Перший день народженя в Берліні

Вони підходять до «Джунглів», коли сонце вже тремтить на кромці західних дахів. Скло розплавлено горять, світлий піщаник стін залитий червоним. Найдовший день року наближається до кінця.

І починається найкрутіша ніч.

- Нічого собі! — Макс показує натовп біля прозорих дверей. Серед химерних створінь у зеленому та рожевому пір'ї миготить юркий хлопець з великим мікрофоном. За ним слідує інший, з телекамерою на плечі, і прив'язаний пуповиною дроти третій — із рюкзаком техніки.

— Це фейст… контроль, так?.. — не розуміє Йорг.

— Це «Молоді мізки», — стогне Макс. — Люблю їхнє шоу! Уявляєш, їздять містом і ставлять людям питання, там, про культуру, мистецтво… вся ця піжня.

- А навіщо?

— Якщо правильно відповісти на десять поспіль, можна виграти тисячу марок!

Йорг хоче запитати, навіщо, власне, це потрібно "Мозочкам", але Макс уже тягне його до входу до клубу. Вони перебігають дорогу, мало не потрапивши під золотий лімузин, і вкручуються в компанію «королів».

— Вибачте… Вибачте… — примовляє Макс, проштовхуючись між накладними задами і твердими бюстами — поки не впирається у зовсім неосяжну корму Великої Чорної Мами в штучній шкірі. Корма, очевидно, природна.

- Оу! Хто там, можна трохи ніжніше! — кричить негритянка.

— Звинятись. Я більше не буду.

- До речі, я зараз не жартувала.

- Я теж.

Втім, й з другого ряду добре все видно. Ведучий харкає в долоню, пригладжує темне волосся і махає оператору:

- Так. Ще раз. Ехем. …Ми ведемо наш спеціальний репортаж із самого серця Берліна. Тут, на Нюрнберґерштрассе, розташований справжній магніт для юних талантів – клуб «Джунглі»! — мікрофон піднімається вгору, до неонової вивіски. — Може, тут ми знайдемо молоді мізки?.. Давайте пройдемо всередину.

— Ходімо! Це наш шанс! — шипить Макс, проринаючи між ніг негритянки.

— Але як… Ох,— Йорг лізе слідом.

— Ми з гуртом! — заявляє Макс, і разом з помічником «Мозгів» прослизає всередину клубу. Йорг замикає ланцюжок, страхуючи про всяк випадок рюкзак. Дуже важлива, між іншим, робота.

***

Темпельхоф повертається в кошику з в'язанням, але більше не буяє. Ніколаус з тугою розглядає ганчір'я, на яке перетворилося пальто. Тільки підлогу помити, хіба що.

Він відносить кошик із ведмедем у кімнату Макса, ставить на ліжко. Нехай трохи поспит. Обережно причинивши двері, включає телевізор: саме починається його улюблене шоу. Добре, що його показують двічі на день, у прямому ефірі вдень та ввечері у повторі. Можна вивчити всі відповіді і вдруге почуватися трохи розумнішими.

***

- «П'ятдесят марок! Але нас лише троє! П'ятдесят ма-арок! - ірже Макс. - Ох. За тебе.

Вони цокаються і відпивають по ковтку віскі-коли з льодом. У нижньому барі все сяє золотим та зеленим, диско-куля під стелею розсипає гострі відблиски. З танцполу долинає музика: квапливий акордеон, глухий голос Грейс Джонс. Прекрасні пані — чи пані? втім, не має значення — застигають у скульптурній тузі і кутаються в хутра; Макс похитує головою в такт мелодії, і Йорг думає, що не так уже й ненавидить попсу.

- Потанцюємо? - Усміхається Макс. - Це ж лібертанго.

— Ні, ні, я не вмію, вибач.

- Точно?

- Я всі ноги тобі віддавлю...

Андрогін з сусіднього стільця скидає на підлогу і пливе геть у хмарі білого пір'я. Макс теж підводиться і сміється:

— Я впевнений, ти чудово танцюєш. Ходімо швидше, бо зараз Йоахіма Вітта включать!

