Забутий місяць у пітьмі

Пекучий холод, що миттю скував моє тіло, — було першим, що я відчула, відкривши очі після виходу з порталу. Холодне повітря різало легені, а мороз обпік обличчя, миттю заморозивши краплі сліз, що виступили на очах від пронизливого вітру.

Вії вкрилися інеєм, розмиваючи картинку переді мною. Утримуючи рівновагу на ковзкому камені, я намагалася не впасти в сніг. Не хотілося відчути, наскільки він був глибоким. Поруч один за одним виходили інші.

Рен ступив за мною майже одразу, шоковано вдихнувши повітря, й миттю закашлявся від такого раптового перепаду.

— Трясця, ну і мороз, — пробурчав Габріель, натягуючи каптур майже на очі. — У мене вже мозок замерзає, а це… серйозний діагноз.

Серафія кутаючись у плащ, нервово озиралася навколо. Вона міцно стиснула краї свого плаща, не даючи вітру пробратися під нього.

— Що ж, “теплий прийом” нічого не скажеш, — промовила вона. — Як ми взагалі знайдемо другу частину? Я нічого окрім снігу і не бачу. Треба було взяти лопати чи що.

Каелан, що вийшов трохи пізніше, був в захопленні, він оглядав гори із мовчазним зачаруванням, ніби бачив перед собою не просто скелі:

— Впораємось, — сказав він, впевнено оглядаючи всіх. — Головне тримаймося разом.

Грем і Бьорн стояли позаду непохитно, та я побачила, як вони невдоволено стиснули кулаки.

— Сподіваюся, це коштує всіх зусиль, — пробурмотів Грем, піднімаючи комір плаща вище.

Вони слідували за принцом здавалося всюди, цікаво, як він приймає ванну? Вони там теж стоять, щоб вода раптово не накинулась на нього? Так стоп, стоооп, це взагалі не те, про що варто думати посеред гір. Я знову озирнулася, і встигла вхопити поглядом останній проблиск порталу, він закрився тихо відрізаючи нас від тепла. Всі вже перейшли.

Еріан зупинився на місці, нахмурився, розглядаючи все довкола з неприхованою тривогою.

— Це не просто холод, — тихо промовив він. — Тут відчувається щось інше, ніби гори мають свою волю.

— Згоден брате, — погодився Фенріс, насторожено озираючись. — Нас ніби попереджають, що ми тут зайві, небажані. Тут щось нас не хоче бачити. Я не знаю як пояснити, це чуття слідопита, і воно зараз просто кричить про небезпеку.

Рен кинув на всіх погляд і мовчки зітхнув. Було видно, що він серйозно сприйняв ці слова.

— Це вже не має значення, навіть якщо нас чекали, а я певна, що так і є, — відповіла я, стискаючи медальйон і вдивляючись вдалечінь. — Амулет показав, що саме тут друга частина ключа.

— Що може бути кращим, ніж прогулянка морозними горами з друзями? — проспівав Габріель замріяно.

Я лише зітхнула подумавши, що йому, мабуть, мізки вже трохи підморозило. Друзі? Може й справді..?

— Рен, ти як? Готовий продовжувати? — спитав Каелан, дивлячись на нього.

— Так. Нам варто рухатися швидше, інакше мороз зробить свою справу. І це найменше з того, що тут може трапитися.

— Нам слід рухатися на північ, — Я витягнула амулет, спостерігаючи за тим, як він світиться слабким світлом, ще зберігши силу пошуку. — Він показує, що ключ десь у тому напрямку.

— Тримайтеся разом і не відставайте. Якщо хтось почне замерзати або відчувати слабкість — повідомляйте негайно. Зілля Серафії має вистачити десь години на дві.

Габріель, підскочивши на місці, намагався розігрітися, сказав тривожно:

— Це здається неймовірним випробуванням. Я, звісно, не проти пригод, але мороз не входив до моїх планів.

Цікаво як би всі почувалися без зігрівальної настойки, якщо навіть з нею страшенно холодно.

Ми почали рух вперед, наші кроки були важкими, адже високий сніг заважав та скрипів під ногами з кожним рухом. Морозні Гори дійсно відповідали своїй назві — холод був безжальним.

Грем і Бьорн трималися в кінці, охороняючи тил, завжди готові до будь-якої загрози.

