Забутий місяць у пітьмі

Наступного ранку я прокинулася й просто лежала в ліжку, вмовляючи себе піднятися. Я довго не могла заснути після вчорашнього, і зараз це відчувалося болючим гулом в скронях. Чи то від думок, чи то від вина.

Кімнату наповнював аромат свіжої випічки — солодкий запах, який миттю скрутив мій живіт від голоду, і він зрадницьки забурчав. Час вставати. Нарешті, зібравши залишки сили волі, я піднялася з ліжка.

Швидко одягнувшись я зібрала своє волосся, вдивлялася у відзеркалення намагаючись знайти відповіді на питання, які так давно мучили мене? Але нажаль воно мовчало, як і завжди.

— Скажи, чому це так важко? — вимовила я, з невпевненістю в голосі. Я бачила лише розгублене дівчисько, яке намагалося здаватися сильним, але всі її страхи були немов на долоні.

Я торкнулася поверхні дзеркала, ніби могла витягнути з нього якусь правду, і ледве стримала розчарування, яке підступає до горла. Усе, через що я пройшла, мало б зміцнити мене, але все більше заганяло в глухий кут. Стіни якого стискаються сильніше з кожним днем.

— Чому я повинна боротися з цим самотужки? Коли стане легше? — прошепотіла я, торкаючись дзеркала і його прохолоди.

Стиснувши кулаки, я стукнула по склу у відчаї.

— Це так важко... — з гіркотою пробурмотіла. Чи дійсно я була готова до того, куди мене штовхає доля?

— Що тепер робити? — я не готова до наступних випробувань. Я не хочу боротися за чужі амбіції. І йти пророцтвом, що закликає вбивати без вагомої на те причини.

— Я не хочу... чуєш?

Я не зможу втекти від цього зараз. Але, зціпивши зуби, дала собі обіцянку: змусити Рена розірвати прив’язку, доки не стало запізно.

Для мене... і особливо для них.

***

Я спустилася сходами, прислухаючись до гучних голосів, що доносилися знизу. Здається вони сперечалися, щодо вірного трактування пророцтва.

— Ні, ви не розумієте, — роздратовано сказав Габріель. — Можливо, ми щось упустили, і ця промашка коштувала життя Еріані. Потрібно зупинитися й обдумати все ретельніше.

— У нас немає часу зупинятися, — різко сказав Каелан, його очі блищали від напруги. — Повня наближається, а ми маємо лише одну частину.

Я зупинилася спостерігаючи за ними.

— Доброго ранку, — нарешті сказала я, намагаючись звучати невимушено. — Вибачте, що затрималася. Що я пропустила?

І чого вирячилися?

— Ми думаємо, яким буде наступне випробування, — сказав Рен, підходячи ближче. — Нам потрібно обговорити, що нам знадобиться, щоб краще підготуватися, сідай.

Я кивнула, приєднуючись до них. Це і справді було важливо.

— “Вода повітря забере,” — повторив Габріель. — Це вже трапилося з Еліаною. Вона просто... перестала дихати… буквально.

Серафія, яка сиділа поруч, стиснула руки в кулаках. Їй як цілительці, було напевно важче всіх. Не маючи змоги допомогти, спостерігати як хтось помирає на очах за лічені хвилини. І просто стояти й дивитися, адже навіть торкнутися її було неможливо.

— Річка Вічних Ночей забрала її життя як плату за частину ключа, — додав Рен, скуйовдивши волосся. — Можливо таке сталося, бо ми не достатньо крові віддали всі разом? І надалі потрібно діяти інакше.

Серафія зітхнула від напруження: — Але з огляду на те, яким був початок, нічого доброго нас не чекає.

— Наступне буде щось про вершника і плач дитини, — промовила я, згадавши останні рядки.

Габріель нахмурився і провів рукою вздовж підборіддя: — Перше може бути просто перевірка нашої мужності?

— Але плач дитини... — почала Серафія. — До чого тут це взагалі? Серед нас немає дітей.

Раптом Еріан повернувся до мене, і його голос був сповнений надії:

— Шукачко, ти знаєш куди нам іти за другою частиною? Думаю, що сидіння тут і спроби будувати припущення нам мало чим допоможуть.

Всі знову повернулися до мене в очікуванні відповіді. Я дістала медальйон, відчула його холодний метал у долоні й глибоко вдихнула… як би це м'якше сказати.

— Я ще не відновила сили для цього, — зізналася я, намагаючись зберегти впевненість у голосі.

— І скільки потрібно чекати?

— Можливо день, — відповіла я важко зітхнувши.

— В нас його немає, — підсумував Каелан. — Давайте хтось із нас поділиться з тобою енергією.

Охохох, такого я не робила ніколи, завжи чекала самостійного відновлення, окрім деяких випадків. Не впевнена, що це навіть безпечно.

— Це ризиковано ви ж знаєте, — сказала я, але Рен вже піднімав руку.

— Я можу це зробити, — запевнив він всіх. — Я знаю, на що йду. Ми не можемо дозволити втрачати день, і якщо це допоможе нам знайти наступну частину швидше, я готовий ризикнути.

Рен напевно не розумів усіх наслідків. Я глянула на нього, але зрозуміла, що він не планує змінювати рішення. Гаразд, його вибір — не моя справа.

— Добре, — сказала я, — Але ми повинні бути обережні. Ділитися енергією небезпечно. До того ж, я такого ще не робила, тому наслідки будеш розгрібати самостійно.

Він знав, що ризикує, але бажання допомогти команді переважало. Не розумію куди він потім зібрався йти без відновленої магії, але схоже для нього це не було великою проблемою.