Він киває праворуч — і раптом завмирає. Посмішка миттю стікає з обличчя.

Там за стійкою сидить худий наче скелет чоловік із сивими скронями, у строгому чорному костюмі, і дивиться в порожній келих від абсенту. Людина без віку — чи сорок, чи сімдесят років. Він схожий на власника похоронної контори, Йоргу здається навіть, від нього нудотно пахне тліном. Скоріш за все, тільки здається.

— Пробач… — бурмоче Макс і підсідає до дивного пана, чіпає його за руку. Той повільно повертає голову. Здіймає тонкі чорні брови.

Йорг ніколи не бачив, щоб так мінялися вирази. Калейдоскоп: страх, зневіра, радість та знову страх. Макс схиляється і щось швидко говорить йому на вухо, але тут включають цю чортову модну пісню про психіатричну лікарню, і Йорг не чує ні слова.

Мабуть, віскі б'є в голову, бо ревнощі миттю захльостує. Та хто він взагалі такий, цей старий?.. Кивнувши бармену, Йорг відсуває склянку і встає. Підлога під ногами гойдається палубою, кулаки так і сверблять.

- Добрийчерес, а ви хто?.. - Йорг привалюється до боку Макса. Але замість того, щоб відчути лихо, той пройде:

— Познайомся, Їжак, Люсьєне, мій викладач історії! Люсьєн, це Йорг, мій найкращий друг.

Потойбічний пан простягає два пальці з ідеально білими нігтями:

— Дуже приємно, — і Йорг тисне на них, зачарований красою манікюру. Шкіра в Люсьєна холодна і суха, мов луска змії. І від нього справді пахне солодким – ацетоново-яблучний аромат діабету. Або несвіжого трупа.

- Ой чорт, вони сюди йдуть, - з прикрістю морщиться Макс. - Фейкс-контроль.

І справді, знімальна група «Мозгів» прямує до бару, продираючись через танцпол і попутно ставлячи питання. Ведучий тицяє мікрофоном у просвіт між пір'ям, і снігова хмара невдоволено колихається.

— Нам час, вибач, — винувато зітхає Макс. — І… знаєш, не пий більше, будь ласка. Тобі ж зовсім не можна, це шкідливо… — швидко випроставшись, цілує Люсьєна у високе зморшкувате чоло. - Прощавай.

Люсьєн усміхається і заплющує очі. Сухе вилицювате обличчя перетворюється на мить на гіпсову маску.

- Дапабачення! - махає Йорг. — Тобто, прощавайте! — і Макс тягне його нагору широкими гвинтовими сходами, до наступного бару в кривавому неоні.

***

Вольфганг часто думав, що скаже Йозефу Бойсу під час зустрічі. Запитає про творчий метод або ще якимось чином проявить свою недоумкуватість. А виявилось, говорити нічого і не треба. Мовчати разом так добре. Це важливіше, ніж будь-які слова. У цьому мовчанні біль і радість знайти собі рівного (можна для початку «подібного», але кутити так кутити).

Вони їдуть на захід, через Булонь і Сен-Клу, — Вольфганг ледве встигає читати жирно закреслені назви. Дорога порожня, і вогні на всі боки все тьмяніше і рідше. Вольфганг думає, що навіть якщо Бойс повторить жарт одного злого хлопця і залишить його в канаві десь у передмісті, цього разу точно задушеного, це буде непогане завершення вечора.

***

Мабуть, є ступінь сп'яніння, якої Йоргу категорично не можна досягати.

Коли вони з Максом падають на м'який червоний диван у кутку зали, віскі підказує: та ти просто черв'як, — і ось уже знову сльози, і не хочеться битися з дідами-могильниками, а тільки уткнутися Максу в живіт і плакати.

— Ну чого ти? — Макс гладить його маківці. - Їжак? Ти ж Їжак у нас?

- Я ніхто, - плаче Йорг. — Я порожнє місце…

- Зовсім не правда.

