Забутий місяць у пітьмі

Пройшло вже дві години, як його тіло змагалося з Темрявою, намагаючись водночас пристосуватися і виштовхнути її. Це було справжнє випробування для його світлої сутності, де на кону стояло його життя. Кожен хто не був народжений Темним, ставав для неї мішенню.

Цю мітку ненавидять з багатьох причин. Основна — що мабуть, вона одна з найсмертельніших серед існуючих. Її можна порівняти з паразитом, що проникає в тіло і намагається заволодіти ним повністю. Для цього потрібна абсолютна згода “жертви”. Так, саме жертви, бо за власним бажанням на таке погоджуються лише божевільні і приречені. Темрява любить лише своїх носіїв, вбиваючи все інше твоїм доторком.

Його тіло раптово затрусило, сильніше, ніж раніше. Вени на руках і шиї почали чорніти, розповзаючись, мов павутина, по інфікованій шкірі.

Друга фаза ввійшла в свій початок.

Я знервовано стиснула кулаки, не зводячи з нього погляду. Він виглядав так, наче ось-ось випустить останній подих.

— А це може бути так повільно, бо він світлий принц? — запитала я шукаючи хоч якесь пояснення.

Вона зашепотіла замислившись:

— Хммм... Цікаво. Але такого в моїй практиці ще не було... Та й у нічиїй взагалі. Тож тут ми тобі не порадники, люба. Відкриваєш нову сторінку історії разом із ним.

Я зітхнула, не звертаючи уваги на її натяки. Втома накочувала, але втручатися було неможливо. Цей процес він мав пройти самостійно. Мітка працювала так, що найменша стороння допомога могла навпаки зашкодити, і назад вже вороття не було.

Він мав її прийняти. Сам. Дозволити вплестися в свою суть.

Я обперлася на край столу, і стежила за його диханням, що ставало з кожною хвилиною дедалі важчим і зітхнула, відчуваючи, як напруга огортає мене сильніше. Тіло Каелана судомно здригалося у битві, що панувала всередині нього. Чорні візерунки мов змії продовжували повзати по його шкірі, де кожна лінія жила своїм життям мов змія, шукаючи, куди б встромити свої отруйні ікла.

Я схилилася ближче, шепочучи майже нечутно:

— Давай, упорайся. Прошу.

Він затамував дихання, ніби почувши мої слова, і тіло напружилося до межі. Раптом він із хрипом видихнув, і чорні візерунки на мить затихли, здавалося, сповільнивши свою диявольську гру. Його тіло нахилилося вперед, намагаючись упоратися із хвилею болю, що його пронизувала.

Темрява муркотіла задоволено, спостерігаючи за його боротьбою:

— Він сильніший, ніж я думала. Як вважаєш, помре зараз чи на наступному етапі?

— Ти знову починаєш, він впорається! — прошипіла я, не відриваючи очей від Каелана.

Його тіло ще раз здригнулося, але цього разу трохи інакше, і хвиля болю почала спадати. Темрява повільно затихала, неначе вгамовувалася після бурхливого вторгнення.

— Ооо, дещо змінилося.

Чорні візерунки, які досі звивалися по його тілу, сповільнили свій рух. Здавалося, вони нарешті знайшли гармонію, як хижа зграя, що обирає місце для відпочинку. Змії почали повільний, але чіткий танець догори, рухаючись у напрямку шиї. Вони зупинилися, мовчки клубочачись під шкірою, утворюючи складний вузол, який тепер мав стати вмістилищем мітки.

— Третя фаза розпочата, — тихо сказала я, навіть не усвідомлюючи, що вимовляю це вголос.

Мітка почала осідати, обираючи собі місце, де буде жити віднині з ним назавжди. Темрява крутилася і переливалася, формуючи символи, які мені не зовсім зрозумілі. Вони виглядали майже живими, наче під шкірою вирувало щось окреме, щось, що тепер стало частиною нього. Кожна мітка була індивідуальною, скупченнням символів, що давав повний контроль тому, хто її ставив.

Каелан повільно підняв голову, виснажений від боротьби та весь спітнілий. Я побачила, як у його очах знову блиснула впертість, що попри пекельний біль вела його до кінця.

— Вона закінчує своє… поселення, — пояснила я, не зводячи з нього погляду. — Якщо ти дійшов до цього моменту, значить, шанс збільшився майже вполовину. Але не розслабляйся, це ще не кінець.

