Симфонія для сліпих
Знаєш, а у світі стільки чудових речей, які нам байдужі.
Ми просто звикли, що дощ стікає з самотніх будинків,
Падає із сірого неба, перетворюється на калюжі,
Котрими покриваються вулиці під час осінньої стужі.
Але насправді це набагато гарніше, ніж ми уявляємо.
Солоні озера відпускають у небо своїх дітей,
Їх штовхає холодний вітер, доки ми собі гуляємо.
А потім вони падають на землю, по якій ми крокуємо.
І ми чуємо симфонію смерті. Симфонію життя.
Вона швидко спускається по залізних дахах,
Зривається з кав'ярень та будь якого покриття,
Щоб в кінці-кінців стекти до землі, як якесь сміття.
Уяви собі. Мільярди самотніх водойм під твоїми ногами.
І ти йдеш, бачиш як вони віддзеркалюють простір.
Втоптані, брудні, стомлені, зраджені своїми богами.
Як ми. Тільки ми їх не помічаємо. Ми скалічені словами.
Хоча з нами, людьми, відбувається усе так, як з ними.
Ми закохуємось, летимо у щось нове, і нас зраджують.
Ми розбиваємось, розщеплюємось на атоми, на рими,
І відроджуємось ,щоб знову падати і ставати скляними.
Ми просто не вміємо бачити, щось дійсно досконале.
Щось, що триває майже вічність і подає нам сигнали.
Примітки: вірш у прозі.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!