась поруч — з-під ковдри видно лише лапки та зелена голова. Певне, так тепліше. Іноді Макс випростує худу руку, бере годзилу за лапку і разом перевертають сторінку. Від перев'язки він відмовився: «Рана повинна дихати! У мене завжди так гояться. Хто тут головний суєцид, ти чи я?

Йорг відкриває шафу — і раптом розуміє, що надіти йому нічого. Ну, якщо він не хоче викликати естетського обурення та анальних прокльонів. Весь чистий одяг у нього з логотипом улюбленої групи. Він розсіяно переганяє футболки на вішалках ліворуч, потім праворуч. Ця, потерта — з першого концерту. А іншу, з Котом, він замовляв через фан-клуб. А ось цю турецьку косу підробку «КІСмет» йому в Гамбурзі подарував Арнольд.

Арнольд.

Нарешті, в кутку шафи на полиці Йорг знаходить строкатий грудку. Його спортивна форма. Вже рік, мабуть, не вдягав. Відколи… Йорг машинально розгортає — жовті з чорним штани, кофта; червоне це взагалі прапор, як він тут виявився?

- Ой, а чого це? - з непідробною цікавістю тягне шию Макс. — Ти був на кшталт рестлер?

- Ні. Східні. Тхеквондо.

- Круто! — Макс сідає у ліжку. - Ні, реально. Ти ніколи не казав.

Йорг підтискає губи. Було б про що.

— А зроби щось по-тхеквондистському!

- Пробач не можу.

- Йо-орг! Чому? — дедалі більше пожвавлюється Макс. - Це типу секрет, так? Ваше таємне знання?

- Ні. Але я дав клятву, що не використовуватиму прийоми…

— А, то ось чому ти турків тоді не відпиздував… Чи проти вогнепального не можна? А який у тебе пояс? - підстрибує Макс.

Йорг, обтяжливий від звалилися питань, сідає з ним поруч.

— Жовтий… і не в тому. Просто не хочу, щоб хтось постраждав.

— А якщо це буде дуже погана людина, її можна? Якщо Вольфу видати? А?

— Якось я вже вбив. Більше не хочу.

Макс завмирає. А потім із щирою повагою простягає:

- Ось що... І як це було?

- Швидко. Удар ногою в щелепу у стрибку з розвороту, чотирибаловий.

- Вау, - Макс присувається ближче. — І…

- Я зламав йому шию. Дискваліфікація, суд. Але там так часто траплялося. Не було місяця, щоб комусь… — Йорг не витримує і починає ідіотично іржати, — комусь не вирвали очей… або… ох…

Макс здивовано дивиться на нього, а потім обережно уточнює:

- Тобто ти все це зараз вигадав?

- Так! — ірже Йорг крізь сльози.

- Дебіл. Таким взагалі не жартують.

- Хто б казав, - огризається Йорг.

Макс миттєво біліє від сказу.

— Виходить, ти мені не віриш? - Він криво посміхається. — Думаєш, я все написав?

- Я не знаю.

- Йорг. Я… я бачив його! - Макс зривається на крик. - Як тебе зараз! Це правда!!!

Він хоче ще щось сказати, але захлинається сльозами і знову падає у подушку обличчям. Цього разу Макс ридає голосно і огидно — із захлипуванням, як діти плачуть, так і хочеться вломити.

Йорг сидить, опустивши голову. Чому все так складно? Макс трясеться, і ліжко трохи тремтить.

Нарешті, Йорг збирається з силами та знімає піжаму. При цьому весь час коситься, щоб Макс не підглядав - але той занадто зайнятий собою і йому ніколи палити чужі голі дупи. Синтетика неприємно липне до голого тіла - за останній рік він виріс, і вільні раніше штани тепер сидять в обтяг, як лосини. Підорство якесь. З кофтою те саме лихо. Вольфганг ніби оцінив. Може, навіть зробив би модну колекцію.

В останній момент Йорг згадує про труси та натягує їх поверх одягу – сімейні, червоні. Попри очікування, градус підорства не знижується. Зате тепер він схожий на супергероя-дебіла. Замість плаща Йорг накидає призовий берлінський прапор, а на голову надягає маску Людини-павука, бо вона теж червона, в тон трусам.

— Максе, дивись.

Той піднімає затуманений погляд і шморгає носом.

- Ха! - Йорг приймає бойову стійку. - Хе! - Викидає вперед розкриту долоню.

Макс миттю веселить.

— Нічого ти дикий.

- Уехе! — Йорг шалено махає руками, зображуючи оборону від нунчаків.

- Ти супер-залізний... Ні! Еее, капітане… Капітан Берлін! - На ходу складає Макс. - Точно. Кептен Белін, - пародує він американський акцент і пирскає: - Спастл світу.

