Забутий місяць у пітьмі

Я стояла на найвищій вежі замку, вдивляючись у сотні мерехтливих вогнів, які сипалися в далечині, немов зірки, що зійшли на землю. Це міг би бути прекрасний краєвид, якби не одне “але” — то були тисячі озброєних людей, котрі зібралися, щоб відібрати наші життя.

Історія повторювалася, і я там, де за мить зітруть мій дім.

Знову.

Та попри всю цю масу, я найбільше пильнувала двох, чий вигляд пробуджував у мене люту ненависть: Світлий Король та Ірвін. Вони не заслуговують навіть дихати тим самим повітрям, що і ми, — не після всього.

У голові я вже сотні разів прокручувала план: кожен у замку давно знав свої місця, чекаючи лише моєї команди. Проте мене гнітило закляття такого рівня — як не як, показати правду для стількох людей здавалося майже нереальним. Навіть із силою Воріт, розділеною між мною й Каеланом, я не могла бути певною, що вдасться змусити всіх подивитися в очі реальності.

Чи приймуть вони цю правду? Чи повірять — я не знала. Але принаймні свідомість їх похитнеться, та в душах посіється сумнів.

За той час, поки нас не було, в замок встигли прийти ще дві родини Темних. Їхня радість повернення затьмарилася моторошною ситуацією, що розгорталася за вікнами. Вони поки що не можуть зробити й кроку назустріч цим людям: надто велика загроза бути вбитими просто на місці.

Утім, не обійшлося без відчайдухів: перші “герої” вже спробували прорватися в замок та були спіймані в магічні сітки. Та швидко зрозуміли, з чим мають справу, й тепер замість необачних атак усе схилялося до повномасштабної облоги.

Я зціпила зуби, відчуваючи, як невідворотність битви роїлася під шкірою, змішуючись із рішучістю розкрити обман, випалений у свідомості роками. Якщо ми впораємося, нам випаде шанс об’єднати два світи, які досі думали одне про одного лише найгірше. Якщо ж ні...

— Ти готова? — озвався чийсь голос позаду, і я стрепенулася, відриваючи погляд від людей у долині.

Готова чи ні — вже не має значення, — подумала я, відчуваючи, як усередині надривається прірва неспокою. Час іде, і рішення вже прийнято.

— Вони зібрали багато магів, і вже з'явилися перші тріщини в щиті. Можливо, краще почати першими? — промовив Каелан, його голос був сповнений тривоги та надії одночасно.

— Напевно так, — погодилася я, відчуваючи, як серце б'ється частіше та від напруги трусить тіло.

Я не хотіла нападати першою, не хотіла підтверджувати всі ті чутки про нас... але схоже, що їм на це начхати все одно. Тож потрібно мати перевагу.

Ми спустилися до найбільшого холу біля входу, стаючи в центрі кімнати.

— Коли ми почнемо, захист ослабне, і вони одразу підуть сюди. Портали все ще будуть заблоковані, як для них, так і для нас. Тому ви будете відповідати за захист, — пояснила я, і всі прислухалися до слів, повторюючи їх напевно кожної миті, але я проговорила ще раз:

— Вони можуть не зупинитися, адже прийшли не говорити. Вони жадають крові і не будуть вдивлятися, хто є хто.

— Ми знаємо... — підтвердив Габріель, накриваючи нас ще одним щитом. — Починайте, а інше буде на нас. Ми триматимемось до останнього.

Я не просто хочу показати всім картинки минулого. Цього точно буде замало. Я перенесу їх туди, щоб вони відчули той момент, та осягнули рівень брехні. Мандрівка в минуле покаже, хто ж насправді весь цей час був справжнім злом.

Ми з Каеланом переплели свої руки, і я почала читати заклинання, поступово вплітаючи магію, яка швидким потоком витікала з мене, формуючись для потужного спалаху.

Вона активується в моменті,— давай же! Зараз саме час для цього.

