Забутий місяць у пітьмі

Я сховалася на горищі, сподіваючись що мене ніхто не знайде, і планую напитися до чортиків. Потрібно щось, щоб заглушити біль і загнати думки глибоко всередину.

Зробивши ще ковток, я скривилася від неприємного смаку, але продовжила пити чисто з упертості. Холодний нічний вітер проникає крізь щілини, але я майже не відчуваю його. Усередині мене все палає від люті, відчаю й безсилля. Від усвідомлення, що смерть буквально тримала мене в своїх обіймах, і я ще ніколи не була так близько до кінця.

— І як я буду вигрібати все це лайно? — прошепотіла я в тишу, дивлячись на далекі зірки, що були байдужими до моїх страждань.

Відповіді як завжди не було, і я відчула, як сльози підступають до очей, але змусила себе не плакати.

— Я в такій сраці, — сказала собі.

Здавалося, весь світ зійшовся проти мене. Я не знала, що робити далі, куди йти і як виплутатися з цієї ситуації.

Ще ніколи мені не було так нестерпно боляче прикликати свою силу знаючи, що я відкриваю дорогу з якої можу вже не повернутися.

Я зробила ще один ковток, сподіваючись, що вино хоча б на мить зніме біль, що стискала груди. Але воно лише обпалило горло, залишаючи по собі гіркий присмак.

— Що ж мені робити? — прошепотіла я, схиляючи голову і відчуваючи як перші солоні краплі впали на долоню.

— Я чув, що сталося, — раптом пролунав голос Каелана.

Я здригнулася і різко обернулася. Він стояв у тіні, дивлячись на мене з сумішшю співчуття і тривоги.

— Ооо, припхався... — насмішкувато відповіла я, витираючи сльози з обличчя. — Шкода, що тебе там не було. Може б і тобі перепало трохи.

Каелан насупився і його очі звузилися від нерозуміння.

— Не зрозумів...

Я піднялася на ноги, відчуваючи, як притуплена злість знову піднімається всередині мене.

— А що тут не зрозумілого? — підвищила я голос. — Це все через тебе! Ти ж тут в нас прекрасний спаситель, женешся за якимось сраним віршем, щоб боротися з темрявою, якої ти навіть не бачив! Але ж вона темрява бубубу, як же її не знищити, так?

Він зітхнув, роблячи крок вперед в примиренні піднімаючи руки.

— Я розумію, що ти злишся, але...

— Нічого ти не розумієш! — перебила я його, відступаючи назад. — Через твої рішення люди гинуть! І загине ще більше, якщо ти не зупинишся.

Каелан підняв очі, і в його погляді я побачила суміш болю і провини.

— Я знаю, — тихо промовив він. — І я не менше ніж ти шкодую, про все що сталося. Я втратив близьких мені людей сьогодні, але якщо ми зупинимося зараз, усе буде марним. Їхні смерті… будуть марними.

Я гірко засміялася, мій сміх був порожнім, майже безумним.

— Марно? — повторила я.— А що, життя, які ми вже втратили, це не марно? Ти називаєш це “прогресом”? Чи, може, це просто статистика для твого “великого плану”? Ти стоїш тут і говориш про сенс, коли за твої амбіції вмирають люди!

Каелан стиснув щелепи, але не відводив погляду. Я бачила, як кожне моє слово било його боляче, але цього було недостатньо. Йому мало бути боляче, він мав відчути цей відчай, цей безвихідний гнів, що стискав мене кожного дня залізними лещатами.

Я хотіла щоб він відчув мій біль, щоб припинив пошуки ключа. Цього не має статися. Ніколи. Тільки не він.

— Я не можу просто взяти і зупинитися, Мейлін, не зараз коли ми вже так близько, — тихо відповів він. — Якщо ми нічого не зробимо, загине ще більше людей, зрозумій. Ми боремося за долю людства.

Я знову засміялася, цього разу ще жорсткіше.

— Що ти знаєш про боротьбу? — промовила я дивлячись йому в очі. — Ти женешся за силою, якої навіть не бачив! Ти думаєш, що здатен її перемогти? Ти взагалі нічого не знаєш, Каелане!

Він живе у брехні.

— Я знаю більше, ніж ти думаєш, — його голос був спокійним, на відміну від мого. — Я втратив не менше за тебе, але зупинитися зараз — це означає здатися. А я не здамся.

