Забутий місяць у пітьмі

Сніданок був… дивним.

Ні, він був смачним, беззаперечно. Домініка, як завжди, вміє перетворити звичні продукти на справжню смакоту. Проте справа була зовсім не в їжі.

Я говорю про атмосферу, яка панувала за столом.

Зліва сиділи Темні, а зправа — Світлі, і я, по центру, дивилася на них крізь примружені очі, обережно пережовуючи шматок сиру. Чесно кажучи, я не знала, що мені робити: сміятися з цієї ситуації чи плакати від її двозначності.

Вони переглядалися між собою, кидали стримані й обережні погляди, промацуючи межі. Але ніхто не починав розмову, навіть попри те, що я вже познайомила їх одне з одним. Схоже, цього було недостатньо.

Я відставила чашку з кавою і зітхнула, втупившись у тарілку.

— Може, ще тістечка? — запитала з усією невинністю, на яку була здатна.

Всі одночасно подивилися на мене, і я зрозуміла, що це була погана ідея.

— Добре, тоді продовжуйте мовчати, — пробурмотіла.

Дамір, який сидів із незворушним обличчям, раптом підняв погляд на мене.

— Вибачте, міледі, — промовив він із удаваною ввічливістю, хоча його очі говорили протилежне, — але що тут роблять... вони?

— Вони ж були... — почав він, але я перебила його.

— Я знаю, — сказала, можливо, трохи різкіше, ніж хотіла. — Знаю, дякую. Слушне запитання.

Я зробила глибокий вдих, швидко обміркувавши, як пояснити це коротко й так, щоб нікого не образити.

— Вони наші гості на деякий час, — сказала я, стискаючи виделку в руці. — Тому будьте до них ввічливими. Так, виникло непорозуміння, але ми вже все владнали.

Дамір піджав губи, його обурення було очевидним, але він стримався. Хоча ненадовго.

— Але ж… вони не одні з нас, — обурено промовив він. — Від них можна чекати чого завгодно.

Рен, який досі мовчки їв, раптом підняв голову й хмикнув.

— Ой, хто б казав, — кинув він із обурено. — І це каже нам Темний.

Цього вистачило, щоб Дамір підірвався з-за столу, але його зупинив Диметрій, схопивши за лікоть і змушуючи залишитися на місці.

— Рен, припини, — різко сказав Каелан, його голос був холодним, але спокійним. Він сидів із рівною спиною, але я бачила, що спокою там і не було.

Рен відклав свою чашку й кинув на Даміра погляд, повний зневаги, але не сказав більше ні слова.

Це буде складніше ніж я очікувала.

— Якщо ви закінчили мірятися гордістю, то я б пропонувала закінчувати сніданок, — тихо промовила я, стискаючи пальці на столі. — Нам потрібно дещо вирішити.

Я вдивилася в Диметрія, його обличчя залишалося незворушним, як завжди.

— Не могли б ви нас залишити на декілька хвилин? — додала я, злегка киваючи в його бік.

Він зустрів мій погляд і на мить задумався, перш ніж повільно підвестися.

— Як бажаєте, міледі, — промовив він із ледь помітним поклоном. Потім повернувся до родини й дав знак слідувати за собою на вихід.

Дамір затримався на мить, кидаючи ще один колючий погляд на Рена, але врешті зітхнув і піднявся з-за столу, кинувши коротке:

— Сподіваюся, це того варте.

Я залишилася з ними наодинці, в гнітючій атмосфері невизначеності.

Серафія майже не торкалася їжі, попри те, що Мірон постійно щось їй пропонував. Її обличчя було блідим, а руки тремтіли, коли вона нервово стискала край своєї сукні. Фенріс і Габріель, які сиділи поруч, тихо перешіптувалися, намагаючись не привертати до себе уваги.

Я обвела всіх поглядом, намагаючись вгадати їх думки.

— Як вам мандрівка в минуле? — запитала я нарешті, уважно оглядаючи. — Що ви вирішили, обмірковуючи побачене?

Серафія помітно напружилася, зблідшнувши ще біліше. Очевидно, спогади про звірства, які вони побачили, були для неї нестерпними. Її пальці знайшли руку Мірона, міцно стиснувши в підтримці.

