Перший день народженя в Берліні

Цієї ночі Макс знову кричить.

Ніколаус видирається - з ковдри, простирадел, сну, і біжить до нього. Запалює лампу на тумбочці. Не прокидаючись, Макс кидається на ліжку, немов у спеку, обороняється від когось незримого — руки відштовхують, б'ють щоразу, марно та безглуздо. Голова відкинута і штовхається в спинку ліжка, губи до крові закусані.

Ніколаус сідає на край й обережно бере його за ліву руку, стискає долоню. Макс знову жалібно скрикує, але відразу весь обм'якшує, переходячи, мабуть, на інші рівні сну. Ніколаус зігріває його долоню у своїх, трохи погладжує зап'ястя — ту невелику смужку ще цілої шкіри, де зараз немає порізів. Пульс поступово стає рідше, дихання глибше.

Ніколаус уже встає, щоб вимкнути світло, коли Макс — так само уві сні — раптом з усмішкою тягнеться до нього, як дитина, і охоплює за коліно. І заспокоєно, щасливо сопе. Ніколаус незручно стоїть, не знаючи, що робити. Напевно, для таких випадків слід завести ведмедя.

«Покажи на ведмедику, де він тебе чіпав… Чорт!..»

***

Вольфганг голосно ображено стогне, коли Ніколаус заламує йому руку за спину.

- Ай! Ти що?

- Рота закрий.

— Ніккі… Зараз зламаєш!.. — вільною Вольфганг б'є по простирадлам. - Нік ...

- Мовчи, погань, - цедить Ніколаус і коліном розсовує Вольфгангу ноги.

«Він не залишав слідів. Завжди мені на спину. На груди. Дбайливий…»

- Ніккі!

- Мовчи, я сказав, - Ніколаус шукає, чим заткнути йому рота, але поблизу тільки порвані труси Вольфганга і подушка.

- Гей, мені боляче!

А потім йому почали нарешті продавати гумки в аптеці. Довбаний каучук. Досі ненавиджу цей смак…»

Ніколаус, схрапнувши, штовхає Вольфганга в загривок:

- Опустив. Голову опустив.

Той слухняно заривається в подушку обличчям, прогинається — зрозумів, що так краще. Ніколаус проводить рукою по його животу, ковзає нижче:

- Вже хочеш? Адже хочеш?..

Вольфганг киває - потилицю дрібно посмикується.

- Хворий. Лікувати тебе треба.

«А коли його вперше випустили з лікарні, ми почали грати в лікаря. Ти навіть не уявляєш, що можна зробити із системою для крапельниці…»

— Дірка тупа. Хоч чистий?

Вольфганг знову згодом киває.

«До речі, від повітря у венах не завжди мруть. І Нік! Якщо тобі дорогі нирки та людська гідність, ніколи, ніколи не погоджуйся "пограти з катетером"!»

- Ти весь час хочеш, - примовляє Ніколаус і тягнеться до тумбочки за презервативом. Навмання виловлює з круглого акваріума один — червоний — і вже надриває упаковку зубами, коли Вольфганг піднімає голову.

— Ти який зараз узяв?

- Не знаю. Полуничний.

— Чому… Господи! Ну, я ж просив! — кричить Вольфганг у справжньому борошні. — Середами ми використовуємо сині! Червоні – вівторок!

Він абияк розгинає руку і перекочується на бік, обурений, все ще зі стояком.

— Хіба так важко? Пам'ятаєш колірну абетку Рембо?

- Ні, - огризається Ніколаус. — Яке це взагалі має значення?

- Велике! Я так звик.

«Ага. А ще наступати на всі щілини в плитках і мити руки сорок разів на день».

- І ти навіть згвалтувати нормально не можеш! Скільки разів повторювати: не «дірка», а «прутосос»! Вивчи, нарешті, текст!

— А яка логіка? Якщо ти раком.

- Це слово мене збуджує, - кокетливо ділиться Вольфганг.

— Щось ти давно не практикувався, у такому разі, — хмикає Ніколаус і дарує упаковку.

