Забутий місяць у пітьмі

Другий день нашої подорожі тягнувся повільно, мов туман над болотами. Ми рухалися звивистими стежками крізь густий ліс, де старі дерева здіймалися до неба. Вологе, прохолодне повітря було насичене ароматом сосни та землі після недавнього дощу.

Поки ми на Нейтральних землях, то не маємо змоги користуватися порталом, і це було так втомливо.

Рен їхав попереду на своєму темному коні, тримаючись відсторонено. Його постава завжди була рівною, а погляд зосередженим, ніби він бачив мету далеко попереду, недосяжну для інших. Призначений бути командиром, він тримався відсторонено, що дратувало мене все більше з кожною годиною, адже його зверхній погляд пронизував лише мене.

З іншими він був сама привітність. Провівши з ними весь вчорашній день, з коротких розмов я зрозуміла, що вони не одноразово працювали разом саме таким складом. А тут я. І він це невдоволення навіть не приховував.

Хоча сам же мене й змусив з ними йти. Ну не прониклася я їх святою місією, хіба то вихід так вчиняти. Нічого-нічого, я знайду спосіб розірвати закляття без шкоди для себе.

А поки спостерігаємо, мені це знадобиться.

Хоча признаю, споглядати за ним було приємно. І з кожною новою хвилиною, непотрібних думок з’являлося все більше. Адже навіть ця холодність не могла затьмарити його фізичної привабливості — дратівливої, але не заперечної.

М’язи під штанями напружувалися з кожним рухом, змушуючи мене мимоволі ловити себе на думці, що спостерігаю за ним довше, ніж мала б.

Серафія їхала поруч, її світле волосся розвівало повітря, а пронизливі очі спокійно оглядали краєвиди. Її присутність завжди випромінювала впевненість і контроль — повна протилежність тому, що коїлося нині в мені. Цілителі одним словом, як тихий океан для мене.

— Важко повірити, що ми досі не знаємо, де саме нас чекає принц, — тихо промовила вона, влучно вгадуючи мої нещодавні думки. — Це ж він повинен йти цей шлях, чи не так? Чи може я не правильно що зрозуміла.

І я була повністю згодна з нею. Це дивно. Вони його аж так сильно бережуть, і водночас відправляють за міфічним артефактом щоб премогти міфічне зло.

— Мабуть, він не довіряє нам, ми для нього просто купка незнайомців, на яких він має покластися. — з сміхом відгукнулася я, ковзнувши поглядом по Рену.

— Може й так, він все таки майбутній Король.

Ззаду долинуло тихе бурмотіння. Еріан і Фенріс, невгамовні близнюки-слідопити, жваво щось обговорювали між собою. Їхні зелені очі блищали від захоплення та азарту.

— Ти бачив ці сліди? — запитав Еріан, звисаючи з коня.

— Авжеж, вовк-одинак, — відповів Фенріс з хитрою посмішкою. — Як думаєш, вистежимо його?

— Якщо хочете стати його вечерею, то вперед, — пробурчав Дрейк, похмуро зиркнувши на них.

— Ох, Дрейк, ти занадто серйозний, — весело додав Люціус, під’їжджаючи ближче. — Трохи пригод не завадить, як ще нам вбивати нудьгу серед лісу?

— Пригод? — Дрейк коротко гикнув і сплюнув на землю, виражаючи своє невдоволення. — Ми вже по вуха в них, куди ще?

Еліана та Мірон їхали трохи осторонь, як і завжди, жартома граючись з вогнем на долонях.

— Обережно, ще підпалиш свого коня, — похмуро зауважив Мірон, піднявши погляд з-під темного капюшона.

— Спокійно, — посміхнулася вона, згасивши полум’я. — Я контролюю ситуацію... хоча, якщо не вийде, повечеряємо конятиною.

Я не могла стримати усмішку, слухаючи їхню розмову, але в думках знову поверталася до думок про дорогу. Як довго це триватиме?

Грем і Бьорн їхали позаду, мовчазні й насторожені, їхні очі постійно сканували околиці. Вони нагадували кам’яні статуї — непохитні й надійні. Можливо вони нас оцінюють? Чи становимо ми загрозу для принца? Тоді цілком зрозуміло, чого вони тут, а його немає.

Ми зупинилися на нічний привал біля невеликого струмка. Вода в ньому була кришталево чистою, і я вирішила скористатися нагодою, щоб вмитися.

Сидячи на поваленому дереві, я спостерігала за всіма. Але всередині мене щось шкрябало, незрозуміле і надокучливе відчуття, яке не давало розслабитися.

Рен підійшов до мене, тримаючи дві чашки гарячого напою. Аромат спецій і трав заполонив мої ніздрі, приносячи на мить відчуття затишку.

— Тримай, це допоможе зігрітися, — сказав він.

Я прийняла чашку, вдячно кивнувши. Тепло напою швидко розлилося по тілу, знімаючи залишки холоду. Рен сів поруч, його погляд заглибився в щось невидиме, наче він зважував свої слова перед тим, як продовжити.

— Принц шукає “Ключ до Північних Воріт” не лише заради королівства, — почав він. — Перше пророцтво невід’ємно пов’язане з його родом, тому для нього це більше ніж просто місія.