- Він мав рацію. І ти теж маєш рацію. Я ж... не справжній. Нічого у своєму житті не зробив...

— Ні, ти справжній! - Запевняє Макс. — Пам'ятаєш, як ти переміг того птеродактилю?

- Мм...

— Та ти ціле місто врятувало! А ще знешкодив ведмедя-мутанта! Ти справжній герой.

— Тільки ніхто, крім тебе, про це не знає... — посміхається Йорг — і одразу ж мотає головою: — Вибач. Цього достатньо, так?

Макс мовчить і рівномірно проводить рукою йому по потилиці, по відрослому волоссю. Футболка промокла від сліз, у Йорга щока вже свербить, і напевно, Максу теж гидко ...

— Ой, хлопчики, у вас тут щось цікаве! — сиплий, прокурений голос. На сидінні поруч приземляється «дівчина» — Йорг бачить краєм ока величезну ногу в сітчастій червоній панчосі. На коліні темніє синець.

- Моєму другу погано, - каже Макс.

- А що таке? - Жахається транс. — Веселі пігулки влаштували вечірку у животику?

— Ні... — Якби можна було відразу сказати! Йорг схлипує: - Та ти не зрозумієш... хто ти там...

- Амалія. І я просто люблю слухати таких гарненьких хлопчиків.

Йорг із зусиллям випрямляється. Амалія двоїться і сяє живим диско-кулею — перламутрові тіні, помада, срібні кільця волосся як посудна губка… Виглядає доброзичливо, але про птеродактилів, напевно, все ж таки краще поки що не тріпатися.

— Просто… Ось люди вмирають. Так. І я потім також. А я нічого у своєму житті не зробив!

- Прям нічого-нічого? - дивується Амалія.

- Ні, ну... я не знаю. Що треба. Ось Макс, - Йорг киває на друга. — Він утік до Берліна! Уявляєш? А я вже тут народився.

— Збіги ще кудись! — Амалія плескає його по стегні, але руку не прибирає, і це доводиться робити Максові.

— Що питиме дама? - Запитує він, встаючи з дивана.

— Жінка буде «викрутку» і бутерброд із сиром! Так на чому зупинився наш солодкий?

Коли Макс повертається зі склянкою і траурним бутербродом поверх, Йорг оточений дюжиною «чарівників» різних мастей. Серед них три Марлен Дітріх та одна Лайза Мінеллі (можливо, що справжня). Усі уважно слухають його сповідь.

— Розумієте, це… Творчість неможлива без травми. Ось. Хіба Поланскі зняв би хоч щось нормальне, якби його дружину не розтнули? Так, Макс мені казав, що я дуже радісний, — Йорг махає п'яною рукою. - Я запам'ятав, до речі. Але тут я згоден. Так.

— Напій для жінки, — посміхається Макс і простягає Амалії кислотно-жовтий коктейль. За це йому знаходиться місце на колінах.

— Ще батько дізнався, що я задньопривідний, — веде далі Йорг. — Він мене й так ненавидів. Тепер, мабуть, зі світу зживе...

— Ви ж разом, хлопці? - перебиває його копія Марлен Дітріх.

— Ми друзі, — каже Макс.

— Я б теж з вами кілька разів потоваришувала.

- І я. З кожним.

— Ви так добре дивитесь, — щебечуть пані навперебій. — Пора року!

— Як інь та ян.

«А до чого тут Ян? - Не розуміє Йорг. — Він же з Дірком».

— Та хоч вас знімай. На камеру, хі-хі. На плівку.

— Хотіла б подивитись, як ви робите каву з молоком.

— У сенсі?.. — дивується Йорг уже вголос.

— Молоко зазвичай зверху, — дбайливо пояснює Амалія і хитає Макса на колінах: — Поїхали-поїхали…

- До нас.

- Робити каву.

Але тут Макс вимовляє чарівну фразу:

- Моєму другу сімнадцять.

