Забутий місяць у пітьмі

Списки, звіти, цифри. Здавалося, я почну скоро бачити їх уві сні. Облаштування замку займало багато сил, ресурсів і часу. Відновити стіни — це лише початок. Але який.

Минуло вже декілька днів з того часу, як я активувала Хранителя, і тепер назвати це місце руїнами язик не повертається. Замок ожив. Він був прекрасним, квітучим і сповненим життя. Трохи дивним, з відголоском темної магії та нашої сутності, яку ми тепер ніколи не забудемо.

— Міледі, вечеря готова! Прошу.

Міледі. Я просила так не звертатися. Але їм це подобалося. Їм потрібен хтось із титулом, з роллю, яку вони могли б сприймати серйозно. Ім’я, як вони казали, не викликає належної поваги.

Їм потрібна міледі. Їм потрібен Спадкоємець.

— Іду, Домініко. Хвилинку, — я кивнула їй і зітхнула.

Вона була приємною жінкою з досить помітною сивиною у волоссі, мудрою і водночас теплою. Того дня, коли земля прокинулася біля замку, вона з родиною була першою, хто прийшов на поклик. Тими, хто побачив пробудження землі на власні очі. Вони довірилися цьому місцю і... мені.

Запах їжі ставав дедалі сильнішим, і мій живіт стиснувся від голоду. Так, точно, вже ж вечір. За всіма справами я втратила відчуття часу. Перепочинок? Це слово вже не мало значення. Усе, що я робила, мало значення лише для них і для цього місця.

Але тепер мене чекали. І я не хотіла їх розчаровувати.

Швидко повечеряю і спати. Я була настільки стомлена сьогодні, що ледве трималася на ногах.

— Усім темного вечора, — привіталася я, заходячи до зали.

Всі вже чекали лише на мене. Нечисленна компанія тих, хто тепер живе разом зі мною. Тих, хто допомагає відродити наш дім.

Дамір, син Домініки, сидів ближче до вікна. Худощавий чоловік під тридцять, із каштановим волоссям, що трохи спадало на чоло, і яскраво-зеленими очима.

Поряд із ним сиділа його молодша сестра, Дарія. Таке ж каштанове волосся, зібране в косу, і ті самі зелені очі, які, здавалося, світяться в напівтемряві. Вона була завзятою і працьовитою, завжди бралася за будь-яке завдання з невгамовною енергією.

На протилежному боці столу сидів її батько, Диметрій. Широкоплечий чоловік із шоколадними очима й густим чорним волоссям, він завжди випромінював силу та спокій. Його впевненість і досвід були для нас як незамінними помічниками.

— Вечеря трохи охолола, але ще смачна, — посміхнулася Домініка, підкладаючи мені їжу в тарілку.

— Дякую, — відповіла я, сідаючи за стіл.

Аромат хліба та рагу наповнював кімнату. Це була проста їжа, але після довгого дня вона здавалася розкішною. Вони залишили все позаду, щоб прийти сюди, до цього місця, і тепер разом зі мною будували нове життя.

— Як пройшов день? — запитала Дарія, порушуючи тишу.

— Продуктивно, але втомливо.

Вони кивнули, кожен із них розумів, що попереду ще довгий шлях. Але зараз, у цю мить, ми були разом, і це давало сили продовжувати наш шлях.

Я опустила погляд на свою тарілку, але думки вже понесли мене кудись далеко. Я згадала, як під час одного з випробувань сиділа за столом, таким же, як цей. Таким бажаним, але вигаданим. Коли закрита в своїй свідомості на етапі зі страхом... я лише мріяла про можливість мати цей спокій. Мати тих, хто буде поруч. Але тоді це було нереальним.

Цікаво, як там інші? Як Каелан з Реном? Чи будують вони спроби щоб відібрати ключ?

— Непогано, — раптом прозвучав у моїй голові знайомий голос.

Я ледь стримала посмішку.

— Тебе давно не було чути, — відповіла я, ніби це була звичайна розмова. — Що за справи такі цікаві були? У тебе ж немає тіла... чи, еммм...

