4.5.0

Скажи, про що пишеш, коли зовсім одна?

Чим думи хворіють у тяжку хвилину?

Чом птах твій, чарівний, у снах не літав?

Хто змусив тебе йому зрізати крила?

Скажи мені, пташко, хто грався тобою?

Хто колір яскравий на чорний змінив?

Хто ворона твого тримає в полоні?

Хто змусив страждати, коли полюбив?

Ти знаєш, я пишу про те, як літаю,

Як люди стріляють вогнем в мої крила.

Бо думають всі, що життя вони знають,

А потім страждають, від горя безсилі.

І я так летіла колись серед неба,

Кохала всім серцем, спаливши до тла,

Усе що було. І нічого не треба.

Я попелом стала. Густим, як смола.

Скажи, про що пишеш, коли ти один?

Чи є там хоч місце, для віри у серці?

Чи знаєш ти, скільки у тебе хвилин,

До того, як зникнуть у вухах герци?

Скажи мені, вітер, чи б'ється душа,

Якщо вона вже, наче сотні уламків?

Якщо вона коштує менше гроша,

Бо маревом вкрита повітряних замків.

Ти знаєш, я вірю і вірив зажди,-

Ніщо не зупинить, не змусить забути.

Душа, хоч й розбита на дрібні шматки,-

Вона ще у силі кохання відчути.

І байдуже, скільки хвилин залишилось,

Я словом зостанусь на віки в думках.

І навіть якщо моє серце б не билось,-

Я вічністю б був на твоїх сторінках.

А ти не журись, не варто страждати.

Ще прийде твій час і ти оживеш.

Відродяться крила, ще зможеш літати,

Й в польоті весь світ крилом оминеш.

І ти пам’ятай, що є в житті диво,

Що змусить піднятись й повірити в себе.

Із попелу, Феніксом, ти відродилась.

І ворон твій знову побачив небо.

А я не журюсь,- я втомилась згорати.

Тримати на серці увесь марний біль.

Тому я вже більше не буду палати.

Я все відпущу, стану біла як сіль.

І порох злетить з моїх крил аж до моря,

І його віднесуть в даль холодні вітри.

Я знову жива. Знову вільна від горя.

Знову світлом лечу, серед чорної тьми.