Забутий місяць у пітьмі

Наступного ранку різкий, пронизливий крик підняв нас на ноги. Серце закалатало, і я, схопивши кинджали, вибігла з намету. Кричала Серафія. І що могло її налякати серед лісу, жучки чи що?

Навколо неї вже зібралися інші. Її обличчя було блідим, а очі — широко розкриті, наче вона побачила щось невимовно жахливе, тремтіла, і стояла вся заплакана.

— Що сталося? Чого горланиш? — запитала я, намагаючись зберігати спокій. В голові ще блукали залишки перерваного сну.

Серафія намагалася вимовити слова, але кожен подих давався їй важко.

— Д-д-дрейк… він… — її голос зірвався на шепіт. — Я зайшла до нього… і… він…

Я вже знала відповідь, навіть до того, як вона її озвучила. Я бачила це в її очах — паніка, шок, страх. І невимовний біль, що не встигла його врятувати.

— Він мертвий… його отруїли, — вона спинилася, щоб передихнути, — Я зайшла бо… почула хрипи. Він лежав на землі. Блідий… губи посиніли… і... і…

Рен, не сказавши більше ні слова, кинувся до його намету. Я пішла за ним як і всі інші. Усередині було темно і прохолодно, просочене повітря із запахом смерті і якихось трав. Дрейк лежав нерухомо, його обличчя було спокійним, але по темним прожилкам на обличчі було зрозуміло навіть мені, це й справді була отрута.

Еліана притиснула руку до рота, її очі блищали від сліз і шоку.

— Як це могло статися? — прошепотіла вона.

Мірон нахилився над тілом, обережно торкаючись його, щоб нічого не зачепити. Незрозуміло як отрута потрапила сюди.

Я повернулася до Серафії. Щось у ній мене тривожило. Вона виглядала стурбованою, але… чи можливо, що це вона і зробила? Розбирається в травах, готує нам, і дивно що не встигла прийти на допомогу.

— Що він вчора їв і пив?

Серафія схлипнула, витираючи сльози.

— Те саме, що й усі, — її голос тремтів. — Я готувала їжу однаково для всіх. Ті ж спеції, той самий посуд.

Габріель нахмурився, кидаючи недовірливий погляд на Серафію.

— Можливо, отрута була додана після приготування. Чи тільки в його порцію.

Рен, який мовчав і спостерігав за всіма, тепер підняв очі й обвів нас поглядом.

— Або хтось навмисно отруїв його.

Ми почали оглядати один одного з підозрою.

— Серафіє, ти можеш визначити, яка саме це була отрута? — запитала я.

Її руки затремтіли ще більше, але вона зібралася з силами.

— Я… я спробую. Але мені потрібен час… і деякі інгредієнти.

Грем, який стояв осторонь, нарешті заговорив.

— Можливо, варто оглянути особисті речі Дрейка і там є підказки.

Ми всі погодилися і взялися обшукувати його намет. Нічого незвичайного не знайшли, поки Мірон не витягнув з-під ліжка невелику пляшечку з темною рідиною, що переливалася під світлом ранкових променів. Такого ж кольору як і вени на його обличчі, сумнівів не залишилось, це було воно.

— Що це? — запитав він, оглядаючи пляшечку. — Хтось впізнає?

Серафія підступила ближче, її обличчя здавалося зблідло ще більше.

— Це не моє зілля. Я такого точно йому не давала, навіть ніколи не мала з собою чогось схожого. Я лікую, а не вбиваю.

Еліана подивилася на пляшку з підозрою.

— Можливо, він сам щось приймав? Звідки тоді йому тут взятися? Сам він навряд би його випив, знаючи що там.

— Ми продовжимо шлях. Але ніхто не віддаляється нікуди від групи, — сказав Рен, скидаючи підозри одним словом. — Ми з’ясуємо як саме це сталося, а доти, ви всі під підозрою.

Пізніше, коли ми вийшли звідти, Серафія заговорила до всіх.