— Я знаю, наскільки тобі важко далася та магія, — сказав Мірон із повагою в голосі, дивлячись прямо на мене. — Але зрозумій нас. Жити з одними знаннями всі свої роки, і за одну ніч змінити своє ставлення до Темних… важко.

Його слова були щирими, і я відчула в них не лише вагання, але й певну надію. Він не заперечував побачене, але прийняти істину було для них напевно зрадою.

— Я й не чекаю, що ви зміните своє ставлення одразу, — відповіла без осуду. Я дивилася то на Мірона, то на Серафію, яка уникала мого погляду, стискаючи його руку. — Але те, що ви побачили, — це і є правда, так гірка та болюча, але правда. Минуле, в яке ви так старанно вірили, виявилося брехнею.

Серафія здригнулася, і я помітила, як її плечі напружилися. Її губи злегка розкрилися, ніби вона хотіла щось сказати, але не наважувалася.

— В нас виховували ненависть до вас з дитинства, де кожна казка була про боротьбу над безжальними Темними. Навіть історичні хронікі описують все так детально, що там і думки не промайне про неправдивість тих писань, — тихо сказала вона. — І тепер… я навіть не знаю, що робити.

— Почніть із того, що повірите власним очам, — твердо відповіла я. — Ви бачили, що було, таке не перепишеш ніякою магією. Адже дуже зручно оббріхувати тих, хто не має змоги себе виправдати, та і слухати б ніхто не став. Ті ходи буди продумані до найменших дрібниць і ми повірили, не очікуючи на таку підставу в обгортці дружньої угоди.

— Вони загнали вас у безвихідь, — тихо промовив Мірон. — Там будь-хто прийняв би ту пропозицію.

Я на мить задумалася, відчуваючи, як його слова слугують опорою в мені.

— І саме це робить їх дії ще більш підступними, — відповіла я.

Фенріс, який досі мовчав, підняв голову, обдумуючи відповідь.

— Але тепер ми знаємо правду, — сказав він повільно, ніби перевіряючи свої слова, намагаючись зрозуміти, наскільки далеко вони його приведуть. — Але хіба це щось вирішить? Що може зробити купка найманців? А ну… в нас є принц, але це мало що дає, якщо говорити по правді. Навряд його хтось послухає. Скоріше подумають, що він збожеволів, і приберуть.

Всі за столом напружено мовчали, обдумуючи сказане.

— Може, й подумають, — промовила я, нахилившись трохи вперед.

Фенріс не відвів погляду, уважно спостерігаючи за мною.

— Що ти пропонуєш? — запитав він прямо.

Я випросталася, зустрічаючи його погляд. Це питання змусило мене замислитися. Чи варто їм усе розповідати?

Мої думки закружляли, розділяючись на суперечливі відповіді. Каелану я тепер могла довірити всі свої плани. Але інші?

— Ти не скажеш нам, вірно? — раптом запитав Габріель, спокійно, але з розумінням. Він зустрів мій погляд, піднявши брову і попрявляючи окуляри. — Бо не довіряєш.

Рен, який сидів поруч з ним, хмикнув із неприхованою посмішкою. Каелан кинув на нього погляд, у якому промайнула тінь роздратування.

— І вона має на це всі підстави, — холодно відрізав він. — Чого смієшся, Рене?

Рен саркастично смикнув куточком губ, але не відвів очей.

— Просто, якщо вже й довіряти комусь, то вже точно не Темному магу, — буркнув він.

Моє терпіння було на межі, але я змусила себе залишитися спокійною.

Каелан обвів всіх рішучим поглядом, повільно, вивчаючи обличчя кожного в кімнаті.

— Я попросив вас піти за мною, і ви пішли, довіряючи мені свої життя, — почав він, стискаючи в руках давно пустий келих. — Але наша ціль здається нездійсненною, і тепер я не впевнений, чи вартує вона того, щоб ви всі вкотре йшли туди, куди вам не по дорозі ваших вірувань.

Габріель підвівся, його обличчя сповнилося сумішшю здивування й обурення.

— Ти до чого ведеш? Ти хочеш…?

Каелан зітхнув і різко відкинувся назад, рішення вже було давно прийнято.