- А ці інтонації! Тебе навіть до НДР-івського театру не візьмуть! Потрібно жити роллю ... вживатися в роль, розумієш? А ти… — Вольфганг, надувшись, відвертається до стіни. — Ще й сопиш, як ожирений кабан. Ну звичайно, недаремно знову набрав ... Ааа, Ніккі, ти що?! Ніккі! Ніккі

***

- Де цигарки?

Ніколаус знизує плечима, і Вольфганг неохоче бере їх із тумбочки сам. Закурює та відкидається на спину, випускаючи дим у стелю.

— У тебе сьогодні було таке обличчя, мм, завжди б так. Просто звір. І не лише обличчя…

Ніколаус мовчить. Тоді Вольфганг теж звіріє:

- І що цього разу, дозволь же дізнатися?.. Що ще Макс тобі розповів?

- Нічого нового. Просто він кричить ночами.

- Я б на його місці теж кричав, - солодко тягнеться Вольфганг.

— Ми не… Вибач, — він дивиться Вольфгангу в очі — такі світлі, тьмяніші за синіх братів. — У мене з голови не йде… усі ці речі…

- Боже, Ніккі, він просто ревнує тебе до мене! І мене до тебе… — Вольфганг сідає. - І послухай: так, одного разу я вчив його танцювати вальс.

- Коли?!

- Коли він сам попросив. До речі, у сукні був я. І сходив за нього до аптеки, коли з сусідською дівкою все стало серйозно. Ще, можливо, він розповість тобі про садо-мазо дозвілля, так от: у дитинстві ми з ним на суперечку лупцювали один одного, хто перший заплаче. І, як правило, він перемагав. А одного разу я висік його кропивою, бо він з'їв мою кольорову крейду… — очі Вольфганга воложать від образи.

- Ясно, - Ніколаус цілує його у скроню і встає. - Я вірю.

- Будь ласка, давай закінчимо на цьому.

- Давай.

- Але не зовсім! - Вольфганг піднімає долоні. — Приходь завтра, мм?.. Може, в лікаря пограємося…

***

У лавці іграшок біля самого будинку Ніколаус бачить смішного бурого ведмедика з бантом із червоної стрічки. волохатого, з відданими чорними очками-бусинами. Як на зло, йому не вистачає всього п'ять пфенігів.

***

Тьмяна лампа в під'їзді блимає. Звично порвавши і викинувши в кошик для паперів пару листів Фассбіндера, Ніколаус піднімається до себе. З ванної долинають рвучкі зітхання, здавлене шипіння і тихі стогін. Мабуть, сеанс масажу відбувається успішно. Ніколаус спеціально ляскає вхідними дверима і скидає черевики з лихістю кавалериста. Але не схоже, щоб Макс звернув на це увагу, — тепер лунають брудні лайки та дзюрчання душу.

Через півгодини Ніколаус, голосно тупаючи домашніми тапочками, приходить під двері. Як на зло, саме зараз йому найбільше хочеться вмитися. І взагалі, що за окупація...

- Макс! В тебе все добре?

- Мм. Так.

— Я хотів би скористатися ванною, коли ти закінчиш, — каже Ніколаус і стискується у передчутті Дуже Тупого Жарту. Але Макс несподівано поступливо відповідає:

- Вибач. Просто я собі у око потрапив.

Не встигає Ніколаус вразитись його юній могутності, двері відчиняються.

— І в мене закінчилась перекись.

- Боже, Макс ...

Той стоїть у мокрих джинсах, заляпаних кров'ю. Ліве передпліччя надрізане навхрест і розпухло від гарячої води, так що нагадує якусь мерзенну випічку. Але головний жах у Макса на голові: волосся від коріння і до підборіддя знебарвлене в солом'яно-жовтому. Правої брови теж дісталося. Схоже, він вилив собі на маківку не одну бульбашку перекисі.

— Якщо що, то я не розкривався. Адже я обіцяв, — Макс підморгує набряклим правим оком. — Тільки на вулиці.