— Я не розумію, як це могло статися… — її голос був тихим. — Я завжди обережно готувала їжу. Лише безпечні трави…

Я кинула на неї погляд, показуючи всім своїм виглядом, що вважаю саме її винною у всьому.

— Сподіваюся, ти знаєш, що робиш, — відповіла я натомість спокійно.

Я подивилася на Серафію, на її обличчя, що було виснаженим від сліз.

— Це не твоя провина. Але нам потрібно бути обережними надалі.

Тим часом Грем і Бьорн вже оглядали периметр табору, шукаючи будь-які сліди небажаних гостей. Але нічого підозрілого не знайшли. Той, хто отруїв Дрейка, не приходив сюди — він завжди був з нами.

Ми почали швидко збирати табір, кожен поринув у свої думки. Втрата одного з команди, ще до того як ми дісталися до принца, була для них поганим знаком.

Я бачила це в їхніх очах, в коротких переглядуваннях та нервових рухах. Сподіваюся, вони передумають і вирішать повернути назад, замість того, щоб іти далі в невідомість.

Я тільки знизала плечима. Нехай. Нехай шукають, нехай засуджують Серафію, адже зерно сумніву посаджено. Головне, щоб ніхто не дізнався правду.

Адже саме я принесла йому цю смерть. Спеціально, свідомо. Його смерть була потрібна, неминуча, її довелося покласти на вівтар цієї гри, яку вони самі й почали, хай тепер розгрібають.

Отрута була бездоганною. Швидкою, безболісною. Він навіть не здогадався, звідки прийшов удар.

Тепер хай думають, що це зрада Серафії. Їхні підозри та сумніви допоможуть мені зберегти таємницю. Бо ця смерть — далеко не кінець. Якщо я не можу змусити Рена зняти закляття, вбити його, щоб воно зруйнувалося самостійно я також неможу, буду діяти по-іншому.

І вони не запитали головного, як же я так швидко відновлюю сили на відкриття шляхів?

От їм і відповідь, якщо не захотіли по-хорошому.

Ми вирушили в дорогу мовчки, залишаючи позаду місце, де загинув один із їх команди. Я йшла разом з ними, але думками була далеко. Все всередині кричало: “Забирайся звідси”. Мені не подобалась ця місія, не подобалася команда і Лоренс, який зник перед дорогою, ніби знав, що мало статися. Особливо я ненавиділа Рена, який змусив мене слідувати разом з ними.

Мітка на моїй руці була наче кайдани.

Але я йшла, з єдиною надією, що це все скоро закінчиться. І наступний відкритий мною шлях, приведе нарешті їх принца до цілі.

***

Ми досить швидко під'їхали до невеликого, але розкішного будинку, що стояв на узліссі поруч із озером. Його стіни були викладені світлим каменем, а вікна прикрашали витончені різьблення. Дах із червоної черепиці блищав під промінням сонця, надаючи будинку вишуканого вигляду.

Рен зупинив коня і, озирнувшись до нас, сказав:

— Тут нас чекає принц. Його звати Каелан Аверін — якщо хтось не знає. Я повідомлю йому про втрату одного з наших. Поводьте себе нормально і спробуйте не впасти обличчям у багнюку. На це в нас ще буде достатньо часу.

Він кинув погляд на мене. Я підняла брову, питаючи: “До чого тут я?”

Оглянувши будинок, я помітила деталі: охайний сад із квітами, мармурові сходи до входу. Інші члени команди виглядали настороженими. Еліана нервово крутила пасмо свого вогняного волосся, Мірон поринув у власні думки, а Габріель уважно вивчав околиці.

Ми підійшли до дверей, і Рен обережно постукав. Після короткої паузи двері відчинилися, і на порозі з'явився юнак із золотистим волоссям і яскраво-блакитними очима. Його вишуканий одяг із тонких тканин відразу виказував його статус.

— Вітаю вас, — сказав він теплою усмішкою, його голос був м'яким, але впевненим. Без зверхності, притаманної всім хто має вищий статус. Цікаво, чому?

