Право на шанс

Атайя Мерлейн Реджіневра Тавеннська… Не думала, що коли-небудь знову почую це ім’я. Тут, у Підліссі, титули не поширені. Єдині представники аристократії в окрузі – опальний старий барон і його пихаті родичі. Живуть вони донезмоги пристойно, дружніх зв’язків ні з ким не підтримують, про своє минуле не розповідають, плітками не цікавляться.

Тобто я так вважала.

Зважаючи ж на те, що прямо зараз один із манірних баронських синків примчав у наш глухий куток і, щосили зображуючи нудьгу на випещеному обличчі, розпитує про Тавенну, мої висновки явно були помилкові.

Звісно, його запитання адресувалися не мені – таких, як я, без роду, без племені (і без грошей, якщо вже на те пішло) оминали десятою дорогою навіть усюдисущі торговці. Знатний пан витягав інформацію з моєї сусідки.

У чому між нами різниця, якщо живе вона чи не бідніше за мене, та ще й має на шиї хвору сестру? Хех, одна відмінність знайшлася – ця Мела, що терпляче просвіщала аристократика щодо розташування та господарства Тавенни, вважалася вченою.

Вона, представниця напівзлиденного класу, здобула освіту, причому не просто закінчила пансіонат для шляхетних дівчат (хто її туди пустить із її плебейським родоводом?), а якимось дивом пролізла в Магічну Академію. Талановита була, ось! Старанна, працьовита, кмітлива… Працювала на справжнього мага, готувалася вступити в гільдію – і все одно потрапила в Підлісся. Доля химерна в своїх викрутасах, хіба ні?

Хай там як, а місцеві кумасі кілька років не спускали Мелу з язиків, дивуючись її рішенню повернутися. Вона стала чимось на кшталт пам’ятки – безглуздою окрасою міста, про яку розказують із заздрістю і насмішкою одночасно. Для обивателів здавалося немислимим злетіти так високо (за мірками тутешньої публіки, прямо скажемо, – захмарно) і добровільно впасти, навіть не підшукавши багатого чоловіка.

Якщо чесно, спочатку я теж її не розуміла. Спробувати інше життя і плюхнутися назад у затхле болото буденності? Фу, нереальна дурість! А зараз… Зараз я майже захоплювалася нею, оскільки сама ніколи б не змогла змінити себе заради когось іншого.

У міру того, як Мела говорила, кисла пика баронського потомства все темніла. Мені було приємно бачити, що її відповіді не збігаються з тим, на що розраховував високородний зануда. Я не намагалася почути кожне слово – лиш із цікавості поглядала через паркан, дивуючись, з якого це дива той хлюст зацікавився володіннями князя Тавеннського. Перебратися туди збирається, чи як? А вигнання?

Потім у їхній розмові промайнуло те ім’я. Я здригнулась і впустила горщик, у який хотіла посадити викопану напередодні зими грудку землі з петрушкою. Шляхетний гість нагородив мене презирливою посмішкою, але мені було начхати.

Я стояла над черепками і з жахом розуміла, що є рани, які час не лікує, а лише покриває кіркою, і зірвати її дуже легко. Минуло шість років. Точно, вже пройшло аж шість років! Я думала, що забула. Пробачила. Відпустила минуле. Але випадкова людина вимовила ім’я, що колись належало мені, і біль повернувся. Такий же сильний, як і тоді.

Чи ні? Невже це – жалюгідне відлуння, що нагадало про минуле? Застереження? Натяк?!

– Не вдивляйся так у нього, Тає, – повернув мене до реальності найзнайоміший голос у світі. – Недобре вийде, якщо він неправильно тебе зрозуміє.

Я моргнула. Еге ж, я – Тая. Сирота, що залишилася без даху над головою, зате з мізерною спадщиною, яка дала змогу придбати руїну на окраїні Борсуків – одного з містечок Підлісся. Звичайна переселенка, яка шукала кращого життя, – так думали про мене сусіди. Похмура одиначка, що не гребує сезонними підробітками.

Відверто кажучи, якби не необхідність уникати пліток, я б чудово обійшлася без роботи. Монети у мене були, причому не тільки срібні, але витрачати їх я не могла – образ знедоленої сирітки вимагав певної поведінки. А щоб стати кимось іншим, я мала виїхати. На жаль, у Борсуках залишилася одна незавершена справа… Ех, нащо обманювати – я її поки навіть не починала.