— Ох, — Ніколаус збентежено торкається каштанового кінчика пасма. - Твої... Ох.

— До біса їх! Ну що, я все ще схожий на цигана?

"Та ти і не був", - застигає у Ніколауса в горлі.

— Просто мені один каже, мовляв, я циган шалений. А я не циган! Ну Ні-Ік! Чого ти мовчиш? Зовсім не подобається? — Макс висне на шиї, і Ніколаус здригається, частково від вологого холоду:

- Н-подобається. Давай зараз перев'яжемо твою руку і, якщо хочеш, можемо доробити кінці. У мене була гарна фарба.

«Будь ласка, ти ж не будеш потім худим… та робити пірсинг?»

***

— Куди вона могла завалитися… — Ніколаус обнишпорив усе у ванній, холодильник, свій стіл у кімнаті, пару тумбочок, шафу для одягу і про всяк випадок обшукує тепер книжкову.

- М-да, - Макс крутиться перед дзеркалом. — Колір, звісно… Як дівка. Знаєш, такі саксонські ляльки? — він напів-заплющує очі і по-ляльковому тоненько вижовує ніби шарнірною щелепою: — Йо-б-ні мене... го-ло-вою об косяк. М'я-ям!

- Знайшов! — Ніколаус бачить знайомий краєчок білої пачки, вкладеної у фотоальбом. Тягне його за шкіряний корінець, але альбом сидить туго, затиснутий між підшивкою журналів «Баварія» та величезним Вітгенштейном у клейончастій липкій обкладинці.

- Мя-ям! - Тренується кричати Макс, натискаючи собі на живіт.

Ніколаус тягне сильніше, до хрускоту — і в цей момент альбом вилітає разом із Вітгенштейном та крайньою «Баварією» на підлогу, розсипаючи білу пудру та фотографії до самих дверей.

- Оу, - Макс по-ляльковому округляє рота. - Вибач.

— Та тобі за що, — здається, вперше огризається на нього Ніколаус.

Він опускається навколішки і швидко збирає знімки: старі, поляроїди, листівки — все впереміш.

- Тобі допомогти?

- Ні дякую не треба.

Макс мовчки виходить.

***

— Ось так, — Ніколаус востаннє клацає ножицями і знімає з плечей Макса простирадло, все у відстрижених каштанових локонах. Макс захоплено заглядає у кругле дзеркальце:

- Вау. Нік, це просто ... Ааа, - запускає пальці в коротке волосся і з силою скуйовджує. - Кайф! Панк.

- Дякую. Радий, якщо подобається.

- Правда! Нік! Ти мене врятував. А то був би ельф-педик хіпповський із Нижньої Саксонії.

Він шалено мотає головою, ледь не зачіпаючи скронею об кут столу:

- Ой! Ой! Ой! Анархія-дестрой!

Ніколаус сміється показовому виступу і теж скуйовжує йому сухі жорсткі пасма.

Вечір, що залишився, минає спокійно: вони розігрівають баночні білі ковбаски (бабуся Ніколауса відлучила б його від будинку за таке нехтування до баварської кухні, але Макс їсть з апетитом) і дивляться передачу про диких ведмедів.

***

А вночі Ніколаус уперше кричить.

Сіре в'язке марево — чи то сутінки, чи світанок. Повітря наче желе, звуків немає. Вдалину до горизонту йде нескінченна площина лікарняного білого кахлю. Щось страшне — гірше за смерть, від чого сама смерть була б порятунком, — наздоганяє як хижий птах; й Ніколаус тремтить безпорадним кроликом, поки це щось освіжовує його: випаровуючи шкіру десятками лез, цедить кров, викачує насухо, зрізає м'ясо пластами і лізе пазуром — лапою? рукою? — між ребер, стискає легені, підбирається до серця.

- Нік! - Макс б'є його кулаками в плече. — Ну, прокинься!

— А що… — Ніколаус трясе головою, не вірячи: він живий, ніхто його не свіжував.