— Ваша Високосте, — Рен схилив голову. — Ми прибули в термін, як ви наказували.

Принц жестом запросив нас увійти. Всередині будинок виглядав ще розкішніше: високі стелі з ліпниною, дорогі гобелени на стінах, полірована дерев'яна підлога блищала від догляду за нею.

— Сподіваюся, дорога не була надто виснажливою, — промовив він, провівши нас до просторої вітальні.

— Ми мали деякі труднощі, але зараз все під контролем, — відповів Габріель, оглядаючи інтер'єр із неприхованим захопленням.

Принц запропонував нам сісти за великий дерев'яний стіл, на якому були розкладені якісь папери, схожі на документи.

— Перед тим як вирушити в дорогу, нам потрібно відвідати священника в сусідньому місті, — сказав спокійно. — Він володіє інформацією, яка допоможе нам дістатися до цілі. Але він погодився поділитися нею лише при особистій зустрічі зі всіма нами.

— Чи варто ризикувати затримкою?

— Це необхідно, — твердо відповів принц. — Він проказав Перше пророцтво Королю, тому ми маємо його вислухати. Там не менш важлива розмова буде.

Еліана поглянула на нього з легким сумнівом:

— Чому священник не міг передати повідомлення через гінця?

Принц ледь усміхнувся:

— Він довіряє лише особистим зустрічам. До того ж, він сказав, що інформація призначена для всієї нашої групи, і я не міг прийти сам. Для тих, кого веде місячний амулет, і ви я гадаю знаєте, про що це.

Серафія виглядала трохи знервованою.

— Якщо це допоможе нам, то звичайно варто зустрітися з ним, — промовила вона.

— Згоден. До того ж, будь-яка додаткова інформація буде в нагоді. — погодився Рен.

Я поглянула на принца. Його манери були витонченими, але щось у його погляді здавалося надто ідеальним. Він точно звик отримувати все, чого бажає, без зайвих зусиль. Хоча це і не дивно, коли зростаєш у розкоші, без потреби виборювати своє життя і думати, чим розплатитися за вечерю і нічліг. В нього таких проблем точно не було. Йому напевно і нігті підстригають слуги.

Я мимоволі опустила погляд на свої пальці, з такими руками мене б точно вигнали з чайної церемонії. Хоча звідки мені це знати, я там ніколи не була. Цікаво, як відчувається справжній збір, який смакують в чашці з фарфору закусуючи тістечком? Він гіркий чи з кислинкою?

Навряд він схожий на ту траву, яку я пила, це і настоєм важко було назвати. Але іноді, перед тим як заснути, я мріяла про таке життя. Життя, де руки не вкриті рубцями від зброї, де кожен ковток приносить не гіркоту реальності, а ніжний аромат спокою.

— Тоді не будемо гаяти часу, — посміхнувся Габріель.

— Пропоную відпочити перед дорогою. Мої слуги приготують для вас їжу, і кожен отримає кімнату для відпочинку, — сказав принц, підводячись із крісла.

Я підійшла до Рена, доки поряд нікого не було і нас ніхто не чув.

— Ти впевнений, що він готовий до дороги, командире? Це ж не прогулянка в кареті з панянками.

— Він принц. Наш обов'язок — виконувати його накази. І саме про нього говорить пророцтво, тому так, хочемо чи ні, але він має бути тим, хто це все зробить,— відповів він досить різко.

— Це не відповідає на моє питання, — я не збиралася відступати. — Він же не витримає дороги, він занадто...

Я спробувала підібрати гарне слово, але в голову лізли лише лайки.

— Занадто що? Недосвідчений? Ніжний? Він принц, а не солдат і це не дивно. Але без нього ми нічого не зробимо. Його присутність обов’язкова, все має статися з його участю. Так прописано в пророцтві.

Я зітхнула, намагаючись тримати себе в руках.

— Я не впевнена, що він взагалі розуміє, в що вплутується. А якщо з ним щось станеться?

— Якщо з ним щось трапиться, нам усім повідрізають голови. Не лише місія провалиться — на нас покладена відповідальність за його життя. Якщо він загине, саме нас зроблять винними.