— Я веду до того, що я йду за Мейлін, — сказав він спокійно. — Час показати всім правду, і я хочу з цим допомогти. Бо я подивився в справжнє обличчя Темряви, і воно виявилося світлішим, ніж те, в що я вірив усе своє життя.

Його слова вразили мене але я намагалася не опоказувати цього. Вони звучали так несподівано, так рішуче, що я не могла повірити, що він справді сказав це.

— Але що скаже Король на твоє зухвальство? — з викликом запитав Рен, нахилившись уперед. — Він озвіріє.

Фенріс хмикнув, схрещуючи руки на грудях:

— Ще б пак. Трощитиме все, що бачить. Зуб даю.

— У мене є свої причини на це рішення, — відрізав він, скривившись. — І воно остаточне.

Причину його рішення навіть не треба було довго шукати. Вона ховалася під коміром його сорочки. Темна й пекуча, неприродна для його світлої шкіри. Я відчувала її, як щось живе. Її шепіт, мов невидимий голос, що закликав до дій, благав активувати її силу.

Але це рішення належало цілком йому.

— Ти дійсно готовий на це? — запитала я серйозно.

Каелан подивився прямо на мене, і його очі повернули свою блакить, за ніч притупивши вплив мітки.

— Так, — відповів він без тіні сумніву. — І цього разу це мій вибір, Мейлін. Ніхто не змушує мене. Не каже що я повинен робити, бо так треба... бо так наказали.

Це був момент, у якому я побачила людину, яка більше не боїться скинути кайдани чужих очікувань.

— І ти готовий стати ворогом свого короля? Своєї сім’ї? — тихо запитала я, але в моєму голосі звучала не критика, а щира цікавість.

— У мене досить вагомі причини для такого рішення, — відповів він. — І повірте, я зважив усе до найменших деталей.

Він обвів присутніх поглядом і відрізав, холодно, але твердо:

— Тож хто не згоден із моїм рішенням, може скористатися порталом, який Мірон готовий відкрити.

Але ніхто не ворухнувся.

Я підвелася, готова допомогти Мірону.

— Я дам дозвіл на переміщення, — сказала я рівно, намагаючись не зважати на власне розчарування. — Гадаю, ви вже загостювалися.

Ніхто не встав.

— Чого мовчите? — запитала я, обвівши їх поглядом.

Габріель першим вирішив відповісти.

— Ми довго говорили після побаченого тоді, — почав він спокійно. — Часу було вдосталь. І ми нікуди більше не збираємось тікати. Не зараз, не після всього, про що ми дізналися.

— І якщо Каелан так вирішив, то ми також підемо шляхом правди, куди б він не вів, — закінчив за ним Фенріс.

— Я, звісно, не в захваті, — почав Рен, злегка хитаючи головою, — але Каелана тут не залишу. Тому... Ми залишимося всі, або підемо разом.

Я завмерла, уважно слухаючи їх слова. Це була згода. Справжня. Без примусу чи наказів. Це було не те, чого я очікувала. Не те, до чого я готувалася.

І вперше за довгий час відчула щось схоже на надію.

Вони справді вирішили залишитися?

Мій погляд ковзнув по їх обличчях в пошуках хоч невеликого натяку на брехню чи сумнів. Але я побачила лише впевненість у власному рішенні.

Каелан, який досі мовчав, перевів погляд із кожного з них на мене, ніби питаючи, чи я готова це прийняти.

Я вдихнула глибоко, дозволяючи собі вперше за довгий час відчути, що є з ким розділити тягар рішень.

— Що ж, — промовила я, тримаючи голос рівним. — Якщо ви залишаєтеся, то я прошу лише одного: не дайте своїм сумнівам отруїти ваш вибір.

Цей крихкий момент був сповненим неймовірної сили.

— То що, команда знову в зборі? — голосно і весело запитав Мірон, піднявши чашку, ніби проголошуючи тост.

Я не втрималася й засміялася. Що-що, а це точно останнє, що мене зараз хвилювало.

Мій сміх, хоч і несподіваний для мене самої, підхопили всі за столом. Він вивільнив щось у кожному з нас — радість, надію і тривогу.

Він був моментом спокою, коли ми дали волю своїй радості, хоч і на коротку мить.