Забутий місяць у пітьмі

Я сиділа в своїй кімнаті, втупившись поглядом у стіну, ігноруючи настирний стукіт у двері. Здавалося, що всю мою увагу поглинула порожнеча, а будь-які зовнішні звуки вкрило туманом. За дверима вже лунали благання: “Відчини! Дай нам увійти!”, а потім і погрози вибити двері... Але не в моєму замку, де все підкорюється моїм наказам.

Її немає. Немає!

Ця думка пронизувала мене, щойно я торкалася пропаленої ділянки обличчя, що пульсувала болем. Я намастила рану, але відчуття залишалося гострим і неприємним — тепер біль оселився десь глибше, не в тілі, а в самій душі. Боліло в серці, котре кричало у відчаї від неможливості щось виправити.

А Темрява все мовчала, залишаючи мої благання без відповіді. Назавжди? Я не хотіла вірити, що вона зникла безповоротно: без неї я вже не та.

Мабуть, я просиділа так годину, дві чи більше. Час розчинився, а реальність за дверима перетворилася на дратівливу тінь. Байдуже: вони можуть стукати, кричати, навіть погрожувати, але сьогодні я не впущу нікого — бо не впевнена, чи витримаю.

Як жити, коли частина тебе — мовчить, ніби померла? Я ж її тільки-но прийняла, впустила в життя, викарбувавши місце в серці й переплівши наші долі.

Раптом почулося несміливе шкрябання в двері:

— Міледі, це я... хоч повечеряйте, благаю, — голос Домініки тремтів, ніби вона от-от заплаче.

В мене в животі засмоктало від голоду — я і справді не їла бозна-скільки. Зітхнувши, я неохоче дозволила дверям відчинитися. Домініка з полегшенням увійшла до кімнати й, зі сльозами на очах, обережно поставила тацю на стіл. Потім нерішуче ступила ближче.

— Ми хвилюємося за вас, — прошепотіла вона.

Я стиснула губи й відвернулася, та сльози все одно обпікали очі, зрадливо стікавши по щоці.

— Я не чую її більше, Домініко, не чую, розумієш! — прошепотіла я здавлено, сама дивуючись, наскільки відчай читається в моєму голосі.

Почувши мої слова, вона схлипнула ще сильніше й приклала руку до рота, намагаючись стримати ридання.

— Але ж... серце й досі живе, міледі, — тихо промовила вона, — воно сяє, як і раніше.

Серце... В душі блиснула іскра. Чому б не спробувати?

Я рвучко підвелася, ледве не зачепивши стілець, і відчула, як голова запаморочилася від різкого руху. Та без вагань схопила плащ, оминувши дзеркало, щоб знову не бачити обпалену щоку.

— А вечеря, міледі?! — тривожно крикнула Домініка, простягаючи до мене руку.

— Потім! — махнула я їй відсторонено.

Треба не баритися. Якщо відповіді немає зовні — шукатиму її в собі. Якщо Темрява і справді сховалася, я змушу її відгукнутися... або знайду інший спосіб заповнити пустку, що утворилася на місці мітки й поволі розросталася в моїй душі.

Двері грюкнули за мною, залишивши розгублену Домініку з нетронутою вечерею.

Мушу встигнути... Встигнути все виправити, перш ніж знову стану безсилою. Перш ніж всі опиняться в пастці через мене.

Сходи – коридори – знову сходи... Все миготіло й губилося в очах, поки я бігла на нижні рівні — віднині найзахищеніші в усій цій землі.

Одна крапля моєї крові на стіну — і вона пропустила мене далі, як єдину спадкоємицю, до місця, що надійно охороняє Серце.

Хранитель світився яскравим фіолетовим сяйвом, що пронизувалося тонкими сріблястими прожилками. Я на мить завмерла, милуючись його красою, а тоді повільно торкнулася пальцями його поверхні.

— Нарешті додумалася... А ти не поспішала, чи що? — пролунало в голові невдоволене бурмотіння.

Я видихнула з полегшенням — вона тут.

— А де ж мені ще бути, дорогенька? — озвалася лагідно Темрява, — я завжди тут, постійно... навіть якщо ти перестала мене чути.

— Я вже думала, що втратила тебе назавжди... — прошепотіла, відчуваючи, як серце болюче стискається. Я так швидко до цього звикла.