— Я готовий, — сказав він, заспокоюючи нас своїм голосом. — Якщо це допоможе тобі відновитися, я не вагатимусь.

— Добре, — підтвердила я, роблячи крок вперед. — Я спробую не брати дуже багато, рівно стільки, щоб вистачило на пошук.

Ми тісно стали один до одного і взялися за руки. Але нічого не відбувалося, я колись читала про це, розуміла основи, але все одно на практиці нічого не вийшло.

Бачила як це робить знайома Лоренса, але там енергія одразу пішла і швидко відновилася. Цікаво.

— Що не так? — спитала я, розгублено дивлячись на Рена.

— Ви що, знущаєтеся? — втрутився Мірон розчаровано. — Цілуй її... лише так ти зможеш передати енергію не кровному родичу. Так так, про таке ніде не згадується, бо такого робити не потрібно без підготовки, і належного запасу енергії. Тому запам’ятайте, краще таке не практикувати, коли поряд немає цілителя, на всяк випадок. А у нас він є, тож все під контролем, — і кивнув на Серафію, яка сиділа посміхаючись, вона точно знала всі ці нюанси.

— Так, те що ви збиралися зробити, вийшло б, якби він був твоїм братом, або батьком, там все набагато простіше, але незнайомій людині потрібно передавати енергію, трохи розбавлену емоціями, і тісним контактом. На щось тісніше у вас часу немає, тож поцілунок цілком підійде, а я вас підстрахую.

Слова Серафії змусили мої щоки почервоніти. Рен також здивовано глянув на неї, а потім на мене, його погляд тепер виражав нерішучість.

Про такі деталі я не знала, та схоже, що й він також, і не готова була цілувати його.

— Це ж... — почала я.

— Єдиний спосіб, — продовжував Мірон, поклавши руки на стегна. — Тільки так його енергія зможе вивільнитися, а ти її в цей момент прийняти.

Рен, все ще не відриваючи погляду від мене, зробив глибокий вдих. З його обличчя було незрозуміло, як він ставиться до цієї ситуації, але рішучість в його очах дала мені зрозуміти, що відступати він точно не збирається.

— Я не впевнена, — пробурмотіла я розгублено.

— Нам потрібно це зробити, Мейлін, прошу, — сказав він. — Я готовий, якщо ти готова.

— Добре, — знову сказала я, хоча глибоко в душі відчувала напруженість.

Коли він повільно нахилився, дивлячись мені в очі, і наші губи нарешті зустрілися, спочатку не відбулося нічого особливого. Я відчула лише легке тепло його дотику, і здавалося, що ми просто стоїмо в обіймах. Рен не відступав, і я насильно змусила себе не думати про все, що нас оточує.

Я не змогла закрити очі, не хочу вважати це повноцінним поцілунком, тож просто стояла і чекала... чого? Я навіть не знала як це все повинно статися. Мірон сказав, що потрібні емоції, а все що я відчуваю до нього, було далеким від ніжних почуттів. Роздратування? Так! Але це навряд було тим, що потрібно.

Це буде швидкий спалах чи повільне наповнення? Або, можливо, я побачу його енергію, як вона перетікає до мене?

Він помітив, що нічого не відбувається, і поклав руку мені на шию, взявши моє зав’язане на потилиці волосся собі в руку, і трохи потягнув назад. В цей момент він поглибив поцілунок і я мимоволі почала відповідати, він знав що робив… однозначно.

І це допомогло.

Я відчула маленький струмок енергії, який почав повільно проникати в мене. Спочатку потроху, ледве відчутно, вона почала наповнювати моє тіло. Я закрила очі, намагаючись зануритися в це відчуття, і раптом зрозуміла, що все навколо нас починає тьмяніти.

Його енергія була тепла, спокуслива, немов затишна ковдра, що огортає тіло взимку у страшний мороз. Змусити себе зупинитися було важко, хотілося ще, хотілося більше… але потік раптово зупинився.

Рен відпустив мене і перервав поцілунок, щоб наступної схопитися за стіну, злегка похитнутись. Він був блідим і важко дихав, це далося йому дуже важко.

— Ти в порядку? — спитала я, адже він виглядав так, наче от-от звалиться від знесилення.

— Я… не знаю, наче так, — відповів він тримаючись за голову.

У цю мить до нас підійшов Мірон, спостерігаючи за нами з цікавістю.

— Таке буває в перший раз, — сказав він, кивнувши. — Скоро стане краще. Буває головокружіння і слабкість. Серафія зараз дасть тобі відвар, це повинно трохи зняти ці симптоми. Але на повне відновлення знадобиться час.

Мірон зосереджено спостерігав за Реном, який ледь дійшов до дивану, схоже, що він і справді не очікував такого. Я помітила, як його рука тремтить, коли він підносив кухоль з напоєм.

— Тобі краще? — запитала я, підходячи ближче. Я не знала, що саме він відчуває, але мені хотілося його підбадьорити. Це був сміливий вчинок.

— Я... напевно, — відповів він, ковтнувши ще. — Наче так. Відчуваю легке запаморочення й слабкість.

Він уважно дивився на мене, майже не кліпаючи. Я спостерігала, як Рен намагається заспокоїтись, але в його очах було повно тривоги, до такого свого стану він точно не звик.

— Тепер тобі вистачить сили? — запитав він.

Я кивнула впевнено: — Так, безумовно.

— Ти впевнена? — знову спитав не відводячи погляду.

Відчуваючи його прискіпливий погляд, я кивнула, спробувавши всім своїм виглядом передати впевненість.

— Добре, — нарешті промовив Рен, зітхнувши. — Тоді, якщо все в порядку, варто почати пошук. Я скоро відновлюся, а час спливає.