Йорг сміється і точним ударом ноги засуває назад на полицю готовий випасти томік Едгара По.

- Бля, ну у тебе і розтяжка, - захоплюється Макс. — А ти балетом не займався?

- Ні, - відволікається Йорг - і дарма, тому що вдруге фокус не вдається.

Промахнувшись повз пластиковий Кінг-Конг, він застряє ногою в стелажі. Втрачає рівновагу і падає на спину разом зі стелажем. Книги, касети, фігурки валяються зверху, розсипаються по килиму строкатою купою.

- Їжачок! - кричить Макс, кидаючись на допомогу. - Ти там як?

Йорг би відповів, що в порядку, тільки сміх душить, і він дозволяє Максу трохи порятувати себе. Той із запеклістю відкидає убік комікси і намагається підняти стелаж.

— Та гаразд, Максе, все нормально.

- Правда?

- Так, - Йорг виповзає з-під завалу. Макс одразу ж міцно обіймає його:

- Налякав!

- Вибач, - Йорг стискає його у відповідь. - Чорт, у тебе знову кров. Я дебіл.

- І я. Піжаму зіпсував!

Вони нервово сміються. Раптом Макс принюхується:

— Печінкою пахне.

- Дивно, - Йорг стягує маску. - Я не відчуваю.

— Ну, ніби щось горить.

- Макарони! — в один голос вигукують вони і мчать на кухню.

— Дуже вкуфно, — повторює вкотре Макс, вишкрібаючи каструлю.

Йорг не впевнений, що карамельно-коричневі вугілля взагалі можна їсти, але раз Максу подобається - значить, можна.

Вони сидять один за одним за кухонним столом. Дощ стукає рівномірно-затишно, відокремлюючи їх від усього світу, і Йорг здригається, раптом згадавши свій сон. Чомусь за нього не соромно. І сидіти в супер-підорському трико - теж. У Капітана Берліна міцні нерви та тонкий естетичний смак.

— Можна мені ще трохи? — Макс киває на м'ясні консерви, і Йорг поспішно посуває до нього банку з життєрадісним білим бичком.

- Так звичайно. Хоч усе. Ми ще маємо.

— Спафібо, — Макс одразу ж набиває рота. - І горотек?

- І горошок.

Одну упаковку вони вже закінчили. Здебільшого Макс. Йоргу радісно, ​​що в друга такий апетит, але він все ж таки помічає:

— А я думав, що ти на чорному.

Макс голосно пирхає:

- Ти про вени? Це все брат. У нього... ідеї.

Він закочує рукав піжами і обережно тицяє вилкою в синець.

- Аа, болить, бля. Він мені крапельниці ставить. З фізрозчином, глюкозою. Якщо довго не їм.

— Мгм, — Йорг ковтає нудну грудку.

— Ми так пиздимось.

— Ясно, — киває Йорг, — хоча відчуває, що ніколи не зрозуміє специфіки їхніх стосунків. — Мабуть, він тебе шукає.

- Чого б це? Я сказав, що буду в друга. Ну, коли пішов... - Макс осікається.

Повисає дзвінка пауза, тільки шумить за вікнами буря.

- До Арнольда, - закінчує Йорг.

З хвилину вони мовчать: Макс завзято об'їдає зі стінок тефлон, а Йорг помішує каву.

- Треба повідомити хлопців, - нарешті видавлює він.

- Що повідомити? - Макс невинно-істерично піднімає брови. — Що ти скажеш, ну?

- А навіщо ти взагалі до нього пішов?

Макс невесело посміхається:

— Щоб він передав тобі щось. Але потім. Одну річ.

- Яку?

- А ти не зрозумів?

Йорг мотає головою.

- Сифіліс, - вимовляє Макс страшним пошепком і починає глумливо іржати. Йорг теж сміється, і все не важливо в цей момент.

Але раптом із оглушливим гуркотом грому щось ударяє в скло.

- Це він, - Макс миттю схоплюється з стільця.

- Арнольд?

- Ні ж! Родане!

— Ти знову… — починає Йорг, але тут з другим ударом вікно розбивається. Уламки летять на стіл, у каву, в тушонку, і Йорг встигає побачити щось залізно-блискуче.

- Це за мною! Вибач! Я не повинен був…

— Що… — але Макс уже мчить у передпокій.

Секунду Йорг тупо витріщається в порожню раму. Вона облямовує чудову картину: у грозовому берлінському небі, розгорнувши широкі крила, ширяє чорно-сталевий птеродактиль. Раптом він видає хрипкий крик і злітає вгору.

- Еее, стій! — Йорг біжить за Максом. Заткнувшись об швабру, що впала, вискакує на майданчик — і чує, як віддаляються квапливі кроки.

Вгору сходами, що ведуть на дах.