Всі вже звикли до того, що я час від часу розмовляю з нею. Вони просто не звертали уваги, наче це було щось буденне.

— Ой лишенько, як невиховано! — голос темряви звучав із удаваним обуренням. — Я так намагаюся допомогти тобі, а ти отак...

— І чим же ти допомагаєш, якщо не секрет? — я підняла брову, продовжуючи їсти, щоб ніхто не запідозрив, що розмова в голові стала більш напруженою.

— О, повір, ти навіть не уявляєш, наскільки сильно я допомагаю. Твій спокій — моя робота.

Я не відповіла одразу. Її слова завжди були загадковими, але зараз у них звучав якийсь особливий відтінок.

— І ти хочеш, щоб я у це повірила? — скептично запитала я, нахиливши голову. — Брехушка.

— Нууу таак, — прошепотіла вона, тягнучи голос. — Не подіяло?

— Ні на мить. Що ти зробила? — запитала я, вже відчуваючи, що відповідь мені не сподобається.

— Та дрібничечку, таку малееесеньку, — швидко заговорила вона, наче намагаючись відмахнутися від моєї підозри. — Там дехто ходив, я погралася. Дехто не зрозумів натяк — я підказала. Дехто був самовпевненим — я і... показала, де для таких місце. Фух. — Вона швидко закінчила і навіть зітхнула, ніби з полегшенням.

— Що? — Я прищурилася. — Це що за шифр? Скажи нормально!

— Там дехто приходив за ключем, і я їх не впустила. Вони хотіли пробратися тунелем, і я... засунула їх у підземну в’язницю, емм, якось так, — пробурмотіла вона тихо-тихо, немов боялася, що я не тільки почую, але й розсерджуся.

— Що?! І як давно? Хто це був? — моє серце стиснулося, від цієї новини. До палацу хотіли проникнути?

— Пару днів тому. Це був... принц і його песики, — зовсім тихо зізналася вона.

— Пару днів?! — закричала я, встаючи зі стільця так різко, що він мало не перекинувся.

Усі в кімнаті здригнулися й повернулися до мене. Такого від мене вони ще не чули. Я ніколи не кричала на Темряву.

— Як ти сміла таке приховувати?! — продовжила я, майже задихаючись від обурення. — Тобто ті коливання в силі були не випадковістю, як ти мене запевняла?

— Ну... так, можливо, я трохи... прикрасила ситуацію, — тихо відповіла вона. Її голос звучав винувато, але я вже була розлючена.

— Це не “прикрасила”! Ти знаєш, наскільки це важливо! І ти навіть нічого не сказала мені про них!

Всі мовчали, спостерігаючи за моєю розмовою, кидаючи короткі розгублені погляди. Ніхто не смів втручатися, я вдихнула глибше, намагаючись хоч трохи заспокоїтися, але це було важко.

— Ну, тепер ти знаєш. Але все під контролем! Не хвилюйся. — лагідно додала вона, але це лише підсилило роздратування.

— Під контролем? Ти не маєш права робити такі речі за моєю спиною! — крикнула я на неї.

Я відчувала, як всередині мене закипає злість.

Вони тут. Вони… хотіли залізти в палац? Навіщо?

Хоча тут і гадати не треба. Явно не за тим, щоб привітатися і сказати, що вони сумують за мною.

Принц і його песики. Сама згадка про них викликала в мені змішані почуття. Невже вони дійсно настільки відчайдушні, що наважилися пробратися сюди?

— Вибачте, але мені треба дещо владнати, продовжуйте без мене, — промовила я, виходячи зза столу.

Домініка та інші здивовано подивилися на мене, але не запитували нічого, лише кивнули. Я швидко пішла із зали, відчуваючи, як мене охоплювала тривога, змішана зі злістю.

Темрява мовчала, але я відчувала її присутність, ніби вона чекала, що я скажу чи зроблю щось перше.

— Покажи мені, — прошепотіла я, зупинившись у тьмяно освітленому коридорі. — Де вони?

Відповідь була миттєвою. Мої думки огорнули образи: темний тунель, холодні камери і знайомі силуети, заточені в глибинах палацу.

