Забутий місяць у пітьмі

Кров повільно стікала з моєї руки, зникаючи в чаші з шипінням, і ліс прийняв свою чергову плату. На мить усе затихло.

— Платимо кров'ю, а що далі? — запитав Люціус, коли останнім порізав руку.

Раптом тишу знову заповнило шурхотіння вітру. Усі завмерли, вглядаючись у темряву, що нас оточувала. І тоді я побачила його.

У глибині лісу, крізь густий туман, повільно наближалася постать, напівпрозора, наче тінь. Вершник, що сидів на кістлявому, чорному коні, його обличчя ховалося під капюшоном, а замість очей горіли вогні. Він давно був частиною цього лісу, таким же мертвим і древнім.

— Гиблий Вершник, — прошепотіла Серафія.

Він наблизився до нас, спинившись за кілька кроків, і заговорив:

— Ваша плата прийнята... Остання частина чекає на вас у місці спочинку. Тільки ті, хто зустріли смерть, зможуть пройти. — Його голос був сухим, ніби вітер, що свистів через пусті черепи, і з кожним словом земля під нами здавалася все холоднішою.

— Місце спочинку? — Рен спробував зрозуміти. — Що це означає?

Гиблий Вершник не відповів, а просто зник у тумані, залишивши нас сам на сам з купою питань.

— Що він мав на увазі? — запитав Фенріс, оглядаючи місце, де стояла тепер лише тінь від дерева.

— Місце спочинку... — прошепотіла я, відчуваючи холод на кінчиках пальців. — Мабуть, це якесь поховання або склеп.

Ледь ми зробили крок уперед, як з дерев раптово почулися дивні звуки, схожі на крила. З темряви на нас кинулися птахи, які кружляли нападючи на нас. Я підняла руки, в спробі захиститися, але їхні крила й дзьоби були повсюди. Крик птахів змішався з нашим.

— Біжіть! — закричав Люціус, його меч миготів у темряві, намагаючись відбивати ці атаки.

Ми почали тікати крізь ліс, але птахи продовжували переслідувати нас, кидаючись з усіх боків. Кров капала з моїх подряпаних рук, але ми бігли, не озираючись.

Нарешті, я побачила попереду кам'яну споруду. Склеп.

— Туди! — закричала я, показуючи на двері.

Як тільки всі опинилися всередині, двері за нами зачинилися з гучним ударом. Зовні чути було лише відлуння криків птахів, які продовжували атакувати не в змозі спинитися.

Усередині панувала темрява, але раптово вогні запалали в смолоскипах, освітлюючи величезну залу. Ми озирнулися навколо — прийшли саме туди, куди треба.

Перед нами височіла величезна статуя — дивна фігура, чиї порожні очі були спрямовані прямо на нас, немов погляд цієї істоти проникав у самі наші душі. Її кам’яні руки, складені на грудях, випромінювали невидиму силу, від якої мороз пробігав по шкірі.

— Ми прийшли... — прошепотіла Серафія, її голос був ледве чутним, наче вона боялася порушити цю моторошну тишу. — І що тепер?

Тиша була короткою, бо її порушив знайомий звук.

— Тук... тук... тук... Серце... ваше чую... — голос звучав із різних боків одночасно і його джерело неможливо було знайти.

— Крик... крик... крик... Скоро... я почую... — шепіт став гучнішим, і до нього додався зловісний сміх, який лунав, здавалось, із самих стін.

І тут перед нами з'явилося вісім чаш, наповнених дзеркальною водою. Туман легенько клубочився над їхньою поверхнею, і у світлі факелів його тіні здавалися живими.

— Що це? — шепотом спитав Фенріс, його погляд прикипів до чаш.

Мірон, який завжди мав холодну голову, нахилився, щоб уважніше придивитися до надпису, що був вирізьблений на камені поряд. Його губи беззвучно ворушилися, коли він намагався розібрати дивний текст.