Я мовчки ковтнула, не знаходячи слів. Все, що я відчувала — це дедалі більша напруга.

— Тому можеш думати про нього що завгодно, — додав Рен, трохи пом’якшивши тон. — Але без нього ми нікуди не підемо. Його потрібно довести до кінця і допомогти йому виконати його частину.

Я кивнула, хоча в душі все ще відчувала сумніви. Мені це не сподобалося, але вибору не було.

Через деякий час ми були готові вирушати. Принц приєднався до нас, одягнений у дорожній плащ, який виглядає занадто новим для реальної подорожі.

Дорогою він намагався підтримувати бесіду, розповідаючи про красу навколишніх земель і свої плани щодо майбутнього королівства. Еліана слухала його з інтересом, задаючи питання, а Габріель підтримував розмову, додаючи свої спостереження.

Підлабузники.

Серафія поруч із Міроном обговорювала можливі види магії, з якими ми можемо зіткнутися. Еріан і Фенріс трималися попереду, пильно стежачи за дорогою. А я трималася трохи осторонь, спостерігаючи за принцем. Його поведінка була занадто безтурботною для такої місії. Внутрішній неспокій не покидав мене. Чому йому дозволили вирушити? Він виглядав, як підліток на вигулі, а не як людина, що збирається боротися зі злом.

Ми нарешті дісталися до міста де нас зустріли маленькі будиночки, що розташувалися вздовж вузької вулиці, а на пагорбі височіла стара церква.

— Священник має чекати на нас всередині, — сказав принц, вказуючи на неї.

Рен зупинив нас і коротко оглянув: — Будьте напоготові.

Ми піднялися по старих сходах і увійшли до напівтемного приміщення. У повітрі відчувався запах ладану, і під ногами рипіла підлога. Літній чоловік у простому одязі підійшов до нас з глибини приміщення.

— Ваша Високосте, — він схилив голову. — Радію, що ви прибули.

— Отче, це шукачі, про яких ви говорили. Команда з якою ми підемо шляхом пророцтва. Ми готові вас вислухати, — сказав принц, представляючи нас коротко.

Священник оглянув нас, його погляд був настороженим і уважним.

— У мене є інформація, яка допоможе вам у дорозі. Але спочатку переконайтеся, що вас ніхто не підслуховує.

Еріан і Фенріс одразу ж наклали закляття тиші:

— Все чисто.

Він зупинився, обвівши поглядом кожного з нас, і продовжив, ще більше стишивши голос:

— Скажу вам те, чого ніхто не знає. Ключа було розламано на три частини й сховано ще так давно, що вже й не пригадати. Частини його розкидані в місцях страшних, і перш ніж браму відшукати, ви маєте його зібрати.

Він зробив крок назад і підняв руку, ніби застерігаючи:

— Але пам’ятайте, кожен шматок ключа — це випробування. Не тільки ваше тіло, а й розум, і душа будуть під загрозою. Ключ — не просто предмет. Він випробує вашу віру, вашу правду і те, чим ви насправді є. Тож йдіть обережно, бо навіть найменша помилка може стати останньою.

Священник коротко вдихнув, збираючись із думками:

— Почуйте ж ви мої слова та прислухайтесь уважно: там вам підказки Боги зготували, розгадайте… розтлумачте кожне слово тут почуте.

В дорогу вирушіть завзято,

Бо темрява чекає плату.

Місяць сірий вкаже шлях ,

До Ключа він веде Вас.

Зрадник дихає вам в спину.

Стережіться срібла тіні,

Та бережіть її віднині.

Темрява пащі роззявляє,

Життя три ваші забирає.

Гиблий вершник вас зустріне,

Плач дитини душу кине,

Вода повітря забере,

І темрява всіх роздере.

Після цих слів можна було почути вітер за вікном, ніхто не промовив ані слова. Я помітила, як Еліана нервово стискає свій амулет, а Мірон задумливо нахмурився, втупившись у підлогу.