Я продовжувала віддавати силу, всю, що в мене була, коли тепло пішло по тілу. Відчуття наповненості охоплювало мене зсередини.

Я відкрила очі і поглянула на Каелана. Ми тепер стояли у золотому сяйві. У нас виходило, і вона й справді активувалася коли потрібно.

Вихор почав закручуватися, набираючись нової незвіданої сили. Я підняла очі на те коло пам'яті. Ще зарано відпускати...

Сила літала навколо нас, і я відчула, як рука Каелана почала тремтіти. Він зблід і дивився на мене з болем в очах, якого я взагалі не відчувала. Чому так? Що сталося?

Він почав дихати важко і переривчасто, але стояв і тримався.

— Ні-ні-ні, що з тобою? — але він сильніше стиснув руку.

— Не відпускай, все добре. — прохрипів він.

— Що ж доброго, ти ледь стоїш, — прошепотіла я йому.

А сила все продовжувала витікати, зміцнюючи та насичуючи сферу, яка повільно забирала його життя. Але так не має бути.

Я почала панікувати, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Магія, яку я намагалася використати для правди, тепер вбиває його.

— Каелан!

Він слабко усміхнувся, намагаючись зберегти спокій:

— Не хвилюйся, Мейлін. Якщо така ціна, то я готовий її заплатити.

— Ні, ми повинні зупинити цю магію! Знайдемо інший шлях!— кричала я, намагаючись відірватися від його руки.

Але сила вже була занадто потужною і тримала нас ніби зв’язаних. Процес запущено безповоротний.

— Не можу втратити тебе! — кричала я, концентруючи всю свою волю, щоб сповільнити процес.

— Нехай... відродиться... Люксмор, — важко проказав він і впав непритомним, роз'єднавши наші руки.

— Ніііі... — закричала я в розпачі.

І в цей момент сфера вибухнула, розвіюючи відлуння правди в серця кожного, хто дихав на землі. І час застиг, повертаючи кожного в момент початку.

...в момент, де рішення одного Короля коштувало життя всього народу.

...в момент, де зрада душу роз'їдала.

...в момент, де невинні довірились кату, і спину підставляли для удару.

...в момент, де королі вбивали, порушивши баланс життя.

Світ навколо нас почав обертатися швидше, знову занурюючи нас у хаос спогадів та болю. Я відчула, як магічна енергія охоплює мене, змушуючи тіло триматися нерухомо, хоча розум блукав у безодні минулого.

— Ось подивіться, що вони зробили з моїм сином, — почула я мерзенний голос. І побачила Короля, який зайшов із купою вартових у залу, показуючи на нас з уявним жахом.

Габріель все ще тримав щит. Ми були захищені... поки що... Адже я щойно віддала всі сили, для битви це найбільш непідходящий момент.

— Нас не злякають дурними картинками, — кричав Король, показуючи на нас. — Ось перед вами чудовиська. Дивіться, що наробили! — продовжував він, витираючи уявну сльозу.

— Ах ти мерзотник! — закричала я на нього. — Це все через тебе. Це ти все почав, і тепер смієш приходити сюди після всього, і роззявляти свого гнилого рота!

Король, дивлячись на мене з презирством, зробив крок уперед.

— Вам не місце серед нас! Схопити їх! — закричав він, вказуючи на мене.

Але ніхто не зрушив з місця. Усередині залу повисла напружена тиша, кожен чекав на подальші дії.

— Ви чого стоїте? Схопити їх! — повторив Король, його голос лунав все гучніше.

— Але ж вони беззбройні, — крикнув хтось із натовпу.

— І що? Швидше, доки вони… — почав Король.

—Що вони? — перебив його літній чоловік, який вийшов із натовпу до центру зали, супроводжуваний кількома вартовими.