– Схоже, я даремно побоювався, – продовжував лише мені чутний голос. – Цей панич оцінює не твою неземну красу, а вартість твоїх володінь.

– Тож турбуватися нема про що, – пробурмотіла я.

Зовсім тихо, щоб не привертати непотрібну увагу, але Ферн глузливо пирхнув. Ферн… Мій єдиний друг, що незмінно супроводжував мене з дня втечі із Тавенни. Демон, прив’язаний до дешевого залізного персня з кривуватим черепом-печаткою – настільки огидної речі, що запідозрити в ній справжній талісман людина, не знайома з магією, навряд чи зуміла б.

Я не була власницею Ферна в прямому розумінні слова, тому не уявляла, на що він здатний. Наша співпраця ґрунтувалася на взаємній вигоді, і змушувати демона коритись я не вміла. Та й не треба нам нічого надприродного, і сумніваюся, що коли-небудь я зміню думку. А зі своїм основним завданням (відлякувати неприємних і, часом, небезпечних людей) Ферн справлявся відмінно.

Поки я неспішно підгрібала ногою черепки, сама не розуміючи, навіщо мені та петрушка, якщо готувати я не вмію, а взимку торгувати зеленню не збираюся, баронський синок підійшов до паркану і, повагавшись, сперся на нього.

– Гей, тітко! Підслуховуєш? Я тебе зараз як…

– Що? – неохоче перепитала я, розмірковуючи, чи довго витримають гнилі дошки.

Якщо подумати, краще б мені змовчати і, похнюпившись, втекти в хатину, але вигляд лискучої від самовдоволення пики мене дратував. До того ж ми з сусідкою приблизно одного віку, то чому вона – «добрий день, шановна пані Мело з Білок», а я – «гей, тітко»? Колись до мене залицялися такі кавалери, що…

Колись.

Я знітилась і, задкуючи, відступила до дровітні. Моє господарство не відрізнялося масштабами – звичайний клаптик землі сто кроків у довжину і в ширину. На ньому скупчилися стара хатинка, сарай із проломленим дахом, купа дощок і мотлоху на місці колишнього хліва, колодязь без кришки, кілька грядок, що під осінь заросли бур’янами, і вбиральня – по суті, єдина споруда, яка радувала очі новизною. Ясна річ, нічого з цього цінності не мало і обійшлося мені вкупі з землею в одну-єдину срібну монету. Однак тут були мої володіння, і ніхто, крім короля і королівських стражників, не смів переступати їхні межі. Якщо вірити закону, не смів.

– Голота, – крізь зуби процідив баронський синочок.

Стиснувши губи, він відвернувся, щоб зіткнутися поглядом із Мелою. Сусідка щось тихо промовила. Її гість здригнувся, різко хитнув головою, вдаючи уклін, і, помітно поспішаючи, залишив двір.

– Хоч би раз почути, чим вона їх відлякує, – з жалем зауважив Ферн. – Така тиха, доброзичлива, а ти бачила, як у цього панича волосся стало дибки? Навчити б тебе, безпомічну, і потреби в мені не буде.

– Я ніколи тебе не тримала, – огризнулась я.

Нагадування про можливу розлуку засмучувало більше ніж Тавенна.

Силою Ферна була ненависть. Я не уявляла, чому його почуття настільки сильні, що віднаджують від нас людей – і випадкових знайомих, і лиходіїв, що вишукують у натовпі жертву. Іноді, йдучи вулицею, здавалося, що мене оточують скляні стіни.

– Можливо, виродків лякає не Мела, а її репутація, – розмірковував демон. – Якщо когось назвали чаклуном, це не відмиється ніколи. Їй не варто було виставляти напоказ свої зв’язки з магією. А нам краще б не затримуватися тут на цілих два роки!

Так, краще б не затримуватися…. Минуле переслідувало і мене, і Ферна. Я не сумнівалась: одного разу воно нас наздожене. Але спочатку я збиралася закінчити те, заради чого відмовилась покидати Борсуки через півроку після нашого прибуття, як ми завжди робили, замітаючи сліди.

Післяполудневе осіннє сонце на кілька митей виглянуло з-за хмар, підкреслюючи всю убогість довкілля. Цю зиму в напівзруйнованій хатині нам не пережити. Доведеться або викручуватися, щоб розміняти срібну монету і всерйоз зайнятися ремонтом, або поквапити події. Відверто кажучи, я б вибрала перший варіант, оскільки якщо другий не вдасться…

Думати про це не хотілося.