Я не була готова з ними зустрітися. Знову дивитися в очі й бачити в них відразу. Погляд, повний звинувачень і нерозуміння, досі стояв переді мною, ніби це було вчора.

Я торкнулася стіни, і холод каменю змусив мене повернутися до реальності. Перед очима все ще стояли їхні обличчя. Вони були там, в моєму палаці. Відрізані від світу й ув’язнені.

— Що вони хотіли? — прошепотіла я, звертаючись до неї.

— Те, що завжди. Ключ. Владу. І, можливо, трохи помсти, хто зна. Я з ними не чаювала. — відповіла вона лагідно, ніби намагалася мене заспокоїти.

Моя рука стиснулася в кулак. Ключ. Звісно, ключ. Він все ще хоче здійснити пророцтво? Невже прийшов мене вбити?

— Я не можу... я не хочу їх бачити, — визнала я, намагаючись придушити тремтіння в голосі.

— Не поспішай, моя мила. У тебе ще є час. Виріши, що ти хочеш сказати, і як хочеш діяти, це — твоє право. А я... я завжди тут, щоб підтримати.

Я зробила глибокий вдих, намагаючись зібратися з думками.

Що я скажу, коли побачу їх?

Маячня! Це вони вдерлися сюди. Я їх не запрошувала. Вони прийшли без дозволу, знаючи, чим це може обернутися. Чим вони лише думали, пробираючись через тунель? Що все обійдеться без наслідків?

Гнів прокотився хвилею. Чому я взагалі повинна відчувати цю тривогу чи провину? Це вони порушили межі. Це вони ризикнули й втрапили в пастку.

— Це їх вибір, — прошепотіла я собі, ніби намагаючись переконати власне серце.

— Саме так, — м’яко підтвердила темрява. — І тепер ти маєш обрати, як діяти далі. Але пам’ятай, ти нічого їм не винна.

Я стояла у темному коридорі, опустивши голову, намагаючись приборкати внутрішню бурю. Вони хотіли ключа. Вони хотіли мене. Але я не дам їм забрати те, заради чого я стільки пройшла.

— Ну що ж, пора їм показати всю гостинність Темних, — промовила я, підіймаючи голову.

Голос звучав холодно і твердо, навіть у моїй власній свідомості. Тепер у мені не залишалося місця для сумнівів чи жалю. Вони самі зробили свій вибір, і я мала відповісти так, як належить спадкоємцеві.

— Ось це я розумію! Нехай знають, із ким зв’язалися, — темрява ледь не аплодувала в моїй голові, але я лише злегка піджала губи.

Я повернулася до коридору, що вів до підземелля, і попрямувала до сходів, намагаючись швидко впоратися з хвилею різних емоцій. Як можна було наважитися на таку дурню? У них що, мізки зовсім перестали працювати? Хто вдирається непідготовленим, та ще й у таке місце?

— Розуму там з горішок, а зухвальства хоч відром греби, — промовила темрява з легкою відразою в голосі.

— Не знаю, що тут переважає, — відповіла я їй подумки. — Їхня дурість чи самовпевненість.

— Скоріше їхня сліпа віра у власну нездоланність, — її голос став замисленим. — Вони вірять, що те, що їх назвали обраними, має відчиняти перед ними всі двері. Наче цього досить. Вони забувають: світ не створений для того, щоб грати за їхніми правилами.

— Вони напевно забули, чому нас поважали, — подумала я, стискаючи кулак, відчуваючи, як моя сила відізвалася на ці слова.

— І час їм про це нагадати, — тихо, але впевнено промовила темрява.

Я кивнула сама собі, вдихнувши глибше. Її слова знаходили відгук у моїй душі. Ми були не просто частиною цього світу. Ми створювали його з самого заснування. Нас боялися, бо не розуміли.

Я штовхнула важкі двері, і вони заскрипіли відкриваючи шлях до підземелля.

— Тепер вони згадають, — прошепотіла я, ступаючи у холодний тунель. — Чому ми називаємося Темними.

Час їм дізнатися правду. За що ж насправді вони весь цей час боролися.