Я вдихнула глибоко, знову намагаючись заспокоїти себе. Третя фаза була початком кінця. Якщо він її переживе, мітка остаточно стане частиною його сутності. Якщо ні… я відкинула ці думки. Зараз не час сумніватися.

Підійшла ближче і схилилася над ним, настільки близько, що могла відчувати тепло його важкого дихання. Обличчя було змученим, але рішучість усе ще світилася в його очах, хоч і крізь пелену болю.

— Приготуйся, — сказала я, тихо. — Тепер я можу втрутитися, але зовсім трохи.

Він кивнув, хоча я не була впевнена, чи зрозумів він мої слова в агонії своїх відчуттів. Його дихання залишалося уривчастим, і я бачила, як його тіло знову напружується.

— Ти впевнена, що хочеш це зробити? Хай страждає, він сам це обрав.

Я стиснула зуби, ігноруючи її. Мені не потрібні були сумніви зараз. Усі мої думки були зосереджені на Каелані.

— Впевнена, — прошепотіла я їй, але цього разу навіть без злості. Я була занадто стомлена.

Я дивилася на нього, напружено стежачи за кожним його рухом, щоб не упустити цей момент. Лише коротка мить, коли я зможу направити магію так, щоб стабілізувати його. Якщо я помилюся — все даремно.

Його тіло здригнулося ще сильніше, вигинаючись так, що здавалося, воно ось-ось розірветься від напруги. Вени стали ще темнішими, майже чорними, а мітка, набухаючи, пульсувала під шкірою, ніби жива істота, що прагнула вирватися назовні.

Я вдихнула глибоко, змушуючи себе залишатися спокійною. Моя рука лягла на його шию, відчуваючи жар, що йшов від місця, де оселилася Темрява.

— Тримайся, — прошепотіла я, знаючи, що ця мить буде вирішальною.

Відкинувши будь-які сумніви, я взяла його голову в обидві руки, міцно притримуючи, щоб він не зміг відвернутися. Його очі, наповнені болем, зустрілися з моїми.

— Зараз, — промовила я, і, нахилившись, поцілувала його.

У цей момент мітка вирвалася, з тріскотом розриваючи його шкіру. Перший крик я ловила поцілунком, не дозволяючи йому відвернутися. Іншу руку я поклала на його шию, спрямовуючи магію, щоб заспокоїти Темряву, приборкати її й зменшити хоч трохи страждання.

Його крик перетворився на низьке гарчання, і в цей момент він, не стримавшись, прикусив мою губу. Біль був короткочасним, але я не відривалася. Це було необхідно. Я відчувала, як Темрява починає заспокоюватися, задоволена, що знайшла своє місце.

Руки, які досі стискалися в кулаки, раптово опустилися, а потім перемістилися на мою спину. Він притиснув мене сильніше, наче шукаючи в мені порятунок від того, що розривало його зсередини.

Його дихання стало частішим, але я помітила, як напруга починає спадати. Темрява повільно осідала в мітці, знаходячи гармонію з його сутністю. Я відчула, як його пальці стискають тканину на моїй спині, і цей жест повернув мене до реальності.

Я повільно відсторонилася, але не відпустила його голову, лише злегка відхилилася, щоб побачити його обличчя. Очі вже покинула агонія, тепер у них світилася втома, біль і щось інше — схоже на полегшення.

— Ти впорався, — тихо сказала я, ледве стримуючи зітхання полегшення.

Він не відповів, лише тихо вдихнув, все ще тримаючи мене так, ніби я була його останньою опорою в цьому світі.

Його очі, які раніше були схожі на неспокійне море, тепер змінилися. Там більше не було блакиті — лише ніч, темна й густа, як сама мітка, що назавжди змінила його. Ця ніч дивилася на мене, вивчаючи кожен сантиметр обличчя.

Я поклала руки на його груди, щоб підвестися, але він не ворухнувся. Його пальці тільки сильніше стисли мою спину, ніби боялися відпустити.

— Каелане… — я почала, але не встигла закінчити.

Він притягнув мене ближче, швидко і майже відчайдушно поцілувавши. Гаряче, сильно, у спробі знайти порятунок від хаосу емоцій, що переповнювали його.