Ми йшли вже, мабуть, годину, крок за кроком залишаючи позаду лише білу протоптану стежину. Вітер шалено завивав, ніби хотів відібрати нас від гір, змусити повернутися назад. Кожен подих обпікав легені холодом, кожен рух здавався все важчим. Морозні Гори не давали нам жодного натяку на те, що ми йдемо правильним шляхом.

Я оглядалася назад, спостерігаючи, як наші сліди поступово засипає снігом. Габріель та Еріан, що йшли за мною, намагалися триматися близько, щоб вітер не розділив нас, але й на їхніх обличчях вже виднілися сліди втоми.

Я вже почала сумніватися, чи туди ми йдемо, чи не веде нас цей шлях у нікуди. Але сила впевнено підказувала, все вірно.

Можливо, підказка ще попереду, і ми повинні продовжувати йти.

І різко вітер стих, залишаючи нас у глибокій та незручній тиші. Сніг, який щойно бив нам у обличчя, тепер просто ліг навколо м'яким білим мереживом.

— Тримайтеся разом, — пошепки сказав Люціус, не відводячи очей від гір. — Щось змінилося. Ви чуєте цей шепіт?

Я не чула нічого. Невже почалися галюцинації? Я ж наче йому нічого не підсипала, Серафія наврят, вона не така. Від холоду?

Потім ми відчули ледь помітний гул(не шепіт) — це була гора, що під нами раптово затремтіла. Повільно й з кожною миттю все сильніше, що ми ледве встояли, хапаючись один за одного, щоб не впасти. Я відчула, як ноги підгинаються від цієї штовханини. Що це ще за чортівня?

— Гей, що відбувається? — Габріель вигукнув, балансуючи на одній нозі, щоб не звалитися вниз.

І сніг почав стрімко змінюватися.

Замість білосніжного покриву з’явилися червоні літери, написані неначе невидимою рукою. Наче... Кров'ю? Я вичитувала слова повільно, і вони заглиблювалися в мою свідомість:

“Потрібна плата”.

— Що це, кров? — мимоволі запитала я, переводячи погляд на Рена. Він нахмурився, дивлячись на надпис, поступово усвідомлюючи, що ми повинні зробити...

— Знову? — запитала Серафія злякано, коли побачила ці слова.

— Схоже, що горам потрібна наша кров, — сказав Рен, обмацуючи руків’я меча, вже був готовий діяти.

— Можливо, це лише символічно, — пробурмотів Люціус невпевнено.

Я поглянула на амулет, який, здавалося, вібрував у моїй руці. Ситуація набирала все більш зловісного характеру.

Збоку від слів, ніби виростаючи з самого льоду, з’явилася прозора чаша та кинджал. Я застигла на мить, відчуваючи, як тремтіння пробігло моїм тілом. Це виглядало так, ніби сама гора жадала нашої крові, і ця думка мене лякала.

— Ну, або не символіка, — сказав Грем, нахмуривши брови. — Схоже, що горам таки потрібна наша реальна кров. Усіх нас, я певен.

— Просто чудово, — з гіркою посмішкою промовив Фенріс.

— Це не просто жертва, — втрутилася Серафія, її голос був ледь чутним, з краплиною очікуваного страху. — Це більше схоже на ритуал... наче ми живимо щось цим. Це можуть бути Хранителі?

Я відчула холод, який не мав нічого спільного з погодою, пронизуючи мене зсередини. Кожен із нас стояв мовчки, втупивши погляд на чаші з кинджалом.

— Всі мають дати свою кров, я почну. Дам найбільше, щоб зменшити для вас ризики. — промовив Рен, його голос був твердим, але в його очах я побачила тінь страху. Він прекрасно знав, що означає ця “плата”.

Він підняв кинджал і без вагань зробив надріз на своїй долоні, дозволяючи крові стекти в чашу. Червона рідина впадала в неї, і здавалося, ніби сама земля під нами затремтіла у відповідь, ніби щось глибоко всередині гір задоволено заревло.

Мені не залишалося нічого, окрім як простягнути руку, взяти кинджал і зробити те ж саме. Метал був холодним, як і самі гори. Різкий біль пройшов крізь мою долоню, і кров впала, змішуючись з іншими.

Один за одним всі підходили до чаші, мовчки віддаючи бажане. Гори… вони неначе жадібно чекали, прислухалися як до мелодії, що задовольняє їхнє стародавнє бажання.

Коли остання крапля впала, земля під ногами почала пульсувати, немовби сама гора пробуджувалася. Начебто щось прокидалося глибоко внизу, і наша “плата” була першим кроком до його вивільнення.