— Звучить досить похмуро, як для пророцтва, що має врятувати світ.— сказала я, спостерігаючи за іншими.

— Це важливо, Мейлін. Воно може допомогти нам уникнути небезпек, якщо ми його правильно розтлумачимо.

Я знизала плечима. Насправді, усе це більше скидалося на дитячий страшний віршик, але я вирішила залишити свої думки при собі.

Він уважно обвів нас всіх прискіпливим поглядом:

— Символи можуть мати різні значення, і вам належить їх розгадати. Ви повинні прямувати до Річки Вічних Ночей — це буде ваше перше випробування. Там ви знайдете першу частину ключа, і тільки зібравши їх всі на вівтарі Проклятих Земель, ви зможете активувати його силу. Куди йти далі, ви маєте дізнатись самостійно.

Я задумалася над тим, що це було дуже корисною підказкою. Навіть дуже. Тепер я зможу підготуватися набагато краще.

Всю дорогу від храму ми йшли швидко, і кожен певно думав про слова священника.

Мірон не витримав першим, знервовано звернувшись до всіх:

— Річка Вічних Ночей відома своїми отруйними водами. У нормальних умовах ніхто б туди не сунувся, але схоже, що зараз у нас немає вибору. Потрібно підготуватися якнайкраще.

Серафія кивнула:

— Я можу зібрати зілля, і декілька швидкозагоювальних точно не будуть зайвими.

Принц Каелан, який досі також мовчав, нарешті заговорив:

— Ваші зусилля цінні для мене. Ми повинні діяти злагоджено й обережно. Дякую вам всім за допомогу.

Я дивилася на нього, намагаючись прочитати вираз його обличчя. Він виглядав спокійним, але в його очах була тінь тривоги.

— Якщо слухати слова цього священника, і зрадник справді серед нас, — тихо сказала я, підходячи ближче до принца, — вам варто бути особливо обережним. Стерегтися йому варто, ох як варто. Але тссс.

Я повільно йшла поруч із Еліаною, яка не приховувала свого занепокоєння.

— Як думаєш, що нас чекає на Річці Вічних Ночей? Що це буде за випробування? — запитала вона, обернувшись до мене.

— Не знаю, цього я не в змозі побачити, на жаль,— зізналася я, обводячи поглядом темряву попереду. Ніч прийшла швидко. — Але, думаю, нічого хорошого. Потрібно бути готовими до всього. Там я ніколи не була, навіть найманці уникають цього місця, які б гроші не пропонували. У нас тепер просто ж немає вибору.

Принц, почувши нашу розмову, підійшов ближче і заговорив рішучо:

— Я розумію ваші сумніви, і що попереду нас чекає небезпечний шлях. Ми тут заради порятунку королівства, заради майбутнього, яке залежить від наших рішень і мужності. Я вірю, що разом ми подолаємо всі труднощі на шляху. І я покладаюся на кожного з вас.

Повернувшись до табору, ми почали готуватися до завтрашнього переходу. Звідси нарешті можна було відкрити портал. Кожен поринув у власні думки, намагаючись осмислити майбутні випробування. Я сіла біля вогнища, спостерігаючи, як полум'я танцює в нічній тиші. Вогонь завжди заспокоював мене.

Тихо поруч присів Мірон. Його обличчя відбивалося в м'якому світлі полум'я, і зморшки на чолі свідчили про постійну напругу.

— Ти виглядаєш задумливою, — промовив він, не відводячи очей від вогню. — Щось турбує?

Я зітхнула, не відриваючи погляду від полум'я.

— Важко не турбуватися, коли попереду нас чекають пророцтва про зрадників, випробування і темрява, що забирає життя. Занадто багато невідомого. Це напружує.

Мірон кивнув, продовжуючи дивитися на вогонь.

— Так, це нелегко. Хотів запитати, що ти думаєш про частину із тим, що нам варто стерегтися срібла? Мені це дещо нагадало, хіба твоя магія не такого кольору? Там ясно сказано було, не довіряти йому.