— Той негідник наробив багато лиха... — Темрява говорила м’яко, утім у голосі чулися відлуння люті. — Але ми все виправимо. І він перший відчує смак розплати на своїх губах.

— Але як? Це ж... моя мітка... Вона дається раз на життя, — зізналася я схвильовано.

— Це лише знак, Мейлін, — Темрява звучала впевнено. — Уся сила — в тобі, й витягнути її чи відібрати ніяким закляттям неможливо. Вона сама обирає того в кому живе, раз на все життя.

— Але ж... я не відчуваю сили. І тебе не чую, — розгублено докинула я.

— Він заблокував багато каналів, випалив їх досить суттєво діставшись до сутності. Тепер ти не можеш повноцінно брати силу й відновлюватися як раніше.

— Але... як це виправити? Це ж можна виправити? — у моєму голосі прозвучала надія.

— О, звісно, люба моя, — лагідно протягнула Темрява. — Тільки доведеться обирати. Або ти проходиш скорочений курс “прийняття правління” — і стаєш повноцінним Правителем Темних, або чекаєш, поки все само відновиться.

Що? Невже це...

— Але в першому випадку — це буде наша остання розмова, місяце мій, — сумно відказала вона.

— Як? Чому? — в горлі у мене защеміло від тривоги.

— Я віддам тобі все, що маю віддати. Потрібен баланс: якщо сила десь має з’явитися так швидко, то десь мусить зникнути. До того ж правителю вже не потрібна “стара бабця” в поміч, — додала вона тоном, ніби говорила з малою дитиною.

— Але ж... я ще не готова. Я стільки всього не знаю.... Та й чекати немає коли — вони йдуть за нами! — мій голос зірвався на відчайдушний шепіт.

Я знову мала обирати. Вкотре стояла на перехресті шляхів, і обидва варіанти тиснули наслідками.

— Ти вже все вирішила, люба. Просто прийми свій вибір, — промовила Темрява рівно, прекрасно знаючи що буде далі.

Я заплющила очі й відчула, як Серце наповнює мене теплом. Серце... моє і їхнє одночасно. Лише кілька слів — і все скінчиться, а потім почнеться знову.

Бо там, де є кінець, є і початок — закон всесвітнього балансу.

— Ти впораєшся, моя мила, — пролунало ніжне підбадьорення Темряви. — Давай... Пам’ятай, що ми завжди поруч, хай і не зможемо поки поговорити. Скажи це чітко... не вагайся! Більше ніколи!

Я затримала подих на кілька швидких ударів серця, відчуваючи, як у грудях вирує відчай. Але потім міцно стиснула кристал у долоні й, шмигнувши носом, випалила:

— Я… ПРИЙМАЮ… ПРАВЛІННЯ… ЛЮКСМОР!

На мить запала тиша, а тоді все потонуло в сліпучому сяйві, яке дуже швидко обернулося густим туманом. Він клубочився довкола, непроглядний, немов ночі без зірок, і сотні голосів наповнили простір:

— Прийшла остання…

— Не гідна…

— Вагається…

— Дай шанс…

— Забери життя…

— Моя мила…

— Дайте шанс!

— Квола якась…

— Вибір невеликий…

— Все, що є…

— Останній шанс…

— Приймаю…

— Приймаю…

— Приймаю…

— ПРАВИТЕЛЬ ВІДРОДИВСЯ…

— Живи мій місце!

— Живи… живи… живи.

Усе це злилося у вихор, аж доки я не відчула чиєсь легке, заспокійливе погладжування по голові. Тоді голоси поступово стихли.

Замість болю в скроні прийшло відчуття прохолоди, яке з кожною миттю спускалося нижче — до шиї, до плеча. Я піднесла тремтячі пальці до місця, де була випалена частина мітки, й намацала лише чисту, гладку шкіру.

Потрібне дзеркало, — промайнуло в голові, і воно тут же постало переді мною. Я глянула — і ледь стримала зойк: вона знову тут, сяє яскравіше, ніж будь-коли. Тепер мітка трохи змінилася: посередині чорного півмісяця, оточеного дивовижними рунами, сяяв темно-фіолетовий надпис LuxMor. Віднині і назавжди відроджений із забуття.

Морозна прохолода оповила також і плече — на ньому проступали орнаменти, що спліталися в єдиний знак.

Тепер земля має свого Повноправного Правителя. І я як ніколи готова до помсти.