— Але я більше не можу! — закричала я, не стримуючи сліз, які, нарешті, прорвалися. — Я сьогодні ледь не померла! Змусь Рена зняти з мене це кляте закляття! Я більше не можу носити це тавро!

Каелан стояв і дивився на мене з сумішшю болю і непохитності. Він зробив ще крок вперед, намагаючись знайти слова, але я вже не могла слухати цих виправдань.

— Нам потрібен шукач, Мейлін, — тихо сказав він. — Ти потрібна нам, пробач.

— То знайдіть іншого! — вигукнула я, мої руки тремтіли від люті.

Каелан глибоко зітхнув, опустивши погляд на підлогу.

— Але їх немає. — нарешті відповів він з відчаєм. — Ми не зможемо знайти іншого зараз. Без тебе... без тебе ми приречені.

Ви ітак приречені. Ми всі.

На мить мені здалося, що я провалилася у ще глибшу безодню.

— Приречені? — прошепотіла я, майже не збожеволівши від цієї думки. — Може, ми вже давно приречені, Каелане. Може, ми боремося за щось, чого ніколи не переможемо. І все, що ми робимо, це помираємо один за одним заради... чого?

Він продовжував мовчати, а я дивилася на нього, чекаючи, що він скаже щось, виправдає все це, але нічого не прозвучало. Тільки порожнеча, яка ще більше розширювала прірву між нами.

— Ми просто вмираємо один за одним, — повторила я, голос ледь тримався, хоч усередині мене щось вже зламалося. — І кожен крок тільки наближає нас до цього кінця.

Каелан важко зітхнув, але не відступив. Його очі були сповнені болю, але він більше не намагався мене переконати.

— Якщо це все, що в нас залишилося… просто помирати, — я зробила паузу, відчуваючи, як холод охоплює мене. — Може, краще здатися зараз? Поки це ще можливо?

Здайся!Здайся!Здайся!Здайся!Здайся!Здайся!Здайся!Здайся!Здайся!

Його погляд зблід на мить, ніби я тільки що вимовила слова, яких він ніколи не хотів почути.

Яких він боявся промовити вголос.

— Справді? — тихо спитав він ледь чутно. — Ти дійсно цього хочеш? Дозволити темряві поглинути все, що залишилось?

— У нас попереду ще одне випробування, — продовжила я, майже пошепки, і з втомою, що розлилася по тілу. — Ти хоч задумувався, яку ціну ми заплатимо, щоб з'єднати частини ключа на тому вівтарі?

Каелан застиг ставши ще більш напруженим. Я бачила, як він намагався знайти відповідь, але марно.

— Я думав про це, — тихо відповів він, зводячи погляд до мене. — Але якщо ми не з'єднаємо ключ… темрява знищить все.

— Кожен раз хтось помирає, і ти думаєш, що цього разу буде інакше? — запитала я, тремтячи від власних емоцій.

Каелан опустив голову, ніби це торкнуло його до самого серця. Але все одно визнавати не збирався, істини що крилася в моїх словах.

— Так я і думала... — тихо прошепотіла я, відчуваючи гіркоту всередині мене.

— Я не знаю, що тобі відповісти, — сказав він, його голос був важким і щирим. — Але я знаю одне: я маю дійти до кінця попри все. І якщо потрібно, я віддам за це і своє життя. За майбутнє, яке має у нас бути.

Він був готовий загинути, якщо це означатиме шанс на порятунок світу. Але мене це не заспокоювало.

— Твоє життя? — я похитала головою, не вірячи в те, що чую. — А що, якщо цього буде недостатньо? Що, якщо це буде ще одна марна смерть?

— Я багато думав над твоїми словами, сказаними тоді на вулиці, — промовив він тихо, наче йому важко було вимовити це вголос. — Ми женемося за темрявою, яку навіть не бачили. Злом, про яке нічого не знаємо. І, можливо, ми дійсно не розуміємо, з чим маємо справу.

Запізніле прозріння?

— Ти говориш це зараз, коли половина з нас мертва? — майже кричала я. — Ти сам не розумієш, у що втягнув нас усіх, і навіть не знаєш, чим це закінчиться!

— Я не хочу, щоб ти загинула через це, — сказав він м’яко, дивлячись прямо мені в очі.