— Як ти міг? — прокричав він голосно. — Сидіти тоді на Нараді і запевняти нас у своїй щирості! Я ж був там, і довірився тобі, як і всі вони. Ми розділили вино, яке ти отруїв! Ми повірили брехні про Кривавого Короля — але ж він став таким через тебе! — кричав він на батька Каелана, наступаючи вперед з кожним кроком, підсилюючи свій голос.

Люди уважно слухали, починаючи обговорювати його слова. Він був одним із Наради Великих — і слова його мали вагу серед людей.

… Це він… він, правду ж каже.

… А то було минуле? Може просто ілюзія?

… Та хто ж знає.

… Але ж легенди.

… Правду пишуть переможці.

… Може хай живуть?

… Смерть Темним!

… Та там же діти! Відпустіть їх!

… На чудовисько не схожа.

… Чому ж вони не нападають?

… А нащо ми тут?

Король, побачивши, що його слова піддають сумнівам, спробував зберегти контроль над ситуацією.

— Ви не розумієте, — сказав він, його голос ставав все більш загрозливим, — вони ж небезпечні! Ми повинні їх зупинити заради безпеки нашого королівства.

— Не більше ніж ти! — перебив знову його чоловік. — Я вже одного разу дозволив тобі керувати ситуацією, але ти перейшов межу. Відклич охорону й забирайся. Це не вони на нас нападають, а мусять захищатися!

Я спостерігала за цією словесною битвою, стомлена, але з посмішкою — в нас вийшло похитнути їхню віру, зерно правди проростає. Коли щит Габріеля почав мерехтіти, я поглянула на нього з тривогою, в нас лише декілька хвилин.

Але не я одна це помітила. Король махнув головою кудись в сторону, і там почалося ворушіння. Серед натовпу вийшов Ірвін. Я підвелася безсильно, стискаючи руки в кулаки, в бажанні вирвати його очі. Це все, чого мені хотілося, — дивлячись на його усміхнене обличчя.

До мене тихо підійшов Фенріс.

— Я колись читав про Темну Мітку. Ти можеш взяти ту темряву собі, і в тебе будуть сили для удару. Але я не впевнений, як на це зреагує Каелан.

— Ні це ж. Я... я не можу так ризикувати, — невпевнено продовжила я, відчуваючи, страх за нього.

— Серафія погодилася влити йому трохи сили, але зовсім трохи, — тож має спрацювати, бо здається, отой чорнявий не налаштований відступати, — кивнув на Ірвіна, який повільно ворушив пальцями.

— Він може не витримати, я... — промовила я.

— Але вони не відступають, — знову перебив мене, — і готуються вдарити!

Я поглянула на зібраний натовп: вони вагалися, нерішучі, їхні погляди розділилися між двома світами. З одного боку — Король, і всі ті роки, прожиті з вірою в безчестя Темних. З іншого — Я, та, кого вони ненавиділи й боялися, та тепер виступала перед ними, щоб вони повірили в іншу правду.

Каелан лежав поруч, непритомний, його шкіра все біліла, ніби життя стрімко витікало з нього. Чому так? Передача магії зупинилася, а його стан погіршувався з кожною миттю.

Наш щит вкотре затріщав, цього разу довше, розсіюючи навколо нас крихти надії. Раптом на обличчі Ірвіна з’явилася глумлива посмішка — він уже тримав у руці готове закляття, в очікуванні миті падіння нашого захисту, його очі вже світитися від майбутньої перемоги. Усередині мене прокотилася дика злість: Я зітру з твого обличчя цей вираз, сраний ти покидьку!

Не гаючи часу, я швидко підвелася і попрямувала до Каелана — потрібно спробувати йому допомогти. Помітила, як смолоскипів ставало дедалі менше, вони почали їх тушити кидаючи на підлогу разом із зброєю. Натовп в мовчазній підтримці обирав сторону моєї правди.

Кілька ударів серця і я почала обережно тягнути з нього темряву, зовсім трохи, повільно, відчуваючи холодні пульсації енергії, що пробивалася крізь його тіло.

Тоді раптом закричав Король:

— Дивіться всі, вона хоче його добити! Мій хлопчику!