— Всі, тримаймося разом! — вигукнув Рен з напругою. Я вхопилася в Габріеля ледь не впавши, з іншого боку відчуваючи міцне стискання Серафії. Холод пробирав до кісток, але найбільший страх викликало те, що ми не знали, що буде далі.

Чаша із нашою кров’ю зникла в землі, і на мить запанувала дивна, майже мертва тиша. Неначе гори, вдовольнившись затили.

І тоді ми почули те, чого в горах потрібно боятися більше всього. Гучний звук тріску каменя.

— Чорт забирай, що відбувається?! — прокричав Габріель, коли величезні тріщини пішли вздовж кам'яної поверхні під нашими ногами.

Я відчула, як серце почало битися ще швидше. Все, що було під нами, перетворювалося в глибоку чорну прірву. Камінь сипався і ми всі намагалися втриматися, чіпляючись один за одного, адже тріщини росли з неймовірною швидкістю.

— Всі разом, тримайтеся всі разом! — крикнув Еріан в страху.

— Обережно! — гукнула я, коли один із каменів під Габріелем почав провалюватися. Йому вдалося стрибнути на більш стійку частину.

Ми зчепилися ще міцніше, немов це єдине, що тримало нас від загибелі. Вітер раптово завихрився з новою силою, прокидаючись після затишшя і штовхаючи нас в спину, позбавляючи можливості міцно стояти на ногах.

— Рен, що нам робити?! — крикнула Серафія, намагаючись втриматися на ногах.

— Що за чортівня тут відбувається?! — крикнув Грем, його очі були широко розплющені від жаху, коли він побачив, як плита під ногами Серафії почала падати.

— Рен! Що нам робити скажи?! — крикнула Серафія знову, її голос був сповнений відчаю, коли вона відчувала, як камінь під нею почав тріщати.

—Тримайтеся! Просто тримайтеся! Стрибай звідти швидко! — кричав Рен, намагаючись дати інструкції, але ситуація виходила з-під контролю.

Раптом під ногами Серафії камінь остаточно зламався, і вона з криком почала падати у прірву. Я встигла відстрибнути в останній момент на більш тверду поверхню, але вона не встигла.

— Серафія! — вигукнув Каелан, намагаючись схопити її, але він сам втратив рівновагу і впав слідом за нею.

— Прокляття! Ваша Високосте! — Грем і Бьорн не зволікали ні секунди і кинулися за принцом, сподіваючись врятувати його.

Один за одним вони зникали з криком, і в цей момент весь світ здавалося зупинився. Все що я чула, це як серце гупало десь у вухах.

Опора зникла під ногами так швидко, що я не встигла нічого втямити. Здається Хранителям не смакувала наша кров, вони вирішили забрати ще й тіла.

Я падала, і мій мозок панічно шукав хоч якусь можливість за що зачепитися. Крихти каміння сипалися зверху, вдаряючи по обличчю та руках, боляче ріжучи шкіру. Я відчувала, як кожен удар змушує мене втрачати контроль, але всередині кричала інша частина мене: “Не зупиняйся! Шукай, хапайся за щось Мейлін!”

Очі майже не відкривалися, сльози змішувалися зі снігом і кров'ю. Повітря виривалося з грудей, коли я намагалася кричати, але замість цього лише глухі звуки губилися в ревучій безодні. Моя рука намацала уламок каменю, і я миттєво вчепилася за нього, намагаючись зупинити це нескінченне падіння. На мить я відчула опору, але холодний камінь не витримав моєї ваги і вислизнув з моїх пальців, розбиваючи мою коротку надію.

— Чорт! — вирвалося з моїх губ, коли знову почала падати. Я бачила, як вниз летять інші, як їхні тіла хаотично перекидаються у повітрі, шукаючи хоча б якусь можливість порятунку.

Потім я відчула удар. Груба сила зіткнення з поверхнею вибила все повітря з легенів, а тупий біль огорнув все тіло. Щось вдарило мене по спині, і я закричала, намагаючись відчути, чи не зламала собі щось. Схоже, ми впали на сніг, і це напевно врятувало нас. Якби внизу було каміння, я б вже не відкрила очі.

Збоку я почула стогін, і повернувши голову, побачила, що неподалік лежав Люціус, намагаючись піднятися на лікті. Його обличчя було перекошене від болю, але він не здавався.