Срань-срань-срань... Я ще не встигла придумати відповідь.

Я поглянула на нього, спостерігаючи, як полум'я відбивається в його очах.

— Ми не встигли почати дорогу, як Дрейка отруїли. Про яку довіру взагалі може йти мова? — в моєму голосі звучало обурення. — До того ж, Серафія і досі не знає, що це була за отрута, а чи шукала вона взагалі винного? Чи просто хоче переконати нас, що це випадковість? Її волосся, якщо ти не помітив, під місячним сяйвом виблискує сріблом.

Я зробила паузу, щоб дати словам осісти в його свідомості, і додала вже тихіше, але не менш гостро:

— І, до речі, для таких звинувачень, чисто для роздумів... я не просилася йти з вами.

Мірон стиснув губи, намагаючись знайти правильні слова. Не очікував відпору, не очікував такого грубого звинувачення.

— Я розумію твої відчуття, — нарешті промовив він, його голос був серйозним. — Але й ти зваж на те, що це було підозріло.

— Можливо, ти правий, чого ще очікувати від найманки, як не ножа в спину? — визнала я, стискаючи руки навколо колін.

І розумій як хочеш, я жартую чи ні.

Мірон похитав головою, і я помітила, як його погляд пом’якшав, але все одно залишався настороженим.

— Я розумію твоє обурення, — відповів він після паузи. — Просто ти повинна зрозуміти і нас. Ми звикли до свого складу, до людей, на яких можемо покластися. Ми не раз рятували один одного, підтримували. І довіру, яка між нами є, ми заслужили не просто так. Тому закляття, що зараз на тобі, це не більше ніж захист для нас. Він не буде його активовувати.

Він ледь помітно кивнув і підвівся.

Залишившись наодинці, я знову поринула в свої думки. Цікаво, він сам вирішив прийти, чи це було колективне рішення? Якщо вже й так, треба бути обачнішою, хоч плани трохи змінилися, і замість одного пошуку, мені потрібно зробити два.

Полум'я почало стихати, тому я підкинула кілька сухих гілок, щоб його підтримати. Ніч ставала дедалі холоднішою, і легкий вітер приносив пронизливу і неприємну прохолоду.

Пізніше з’явилася Еліана, щоб теж трохи зігрітися. Вона сіла поруч, загорнувшись у плащ. Ми мовчки дивилися на вогонь, спостерігаючи, як його полум'я танцює в нічній тиші.

— Ти теж думаєш про це, правда? — запитала вона. Її голос був трохи глухий від втоми.

— Про що саме? — спитала я, хоча вже здогадувалася.

— Про Серафію, — вона зітхнула, кинувши камінець у вогонь. — Після Дрейка... вона поводиться дивно. Я не кажу, що вона винна, але мені здається, що вона щось приховує.

Я злегка нахилила голову, погоджуючись. Чудово, перша підозра є.

— Вона не надто активно шукала відповіді, — промовила я. — Ніби намагається відсторонитися від того, що сталося.

— Думаєш, вона просто боїться? Чи можливо, вона знає щось, чого ми не знаємо? Я не хочу звинувачувати її, але ці питання постійно виникають у моїй голові, хоча ми вже працюваи декілька разів, але...

— Можливо, це просто страх, — відповіла я спокійно, — але не можна ігнорувати її поведінку.

— Можливо, її щось стримує. Я хочу зрозуміти, що відбувається, перш ніж робити висновки.

— Поговоримо з нею завтра, — вирішила я. — Без тиску, просто щоб зрозуміти, що вона відчуває.

Еліана кивнула, злегка зітхнувши, і підвелася.

— Добре. Сподіваюся, це прояснить ситуацію.

Вона пішла до свого намету, а я залишилася сидіти біля вогню. Тиша навколо була гнітючою, ніби відчувала, що в моїй душі поселилася тривога. Не бачивши сенсу залишатися біля згасаючого вогню, я піднялася й попрямувала до свого намету.

Сон швидко переміг мене, витісняючи всі тривожні думки, що крутилися в голові.