Забутий місяць у пітьмі

Один за одним ми ступали в портал. Всього мить — і ми стоїмо на землі, що пронизувала наскрізь своїм непривітним холодом. Вітер із Проклятих Земель відразу обдав нас своїм мертвим подихом, ніби нагадуючи, що живим тут вже немає місця.

Усі здригнулися майже одночасно, коли наші ноги торкнулися цієї землі. Відчуття було таким, наче ми порушили якусь стародавню священну заборону. Вона трохи навіть забриніла, відчувши на собі тягар чужих тіл.

Серафія різко схопила Мірона за руку, міцно стискаючи її, шукаючи підтримки чи підтвердження, що все під контролем. Обличчя стало блідим, але вона зберігала спокій, хоча її погляд показував все, що вона відчуває. Чи можливо зблідла від перенапруження? Після Лісу Тіней всім знадобилася її магія, можливо взявши цього разу забагато.

— Ми тут, аж не віриться якщо на правду, — хрипло промовив Габріель, оглядаючи похмурий пейзаж і поправляючи окуляри. — І виглядає це ще гірше, ніж я собі уявляв.

Навколо нас свистів вітер, що проносився між пропалених дерев. Похмуре сіре небо нависало над землею, поглинаючи будь-які натяки на світло. Удалині, мов примара, маячила тінь замку — наша кінцева мета.

— Тіні з цих дерев наче живі, — прошепотіла Серафія, вдивляючись у навколишню темряву, її очі рухалися, ніби намагалися зафіксувати невидимий рух, який ми всі відчували, але не могли побачити.

Мірон, який стояв трохи осторонь, раптом зупинився, оглядаючи пустку, що розстилалася навколо.

— Це ж колись була родюча земля, — тихо промовив він, у його голосі відчувалося недовірливе здивування. — А зараз від неї залишилося… оце?

Ми всі на мить застигли, вдивляючись у мертву, занехаяну пустку. Колись цей край, безсумнівно, був живим, з квітучими полями та річками.

— Що сталося, чому? — пробурмотіла Серафія.

— Пітьма, — сухо відповів Габріель. — Пітьма яка поглинула все це місто, ось що тут сталося.

Мовчання тривало лише мить, поки Каелан не продовжив:

— Після того, як почали виловлювати Темних, ця земля занепала. Це було їхнє королівство, їх прихисток на довгі роки.

Серафія повернулася до нього в нерозумінні.

— А зараз чому все таке мертве? — запитала вона.

— Їх магія живила це місце, — відповів він. — Немає носіїв — немає королівства. Такі в них закони.

Вона глянула на Каелана з сумішшю здивування і гіркоти.

— Суворо... Але чому їх більше немає? Що з ними сталося? Я якось раніше не цікавилася про це.

Він на мить замовк, обмірковуючи відповідь. Його погляд потьмянів, коли він почав говорити.

— Бо темрява — це небезпечно, ось чому. Їх знищили, коли відчули загрозу. Адже вони хотіли бути на рівні з іншими, а темрява це не про рівність, — він намагався говорити без емоцій.

Серафія відвела погляд, її обличчя стало напруженим.

— Вони хотіли рівності... Хіба ж за це можна вбивати? — вона промовила сповнена гіркоти і несправедливості.

Каелан мовчав, але його очі виказували більше, ніж слова. Він знав більше, ніж міг нам сказати.

— Так, вони хотіли рівноправ’я, — підтвердив він. — Але сила, якою вони володіли, не могла бути рівною іншим. Темрява змінювала їх, робила небезпечними і неконтрольованими. Вони переставали бути тими, ким були колись. Їхні амбіції зростали разом із пітьмою, яку вони не могли контролювати.

Серафія підняла погляд, у її очах блищало нерозуміння.

— Але це ж люди... Чому вбивство було єдиним варіантом? Чого б не заблокувати сили? — у її голосі чулося обурення.

Каелан похитав головою:

— Це були не просто люди. Під впливом темряви вони ставали чудовиськами. Пітьма спотворювала їх зсередини, забираючи їхню людяність з кожним днем. На певному етапі вони вже не могли зупинитися... І саме тому було прийняте таке рішення, доки це ще було можливим.

— Але якщо їх більше немає, то що ми тут збираємося зупиняти? — запитала вона остаточно заплутавшись.