— Ти як, нормально? — прошепотів він, обертаючись до мене.

— Так... — відповіла я, важко дихаючи. — Ледве, але жива.

Рен також з'явився в полі зору, здається, впав трохи далі. Я бачила, як він намагається піднятися, спираючись на уламок каменю, навіть попри біль, що його охоплював.

— Усі цілі? — крикнув він, хрипко вдихаючи холодне повітря. Я намагалася піднятися, але ноги підкошувалися, а світ навколо був розмитим.

— Каелан! Де Каелан? — кричала Серафія, її голос був пронизаний відчаєм.

— Я тут! — відповів голос, слабкий і ледь чутний. Ми всі обернулися і побачили принца, який лежав неподалік, його охорона також була поруч. Всі були живі.

Я змусила себе піднятися, стиснувши кулаки так сильно, що нігті впивалися в долоні.

— Ніііі!

Я різко повернула голову, намагаючись зрозуміти, звідки цей крик.

— Хто це? — запитала я, моє серце шалено калатало. Крик належав Фенрісу, і він звучав з таким відчаєм, що мене пробрало морозом.

— Фенрісе? — вигукнула я, оглядаючи околиці, але в темряві це було важко.

Ми почали дивитися довкола, шукаючи його серед снігу та уламків. Фенріс стояв на колінах, нахилившись над кимось.

— Серафіє, швидше допоможи! Пульс... його майже немає! — кричав в страху. Він тримав Еріана, який лежав у калюжі власної крові.

— От срань... — видихнула я, підходячи ближче, але в той момент відчула, як ноги почали підкошуватися від цього видовища.

Серафія підбігла до них, і я бачила, як вона схилилася над Еріаном, намагаючись зосередитися. Вона поклала руки на його груди, закриваючи очі, і намагалася викликати свою цілющу магію. Після кількох хвилин вона відкинула голову назад, і на її обличчі було лише одне — відчай.

— Пробач, Фенріс, вже запізно, — тихо промовила вона, її голос в цей момент зірвався.

— Ні! Ні, ні, ні, ніііі! Еріан, ні! — кричав Фенріс, його руки тряслися, а сльози текли по обличчю.

Всі ми стояли нерухомо, кожен з нас розумів, що більше нічого зробити не можна.

— Його потрібно поховати.

Фенріс обійняв бездиханне тіло Еріана, схиляючи голову до його грудей, наче сподівався, що ще раз почує удар серця.

— Немає часу стояти, — Люціус підійшов до нього. — Ми не можемо залишатися тут довго. Температура падає, і ризик замерзнути збільшується з кожною хвилиною. Поки зілля ще діє, нам потрібно знайти вихід.

Я наблизилася до Фенріса, обережно поклавши руку йому на плече.

— Фенріс, нам потрібно йти, — промовила я м’яко, намагаючись стримати власний страх. — Ми зробимо все, що в наших силах, аби віддати Еріану честь. Але спершу — вибратися звідси живими.

— Ми не залишимо його просто так… — прошепотів Фенріс, ледве стримуючи злість і відчай. — Тільки не тут... Він заслуговує на більше...

— Очисний вогонь... будь ласка, призви його. Ми не маємо права так іти. Навряд чи зможемо повернутися сюди знову.

Мірон схилив голову на знак згоди, важко зітхнувши.

— Звісно, — вимовив він тихо, ніби готуючи себе до неминучості. — Це… правильне рішення.

У напруженій тиші він простягнув долоню, і здавалося, що з його пальців зірвався маленький вогненний язичок — ледь помітна іскра, що швидко запалила велику, сліпучу кулю. Фенріс відступив на крок, і полум’я м’яким, але невблаганним рухом перейшло на Еріана. Вогонь швидко розповсюдився по тілу, забираючи його у вічність.

— Прощавай, брате... — вирвалося з вуст Фенріса ледь чутним шепотом.

Полум’я спалахнуло яскравіше, осяявши печеру пронизливим світлом. У його відблисках на обличчі Фенріса зблиснула єдина сльоза, що швидко зникла, разом з болем у його очах. Здавалося, цієї миті він віддав частинку себе цьому вогню. Віддав того, з ким прожив все життя.

— Забираймося звідси, — нарешті промовив він.

Із кожним нашим кроком полум’я за спинами згасало, готуючи Еріана в останню дорогу. Даючи найщирішу шану, яку могли дати йому ті, хто лишився жити.