— Імольен ма норт сіт дест... Амарад сінет стрейн, — пробурмотів він.

— Міроне, ти зможеш це перекласти? — запитав Габріель.

Він на мить затримав погляд на надписі, а потім тихо промовив:

— Випий і зустрінь свій страх... Прокинуться лише достойні.

— Знову для всіх? — Серафія порушила тишу. Вона оглянула нас, наче шукаючи підтвердження того, що ніхто не залишиться сам.

Моя шкіра похолоднішала, і я бачила, як Люціус нервово ковтнув. Його обличчя зараз випромінювало відчай.

— Можливо... — пробурмотів Фенріс, його голос був низьким і важким. — Але цього разу схоже, що страх піде за нами.

Зустріти свій найбільший кошмар? Це не була просто чергова загадка: адже на кону стояло наше життя.

— Питання в тому, — додав Рен, — хто перший вип’є?

— Давайте одночасно, — запропонував я.

Ми всі мовчки поглянули одне на одного, ніби намагаючись знайти підтримку. Але вибору не було. Ліс Тіней не дозволить вийти нікому не пройшовши це випробування.

— Добре, — сухо відповів Фенріс. — Зробімо це швидше.

Кожен із нас узяв свою чашу, наповнену темною, майже дзеркальною водою. Вона холодила мої і без того замерзлі руки.

— Пам’ятайте, що сказав Мірон, — тихо промовив Каелан. — Випийте й зустріньте свій страх. Прокинуться лише ті, хто зможе його перемогти. Ми не знаємо що там станеться точно, але пам’ятайте, це все не справжнє. Боріться з ним.

Його слова були важливими і влучними, але від них краще не стало.

— Ну що, до дна? — гірко посміхнувся Габріель.

Ми одночасно підняли чаші до губ, і в цей момент усі наші страхи злилися в одне спільне. Страх не прокинутися.

— Раз, два, три... — прошепотіла Серафія.

І ми випили.

На смак вода була крижана і гірка, немов сама смерть просочилася в цю рідину. Але одразу ж щось почало змінюватися. Земля під ногами почала кружляти ніби я напилася до чортиків, а перед очима почали танцювати тіні, закручуватись у моторошний вихор, що тягнув мене все глибше.

Серце шалено калатало в грудях, і з кожним ударом все навколо ставало розмитим. Світ завмер і впав.

Я дійсно зустріла свій страх. Побачила те, від чого тікала весь цей час.

***

Привіт-привіт вам, шукачі

Страхи я бачу вдалечі

В мої обійми ви ідіть

І серце зупиню я вмить

І сміх її пролунав потойбічно. Засовуючи свої кігті в серце та душу.

Аххх... Як солодко звучить ваш страх. Я відчуваю його у кожному вашому подиху, у кожному тремтінні серця.

Ви думаєте, що знаєте, що таке справжній страх? О ні, мої маленькі маріонеточки, ви навіть не здогадуєтесь, що чекає на вас у цих обіймах.

Ваша кров... така тепла, така жива... поки що. Але не переживайте, я заберу її всю, до останньої краплі. А разом із нею — ваші спогади, ваші мрії, усе, що робить вас собою.

Ви всі такі крихкі. Спробуйте заховатися від мене в своїх жалюгідних тілах. Це не допоможе.

Ваші страхи — моя їжа... ваша кров — моє вино.

З кожним кроком ви наближаєтесь до мене. О, як же близько ви вже є! Я бачу, як слабне ваша воля, як ваші думки стають хаосом. Ближче... ще ближче... Ви відчуєте справжню порожнечу, справжню темряву. Немає світла, немає порятунку.

Коли ж ця мить настане — ви відчуєте, як я розриваю вас на частини, забираючи все до останньої крихти. Ваші крики — моя сила. Ваш біль — стане моїм святом.... Ахахаха...

Я чекаю на вас тут, у серці ночі.