З криками жаху заломивши руки, жінки схоплюються з диванчика і розбігаються. Залишаються лише двоє - притиснута Максом Амалія та одна з Марлен. Порившись у золотій сумочці розміром із мішок Санта-Клауса, вона дістає величезний блокнот.

— Хочете зробити свій внесок у боротьбу з беззаконням?

- Дуже! — Йорг справді хоче — може, це буде якраз та Справа, яка виправдає його жалюгідне життя?

— Тоді підпиши тут і тут, — Марлен сує йому до рук блокнот і хімічний олівець. — Ось тут із розшифровкою.

Йорг не дивлячись підмахує. Його ім'я в самому кінці захопленої, брудної сторінки — стовпець хитається, як п'яний.

— А чого це було?

— Ми збираємо голоси за відміну параграфів 175 і 176 Кримінального кодексу людоїдсько-фашистської Республіки Німеччина! — очі Марлен виблискують нездоровим вогнем. — Перший встає на шляху щастя двох тих, хто любить, якщо одному з них ще немає вісімнадцяти. Ти не замислювався, що щоразу ви з... другом порушуєте федеральний закон?

Йорг зніяковіло мовчить. Він щось чув таке, але не думав… адже Макс його справді старший. Майже рік.

- А другий?

— А другий встає на шляху, коли ще нема чотирнадцяти! — вигукує Марлен і як автомат сипле цифрами: — У шістдесят дев'ятому ми домоглися скасування покарання за добровільні контакти для осіб, які досягли двадцяти одного року. У сімдесят третьому вік був знижений до вісімнадцяти, і ми маємо намір продовжити боротьбу! Немає поліції в спальні!

І тут Макс раптом схоплюється, стиснувши кулаки. Секунду він балансує, зблідлий і готовий кинутися на Марлен — а потім якось осідає.

— І чого ми так стрибаємо? — Амалія оговтує поділ. - Щось у попку встромилося?

— Теж хочеш підписати? — Марлен скеляє жовті зуби.

Макс мовчить, стиснувши щелепи. А потім раптово посміхається — широко, щиро.

— Що пити дами?

— Ой, ну я, напевно, все… — каже Амалія. — Хоча візьми мені горілку, мабуть.

- Ром, - відрізає Марлен і простягає пару купюр.

З тією ж доброю усмішкою Макс киває та йде до бару.

***

- Ти прийшов? — Ніколаус знімає настирливого ведмедика з обличчя і садить на груди. - Що, сумно одному?

Він вимикає телевізор - треба було заснути на половині улюбленого шоу, - і міцно обіймає Темпельхофа.

— Завтра Макс повернеться... А завтра ж ще неділя. Значить, післязавтра. Ось ви з ним і пограєте, — він лоскоче ведмедя, легенько смикає за куций хвіст.

Залишилося протриматися лише тридцять шість годин.

***

Бармен зайнятий, і Макс чекає спершись на високу стійку, трохи прогнувши спину і схрестивши довгі ноги. Йорг мимоволі милується, як футболка та шорти обтягують підсмажене тіло. Втім, не він один.

- Гарний в тебе хлопець, - шепоче на вухо Амалія. — Ти знаєш, чий він молодший брат?

— І як тобі пощастило, — повторює Марлен.

— Мабуть, ти пройшов конкурс.

— Суворий відбір...

- Майновий ценз.

— …Медкомісію?

— І ти знаєш, що на нього була ціла черга?

— Та ви про що взагалі?.. — Йорг, схрапавши, намагається підвестися, але волохатие дамські руки тримають міцно, а губи шепочуть повні отрути слова:

— Але не всіх він підпускав до себе. Навіть схвалених братом.

— Минулої осені в нього трапився один антиквар із приїжджих.

- Ми все бачимо. Люди думають, що ми просто бруд, але ми знаємо…

— Бруд все знає.

— Невже ти краще, ніж цілий магазин коштовностей?