— Нік… — Макс, тремтячи, забирається під ковдру і охоплює його всіма кінцівками одразу, наче коала. За вікнами гримить пізня листопадова гроза.

— Пробач, налякав тебе… — Ніколаус дме Максу в маківку, гладить по жорсткому волоссю.

— Небагато, — хлюпає той. - Особливо коли кричав "Вольфганг!"

Мабуть, Ніколаусу вже не так хочеться грати в лікаря.

***

— Я чекав тебе минулого четверга, — голос у Вольфганга металевий, злий, обличчя бліде. — Якщо ти дозволяєш чомусь стати між нами…

- Слухай, - Ніколаус стискає кулаки. — Це не через Макса. Я просто був зайнятий.

Вольфганг підкреслено старанно розмазує по полотну білу фарбу.

— Вибач, що не прийшов. Потрібно було попередити.

- Обирай.

— Я сказав, що це не через…

— А я сказав: обирай.

І Ніколаус обирає.

***

Макс пискляво виводить: "I want to paint it, paint it ... paint it black" і фарбує нігті чорним прямо над в'язаною скатертиною. Лак смердить на всю квартиру. Це теж панк. Ніколаус допомагає йому з лівої і раптом помічає, які у Макса гарні пальці — витончені, довгі, сильні… Як у старшого брата. Тільки подушечки загрубіли від гри на басу.

Найближчої неділі Макс приходить з раною на животі, весь у крові. Він каже потім, що просто дурів з другом. Ніколаус вдає, що повірив.

Вольфганг, з яким вони перетинаються тепер тільки на навчанні, зловтішається:

- Ну що, влаштував тобі? Якщо буде ревти, можеш ковдрою накрити, він тоді вирубується.

"А може, подушкою?.."

***

Коли у Макса трапляється перший напад, Ніколаус геть-чисто забуває все про ковдри, подушки і просто тримає його, поки судоми не припиняться. Проспавши чотирнадцяту годину, Макс не пам'ятає нічого, що трапилося. Або вдає.

- Вольф, скажи щиро, у нього епілепсія?

— Я просив не дзвонити мені.

- Він задихався! І… Вольфганг, будь ласка!

- Так ні ж. Адже я казав: істерія. До речі, масаж не допоміг?

Ніколаус мовчить, а Вольфганг продовжує журитися:

- Ти зовсім не розрізняєш й не намагаєшся! Прочитай хоч щось на тему — Фойхтерслебена, Кляйна… але не Фрейда — багато честі.

***

Зелені лампи в читальній залі гаснуть одна за одною, і невдоволено зітхає сивий бібліотекар, який, здається, ще з часів Вавилону. Напружуючи свою шкільну французьку, Ніколаус конспектує «Про захворювання нервової системи» Шарко. Так, без масажу явно не обійтися ... «Злочини проти моральності» Тардьє занурюють його у відчай (переважно натуралістичними акварелями сифілісу). Залишається сподіватися, Вольфганг і в юності був педантичний. «Статева психопатологія» Крафт-Ебінга з позначкою єдиний екземпляр змушує нервово перевернутися («садист робив над хлопчиком флагелацію і був засуджений до двох років в'язниці»).

Потім настає черга Молля, Юнга (так і бути) і Фуко. А Хіршфельд... а Хіршфельда спалили всього в тридцять четвертому.

На сьомий раз, набравшись сміливості, Ніколаус просить щось новіше «про вплив травм… ну, на хлопчиків… загалом, ви зрозуміли». Окинувши розуміючим поглядом, бібліотекар іде в спецхран — щоб повернутися звідти в обуренні. Єдиний екземпляр методички з психологічної допомоги жертвам насильства викрали. Неподобство! Чого ще чекати від чокнутих збоченців!

***

Вимкнувши світло у вітальні, вони дивляться разом «Сяйво». Щоп'ятнадцять хвилин Макс схоплюється з дивана: відчиняє двері до передпокою, бо душно чи зачиняє — бо страшно. Решту часу він повертається, закинувши босі ноги на Ніколауса, або повзає по спинці дивана. Іноді звисає з бортика чи сідлає подушку.