Каелан стиснув щелепи, намагаючись знайти потрібні слова.

— Темні послідовники все ще тут, — нарешті промовив він. — Їхня магія може і зникла з цього місця, але ті, хто несе її залишки хочуть повернути силу, відновити те, що було втрачене. Тому вони й шукають Спадкоємця.

Мірон нахмурився, вдивляючись у руїни замку вдалині.

— Але якщо їх немає і магія більше не живить це місце, що їм дасть повернення? — запитав він, голосом переповненим сумнівами.

Каелан зітхнув і відповів, не відводячи погляду від замку:

— Є древні артефакти, ключі до сили, якої вони так прагнуть. І якщо вони дістануться до них першими... Темрява знову відродиться. Тому зібрати його першим так важливо.

Серафія нахмурилася, її голос звучав спокійно, але з відчутною напругою:

— І чим це погано? Якщо вони просто хочуть повернути свою магію, відновити королівство… і просто жити, чому це так страшно?

Каелан подивився на неї здивлвано.

— Це не просто магія, Серафіє, — відповів він. — Темрява, якою вони володіли, не підкоряється волі. Вона жива, безмежна у своїй ненаситності. Вони думають, що можуть контролювати її але це ілюзія, насправді ж, вона стає їхнім володарем.

— То ви вважаєте, що ніхто не здатен опанувати цю силу?

Каелан подивився на Серафію, яка дивилася на нього з викликом.

— Без виключень! Цю силу неможливо опанувати, — промовив чітко і трохи злісно, — Вона існує лише для того, щоб знищувати. І я боюся навіть уявити, що буде коли вона вирветься на волю.

Серафія мовчала, але її обличчя виказувало, що вона бореться зі своїми сумнівами.

Фенріс, досі не показуючи жодних емоцій підняв голову, поглянувши на замок вдалині. Він затримав погляд на Серафії і трохи зблід.

— Ця темрява — це не просто загроза. Вона жива, і вона чекає. Вона не прощає і не торгується. Вона пожирає все на своєму шляху, залишаючи після себе лише смерть і порожнечу. І я б не хотів грати в здогадки як вона поведе себе, і чи є достойні її сили, що не збожеволіють перетворившись на чудовиська.

Я мовчки слухала, але всередині защеміло. Серафія задавала правильні питання. Незручні. Чому їх так боялися? Чому їх знищили? Відібравши священне право на життя у цілих поколінь.

Темні… хотіли рівності. Вони прагнули жити на однакових умовах. Чи не став цей страх, звичайним виправданням для жорстокості? Винищувати просто зі страху від чиєїсь могутності.

Ніхто не повинен приймати таких рішень.

Я подумки просто кричала: Страх не дає такого права нікому. Він лише викриває слабкість тих, хто хоче знищити те, чого не розуміє.

***

На моїй землі чужинці,

Принесли мені гостинці.

Я ваш вірний провідник,

Де тіні розпочнуть ваш лік.

Ви ступили на мою землю, я відчуваю кожен крок. Ви несете з собою страх, який пронизує до самих кісток. Я дихаю поруч, торкаюся глибин всіх ваших душ. Ви відчуваєте цей холод?

Ви не бачите мене, але я тут, у кожній тіні, в кожному шелесті вітру захована між обвуглених дерев.

Ви прийшли сюди, у мої володіння, за нечесною перемогою.

О, ні, ні, ні... вдруге я вам такої розкоші не дам.

Ви шукаєте шлях, який не для вас. Ви прагнете відібрати те, що вже належить мені, але я не дозволю вам знову скорити мій дім. Ви думаєте, що сила, яку ви шукаєте, підкориться вашим жалюгідним зусиллям?

Які ж наївні... діточки. Але йдіть, я чекаю.

Я бачу вас наскрізь, чую ваші потаємні бажання і тривоги. Ви прийшли сюди з вірою у перемогу, але я вже розбила ваші надії.

Мої тіні готові. Вони чекали так давно... і зголодніли.

Вас веде зовсім не світло. Відважні та такі сліпці.

Надії, сподівання, героїзм, чого воно все варте? Та чи варте взагалі? Пожертва всіх полеглих душ... заради чого?

— Тсссс, підказка небезпечна... вони скоро все самі побачать.

Я вже тут, навколо вас...

Чекаю на відплати час...