Йорг уже хоче посміятися, що Макс — панк, і з антикварами знайомств ніколи не водив… але раптом згадує. Чорна книга. Макс сказав, що вони з Дірком сперли її в одного антиквара. А раптом і не сперли? І срібні черепи на шнурку. Виглядали дорогими… І… і…

- Що замислився? Думай. Думай, — шепочуть два голоси.

У цей момент до стійки підходить ще одна людина — невисокий чоловік у сірому плащі, кучерявий, схожий на італійця. А щоб чекати було не нудно, він розминає ліву клешню-долоню і кладе Максу на дупу.

Йорг не в змозі повірити очам. Цегляні пальці стискаються і лоскочуть поріз біля краю штанини, там, де були сьогодні його, Йорга, губи. Макс швидко обертається до зухвальця — і мовчить. Більше того, посміхається! Безглуздо, розгублено. Навіть не намагається зняти з себе руку!

Ну все, антикваре, ти попався.

- Ого! - видихають Марлен і Амалія, коли Йорг, відкинувши їх, кидається у бій.

Він кісточками – боляче, хотілося б, щоб боляче – тикає педика у спину.

- Ей ти! Відвали від мого друга!

Той обертається. І долоня таки прибирає. По сизому від щетини обличчю розпливається усмішка. А потім, звертаючись підкреслено до Макса, він булькає:

— Ох, вибач, люба. Впізнався. Ти зі спини був схожий на Міка Джаггера.

— А ти схожий на того, хто зараз отримає морду! - кричить Йорг і вже заносить кулак, але Макс перехоплює його руку.

— Ходімо.

- Що?!

— Ходімо звідси, — і швидко тягне його до сходів, повз тріумфуючих трансів, зляканої публіки та знімальної групи «Мозків», яка якраз перестала допитувати бармена.

«То це був твій ебар імпортний? Скажи, я вб'ю його. Я вб'ю будь-кого, хто посміє до тебе доторкнутися!» — думає Йорг, але вголос лише пихкає, ледве встигаючи за Максом.

Чергою розфарбованих залів, через дзеркальну арку і танцпол, що розбив потім, вони нарешті вибираються з цих чортових «Джунглів». Тільки на вулиці Макс каже:

— То був Пітер Фальк.

У Йорга голова йде кругом. Блискуча вулиця тремтить і пливе, чоловік у синім кашкеті — водій? — скручується на спіраль, як тасманський диявол із мультика. Золотий лімузин-кабріолет навпроти входу теж міг би зійти за бачення, але ні, він реальний, під нього сьогодні мало не потрапили.

- Там?.. Пітер Фальк? — Йорг киває у бік бару. - Комісар Коломбо?

- Він самий! - Підтверджує спіраль з обличчям Макса.

Мабуть, і Макс зовсім п'яний — он як його водить. Він гнучко повисає на водії і стікає вниз, неначе кіт по стволу:

- Ой. Вибачте…

Той із терплячою усмішкою ставить його знову на ноги:

— Обережніше, хлопче.

— Постараюсь, — Макс шморгає носом і висне вже на Йорзі, обвиває руками за шию. Від нього пахне колою і — невиразно… Йорг мотає головою: антиквари не мають особливого запаху! І взагалі, це все заздрісні п'яні марення!

З дверей клубу висипає гамірна компанія. Негритянка кричить, що правильно відповіла майже на всі запитання, і ця вікторина — суцільна дискримінація…

- Ну що? Хочеш продовжити? — Долоні Макса ковзають нижче, на пояс, забираються до кишень джинсів і повторюють жест комісара.

- Хочу, - несподівано каже Йорг. Хоч би що це означало.

Макс з усмішкою відпускає його. А потім, розмахнувшись, відважує стусан під зад негритянці, зриває кашкет з водія й застрибує в золотий лімузин.

***

Вольфганг дивиться на Бойса, намагаючись запам'ятати кожну рису. Блідий профіль на чорному тлі скла: кирпатий ніс, закушена трохи по-дитячому губа.

І спокійна радість льотчика-винищувача, котрий зайшов на смертельний віраж.

- Ти готовий? - Бойс вичікує секунду і втискає педаль газу в підлогу.