Коли Джек, збожеволівши, починає ломитися у ванну, у Макса виникає нова витівка. Він лягає Ніколаусу впоперек колін і потихеньку сповзає вперед, поки голова та плечі не переважують. Тоді, змахнувши ногами в повітрі, він робить кульбіт, немов на турніку і з гучним кістковим стукотом валиться на килим. Правду кажучи, це дуже заважає дивитися.

Ніколаус терпить уперше десять. Слабка надія, що Максу самому набридне. Однак ні, той лише прискорюється, і босі п'яти мелькають перед екраном все частіше. Досить дивна розвага для хлопця на зріст за метр дев'яносто.

- Максе, ну чого ти? - Усміхається Ніколаус. - Посидь тихо, а.

- Не можу. У мене неспокійні ноги, — парирує нахоплений у неврології Макс.

"У тебе неспокійна дупа", - думає Ніколаус, проте мовчить.

Ще через десять обертів він таки не витримує.

- Макс! Ти заважаєш дивитися.

- Мм? - той застигає в першій фазі руху, тобто - лежачи впоперек і відклинивши неспокійну частину.

І тут Ніколауса накриває. Сам не знаючи, що робить, забувши все прочитане, він відважує Максу ляпас.

Всупереч очікуванням, Макс не починає образливо кричати. Навіть не ворушиться. І тоді Ніколаус б'є ще раз.

На цей раз Макс здригається всім тілом і шумно, уривчасто видихає. І лишається на місці. Джек Ніколсон на екрані спльовуючи котушки пінопласту мчить по лабіринту, але це не важливо, зовсім не важливо.

Ніколаус уже заносить руку для третього удару. Макс напружено чекає. Ніколаус відтягує йому край футболки на попереку, над ременем, що з'їхав.

І з почуттям, віроломно, лоскоче по всій спині відразу.

Макс здіймається несправною ракетою, щоб одразу впасти. Він катається по підлозі і голосно сміється, із захлипуванням, наче дитина. Ніколаус падає зверху і продовжує його лоскотати.

- Ай! Нік! Ааа!.. — Макс звивається, б'ється, підставляючи мимоволі під пальці Ніколауса то спину, то бік, то живіт. Футболка задерлася до самого горла, обличчя почервоніло.

— У кого тут неспокійні ноги?.. — Ніколаус зрадливо щипає і лоскоче його двома руками одночасно. — Хто в нас не може спокійно сидіти?

- Ахах ... Перестань! — благає Макс, ридаючи крізь сміх.

- А то що? — Ніколаус дістається лівої пахви. Там немає шрамів, можна лоскотати скільки хочеш. - Що ти зробиш?..

"Розкажеш усім, що я тебе зґвалтував, ну?"

— А то… Ааа!

- Ну що?..

Макс зі сміхом вивертається, схопившись на ноги кидається геть - і з розмаху б'ється всім тілом об зачинені чорні двері.

- Боже, Макс!

Без звуку, без стогін, той падає горілиць; потилиця глухо грюкає в підлогу.

Ніколаус шипить крізь зуби. М-так. Потрібно було вінок повісити... Він обережно підходить ближче.

Макс лежить нерухомо. Кров тонким струмком тече з дивом вцілілого носа.

Ніколаус змочує хустку крижаною водою і витирає Максу обличчя, робить компрес на чоло. Потім обережно бере Макса на руки, — голова по-дитячому закидається, кров знову закипає міхуром, — і переносить до його кімнати.

Треба зателефонувати до Вольфганга. Хоча ні. Краще не варто.

Ніколаус укладає Макса на застелене ліжко, збиває подушку вище - але крізь худу ковдру відчуває щось тверде. Під хребтом Макса, під рукою.

Він перекочує безвільне тіло на бік — і дістає з-під простирадла брудну, пошарпану бібліотечну книжку.