І в цей момент наш захисний щит тріснув із оглушливим гуркотом, немов небеса розкололися навпіл. Мітка не піддавалася, мені забракло всього декілька рухів як раптом, щось відштовхнуло мене назад і відкинуло від Каелана. Врізалася в кам’яні стіни з такою силою, що затьмарилося в очах. Повітря вихопилося з легень, і я безсило впала на підлогу, задихаючись.

Кров стікала по моєму обличчю, крапля за краплею падала на холодний камінь. Світ розпливався перед очима — крізь гуркіт і шаленство битви, крики, лязкіт мечів, зойки вмираючих та тих, кого вже встигли поранити. Усе перемішалося в хаосі смерті. Люди кричали й розбігалися, воїни стримували їх, закликаючи нападати тих хто тікав, а деякі приступали до наступу разом з ними.

Мірон, ледве тримаючись на ногах, вкрив щитом Серафію та Дарію, його обличчя було залите кров’ю, а очі горіли рішучістю. Він віддавав їм останні сили, виштовхуючи за двері, навіть коли один із нападників вктромив кинджал йому в плече. Він захрипів, але не відступив.

Габріель і Фенріс стояли спинами одне до одного, відбиваючи удари. Я бачила, як меч Габріеля пронизав шию ворога та заливаючи підлогу червоним. Фенріс з оскалом та диким риком наступав на одного з воїнів, встромивши лезо прямо в живіт.

Дамір і Диметрій були мов статуї смерті, їхні мечі відбивали атаки, які обпалювали шкіру, знищуючи плоть. Один із магів встиг прошепотіти щось — і крик Диметрія змусив мене здригнутися. Його шкіра вкрилася тріщинами та пухирями, з яких проривалася кров, але він не впав, а лише стискав зуби, встромивши кинджал у горло чаклуна.

Чоловік, що виступав проти Короля, тримав його в напрузі, немов сам демон, змагаючись зі справжнім уособленням темряви. Його удари були швидкими, точними, але Король лише сміявся, приймаючи бій, наче просто граючись.

Всюди голосно кричали люди: хтось нас захищав, а хтось біг на поклики воїнів — убити, знищити. І почали вони йти один на одного, доказуючи свою правоту.

Я видихнула, намагаючись піднятися. Треба вставати. Битися. Захищатися.

Але не встигла я зробити крок, як чиясь рука схопила мене за голову й різко вдарила об стіну. Біль засліпив мене, кров потекла обпікаючи шкіру гарячими ріками.

— І куди це ми зібралися, га? — хрипкий голос прошипів мені на вухо.

Ірвін... сраний ти гівнюк!

Його пальці міцно стискали мою голову, притискаючи ще сильніше до каменю. Очі ледь відкривалися, а в роті з’явився металевий присмак власної крові.

— І як твоє існування проскочило повз нас, га? Та нічого, я це миттю виправлю, Король мені потім ще подякує, дарма що ти забереш із собою його дурного сина.

Я зірвалася, намагаючись вирватися.

— Забери свої бридотні руки! — але він знову вдарив мене, ще сильніше, так, що світ знову закрутився.

— А потім ми будемо горювати всім королівством над тим, що підла Темна вбила нашого принца! — Він засміявся, сповнений якогось садистського задоволення, але я бачила його очі, сповнені ненависті та страху.

Кров залила мені лице, але всередині підіймалася інша сила. Гнів. Нестримна, темна лють.

Ми поряд, люба, ми прийшли. Збери всі сили для останнього удару.

Що? Це хто?

— Приготуйся, буде лише мить. Нам дозволили втрутитись лише на мить.

Неможливо. Це ж…

— Ми тебе любимо, наш місяце. Живи. Не дай згасити свій вогонь!

По щоках побігли сльози. Вони тут... вони прийшли. Ірвін щось там бурмотів, але я вже його не слухала.

— Приготуйся прийняти силу.