— Що? — Я застигла, не розуміючи, куди він веде.

Каелан зробив ще один крок до мене, його погляд пронизав мене, і я відчула, як щось змінилося.

— Я не можу уявити, що втрачаю тебе, — повторив він, його голос тепер був хрипким, напруженим.

— Ти… ти божевільний чи як? — прошепотіла я. — Я ж щойно накричала на тебе, — сказала, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

— Я знаю, що ти злишся, і маєш на це повне право після того як ми вчинили, — сказав він з напругою в голосі. — Але я не можу просто стояти й дивитися, як ти йдеш цим шляхом, який ти не обирала. І це вбиває мене зсередини, пекуче усвідомлення того, що я хочу тебе звільнити, але не можу. Відпустити, але стиснути міцно в обіймах, щоб ти не втекла.

— Чому ти... — голос зірвався, і я не змогла договорити. Тому що сама не знала, що питати. Чому він переживає за це? Чому він говорить це зараз, коли я мить тому кричала на нього з усіх сил, виливаючи весь свій біль?

Каелан зробив ще крок вперед, тепер між нами не залишилося простору. Він стояв настільки близько, що моє дихання збилося.

— Тому що я більше не можу це тримати в собі, — відповів він. — Я не можу залишатися байдужим, коли ти поряд. І більше не хочу вдавати, що для мене ти просто союзник.

Його слова були подібні до удару. Я хотіла відсахнутися, але не могла рухатися. Всі мої емоції накотилися водночас — гнів, страх, біль, і тепер ще й щось нове, щось, що вибивало з рівноваги.

— Ти напевно збожеволів, — прошепотіла я знову.

— Можливо, — відповів він, його обличчя було зовсім поруч, — але поряд з тобою я готовий втратити глузд.

Це було занадто.

І цього було достатньо.

Я схопила його за комір, притягуючи ближче, й наші губи злилися в напруженому, грубому поцілунку сповненому люті, відчаю, всіх тих емоцій, які ми стримували занадто довго. Це не був поцілунок розради, це було зіткнення двох людей, які досягли межі, і тепер не могли більше стримувати бурю, що накочувала, стираючи все інше.

— Скажи, що ми не повинні цього робити... Зупини мене, — видихнула я, але голос зрадив мене, він тремтів від невпевненості й бажання.

Нам неможна... мені неможна, тільки не з ним.

Каелан не відвів очей, сповнений тієї ж напруги, яку я відчувала в собі.

— А хто сказав, що я теж хочу спинитися? — прошепотів він хрипко. Його дихання було таким же тяжким, як і моє.

Мені іншого й не потрібно було. Я відповіла без слів, потягнувши знову його до себе, але цього разу поцілунок був наповнений бажанням, яке ми більше не могли стримувати.

— Мейлін, я б хотів поговорити про те що сталося, — почувся голос Рена, і двері різко відчинилися.

Я відскочила від Каелана, важко дихаючи, намагаючись зібратись із думками і дивилася на Рена, що стояв у дверях, здивований і явно розгублений від того, що побачив.

Каелан же навпаки, не зрушив з місця. Він схоже, що не збирався робити вигляд, що нічого не сталося.

— Рен... — почала я, але не знала, що сказати. Все навколо мене виглядало розмитим, а серце гупало так сильно, що здавалося його можуть чути інші.

Рен стояв мовчки, його погляд метався між мною і Каеланом, виказуючи більше ніж просто здивування.

— Я не... — я хотіла пояснити побачене, але не змогла знайти правильні слова, адже сама цього не розуміла?

Каелан зробив крок вперед, не зводячи очей з нього. Він був спокійним, на відміну від мене, охопленої бурею почуттів.

Рен повільно обернувся та закрив двері, залишаючись з нами у кімнаті. Напруга в повітрі ставала майже відчутною, щось важко стало дихати. Він стояв біля дверей, його спина пряма, але в погляді здавалося палали іскри.

— Тобі треба було щось сказати? — промовив нарешті Каелан.

— Рен, — знову спробувала я, але мій голос зламався. — Це не те... — сказала я розгублено.

— О ні, це саме те, — холодно промовив Каелан, його погляд не відривався від Рена. — Кажи швидше, що хотів, бо, як бачиш, ти трохи перебив нас.