Цей поцілунок був не ніжним — він був диким, пристрасним, майже жорстоким, зминаючи мої губи в спробі заспокоїти своє серце.

Його долоні притиснули мене ще ближче, від чого мій подих перехопило. Я відчула жар його тіла, який здавалося, проникав крізь кожну клітину, і серце, що билося швидко й сильно, як і моє власне.

Цей поцілунок був з вимогою і благанням порятунку, гарячою лавою, що руйнувала всі кордони. І мої точно були повністю знесені. Мимоволі я застогнала, відчуваючи, як бажання хвилею прокочується по моєму тілу, і в цю ж мить відчула, як щось змінилося.

Його тіло раптом почало вкриватися туманом — густим, темним, майже матеріальним. Я відірвалася, але його руки все ще тримали мене міцно.

— Що за…? — прошепотіла я задихаючись, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

— Не дякуй, — вона тихо засміялася.

І раптом він зник. Туман поглинув тіло повністю, розсіявшись разом із ним, наче його тут і не було. Я залишилася сидіти на місці, все ще відчуваючи його тепло на своїй шкірі, яке повільно згасало.

— Хлопчина ледь душу богам не віддав, а ти напала на нього з поцілунками, — пробурмотіла невдоволено.

— Ніхто на нього не нападав, — різко відповіла я, але потім зупинилася, усвідомивши її правоту. — Але ти права… Дякую. Я просто… не знаю, що на мене найшло.

Я важко зітхнула, падаючи в найближче крісло. Ноги нарешті піддалися втомі, а напруга, яка сковувала все моє тіло протягом останніх кількох годин, розтанула, залишивши лише виснаження. Я прикрила очі, дозволяючи собі нарешті розслабитися.

Мітку поставлено. Справа зроблена.

Каелан зник, але я знала, що це лише початок. Він прийняв Темряву, і тепер вона стала його частиною. У нас знову з’явився шанс.

Потрібно знайти Браму доки інші про це не дізналися, і в мене є шанс пройти непоміченою.

— Удача нарешті повернулася до нас, — прошепотіла я в невірі, що ще зранку виходу здавалося не було.— І тепер ми маємо шанс на відродження справедливості.

Темрява нічого не відповіла, але я відчувала, як вона задоволено муркотить у глибині моєї свідомості.

— Ти пам’ятаєш того священника, що нам переказав пророцтво? — запитала я, міркуючи вголос. — Я думала спочатку, що то якась дурня, але тепер… тепер воно ж усе здійснилося.

— До чого ти ведеш, місяце мій? — вона миттєво відповіла з цікавістю.

— Кажу, цікаві речі він тоді розповідав, — задумливо промовила я. — Можливо, варто спочатку до нього навідатися? Якщо я буду з Каеланом, то він може розповісти щось важливе.

Темрява затихла у напруженому очікуванні.

— Бо одного ключа й побажання недостатньо для пошуку, — додала я, продовжуючи свою думку. — Браму охороняє могутня магія, і просто так її не знайти.

— Ти маєш рацію, любонько. Магія Шукача навіть в поєднанні з ключем не прокладе пряму дорогу. Захисні чари заплутають стежки оманливими перешкодами, і видіння буде взагалі без крихти правди. Шукатимеш ти довго, а це нам не підходить.

Я нахмурилася, намагаючись знайти сенс в цих словах.

— Отже, ключ відкриє Північні Ворота, — сказала я вдумливо. — Але без точних знань про їхнє місцезнаходження ми просто будемо блукати по колу, через захисні чари.

Я зупинилася, вдивляючись у темну порожнечу ночі, що відкривалася переді мною. Все починало ставати зрозумілішим і водночас більш заплутаним.

Захисні чари Брами змушували сумніватися в кожному кроці.

Священник… Якщо він дійсно знав щось про Браму, то цей візит може змінити все. Але чи варто ризикувати?

— Отже, вирішено, — сказала я тихо, більше для себе. — Ми вирушаємо до священника.

У моїй голові вже вимальовувався чіткий план. Потрібно було діяти і швидко. Король… Він певно вже придумує сотні варіантів моєї смерті. Його гнів не залишить мене вільною надовго. Якщо він відправить своїх псів за моєю головою, рухатися стане значно складніше, і це поставить під загрозу все, до чого я так довго йшла.