Я мовчала, уважно його слухаючи.

— Нащадки темних вже активізувалися, схоже, що якось прознали за наші плани, — продовжив він. — Їхні послідовники готуються пробудити стародавнє зло, котре колись винищив королівський рід. Темряву, що спала з часів Кривавого Короля. Якщо вона повернеться, наш світ не вистоїть.

Його голос звучав серйозно, але в ньому також відчувалася напруга. Воно й не дивно, всі її боялися.

— Завтра ми зустрінемо принца та розпочнемо шлях. Твій дар важливий для нас, Мейлін. Нам конче потрібно знайти Ключ першими, — його тон став більш жорстким, що змусило мене напружитися.

Я підняла погляд і зустріла його очі, що дивилися на мене холодно і відразливо. Він прискіпливо вдивлявся в мене і важко видихнув, готуючись продовжити.

— Скажу одразу, — сказав він, схиляючись ближче. — Я не дуже тобі довіряю, ти найманка, не перевірена нами, а отже честь тобі певно невідома. Тут зібралися всі, хто особисто зі мною працює не один рік, ті, кому я можу довірити життя. Тому я і наклав закляття, щоб спати спокійно і бути певним, що ти не втечеш десь посеред ночі. Нам потрібна лише твоя сила, от і все.

Він говорив загрозливо, тихо, щоб нас ніхто не почув.

— Якщо я, не приведи зірки побачу, що ти хочеш нас зрадити або ведеш не туди, — продовжив він, сидячи впритул, — твоє серце відчує холод мого меча в ту ж мить. Затямила?

Я вдивлялася в його очі без страху. То ось як ти заговорив.

— Це моя робота, — відповіла я, не піддавшись на його погрози. — Але навіть не намагайся змусити мене доводити свою відданість. Я тут лише тому, що ти вирішив пов’язати нас усіх.

Його погляд став холодним, але я не зупинялася. Мене таким не пройняти.

— І так, честь мені знайома, — я кинула йому у відповідь, — на відміну від тих, хто б’є нишком, прикриваючи свої дії благородними намірами.

Я не відвела погляду, але всередині відчувала, як невдоволення все сильніше в’їдається в мене. Він піднявся й пішов до інших, озираючись на інших.

Це було лише роботою, яку я не вибирала, але змушена була виконувати через це сране закляття. Та навіть воно не могло змінити того, ким я була. Я не збираюся ані коритися, ані доводити свою відданість. Моє місце тут — тимчасове, і ніхто не мав права вимагати від мене більшого. Не після всього.

Встала і зробивши кілька кроків подалі від вогнища, я вдихнула прохолодне повітря, намагаючись заспокоїтись. Але роздратування не відпускало мене. Я поглянула на інших, де кожен був зайнятий своїми справами, та відчувала між нами невидиму прірву.

Вони прийшли сюди за власним бажанням, обравши свідомо йти шляхом пророцтва.

Спостерігаючи за тим, як кожен з них мовчки виконував свою роботу, я усвідомлювала, що для них я так і залишаюся чужачкою. Тінню на фоні їхньої цілісної команди, одинаком серед цих людей, що знайшли спільну мету.

У світі найманців зв’язки слабкі, тимчасові, бо в кінці кожен іде своєю дорогою, залишаючи роботу позаду.

Та зараз, спостерігаючи за їхньою злагодженістю, я відчула невловимий укол чужої близькості, від якої стало трохи не по собі. Вони діяли разом, мов один живий організм, ніби знали, що кожен готовий стати під удар заради іншого. Це здавалося мені наївним — і водночас чимось таким, чого я, можливо, підсвідомо прагнула, але ніколи не дозволяла собі мати.

Здригнувшись від цієї думки, я відвела погляд, краще не дозволяти собі таких думок. Зрештою, доля найманця — це самотність, без вагань і сентиментів.

Мені краще пам’ятати, хто я є. І бути вірною лише собі.

***

Шепіт, ледь чутний, пролунав крізь вітер, але вони не могли нічого почути... побачити...

Дивилися на мене, та були такі сліпі...

— Ви біжите прямо в мої обійми… — на губах з'являється спотворена посмішка.

— Тупі наївні ідіоти, — думки пливуть беззвучно в темряву, що підкоряється мені. Вони не чують, не знають. Але їх страх і сумніви відчуваються з кожним кроком.

Не уявляють, як темрява простягає до них свої руки, відчуваючи кожен їхній крок, кожен удар серця. Вона йде з ними нерозлучно.

— Ідіть... ще трохи... ви всі такі безпорадні... ідеально безпорадні, — темрява пульсує, обіймаючи їх сильніше. Вони думають, що наближаються до мети, не розуміючи, що мета — це я.

— Несіть те, що належить мені. Те, що заховане століттями... Несіть те, що стане вашим кінцем. — в очах спалахує жадібний вогонь.

Ця темрява із запахом смерті, а жертви... йдуть просто до неї.

Вас багато... поки що... Скоро ми це змінимо.

Кожен крок наближає їх до кінця, та вони не знають, що Ключ вже й так мій, завжди ним був.

Вони самі його принесуть...