Я стояла, намагаючись зібратися з думками, але це здавалося неможливим. Голова гуділа — від випитого, від ситуації, від слів, які так важко було сказати.

Рен здавався спантеличеним лише коротку мить, але потім Каелан продовжив ще жорсткіше:

— Кажи або залиш нас. Чи ти можливо, хочеш приєднатися? — Його голос був низьким, майже схожим на шипіння. — Я ж бачу, як ти на неї дивишся. Які думки в тебе на думці, коли ти гадаєш, що ніхто не помічає?

— Що? — вирвалося у мене. Я стояла, заціпенівши від сказаного, спантеличена ще більше, хоча, здавалося, вже немає куди. Це справді відбувається зі мною? Тобто приєднатися?

Рен різко кинув погляд на мене, а потім знову на Каелана, його обличчя спалахнуло від гніву після сказаного, але він намагався тримати себе в руках.

— Ти знаєш, про що я, — його голос був тихий, але рішучий. — Той момент біля озера… Люціус мені розповів, що бачив. Якби він не втрутився, ти б зупинився? Навряд чи… Бо я точно ні.

Рен перевів погляд на мене, і я відчула, що той момент значив для нього більше, ніж він показував. Я бачила його страх визнати те, що його почуття не є таємницею.

— Давай вирішимо кому вона дістанеться, бо я не хочу жити в невизначеності, — сказав Каелан. — Ми ж не діти.

— Хей! Я не трофей! І саме так поводять себе діти, взагалі-то. — різко втрутилася я.— Це що ще за хрінь з розділенням?

— Не лізь, Мейлін, — його голос був низьким, але чітким. — Він давно наривається, і це треба вирішити.

— То от як ти заговорив... — Рен зиркнув на Каелана з викликом в очах. — Давай, — його голос змінився, ставши спокійнішим, — Але не тобі це вирішувати, а тільки їй. Ми ж не в твоєму палаці, де все належить тобі по праву народження га?

Мені здавалося, що кімната стала меншою, що тиск їхніх поглядів змушував важче дихати. Я не могла втекти від цього конфлікту — не цього разу.

Обидва дивилися на мене, очікуючи, що я скажу чи зроблю щось. Кожен із них вимагав від мене відповіді, яку я сама ще не знала, як дати, і страх сковував потроху моє тіло.

— Ви обоє взагалі слухаєте себе? — нарешті вирвалося з мене, хоч голос тремтів. — Я не приз, за який можна змагатися. Як ви взагалі до цього додумалися?

Я відчула, як моє тіло не слухається мене, як ноги стали ніби ватними. Серце билося так швидко, що я думала, воно ось-ось вирветься з грудей. Я була ніби спостерігачем за тим, що відбувається, але не могла втрутитися.

Каелан і Рен продовжували дивитися на мене, чекаючи чогось — мого рішення, моїх відповідей — але я просто не могла вимовити ні слова.

— Мейлін? — тихо почав Рен.

Я хотіла відповісти, хотіла хоч щось сказати, але не могла. Моя свідомість, ніби заблокована, просто не давала можливості знайти слова. Все всередині мене застигло.

Каелан зробив крок вперед, закриваючи мене собою.

— Вона не зобов'язана говорити, але вибір усе одно за нею.

Ну хоч щось. Вельми дякую.

— Ми будемо чекати скільки потрібно, — тихо сказав Каелан, дивлячись на мене востаннє перед тим, як розвернутися до виходу.

Рен затримався на мить довше, але він теж вийшов за Каеланом, залишивши мене одну. Двері за ними зачинилися, і кімната, здавалося, стала холоднішою й тіснішою.

Я впала на коліна, повністю знесилена, відчуття безвиході тиснуло з усіх боків. Як я могла так заплутатися? Як могла дозволити собі дійти до цього моменту? Все ж взагалі не так починалося.

— От срака... — пробурмотіла я, не в змозі знайти інших слів.

Я не мала права на ці почуття.

У цій ситуації близькість могла обернутися зброєю, я не мала права на слабкість. Це була не просто помилка — це була катастрофа.

І я не могла собі цього дозволити серед цих людей.

Але серце не слухалося, не хотіло бути розважливим, і з кожним ударом змушувало мене відчувати більше, ніж я могла подужати.